4 Заморські регіони

У Франції існує 4 заморські регіони: Гваделупа, Гвіана, Мартиніка та Реюніон. З 2003 року ці регіони мають такий самий статус, як і метропольні. Кожен з них є водночас і заморським департаментом (запроваджено з 1946 року). Ця однодепартаментна структура має в майбутньому призвести до злиття регіональних та департаментальних асамблей.

Заморські регіони, в свою чергу, поділяються на:

13 округів;

156 кантонів;

112 комун (муніципалітетів)

4 Заморські спільноти

28 березня 2003 року через конституційну поправку було запроваджено 4 заморські спільноти (collectivités d’outre-mer, COM), з різним статусом.

Французька Полінезія, за законом від 27 лютого 2004 року також називається заморським краєм (pays d’outre-mer) й наділена широкою автономією. Французька Полінезія поділяється на 5 адміністративних підрозділів (subdivisions administratives), які, в свою чергу, поділяються на 48 комун. Французька Полінезія має локальний уряд, очолюваний Президентом Французької Полінезії.

Майотта має статус, що скорше відповідає департаментові. Майотт поділяється на 17 комун (муніципалітетів) та 19 кантонів.

Сен-П'єр і Мікелон також має статус, близький до департаменту.

Волліс і Футуна має особливий статус, поєднуючи три монархії (Ало, Сіґав, Ювеа). Королі цих королівств очолюють територіальну раду, до якої також входять три представники Франузького уряду.

Нова Каледонія

Нова Каледонія має особливий статус спільноти, який гарантує дуже широку автономію. 2014 році має відбутися референдум про незалежність цієї території. Нова Каледонія поділяється на 3 провінції й 33 комуни.

Інші території

Існує ще 3 структури, що входять до складу Франції, але не мають постійного населення.

Південні й антарктичні французькі землі (Terres australes et antarctiques françaises), що поділяються на 5 районів: острови Каргелен, острів Амстердам та острів Сен-Поль, острови Крозе та земля Аделі. Щодо землі Аделі, то її суверенітет, згідно з Договором про Антарктиду за 1959 рік, призупинено.

Острови Епарс мають з лютого 2007 року також аналогічний статус.

Острови Кліппертон.

Історія

Франція — європейська держава, історія якої мала величезний вплив на долю Європи. Поява першої людини на території сучасної Франції датується періодом Середнього палеоліту (40000 — 90000 років тому). Перших мешканців змінили в Кам'яному віці кроманьйонці, які з'явилися приблизно 25000 років тому і в свою чергу були витіснені 16000 років опісля людьми епохи неоліту. Кремнієві наконечники і знаряддя праці замінені на залізні, коли між 1500 і 500 роками до н. е. з'явилися кельтські племена.

Після кількох століть конфліктів між галлами і римлянами Юлій Цезар в 52 р. до н.е. завоював ці території, а до II ст. н. е. жителі регіону були частково навернуті до християнства.

Територія залишалася під владою римлян до 5 ст., в якому регіон завоювали франки та інші германські племена. Середні віки ознаменувалися нескінченними битвами за владу між франкськими династіями.

Карл Великий правив з 768 по 814 рік і припинив розбрати, значно розширивши кордони свого королівства, а у 800 році зажадав корону Священної Римської Імперії. Після розділення імперії між трьома внуками Карла Великого згідно з Верденським Договором 843, Каролінги продовжували утримувати трон у всіх трьох країнах, які були створені: Західно-Франкського королівства, Середній Франкії і Східно-Франкського королівства. У 987 р. Капетіанська династія одержала трон у Західно-Франкського королівства, яке стало Францією.

У XI ст. настав час відродження і процвітання наук, незважаючи на триваючі війни з Англією. У цей же час країна втягнута в Хрестові походи — священну війну, яку вела Церква з нехристиянськими народами Сходу.

Назва «Франція» згадується з ХІ ст. Вона походить від латинського Regnum Francorum — «Королівство Франків». Французькі королі ІХ-XIV ст. часто отримували прізвиська, які характеризували їхнє правління або особу. Наприклад: Людовик Благочестивий, Карл II Лисий, Роберт II Побожний, Людовик VI Товстий, Людовик VII Молодий, Людовик IX Святий, Філіп III Відважний, Філіп IV Красивий, Жан II Добрий.

Початок XV ст. — кінець Капетіанської династії. Франція продовжує Столітню війну (1337—1453 рр.) проти Англії. Національний дух військ значно підняла 17-річна дівчина, Жанна д'Арк, яка в 1429 році об'єднала французькі війська для захисту Орлеана. Її було схоплено, передано в руки англійців та засуджено. Загинула вона на багатті у місті Гавр за єресь.

Англійці були вигнані з усіх французьких земель (за винятком Калаїс) у 1453 році. Релігійні і політичні переслідування, кульмінацією яких стали релігійні війни (1562-98 рр.), продовжували краяти Францію протягом всього XVI ст.

У 1572 році, в Парижі, під час різні на Карнавалі у Варфоломіївську Ніч було вбито близько 3000 гугенотів. Пізніше гугенотам були гарантовані релігійні, цивільні і політичні права.

У 1574 р. королем Франції став Генріх III. Його вбив фанатик-чернець у 1589 р., але перед смертю він встиг оголосити своїм наступником Генріха Наваррського (Генріха IV). Генріх IV був протестантом і не здобув визнання французів. У 1593 р. він відрікся від протестантської релігії і зі словами «Париж вартий меси» прийняв католицизм.

На початку XVII ст. країна потрапила під владу кардинала Рішельє, який домігся утворення абсолютної монархії і затвердив домінування Франції в Європі.

У XVII ст. відбулася 30-річна війна з Австрією та Іспанією, кардинал Рішельє був призначений прем'єр-міністром. Після смерті його змінив італієць Мазаріні. Після смерті Мазаріні Людовик XIV («Король-Сонце»), який прийшов до влади, відмовився від прем'єр-міністрів і сам правив країною. При ньому королівський двір перенесено з Парижа в збудований у Версалі палац. Час правління Людовика XIV — час Мольєра, Лафонтена, Корнеля і Расіна. На поточні політичні події впливали придворні дами.

Людовик XIV вів сповнене розвагами життя. Перед смертю він сказав сину, Людовику XV: «Я дуже любив війну і будівлі. Не наслідуйте мене в цьому. Спробуйте допомогти своєму народу, чого я, на жаль, не зміг зробити».

XVIII ст. — епоха Просвітництва (Дідро, Вольтер, Руссо, Монтеск'є), ідеї встановлення «царства розуму».

1789 рік. 14 липня паризька чернь штурмувала Бастилію — символ деспотизму. Революцією керували помірковано налаштовані лідери, але згодом до влади прийшли радикальні якобінці на чолі з Робесп'єром, Дантоном і Маратом. У 1792 році вони заснували першу Республіку, фактично здійснюючи диктаторський контроль над країною. Настав час Влади Терору (1793-94 рр.), коли були введені масові страти і закриті церкви.

Революція обернулася проти своїх лідерів, страчених на гільйотині. З глибин цього хаосу з'явився Наполеон Бонапарт. Прославившись завдяки ряду блискучих перемог за кордоном, Наполеон привласнив собі найвищу владу в 1799 році.

Почалася нескінченна серія воєн, внаслідок яких Франція домоглася контролю над значною частиною Європи. Закінчилося все катастрофічною кампанією проти Росії у 1812 році, яка призвела до повалення Бонапарта і висилки його на крихітний середземноморський острів Ельба.

Його повернення і тріумф тривали сто днів, до того як його війська були остаточно розбиті англійцями при Ватерлоо. Англійці заслали Бонапарта на південно-атлантичний острів Святої Олени, де він і помер у 1821 році.

Наполеона поважають у Франції як національного героя. Він опублікував Цивільний Кодекс Законів (Закон Наполеона), який покладено в основу системи законів сучасної Франції.

Третя Республіка (1870) створила державу з республіканськими традиціями.

Перша світова війна — понад мільйон солдатів убитими, падіння рівня промислового виробництва. Друга світова війна. Під час війни Франція була окупована німецькими військами і чинила опір. 6 червня 1944 союзницькі війська висадилися на берегах Нормандії і незабаром звільнили Париж.

У 1946 р. встановлена четверта (IV) республіка, яка зіткнулася з проблемами деколонізації (війна в Індокитаї, хвилювання в Тунісі, Марокко та Алжирі). Нині у Франції п'ята (V) республіка, встановлена в 1958 р. генералом де Голлем.

