15. Створення Кримського ханства

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була невзмозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі.

16. Зародження і розвиток українського козацтва.

Тюркське за походженням слово «Козак» означало «вільний», «той, хто промишляє війною». Вперше слов'янські козаки з’явилися у 1480 р., але тільки з поширенням кріпацтва у середині 16 ст. їхня чисельність значно зросла. Воно виникло від середнього Подніпров'я і майже до Дністра . Ці Південно – укр.. землі називалися Диким Полем. У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. Ряд укр.. істориків стверджують, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського царства, Молдови.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554—1555, 1556 pp.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни — й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.