2. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси Європи

Європа багата на корисні копалини. В її надрах є великі поклади кам’яного вугілля ( Донецький басейн в Україні, Уральський регіон в Росії, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Бельгія, Франція, Велика Британія), бурого вугілля (Росія, Німеччина, Польща, Болгарія, Велика Британія), нафти та (Росія, Азербайджан, Румунія, Польща, Велика Британія) природного газу (Росія, Норвегія, Велика Британія), залізної руди (Росія, Україна, Швеція, Франція, ФРН, Велика Британія, Іспанія). Європа дещо бідніша на поклади кольорових металів; в її межах є родовища свинцю і цинку (Польща, Іспанія, Італія, Югославія), міді (Іспанія, Югославія, Фінляндія), ртуті (Росія, Іспанія, Італія, Югославія). Значні поклади бокситів (Україна, Росія, Франція, Угорщина, Югославія, Італія, Румунія), кухонної і калійної солей (Україна, Росія, Польща, Німеччина, Франція), сірки (Росія, Італія), апатитів (Росія).

Земельні ресурси. Площа земельного фонду країн Західної і Центральної Європи (без колишнього СРСР) становить 473 млн гектарів. З них майже половина – землі сільськогосподарського використання, близько третини - орні землі та землі плантаційного господарства. Європу характеризує найнижча серед усіх частин світу частка неродючих та незручних земель, сприятливі для сільського господарства рельєф і клімат. Завдяки цим чинникам, попри високу густоту населення, земельні ресурси країн Європи використовуються досить ефективно.

3. Головні етапи європейської історії. Формування європейських держав

Як відомо, відповідно до панівної нині в науці концепції еволюціонізму, людиноподібні істоти, що виготовляли знаряддя праці, а отже мали достатньо розвинуте абстрактне мислення (так звані homo habilis, людина вміла), виникли в Африці приблизно 2,5 - 3 мільйони років тому. Внаслідок подальшого еволюційного розвитку близько 1,5 млн. років там з’явилися перші „справжні” люди – архантропи (homo erectus, людина прямоходяча). Приблизно 1 млн. років архантропи, вийшовши з Африки розселилися в багатьох регіонах Старого Світу, включаючи Європу (до 50 паралелі). Еволюція архантропів сприяла близько 200 тис. років появі європейської гілки людиноподібних істот – палеоантропів, або неандертальців.

Паралельно відповідно до гіпотези американського дослідника Вільсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, в Африці, південніше Сахари, внаслідок чергового витка еволюційного розвитку близько 200 тис. років тому з’явилися неоантропи, тобто людські істоти, близькі за морфологічним ознаками до людини сучасного фізичного типу (homo sapiens sapsiens). Звідси вони близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки Землі. Приблизно 40 – 35 тис. років тому неоантропи потрапили в Європу, поступово витіснивши неандертальців. Приблизно у цей же період завершилася біологічна еволюція сучасної людини.

Подальший розвиток людини мав соціальний характер і був зумовлений змінами суспільних структур.

Істрію людського суспільства умовно можна розділити на два періоди – доісторичний (до винайдення писемності - від появи людини приблизно до 3 тис. до н.е.) та історичний (інформацію про який ми можемо черпати з письмових джерел – від 3 тис. до н.е. – до наших днів). Початок історичного періоду приблизно співпадає не лише з появою писемності, але й появою міст, розпадом родового ладу, появою перших держав – тобто процесом, який ще у ХІХ столітті науковці охарактеризували як перехід від „варварства” до „цивілізації”.

Історичний період у розвитку людства умовно можна розділити на такі етапи:

• Стародавній світ (3 тис. до н.е. – У ст. н.е.)

• Середньовіччя (У – ХУ ст. н.е.)

• Новий час (ХУ – ХІХ ст. н.е.)

• Новітній час (ХХ ст. н.е.)

Важливою частиною історії Європи в період Стародавнього світу є епоха Античності, що об’єднує в собі історію Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вона тривала від появи на початку 2 тис. до н.е. першої на Європейському континенті Мінойської цивілізації до падіння Західної Римської імперії у 576 році н.е. Як ми зазначали вище, культурна спадщина античної епохи досі є визначальною для „західної” цивілізації.

Історію Античності в свою чергу можна легко розбити на історію Стародавньої Греції і історію Стародавнього Риму.

Історія Стародавньої Греції пройшла етапи.....

архаїчний (14-8ст. до н.е.)

класичний (8 - 4 ст. до н.е.)

еліністичний (4 - 1 ст. до н.е.)

пізньогрецький(1 - 4ст.).

Місто Рим було, згідно легенди, було засновано 21 квітня 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом. Історики свідчать, що місто було засновано племенами сабінів й латинів, до яких у УІІ ст. до н.е. приєдналися етруски. Історія Стародавнього Риму поділяється на три великі періоди:

• „Царський” (753—509 рр. до н. е.),

• Римська республіка (509 — 31 рр. до н. е.),

• Римська імперія (31 р. до н. е. — 476 р. н. е.).

Період Римського царства є значною мірою легендарним. Царі правили Римом з моменту його створення до 509 року до н.е. Органами управління у давньому Римі були цар, сенат та народні збори.

Римська республіка у свою чергу пережила два періоди. Протягом УІ – ІІІ ст. до н.е. тривав період розквіту, який у ІІІ – І ст. до н.е. змінився епохою занепаду.

Важливими досягненнями періоду розквіту республіки стало ухвалення перших писаних законів (451 р. до н.е.). Ці записані на дванадцяти мідних дошках та виставлені на Форумі (центральній площі міста) закони поклали початок римському праву.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням (трьох Самнітських воєн у У – ІУ ст. до н.е. та Латинської війни, що тривала з 340 до 338 р. до н. е.) Рим поступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Шляхом військової реформи Гая Марія відбулася поступова заміна громадянського ополчення постійною добровільною найманою армією.

Це відкрило шлях до подальших завоювань, у яких конкурентом Риму виступив Карфаген (населений фінікійськими мореплавцями, розташовувався на терені сучасного Тунісу).

Війни між Римом і Карфагеном за панування на Середземному морі дістали назву Пунічних (264 - 146 рр. до н. е.), оскільки римляни називали жителів Карфагена пунами. Внаслідок Першої Пунічної війни (264 — 241 до н. е.) Карфаген віддав Римові Сицилію та деякі інші острови. Наслідком Другої Пунічної війни (218 — 201 до н. е.), у якій карфагенське військо очолював легендарний полководець Ганібал, а римське - Сципіон Африканський, стала втрата Карфагеном своїх володінь поза межами Африки. Внаслідок Третьої Пунічна війна (149—146 рр. до н. е.) Карфаген було зруйновано вщент, більшість його населення - знищено, а тих, хто лишився в живих, - продано в рабство. Тим самим Рим досяг панування на Середземномор’ї.

Римська імперія

Знищення Західної Римської імперії ознаменувало початок нової епохи європейської історії – Середньовіччя.

МІНІ-ДЕРЖАВИ ЄВРОПИ