Після смерті Франсуа Міттерана (він помер у січні 1996 року), Президентом країни став Жак Ширак. Рішення президента про проведення ядерних випробувань на Полінезійському острові Муруроа та сусідньому атолі було визнане у самій Франції і за кордоном як образливе і незаконне.

Випробування, оголошені Шираком «останніми», негативно вплинули на дипломатичні відносини Франції з країнами Тихого океану. Французькі тихоокеанські і Карибські колонії забили на сполох, вимагаючи незалежності.

Франція є постійним членом Ради Безпеки ООН, входить до «клубу» ядерних держав.

Політика

Загальні дані

Офіційна мова — французька, належить до романської групи мов. (регіональні діалекти включають бретонську, каталанську, провансальську)

Членство в міжнародних організаціях: Франція є членом ООН і більшості спеціалізованих агентств цієї організації, ОБСЄ, ЄС, НАТО, Організації економічного співробітництва і розвитку.

Президент — Ніколя Саркозі.

Прем'єр міністр — Франсуа Фійон.

Недавня історія і політика: уряд Де Голля 1944—1946 стояв на початку створення Четвертої республіки, до ООН Франція приєдналася в 1957, у 1957 Де Голль став президентом, пішов у відставку в 1959. Франсуа Міттеран, перший президент-соціаліст, був обраний 1981 і переобраний у 1988, коли поміркований соціаліст Мішель Рокар став прем'єр-міністром і залишився на своїй посаді, хоча Соціалістичній партії не вдалося втриматися на виборах у Національні збори. У вересні 1990, після нападу іракців на посольство в Кувейті, французький уряд направив контингент з 5 тис. військовослужбовців у Саудівську Аравію і відіграв важливу роль у війні в Перській затоці при звільненні Кувейту в 1991. Едіт Крессон стала першою жінкою прем'єр-міністром у 1991, але в 1992 її замінив П'єр Береговуа. Національна підтримка правління Міттерана продовжувала падати. Референдум на вересні 1992 ледве прийняв Маастрихтський договір. На виборах у Національні збори Соціалістична партія зазнала серйозної поразки. Едуард Баладюр став прем'єр-міністром.

У 1995 президентом був обраний колишній мер Парижа Жак Ширак. Домінантою його зовнішньої політики стало європейське будівництво на основі осі Париж — Берлін. За цого президенства досить серйозно ускладнилися відносини зі Сполученими Штатами, коли ті котували вторгнення в Ірак у 2003; Франція відмовилася брати участь в інтервенції в Ірак, хоча як всі країни НАТО надіслала військовий контингент в Афганістан.

16 травня 2007 року Жака Ширака змінив на посаді Ніколя Саркозі.

Франція і сепаратизм

9 серпня 2004 лідери основних рухів за незалежність і автономію Корсики, що об'єдналися в рамках групи Unione naziunale і що отримали 8 з 51 місця в Національній асамблеї острова, заявили про готовність до переговорів про статус острова з французьким урядом. До групи входять рухи «Corsica nazione», «Indepedenza» і «FLNC-UC». У липні 2003 тут був проведений референдум про статус острова, що закінчився провалом сепаратистів.

Існують також сепаратистські рухи бретонців і французьких басків.

Економіка

Докладніше: Економіка Франції

Франція — високорозвинена індустріально-аграрна країна. За розмірами ВВП і обсягом промислового виробництва Франція посідає одне з провідних місць у західному світі (разом зі США, ФРН, Великобританією та ін.). Провідна галузь промисловості — машинобудування. Розвинуті автобудування, суднобудування, тракторо- і авіабудування, електротехнічна і радіоелектронна промисловість, а також хімічна (виробництво соди, добрив, хімічних волокон, пластмас), нафтопереробна і нафтохімічна промисловість. Експортне значення мають виробництво текстилю, одягу, галантереї, харчова промисловість і виноробство. Розвинені всі види сучасного транспорту. Головні морські порти — Марсель, Гавр, Дюнкерк, Руан, Нант, Сен-Назер, Бордо. Транспортна мережа має радіальну конфігурацію з єдиним центром — Парижем. Франція посідає одне з перших місць у світі за довжиною автошляхів і величиною автопарку. Найважливіша автострада — Лілль-Париж-Ліон-Марсель. Головні водні магістралі — Сена (яка через Уазу і Північний канал пов'язана з Північним районом, а через Марну і канал Марна-Рейн — з Лотарингією та Ельзасом) і каналізована р. Мозель (шлях для експорту лотаринзької руди і металу, а також імпорту вугілля і коксу); на ці шляхи припадає понад 4/5 перевезень

Третина поверхні Франції використовується на сільське господарство, 25 % з яких — це пасовища, а 27 % — ліси. Традиційно важливим сектором економіки Франції є сільське господарство. Якісний ґрунт та сприятливий клімат сприяють розвитку сільськогосподарської продукції. Насамперед вирощується пшениця, ячмінь, кукурудза, овес, цукрові буряки, тютюн, хміль, цикорій, овочі, виноград. Бургундія, Бордо та інші місцевості славляться виноробством.

Великі доходи приносить також туризм, який особливо розвинений у Парижі, на узбережжі та в горах.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001]: ВВП — $ 1600 млрд. Темп зростання ВВП — 3,2 %. ВВП на душу населення — $ 27975. Прямі закордонні інвестиції — $ 12,5 млрд. Імпорт (машини та обладнання, нафта, кам'яне вугілля, кольорові метали, целюлоза, бавовна, вовна, деревина) — $ 334 млрд (головним чином Німеччина — 17,2 %; Італія — 9,9 %; США — 8,8 %; Великобританія — 8,4 %; Бенілюкс — 7,7 %). Експорт (транспортне обладнання, автомобілі, сільськогосподарські і продовольчі товари, хімічні товари і напівфабрикати) — $ 377,8 млрд (г.ч. Німеччина — 15,9 %; Великобританія — 10 %; Італія — 9,1 %; Іспанія — 8,7 %; Бенілюкс — 7,7 %).

Франція — одна з найбільших економічно розвинених країн світу. За обсягом промислової продукції Франція ділить з Італією 4-е місце в світі (після США, Японії і Німеччини). У 1997 обробна промисловість дала 25,1 % загальної доданої вартості; в ній було зайнято 4,2 млн чол., тобто 18,6 % всіх трудових ресурсів країни. Франція займає 4-е місце в світі з експорту промислових товарів. У формуванні валового внутрішнього продукту (ВВП) Франції домінує сфера послуг. Велику роль відіграють надходження від зовнішньої торгівлі і туризму. Експорт: фрукти (в основному яблука), вино, сир, пшениця, автомобілі, літаки, залізо і сталь, нафтопродукти, хімікати, ювелірні вироби, шовк.

НІМЕЧЧИНА

Німеччина (Федеративна Республіка Німеччина, нім. Bundesrepublik Deutschland, МФА: [ˈbʊndəsʁepuˌbliːk ˈdɔʏtʃlant]),[1] республіканська, демократична, федеральна держава у центрі Європи. Держави, які мають спільний кордон з Німеччиною — на півночі Данія (68 км), на заході — Нідерланди (577 км), Бельгія (167 км), Люксембург (138 км) та Франція (451 км), на півдні — Швейцарія (334 км), Австрія (784 км) і Чехія (646 км), а на сході — Польща (456 км). На півночі омивається Балтійським та Північним морями.

Німеччина є членом Європейського Союзу, НАТО і «Великої вісімки», претендує на постійне членство в Раді Безпеки ООН.

Природа

Географія Німеччини

На території Німеччини знаходиться Північно-Німецька низовина, Середньовисотні гори, Швабсько-Баварська височина (альпійське передгір'я) та Альпи. Середньовисотні німецькі гори (висота перевищує 1000 м над рівнем моря) – це частина широкої гірської дуги, яка тягнеться від центральної Франції аж до центральної Польщі, до якої належать Гарц, Туринський Ліс та Рудави. На півдні Баварське плоскогір'я тягнеться до північних схилів Альп. Найвищою точкою країни є г. Цуґшпіце (2963 м над рівнем моря). Біля кордону із Швейцарією знаходиться найбільше озеро Німеччини, Боденське озеро, з якого бере свої витоки р. Рейн. Найдовша європейська ріка Дунай бере свої витоки в німецьких горах Шварцвальд.

Рельєф країни підвищується з півночі на південь. На півн. країни – Північно-Німецька низовина з мореними горбами і ділянками зандрового рельєфу, південніше – височини, низькі і середньовисотні гори (600-800 м, іноді до 1400 м), – Гарц, Рейнські Сланцеві гори, Шварцвальд, Чеський Ліс, Шумава та ін. На півдні – Баварське плоскогір'я, обрамоване передовими хребтами Альп (найвища точка країни - г. Цуґшпітце вис. 2963 м). Клімат помірний, на півн. морський, в інших районах країни перехідний до континентального. Осн. ріки – Рейн, Ельба, Дунай, Одер, Варнов, Везер. Великі озера – Боденське, Гім та ін. розташовані в передгір'ях Альп, багато дрібних озер льодовикового походження на Північно-Німецькій низовині.

Під політичною системою Німеччини розуміють сукупність політичних інституцій, процесів прийняття політичних рішень та зміст цих політичних рішень.

Політична система

Політична система Німеччини базується на принципах федералізму та парламантської демократії. Основну роль відіграють інтенсивно конкуруючі одна з одною політичні партії, тому політичну систему Німеччини ще часто називають партійною демократією. Вибори в Німеччині здебільшого базуються на пропорційній системі, тому для утворення дієздатного уряду завжди необхідна конструктивна співпраця конкуруючих партій.

Федеральний парламент – Бундестаґ – обирає главу федерального уряду – канцлера, який визначає на федеральному рівні засади внутрішньої і зовнішньої політики та визначає кандидатури федеральних міністрів. Статус органів державної влади федерації та розподіл завдань і компетенції між федерацією та землями визначаються Основним Законом ФРН. Дотримання Основного Закону – федеральної конституції ФРН – контролює Федеральний Конституційний Суд.

Засади державного ладу

Центральною характаристикою політичної системи Німеччини є її незмінні структурні принципи (Strukturprinzipien), до яких належать:

недоторканість людської гідності, закріплена в ч. 1 ст. 1 конституції,

та закріплені в статті 20 конституції принципи

демократії,

правової держави,

федерального устрою (поділ на землі),

та соціальної держави.

Крім вищезгаданих стаття 20 визначає два інши засадничих принципи – принцип розподілу влади та право німецького народу на опір спробам ліквідації існуючого конституційного ладу.

Німеччина відповідно до закріпленого в ст. 20 конституції принципу федералізму є федеративною державою, кожна земля відповідно має свої органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Таким чином під федеральним існує другий – земельний - рівень прийняття політичних рішень.

Ч. 3 ст. 79 конституції забороняє змінювати згадані вище засадничі принципи державного ладу, визначенні в статтях 1 та 20. Усі учасники політичного життя зобов'язані визнавати і підпорядковувати свою діяльність „свободолюбивому демократичному ладу” (freiheitliche demokratische Grundordnung, FDGO), визначеному діючим Основновним Законом. Основи цього ладу знаходяться під захистом конституції, держави та її інституцій (принцип демократії, готової захистите самої себе – wehrhafte Demokratie).

Роль політичних партій в Німеччині є значною і закріплена в ст. 21 конституції. Політичні партії вистувають кандидатів на політичні посади, впливають на визначення особового складу керівних органів державної адміністрації, судів та прокуратури.

Елементи прямої демократії в Німеччиніна федеральному рівні майже не присутні. Громадяни мають в обмежиних рамках можливість брати участь в прийнятті політичних рішень на рівні місцевих громад та земель шляхом місцевих референдумів, але їх результати не мають обов'язкової юридичної сили.

Парламентська демократія

ФРН вважається парламентською демократією, оскільки голова федерального уряду – федеральний канцлер – обираєтся прямо федеральним парламентом – Бундестаґом. На відміну від президенських демократіях федеральний президент виконує в Німеччині майже виключно репрезентативні функції. Він не має ані права вето, ані не може де-факто впливати на прийняття рішень щодо персональнього складу уряду.

Федералізм

Продовжуючи традицію великих та малих князівств Священної Римської імперії та як противага унітарній державі, створеній за часів націонал-соціалістичної диктатури, на вимогу держав-союзників в основу державного устрою ФРН було покладено принцип федералізму – рішення, яке відповідно ч. 3 ст. 79 конституції білше ніколи не може бути піддано ревізії. Створені в 1946 р.на території західних окупаційних зон союзників землі об”єдналися в 1949 р. в Федеративну Республіку Німеччину. На той момент кожна з них вже мала власну конституцію, уряд та систему судів.

Розподіл компетенцій і завдань між федерацією і землями має відбуватися в ідеальній формі у відповідності з принципом субсидіарності, хоча цей принип в німецькій конституції й не закріплений. У відповідності з цим принципом федерація переймає тільки ті завдання і компетенції, які вона може виконувати ефективніше, ніж це роблять землі. Але це не слід розуміти так, що федерація може перейняти будь-яку законодавчу комепетнцію лише завдяки тому, що змогла успішно аргументувати, що може її ефективніше реалізувати, ніж землі. Більшість законодавчих компетенцій в Німеччині закріплена за федерацією, основними винятками, закріпленими за землями, є поліційне та комунальне право, а також політика в галузі культури та освіти. Окрім того, за землями закріпленна велика частина компетенцій щодо організації адміністрації та судочинства. Важливою функцією федерації є функція другого рівня розподілу влади, його ще незивають вертикальним розподілом влади. Бундесрат – друга палата парламенту – є представництвом інтересів урядів німецьких земель на федеральному рівні, але не зважаючи на це, Бундесрат залишається конституційним органом федерації, а його права та повноваження визначаються федеральним і аж ніяк не земельним правом.

В Німеччині постійно ведеться дискусія про реформування федерального устрою держави. Темам цих дискусій є перед усім об”єднання деяких земель в одну, статус і повноваження Бундесрату та повернення деяких компетенцій, перенесених остнаннім часом на федеральний рівень, земальним ландтаґам. Обговорення реформи федеративного устрою Німеччини йде таким чином в трьох напрямках: (1) розполід компетенцій і завдань між федерацією і землями, (2) розподіл фінансових ресурсів дял реалізації цих завдань і компетенцій, (3) реорганізація територіального устрою ФРН. Проведена в 2006 р. реформа федеративного устрою реформувала в відносно великому об”ємі сферу розполіду компетенцій між федерацією і землями, реорганізація системи розподілу фінансових ресурсів поки що тільки планується.

Демократія, яка готова захистити себе

Батьки сьогоднішньої констуції Німеччини, опираючись на негативний досвід історії Веймарської республіки і домінуючого тоді правового позитивізму, виходячи з якого правом є те, що проголошує норма закону, а будь-яка норма може бути змінена, ввели в нову конституцію Німеччини елементи природного, надпозитивного, права. На природному праві базуються захист людської гідності як вище завдання держави (стаття 1), структурні принципи державного ладу (стаття 20), федеральний устрій та ґарантії участі земель в законодавчому процесі на рівні федерації. Ці принципи є засадничими і незмінними, неможливість їх зміни закріплена в ч. 3 статті 79 конституції.

Іншим елементом обороноздатної демократії є можоивість заборони користування правами та свободами, закріпленими в німецькій конституції, противникам існуючого конституційного ладу, а також заборони діяльності антиконституційних партій та громадських об”єднань. Окрім того, додатковим інструментом захисту існуючого конституційного ладу є закріплена в кримінальному кодексі карність спроб усунення існуючого конституційного ладу.

Як ultima ratio, останній аргумент захисту „совободолюбивого, демократичного ладу” ФРН конституція в статті 20 частина 4 передбачає право народу на чинення опору будь-якими засобами „будь-кому, хто спробує, усунути цей лад”.

Система державних органів федерації

Основний Закон – конституція федерації

Конституція ФРН прийнята 23 травня 1949 р. і носить дослівну назву „Основний Закон для Федеративної Республіки Німеччини”. Назва Основний Закон (Grundgesetz) пояснюється тим, що з самого початку документ задумувався як тимчасова конституція, за якою житимуть об”єднанні в ФРН західні землі Німеччини до повного відновлення єдиної німецької держави. Конституційний процес розпочався 1 липня 1948 р. передачею верховним командуванням західних окупаційних зон тзв. „франкфуртських документів” міністрам-президентам створених на території їхніх зон німецьких земель. В цих документах містилися вимоги створити демократичну, федералістичну систему правління, яка б ґарантувала дотримання особистих прав і свобод. Саму розробку проекту майбутньої конституції здійснювала Парламентська рада. Найбільші дискусії викликала при цьому концепція федеративного устрою ФРН. Схвалена Парламентською радою конституція вступила в дію 23 травня 1949 р. на території тодішньої ФРН. Згідно з тодішніми планами ця конституція мала діяти до повного відновлення німецької державності, але беручи до уваги 40 років її бездоганного функціонування, вона була збережена майже без змін і після вступу колишньої Німецької Демократичної Республіки до складу Федеративної Республіки Німеччина.

Конституція ФРН свідомо розпочинається переліком основних прав і свобод людини та громадянина. Їм посвячені перші 19 статей. В наступних статтях конституція описує основи побудови політичної системи і визначає статус і компетенції органів федерації та суть відносин між ними. Стаття 79 частина 3 захищає недоторканість людської гідності – основи конституційних прав людини - , федеральний устрій та визначені статтею 20 структурні принципи державного ладу ФРН.

Конституція може бути змінена тільки двома третинами голосів депутатів Бундестаґу та Бундесрату. Контроль над дотриманням конституції здійснює Федеральний Конституційний Суд.

Глава держави: федеральний президент

Главою держави в ФРН є федеральний президент (Bundespräsident). Батьки німецької конституції сідомо відвели федеральному президенту відносно слабку роль в політичній системі Німеччини, щоб відмежувати його пост від подібного посту рейхспрезидента (Reichspräsident) в Веймарській республіці, і наділили його переважно репрезентативними та формальними повноваженнями. Його політчна роль обмеженна функцією надпартійного, націленого на політичний компроміс арбітра. Але навіть ця функція значно послабленпа на практиці, прикладом тут є дострокове притпинення повноважень Бундестаґу в 1982 р., коли федеральний президент виконав тільки побажання задіяних політиків, які були справжніми ініціаторами припинення повноважень парламенту. Найефективнішим засобом, яким федеральний президент може досягти деякого політичного ефекту, є його звернення і промови, через які він втручається в політичні дискусії або навіть ініціює в політикумі дискусії з певних тем.

Федеральний президент обирається Федеральними Зборами на п”ять років і може бути один раз переобраним на наступний термін.

Законодавча влада федерації

Органи законодавчої влади федерації беруть участь в ухваленні федеральних законів та здійсненні контролю за виконанням федерального бюджету. До органів законодавчої влади федерації відносяться Бундестаґ та Бундесрат. Проте, на зважаючи на два органи, що беруть участь в законодавчому процесі, ФРН не слід сприймати, як це часто помилково робиться, як країну з типовою двопалатною систему як США чи Велику Британію. Власне парламентом є тільки Бундестаґ, що обирається на загальнонімецьких виборах , його депутати володіють вільним представницьким мандатом від німецького народу. Депутати Бундесрату мають тзв. імперативний мандат від урядів федеральних земель, тобто вони зобов”язанні виконувати вказівки земельних урядів, інтереси яких вони представляють на федеральному рівні. Окрім того, Бундесрат і Бундестаґ мають різні повноваження і роль в законодавчому процесі, тому Бундесрат не можна розглядати як повноцінну другу палату парламенту.

Бундестаґ

Бундестаґ схвалює федеральні закони, обирає федерального канцлера, а також, як частина Федеральних Зборів, федерального президента, здійснює контроль за виконанням федерального бюджету, контролює діяльність федерального уряду, приймає рішення про використання збройних формувань Бундесверу, утворює комітети для підготовки законопроектів, здійснює контроль за діяльністю німецьких спецслужб.

Німецька конституція визначає, що депутат Бундестаґу не пов”язаний при голосуванні чи інших діях ні до вказівок своєї партії, ні до якоїсь іншої групи впливу, однак в парламентській практиці спостерігається сильний вплив фракційної дсиципліни. Депутати однієй партії, як правило, погоджують перед голосуванням по кожному законопроекту свою поведінку при голосуванні. Відхилення від домовленої поведінки при голосуванні можуть мати внутрішньопартійні наслідки для окремого депутата, оскільки повторне проходження в парламент його кандидатури в великій мірі залежить від підтримки його партії. Підтримання фракційної дисципліни є основним завданням голови фракції партії в Бундестазі.

Бундесрат

Депутати Бундесрату на відміну від депутатів Бундестаґу призначаються урядами федеральних земель, а не обираються німецьким народом на загальних виборах. Тому Бундесрат є постійно діючим органом в той час, як повноваження Бундестаґу обмежені чотирьохрічною каденцією. Розподіл голосів в Бундесраті змінюється тільки в зв”язку зі зміною складів земельних парламентів і створених в них урядових коаліцій, оскільки вибори в окремих землях не співпадають у часі ні між собою, ні з виборами до Бундестаґу. Тому в Бундестазі та Бундесраті не виключеною є можливість створення протилежних більшостей.

Бундесрат не є типовим органом законодавчої влади, його було створено для забезпечення участі федеральних земель в законодавчому процесі в тих частинах, які стосуються їх компетецій. Бундесрат бере участь в підготовці всіх законів, але його вето може бути подолане Бундестаґом, якщо відповідний закон не визначений конституцією як такий, що потребує обов”язкового підтвердження Бундесратом.

Кожна земля отримує в Бундесраті в залежності від числа її жителів від 3 до 6 голосів, депутати однієї землі в Бундесраті можуть голосувати тільки одинаково. Якщо партії, які входять в земельний уряд, не можуть погодитися на спільне голосування з якогось законопректу в Бундесраті, то представники землі, як правило, утримуються від голосування по цьому законопроекту. Де факто таке утримання прирівнюється до голосування через „ні”. При виникненні конфлікту між Бундесратом і Бундестаґом включається спільний Погоджувальний комітет.

Засідання Бундесрату веде президент Бундесрату. В визначеному конституцією порядку заступництва глави держави - федерального президента - президент Бундесрату стоїть на другому місці, тобто у випадку дострокового припинення повноважень федерального президента функції глави держави тимчасово виконує перзидент Бундесрату. Президентство в Бундераті переходить щопівроку у встановленому порядку від однієї землі до іншої.

Закондавчий процес

Виконавча влада федерації

Функцією виконавчої влади в ФРН є виконання законів та постанов держави. В зележності від окремих норм законів органи виконавчої влади можуть діяти в певних межах на власний розсуд. Будь-який адміністративний акт, тобто конкретна дія конкретного органу виконавчої влади відносно певного громадянина, може бути оскаржена останнім в адміністративному суді. Органи виконавчої влади при виконанні своїх функцій зобов”язані дотримуватися конституції. Кожному громадянину ґарантовано право після вичерпання всіх юридичних можливостей звернутися в окремому випадку з конституціною скаргою до Федерального Конституційного Суду, якщо він вважає, що дії якогось органу виконавчої влади порушують його конституційні права.

Органами виконавчої влади на федеральному рівні є, наприклад, федеральний уряд (федеральний канцлер і федеральні міністри), федеральні органи державної адміністрації та їх посадові особи, Федеральна поліція, Федеральне бюро з захисту конституції, Бундесвер, Зовнішньополітичне відомство. Федеральний канцлер та федеральні міністри становлять разом федеральний уряд Федеративної Республіки Німеччина, росповсюдженою назвою є ще „федеральний кабінет”.

Федеральний канцлер

Федеральний канцлер є главою федерального уряду Федеративної Республіки Німеччини. Федеральний канцлер обирається депутатами Бундестаґу. За федеральним канцлером таким чином стоїть абсолютна більшість голосів депутатів Бундестаґу, яка виникає, як правило, через створення декількома партіями коаліції. Цю більшість називають ще „канцлерською більшістю”. Федеральний канцлер призначає і звільняє міністрів, у відповідності з конституцією йому належить тзв. директивна компетенція, тобто право визначати засади політики уряду на рівні федерації. До закінчення відведеної каденції федеральний канцлер може бути усунутий зі свого поста тільки через конструктивний вотум недовіри, тобто через утворення нової урядової більшості в Бундестазі і обрання нового канцлера. Зі свого боку федеральний канцлер через вотум довіри, тобто питання про довіру його кандидатурі зі сторони урядової коаліції, достроково припинити повноваження Бундестаґу. Непідтверджений вотум довіри канцлеру означає, що діюча урядова коаліція не є дієздатною, втой же час в парламенті немає іншої більшості, для створення нового уряду і переобрання канцлера через конструктивний вотум недовіри. У такому випадку федеральний канцлер просить федерального президента достроково припинити повноваження Бундестаґу поточної каданції і призначити нові вибори.

Федеральний канцлер вважається в ФРН одним з центрів політичної влади. Опираючись на більшість в Бундестазі він може значно впливати на формування федерального законодавства. Але зважаючи на заначну роль Бундесрату в законотворчому процесі та пропорційну систему виборів, яка веде до проходження в парламент більшої кількості партій та формування уряду тільки через утворення коаліції в парламенті, позиція канцлера на практиці є значно послабленою і її не слід порівнювати з тим об”ємом повноважень, які наприклад має прем'єр-міністр Великої Британії. Особливо це видно у випадку утворення різних більшостей в Бундестазі та Бундесраті. В такому випадку федеральний канцлер вимушений при реалізації своєї політики йти на великі компроміси з партіями опозиції для забезпечення проходження закону через Бундесрат (при законах, що підлягають обов”зковому підтвердженню через Бундесрат)

Федеральні міністерства

Завданням федеральних міністерств є організація державної адміністрації на федеральному рівні. Політичне керівництво федеральним міністерством здійснює відповідний федеральний міністр. Координацію окремих напрямків діяльності міністерства здійснюють державні секретарі, разом з міністром вони належать до керівництва міністерства. Державні секретарі становлять проміжну ланку між політичним керівництвом в особі міністра та бюрократичним апаратом міністерства і підпорядкованих йому органів державної адміністрації. Бюрократична робота здійснюється в міністерстві окремими рефератами, на чолі кожного реферату стоїть керівник реферату. Декілька рефератів міністерства об'єднуються в відділ, який очолює начальник відділу, який і несе політичну відповідальність за роботу свого відділу. Державні секретарі та начальникb відділів належать до категорії державних службовців з політичним статусом, тобто на відміну від звичайних державних службовців, законодавчо захищених статусом державного службовця, можуть бути у будь-який момент достроково відправлені урядом у відставку. Сам федеральний міністр статусу державного службовця не має, його посада є посадою політичною, а не посадою державної служби.

Не зважаючи на те, що керівництво міністерств визначається політиками, на практиці в Німеччині спостерігається відносна автономність діяльності бюрократичного апарату міністерства та підпорядкованих йому органів державної адміністрації. Політики не можуть необмежено ігнорувати думку та волю професійних державних службовців на вищих щаблях державної адміністрації (керівників рефератів міністерств). Можливості міністра вжити санкцій по відношенню до окремої посадової особи сильно обмежені законодавством про державну службу. Окрім того великій кількості професійних державних службовців кореспондує незначна кількість політичних керівників міністерств та державної адміністрації. Тому в Німеччині у порівнянні з іншими країнами слабо виражений політичний контроль за федеральною державною адміністрацією. Це має особливе заначення в тому контексті, що більшість законопроектів готується в федеральних міністерствах. У більшості випадків вплив політики на їх конкретне формулювання проявляється у дуже пізніх стадіях і в незначному обсязі.

Кількість федаральних міністерств та міністрів та обсяг іх компетенцій визначає федеральний канцлер. Здебільшого партії домовляються про це під час коаліційних переговорів, а також визначають особистий склад політичного керівництва міністерств – кандидатури федеральних міністрів та державних секрктарів. На даний момент в ФРН існує 15 федеральних міністерств.

Загальна характеристика господарства ФРН.

Німеччина – провідна економічна держава Європи. Провідне місце в економіці займає гірнича, металургійна, хімічна, машинобудівна, харчова, суднобудівна, текстильна, нафтопереробна пром-сть. Розвинені всі види сучасного транспорту. Мережа залізниць, автобанів, трубопровідного тр-ту. Гол. морські порти – Гамбург, Бремен, Вільгельмсгафен, Бремергафен, Любек, Росток, Варнемюнде, Вісмар, Штральзунд. Головний західнонімецький аеропорт, найбільший у всій континентальній Європі, знаходиться у Франкфурті-на-Майні. Всі міста і міські аґломерації понад 1 млн чол. мають власні аеропорти з регулярним авіаційним сполученням. Провідна авіаційна компанія Німеччини – «Люфтганза».

За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2006: ВВП – $ 2500 млрд. Темп зростання ВВП – 2,7%. ВВП на душу населення – $ 31141. Прямі закордонні інвестиції – $ 67 млрд. Імпорт – $ 572,7 млрд (г.ч.Франція – 11%, США – 8,2%, Нідерланди – 8%; Італія – 7,7%; Великобританія – 6,8%). Експорт – $ 607,8 млрд (г.ч. Франція – 11,1%; США – 9,4%; Великобританія – 8,6%; Італія – 7,4%; Нідерланди – 6,8%). Велика частина експорту ФРН в 1997 припадала на транспортні засоби (17,8%), продукцію машинобудування (14,7%), електротехніки (13,1%), хімії (13,2%), товари широкого споживання (10,6%). У структурі імпорту на ці категорії товарів припадало відповідно 10,8%; 5,6%; 11,4%; 9,2% і 14,9%. На сільськогосподарські і продовольчі товари (в тому числі напої і тютюнові вироби) припадало 9,8% імпорту, на паливо - біля 8%.

За повним економічним колапсом в кінці Другої світової війни наступила епоха розколу країни (1949-1990) на дві німецьких держави з принципово різними економічними умовами. Західні окупаційні зони Німеччини були включені в сферу дії Америки «Європейської програми відновлення, що субсидується Сполученими Штатами», або т.зв. плану Маршалла. Кошти прямували головним чином на відновлення промисловості і житлове будівництво. До 1960-х років ФРН стала безперечним економічним лідером ЄС. НДР відрізнялася від інших країн радянського блоку своєю високорозвиненою економікою, що до 1945 була частиною єдиного господарського комплексу Німеччини. Надзвичайно швидке відновлення і розвиток господарства ФРН в післявоєнний період - т.зв. західнонімецьке економічне диво - зробило її однією з провідних світових економічних держав поряд зі США і Японією.

На межі ХХ-ХХІ ст. ФРН є третьою індустріальною державою світу, за обсягом промислового виробництва, поступаючись лише США і Японії. За абсолютною величиною валового внутрішнього продукту (ВВП) ФРН займала 3-є місце в світі услід за США і Японією. У 1996 ВВП становив 3,1 трлн. марок (2,35 трлн. доларів), а на душу населення припадало 28 738 доларів. Частка обробної промисловості в структурі валового національного продукту (ВНП) ФРН в 1995 становила 34,5%, а її питома вага в загальній структурі зайнятості в економіці - 37%. Як і в інших економічно високорозвинений країнах, в ФРН число зайнятих в промисловому секторі її господарства, досягши піку в післявоєнний період, потім неухильно скорочувалося, в кінці ХХ ст. в ньому працювало менше працівників, ніж в т.зв. третьому секторі - фінанси, адміністрація і менеджмент, послуги - 60% зайнятих. Однак деіндустріалізація протікала тут не так швидко, як в інших країнах ЄС.

Німеччина займає 5-е місце в світі з виробництва сталі. Головний район концентрації чорної металургії - захід Рурського кам'яновугільного басейну. Менші металургійні центри з вельми невизначеними перспективами розвитку розташовані в Саарі і в Нижній Саксонії (Зальцгіттер). Виробництво високоякісних легованих сталей зосереджене в Крефельді й інших центрах на периферії Рурського району. Однією з опор економіки ФРН є багатогалузеве машинобудування. Виробляють важкі металоємні машини, крани, мости, гірничошахтне і енергетичне обладнання, важку електротехніку, а також обладнання для металургійних заводів (Рур). Виробництво легкових і вантажних автомобілів концентрується в землях Баден-Вюртемберґ, Рейнланд-Пфальц, Нижня Саксонія, Гессен, Північний Рейн-Вестфалія, Баварія і Саар. Головний центр аерокосмічної промисловості - Мюнхен; другий - Бремен. ФРН належить до числа найбільших продуцентів та експортерів електротехнічного і електронного обладнання. Німеччина має в своєму розпорядженні високорозвинене приладобудування; особливо це торкається оптики і точної механіки. Провідні текстильні центри ФРН розташовані в землі Північний Рейн-Вестфалія, а також в землі Баден-Вюртемберґ і навколо Аугсбурґа.

Обсяг сільськогосподарського виробництва в ФРН склав у 1995 1,5% від ВВП країни. У 1996 країна імпортувала сільськогосподарських продуктів приблизно на 68 млрд марок (10,6% від всього імпорту), експорт становив 39,5 млрд марок (5,4% від всього експорту).

Паливно-енергетичний баланс ФРН на початку ХХІ ст. (2001): нафта - 38.5%; природний газ - 21.5%, кам'яне вугілля - 13.1%; ядерна - 12.9%; лігніт - 11.2%; гідро- і аероенергія - 0.8%, інші джерела - 2.0%. У абсолютних цифрах ФРН споживає (2001): нафта - 190.3 млн т. вугільного еквівалента (+1.6% до 2000), природний газ - 106.6 млн т. вуг. екв. (+4.3%), ядерна енергія - 63.7 млн т.вуг. екв. (+1%), лігніт до 55.6 млн т.вуг. екв. (+5.3%), гідро- та аероенергія - до 3.8 млн т.вуг.екв. (+5.6%) і змішані джерела енергії - 9.9 млн т.вуг.екв. (+5.3%); кам'яне вугілля - 65.0 млн т.вугільного еквівалента.

АНГЛІЯ

Сполучене Королівство було сформоване серією т. зв. «Об'єднувальних Актів», які об'єднали раніше самоврядні нації Англії, Шотландії та Уельсу з провінцією Північної Ірландії, що є частиною острова Ірландія (решта Ірландії вийшла зі Сполученого Королівства 1922 року). Складається з 4-х історико-географічних областей: Англії, Шотландії, Уельсу й Північної Ірландії (Ольстер). Найбільші міста Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер в Англії; Белфаст та Лондондеррі в Північній Ірландії; Единбург і Глазго в Шотландії; Суонсі і Кардіфф в Уельсі.

Столиця — Лондон.

площа 244100 кв. км;

рельєф: острів відокремився від Європейського континенту близько 6 тис. років до н. е.,

ландшафт перемінний, на півночі гористий, з Грампіанськими горами в Шотландії, Пеннинами на півночі Англії, Кембрійськими горами в Уельсі;

ріки: Темза, Северн і Спей;

заморські території: Ангілья, Бермуди, Британська антарктична територія, Британська територія в Індійському океані, Британські Віргінські острови, Кайманові острови, Фолклендські острови, Гібралтар, Гонконг (до 1997), Монтсеррат, острів Піткерн, острів Святої Єлени (включає острів Вознесіння та Трістан-да-Кунья), острови Теркс і Кайкос;

глава держави Єлизавета ІІ з 1952;

глава уряду Ґордон Браун з 2007;

політична система — ліберальна демократія;

Грошова одиниця — фунт стерлінгів.

експорт: злакові, цукровий буряк, рапс, картопля, м'ясо й м'ясні продукти, птахи, молочні продукти, електронне й телекомунікаційне устаткування, наукові прилади, нафта й газ, нафтохімікати, фармацевтичні препарати, добрива, кіно й телевізійні програми, літаки;

населення 57121 тис. (1990), 59,055 млн чол. (2001). (81,5 % англійці, 9,6 % шотландці, 1,9 % валлійці, 2,4 % ірландці, 1,8 % ольстерці);

мови: англійська, валлійська, гельська;

Адміністративний поділ Великої Британії.

Великобританія складається з 4 головних адміністративно-політичних частин (історичні країни):

Англія (39 графств, 6 метрополітенських графств та Великий Лондон), адміністративний центр — Лондон;

Файл:Wales flag large.png Уельс (22 унітарні утворення: 9 графств, 3 міста й 10 міст-графств), адміністративний центр — Кардіфф;

Шотландія (12 областей: 9 округів і 3 загальні території), адміністративний центр — Едінбург;

Північна Ірландія (26 округів), адміністративний центр — Белфаст.

Залежні території (столиця):

Європа

Акротірі і Декелія (Епіскопі);

Гібралтар;

Мен (Дуґлас);

Нормандські острови:

Гернсі (Сент-Пітер-Порт),

Джерсі (Сент-Хельер),

Герм,

Олдерні (Сент-Енн),

Сарк.

Карибські острови

Ангілья (Валлі);

Бермудські острови (Гамільтон);

Британські Віргінські острови (Род-Таун);

Кайманові острови (Джорджтаун);

Монтсеррат (Плімут);

Теркс і Кайкос (Кукбурнтаун).

Атлантичний океан

Острів Святої Єлени (Джеймстаун);

Острів Вознесіння (Джорджтаун),

Трістан-да-Кунья (Едінбург Семи морів);

Південна Георгія та Південні Сандвічеві острови (Кінг-Едвард-Пойнт).

Фолклендські острови (Порт-Стенлі).

Тихий океан

Піткерн (Адамстаун).

Індійський океан

Британська територія в Індійському океані (військова база Діего-Гарсія).

Антарктика

Британська антарктична територія (Ротера).

Політика

Сполучене королівство - конституційна монархія, яку очолює король або королева. Під конституцією розуміється сукупність різних документів, що регулюють питання конституційного характеру. Сюди належать статути або акти парламенту (наприклад, Велика хартія вольностей 1215 року і Білль про права 1689 року), судові прецеденти, неписані звичаї і угоди.

У Великобританії конституція не кодифікована, тобто у вигляді окремої книжечки з назвою «Конституція» не існує. Проте елементи британської конституції цілком оформлені у вигляді письмових документів. Таким документом можна вважати, наприклад, Велику хартію вольностей, де сказано: "Жодна вільна людина не може бути схоплена, поміщена у в'язницю, позбавлена власності, оголошена поза законом, заслана або будь-яким іншим чином принижена...окрім як на підставі законного рішення суду або за законом країни". Письмовими документами є також конституційні закони, що приймаються парламентом. Ці закони парламент має право як прийняти, так і відмінити в ході довершеної звичайної процедури, так що жодного потрясіння зміни конституції в даному випадку не викликають. Особливості британської некодифікованої конституції пояснюються тим, що вона формувалася століттями. Зокрема, Вінстон Черчилль писав про час з кінця XVII до початку XVIII століття: "Тоді було зібрано весь великий англійський спадок з періоду Великої хартії вільностей і навіть з самих первісних часів і в абсолютно сучасному для нас вигляді сформульовано відношення держави до релігії і підпорядкування корони парламенту". Втім, в британській некодифікованій конституції є і окремі елементи, які ніде не записані, а диктуються тільки традицією. Наприклад, проводити загальні вибори по четвергах.

Економіка

Велика Британія — одна з найбільш економічно високорозвинених індустріальних країн світу.

Провідна економіка у сфері фінансових послуг, фармакологічної і військової промисловості. Стабільні ТНК. Високоточні технології і хайтек (телекомунікації і біотехнології). Здобич нафти і газу з Північного моря. Інновації в розробках програмного забезпечення. Гнучкі умови праці. Успішно уловлює тенденції в зниженні курсів валют. Низьке безробіття (у 2004 р. 4 %).

Основні галузі промисловості: машинобудівна, електрообладнання та автоматика, корабле- та авіабудівна, електроніка, металургія, хімічна, вугільна, нафтова, паперова, харчова, текстильна, легка промисловість. Розвинуті всі види сучасного транспорту. Головні порти: Лондон, Ліверпуль, Манчестер, Мілфорд-Гейвен, Галл, Саутгемптон, Іммінгем.

Виробництво електроенергії: бл.305 млрд кВт·год (1992), головним чином на ТЕС. Структура енергозабезпечення країни на початку ХХІ ст.: природний газ — 37 %; нафта — 35 %, вугілля — 16 %, атомна енергія — 11 %, інше — 1 %.

Країна вийшла з Другої Світової Війни військовим переможцем, але з ослабленим промисловим сектором. Післявоєнне відновлення було відносно повільне і зайняло приблизно 40 років. Британська економіка значно поліпшила свою конкурентоспроможність після 1973 р. через членство в Європейському Економічному Співтоваристві (зараз Європейський Союз [ЄС]). Темпи економічного зростання в 1990-х можна було порівняти з іншими індустріальними країнами.

Протягом 1980-х консервативний уряд Маргарет Тетчер переслідував приватизацію (денаціоналізацію) державних корпорацій, які були націоналізовані попередніми урядами. Приватизація, що супроводжується поширенням неспокою серед робітників, призвела до втрати десятків тисяч робочих місць в кам'яновугільних шахтах і секторах важкої промисловості. Протягом 1980-х і 90-х, невідповідність прибутку також зросла. Безробіття і темпи інфляції були поступово зменшені, але все ж залишалися високими до кінця 1990-х. Роль країни як головного світового фінансового центру залишалась джерелом економічної сили. Окрім того, експлуатація офшорного природного газу починаючи з 1967 р. та нафти з 1975 в Північному морі скоротила залежність країни від вугілля та імпортної нафти і забезпечили подальше економічне зростання.

ВВП за 2006 складав 2.151 трілл долл; за 2007 — 2.215 трілл долл; за 2008 — 2.231 трілл дол. ВВП Великобританії в першому кварталі 2009 року скоротився на 1,9 відсотка в порівнянні з попереднім кварталом, що стало рекордним падінням за останні 30 років. У четвертому кварталі 2008 року падіння ВВП країни склало 1,6 відсотка.

Економічно активне населення складає 31.2 млн. чол. У сільському господарстві зайняте 1,4% населення, в промисловості — 18,2% населення, у сфері послуг — 80,4% населення. Рівень безробітних — 5,5 %. Грошова одиниця — фунт стерлінгів = 100 пенсів.

Річний дохід бюджету складає 1.107 трлн. долл; річна витрата бюджету состаляєт 1.242 трлн. дол. Інвестиції в економіку складають 16,7 % від ВВП. Рівень інфляції за 2008 склав 3,8%.

Експорт за 2008 склав 468.7 мільйонів дол. Експорт: машини і устаткування, нафта і нафтопродукти, автомобілі, озброєння, хімічні продукти, медичні препарати, продовольство. Експортні партнери: США − 14.2%, Німеччина — 11,1%, Франція — 8,1%, Ірландія — 8%, Нідерланди — 6,8%, Бельгія −5.3%, Іспанія −4.5%, Італія −4.1%. Імпорт за 2008 склав 645.7 мілл дол. Імпорт: готові пром товари, машини і устаткування, сировина, метали, продукти харчування. Партнери по імпорту: Німеччина −14%, США − 8.6%, Китай − 7.3%, Нідерланди − 7.3%, Франція − 6.9%, Бельгія − 4.7%, Норвегія − 4.7%, Італія − 4.2%.

США

Сполучені Штати Америки (США) (традиційно скорочення читається як [се-ше-а́]; у Північноамериканських українців також поширена назва З'єднані Стейти Америки (ЗСА)) (англ. United States of America, USA) — держава в Північній Америці, що складається з 50 штатів: Аляски, Гаваїв і 48 штатів на території між Атлантичним і Тихим океанами і між Канадою і Мексикою. Крім того, виділено федеральний (столичний) округ Колумбія. Володіння США: Віргінські о-ви у Вест-Індії, Східне Самоа, Гуам та інші острови в Океанії.

Площа країни 9629,09 тис. км2.

Населення 305 млн чол. (оцінка 2008).

Столиця – Вашингтон.

Офіційна мова – англійська (де-факто), юридично офіційної мови немає.

Грошова одиниця – американський долар.

США - федеративна конституційна республіка, в якій владні повноваження розподіляються між федеральним урядом і урядами 50 штатів.

Штати: Айдахо, Айова, Алабама, Аляска, Аризона, Арканзас, Вайомінг, Вашингтон, Вермонт, Вірджинія, Вісконсін, Гаваї, Джорджія, Делавер, Західна Вірджинія, Іллінойс, Індіана, Каліфорнія, Канзас, Кентуккі, Колорадо, Коннектикут, Луїзіана, Массачусетс, Міннесота, Міссісіпі, Міссурі, Мічиган, Монтана, Мен, Меріленд, Небраска, Невада, Нью-Гемпшир, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Нью-Мексико, Огайо, Оклахома, Орегон, Пенсільванія, Род-Айленд, Північна Дакота, Північна Кароліна, Теннессі, Техас, Флорида, Південна Дакота, Південна Кароліна, Юта.

Виконавча, законодавча і судова влади — представлені відповідно Президентом, Конгресом і Верховним Судом.

Кожен із 50 штатів має свою конституцію, систему органів влади і управління.

Експорт: м'ясо й м'ясні продукти, нафта й газ, нафтопродукти, кіно- і телепрограми, електронне й телекомунікаційне обладнання, фармацевтичні препарати, продукція машинобудування.

США — федеративна республіка. В адміністративному відношенні територія країни ділиться на 50 штатів (state) і один федеральний округ Колумбія.

Початково до складу федерації входило 13 штатів: Нью-Гемпшир, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсільванія, Делавер, Меріленд, Вірджинія, Південна Кароліна, Північна Кароліна, Джорджія. Останніми територіями, що отримали статус штату в 1959 році стали Аляска і Гаваї.

Штати групуються в 9 регіонів:

Нова Англія: Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут;

Середньо-Атлантичні штати: Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсільванія;

Північно-Східний Центр: Огайо, Індіана, Іллінойс, Мічіган, Вісконсін;

Північно-Західний Центр: Міннесота, Айова, Міссурі, Південна Дакота, Північна Дакота, Небраска, Канзас;

Південно-Атлантичні штати: Делавер, Меріленд, федеральний округ Колумбія, Вірджинія, Західна Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія, Флорида;

Південно-Східний Центр: Кентуккі , Теннессі, Алабама, Міссісіпі;

Південно-Західний Центр: Арканзас, Луїзіана, Оклахома, Техас;

Гірські штати: Монтана, Айдахо, Вайомінг, Колорадо, Нью-Мексико, Аризона, Юта, Невада;

Тихоокеанські штати: Вашингтон, Орегон, Каліфорнія, Аляска, Гаваї.

Кожний штат підрозділяється на округи (всього 3041), які традиційно називають графствами (в штаті Луїзіана — парафіями). Самі округи діляться на муніципалітети (всього 19 078) і тауншіпи (всього 16 734). Перші здійснюють місцеве самоуправління в містах, другі — в сільській місцевості (в Новій Англії обидві одиниці називають тауни).

Економіка

США – високорозвинена індустріально-аграрна країна; держава-гігант, провідна економічна і військова держава світу; займає 3-є місце в світі за площею і чисельністю населення. США мають високорозвинену і диверсифіковану пром-сть, осн. галузями якої є загальне, транспортне і електротехн. машинобудування, видобуток к.к., хім. та харчова пром-сть, виробн. металовиробів і інш. Розвинуті всі види сучасного тр-ту (залізничний, автомобільний, морський, внутрішній водний, повітряний і трубопровідний). Найбільші порти: Новий Орлеан, Хемптон-Родс, Нью-Йорк, Тампа, Мобіл, Лос-Анджелес, Балтімор. У середині 1990-х років на водні маршрути припадало 15% вантажоперевезень. Важкі і громіздкі вантажі (залізна руда, вугілля, зерно, нафтопродукти, пісок, гравій, цемент) часто доставляються водним шляхом. На залізничний транспорт в середині 1990-х років припадало 38% всіх вантажоперевезень і тільки 1% пасажирів. В перше десятиріччя ХХІ ст. планується збудувати високошвидкісні рейкові магістралі, які зв'яжуть найбільші мегаполіси східного узбережжя. Автомобільні вантажоперевезення в середині 1990-х років становили 28%. У той же час на повітряний транспорт припадала незначна частка вантажного товаропотоку (0,5%), але майже 20% пасажиро-перевезень. На частку транспорту припадає бл. 20% загального споживання енергії у країні і від 50% до 60% всього споживання рідкого палива.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП (1999) – $ 8500 млрд. Темп зростання ВВП (1999) – 4%. ВВП на душу населення (1999) – $ 31201. Прямі іноземні інвестиції (1999) – $ 119 млрд. Імпорт (1999) – г.ч. електронні компоненти, побутова електроніка і комп'ютери – $ 1100 млрд. (г.ч. Канада – 19,2%; Японія – 12,0%; Мексика – 10,0%; Китай – 8,0%; Німеччина – 5,4%). Експорт (1999) – г.ч. машини, обладнання і продукція сільського господарства (промислове і електронне обладнання, літаки, автомобілі, військова техніка, хімікати, кам'яне вугілля, кукурудза, соєві боби) – $ 905 млрд. (г.ч. Канада – 23,0%; Мексика – 12,0%; Японія – 8,3%; Великобританія – 5,5%; Німеччина – 5,4%).

Політична система

За конституцією США, прийнятою в 1787 році, певні повноваження для здійснення державної влади передані федеральному уряду США. Державні повноваження, не визначені для передачі у ведення федерального уряду конституцією, здійснюються штатами США.

У конституції США закладений принцип розділення влади, по якому федеральний уряд складається із законодавчих, виконавчих і судових органів, що діють незалежно один від одного.

Найвищий орган законодавчої влади — двопалатний Конгрес США:

нижня палата — Палата представників;

верхня палата — Сенат.

Найвищий орган виконавчої влади — президент США. Президент — глава держави, головнокомандувач збройними силами. Існує посада віце-президента.

Найвищий орган судової влади — Верховний суд США.

Основні політичні партії — республіканська і демократична. Також існує багато інших, дрібніших партій.

Зовнішня політика США направлена на досягнення двох основних цілей — на забезпечення безпеки держави і його громадян і на забезпечення добробуту громадян країни. В умовах сучасного світу американська зовнішня політика тяжіє до гегемонії, що обумовлене руйнуванням біполярної (за участю СРСР) системи міжнародних відносин.

Конститу́ція США — Верховний закон Сполучених Штатів Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією. Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія).

Конституція

Складається з преамбули, 7 статей і 27 поправок — які не увійшли в основний текст норм. Написана від першої особи і починається із слів "Ми, народ Сполучених Штатів...". Конституційний контроль здійснюється Верховним судом. Поправки приймаються конгресом — 2/3 голосів або спеціально скликаним конституційним конвентом, після чого повинні дістати схвалення 3/4 законодавчих зборів або конвентів штатів. Всього пропонувалося кілька тисяч поправок, переважна більшість яких були відхилені. Перші десять прийнятих поправок, що вступили в силу в 1791 році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII про відміну рабства, поправки про введення і відміну сухого закону (VIII і XXI). Самою багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження права конгресменів підвищувати собі зарплату, запропонована в 1789 році і ратифікована 203 року опісля — 7 травня 1992 року.

Історія

Конституція США — перша писана конституція і "найстаріша" з конституцій, що вироблялися на національному рівні, і діють донині. Вона була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії в травні-вересні 1787 року.

Конституції 1787 року передувало ухвалення Декларації незалежності від 4 липня 1776 року. Вона була проголошена під час боротьби з Великобританією представниками тринадцяти британських колоній — Віргінії, Массачусетсу, Північної Кароліни, Південної Кароліни, Меріленда, Род-Айленда, Коннектікуту, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшира, Нью-Йорка, Делавера, Пенсільванії і Джорджії. Війна за незалежність примусила штати укласти в 1777 році конфедеративний союз. У 1783 році війна була завершена укладенням Версальського договору, що визнав незалежність колоній.

Виникнення: від військового стану до конституції

Військова система часів війни за незалежність була серією імпровізацій і явно була не досить доброю. Первинна ідея полягала в тому, що США є зібранням штатів як суверенних утворень з метою забезпечити державу-парасольку над ними, і ця держава повинна була відправляти функції, які штати побажають йому делегувати. Народ в цьому процесі ніяк не був задіяний — тільки в тому, що вибирав законодавчі органи штатів. Важливо зрозуміти: перша революція, військова і політична, привела до створення імпровізованої форми правління конгресу, за нею послідувала друга революція, яка привела до створення американської конституції, як ми її знаємо. Друга революція почалася під час війни і була (відповідно до старої англійської традиції) органічною відповіддю на виниклі потреби, перш за все фінансові.

Ініціатором створення конституції був Александер Гамільтон, який не народився на території США, не міг стати президентом і тому зосередився на створенні загальнонаціональної фінансової системи з твердою валютою замість інфляційних військових грошей. Однодумцем Гамільтона став уродженець Віргінії Джеймс Медісон. Справі допоміг випадок. Віргінія і Меріленд посперечалися про те, кому мають платити мита кораблі, що плавають з товарами по Потомаку. Медісон, що представляв Віргінію, запропонував скликати нараду двох штатів у президента Джорджа Вашингтона. Досягнута угода про основи митної і фінансової взаємодії, до якої приєдналася Пенсільванія, ратифікував конгрес. Успіх угоди спонукав Медісона розширити пропозиції Гамільтона про єдину американську фінансову систему і розробити єдину американську конституцію.

Її головним елементом стало те, що національний уряд має справу безпосередньо з народом (а не за посередництва штатів) і отримує свою владу безпосередньо від народу (а не від штатів). Саме Медісону належить чеканна фраза американської конституції "Ми, народ", яка означає, що народ є сувереном, який делегує свої повноваження одночасно і загальнонаціональному уряду, і урядам штатів. Тим самим національний уряд отримує право в рамках своєї компетенції не тільки діяти самостійно, але і обмежувати дії штатів.

У 1787 році представники 13 штатів зібралися у Філадельфії для того, щоб переглянути статус конфедерації. В результаті засідань Конвенту, що продовжувалися з 14 травня по 17 вересня, був не тільки переглянутий статус союзу, але і вироблена Конституція нової держави. У цьому документі відбилися головним чином інтереси соціальних груп, представлених в Конвенті, — рабовласників, земельної аристократії, крупної буржуазії.

Відповідно до статті VII Конституція вступила в силу після затвердження спеціальними ратифікаційними конвентами 9 з 13 штатів 21 червня 1788 року.

13 вересня 1788 року Континентальний Конгрес прийняв резолюцію про введення Конституції в дію. 4 березня 1789 року почали роботу нові федеральні органи влади, створені відповідно до нової Конституції.

Первинний текст Конституції головним чином визначив структуру органів державної влади, їхні взаємини, побудовані на основі принципу "стримувань і противаг". Конституція розподіляла компетенцію "по горизонталі" на федеральному рівні (статті I‑III), "по вертикалі" (між Союзом і штатами - статті I і IV), встановлювала порядок зміни Основного закону (стаття V), містила різнопланові положення в статті VI, частина з яких втратила силу (про визнання Сполученими Штатами доконстітуционних боргів), а інші, навпаки, придбали особливе значення (наприклад, норми про співвідношення внутрішнього і міжнародного права). Нарешті, стаття VII говорить про набуття чинності самої Конституції.

Поправки до конституції

З часу ратифікації Конституція США помітно змінилася. Ці зміни торкнулися головним чином трьох напрямів: поліпшення функціонування центральних органів державної влади, розвитку виборчого права і розвитку прав громадян. У 1791 році був ратифікований Білль про права - перші десять поправок до Конституції, які гарантують особисті права громадян і відповідно обмежують повноваження державних органів. До них слід додати XIII поправку (вона була зроблена в 1865 році), що заборонила рабство і підневільні роботи, окрім випадків покарання за злочин, і XIV поправку (1868 рік), що встановила умови рівного доступу до отримання американського громадянства.

Питання функціонування центральних органів державної влади відображені в п'яти поправках: XII (1804 рік) - про вибори президента США; XVII (1913 рік) - про вибори сенаторів шляхом прямого загального голосування; XX (1933 рік) - про вступ до посади президента країни; XXII (1951 рік) - про те, що мандат президента може бути відновлений тільки один раз, і XXV (1967 рік) - про заміщення президента і віце-президента.

Первинний текст Конституції надав штатам свободу в організації виборів. Кожний з них мав право встановлювати норми виборчого права. Ця свобода штатів поступово була обмежена низкою послідовних поправок: XV поправкою (1870 рік), що заборонила штатам обмежувати право голосу за підставами раси, кольору шкіри або колишнього знаходження в рабстві; XIX поправкою (1920 рік), що заборонила відмовляти в праві голосу жінкам; XXIII поправкою (1963 рік), що дозволила брати участь у виборах жителям федерального округу Колумбія, і, нарешті, XXIV поправкою (1964 рік), що заборонила оспорювати або обмежувати право голосу внаслідок несплати будь-якого виборчого податку або іншого податку. Подібна практика існувала в деяких штатах, що встановлювали мінімальний розмір таких сплат, який зазіхав головним чином на права чорношкірого населення; рівень доходів останніх був, як правило, менш високим, чим у білого населення. Іншими словами, XXIV поправка скасувала майновий ценз, що існував на певній частині країни. У 1971 році XXVI поправка понизила віковий ценз активного виборчого права до 18 років.

До теперішнього часу ратифіковано 27 поправок до Конституції США, 7 інших були передані на ратифікацію, але не дістали схвалення штатів. З числа останніх особливе значення мала поправка про рівність чоловіків і жінок. Запропонована в 1972 році, вона не була ратифікована необхідним числом штатів, хоча Конгрес і продовжував термін ратифікації. Безліч поправок, будучи запропонованими, не знаходили схвалення в палатах Конгресу. Одна з найостанніших, що не отримала необхідного числа голосів в Сенаті, містила норми про заборону осквернення американського прапора (Flag desecration Amendment); вона була відхилена в березні 2000 року.

Конституція США досі містить досить анахронізму. Наприклад, забороняє в мирний час поміщати солдатів на постій без згоди власника будинку або надає Конгресу право видавати каперські свідоцтва (документи, що надавали право приватним судновласникам захоплювати торгові судна ворожих держав).

Ведуться спори про XII поправку до Конституції США — чи є Колегія вибірників гарантом стабільності політичної системи країни або, навпаки, даремним анахронізмом.[1] Багато хто виступає за те, щоб зробити президентські вибори прямими. Опитування, проведене на сайті компанії CNN, засвідчило, що 69% американців вважають необхідною реформу діючої системи.

1

2