19. Театр в. Шекспира: специфика художественного конфликта и героев, этико-философская

ПРОБЛЕМАТИКА ЕГО ТРАГЕДИЙ И КОМЕДИЙ.

Життєвий шлях Вільяма Шекспіра (1564 1616) відомий науці дуже погано. Існує чимало підстав для сумнівів у реальному існуванні цієї людини («шексшрівське питания»). Причини цієї проблеми слід шукати в самому характері ренесансної творчості, коли митець вдавався до активного використання уже відомих літературних і театральних сюжетів, не зупиняючись навіть перед перенесенням у власний твір окремих шматків чужих текстів (так зване театральне піратство); а також в тій надзвичайно складній ситуації, в якій опинився англійський театр у XVII ст.— в умовах пуританської реакції: багато труп тоді вимушені були емігрувати (переважно до Німеччини) і показувати класичний ренесансний репертуар у зміненому вигляді, адаптованому до смаків і розумшня іншомовної публіки. За цих умов, коли значения індивдіуального авторства взагалі було зведене нанівець, годі було й думати про збереження біографічних даних про драматурга. Разом з тим проблемно-тематичний аналіз показує, шо всі твори, відомі нам під ім'ям Шекспіра, написані однією людиною з чітко вираженими життєвими і навіть філософськими переконаннями і естетичними принципами.

Творчий доробок Шекспіра складають твори поетичного жанру (2 поеми, 154 сонети та інші поезії) і 37 п'єс, серед яких знаходимо 12 комедій, 10 драм на сюжета з англійської історії (так звані хроніки), 7 трагедій на сюжети з античної історії і міфології, 5 «великих трагедій» («Ромео і Джульетта», «Отелло», «Гамлет», «Макбет», «Король Лір»), 3 «трагікомедії» («Буря» та ін.). У сучасній науці творчість Шекспіра поділяють на гри періоди: до роботи в «Глобусі» (1590—1600); в роки пращ в загальнодоступному театрі «Глобус» (1600— 1608); і в роки роботи в придворному театрі «Блекфрасрс» (1608—1612). Припускають, що з правлінням Якова І і наступом пуританства Шекспір залишив Лондон і останні чотири роки свого життя нічого не писав.

Шекспір розробив основні принципи ренесансної драматургії. Його концепція драми сформувалася на базі складного синтезу ренесансної історіософії і старозавітної концепції щодо вільної волі людини. Разом з тим, в його зображенні, людина, прагнучи своєї мети, постійно награжається па протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її вільну волю. Ця протидія може бути з боку іншої людини як свідомою (так, в «Гамлеті» король Клавдій свідомо діє проти принца і заважає йому здійснити план помсти), так і несвідомою (в комедіях, в «Ромео і Джульєтті»). Тоді ми кажемо, що несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людина безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують й життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може.

У цьому прихованому характері причинно-наслідкових зв'язків полягає, за Шекспіром, непевність існування людини, яка може стати навіть трагічною.

По суті, трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. В його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комедійних колізій одну таку, де події розвиваються з драматичною гостротою («Багато галасу даремно», «Сон в літню ніч» та ін.); разом з тим досить часто в трагедіях трапляються комічні ситуації і комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії («Ромео і Джульетта»).

Концепція випадковостей і прихованих причинно-наслідкових зв'язків відбилася в композиції п'єс Шекспіра. Драматург любив розгортати одночасно кілька сюжетних ліній, які не просто співіснують, а переплітаються, перетинаються і «заважають» одна одній. На сцені зрозуміло, неможливо показати ці лінії одночасно, тож Шекспір їх чергує і показує невеликі фрагменти подій. Це створює ефект емоційної напруги і чекання. Але це має і світоглядний смисл. Нікому не дано наперед вгадати справжню логіку подій. Наслідок постійно віддаляється від нас, відривається від своєї причини, ховається за випадковостями.

Особливо оригінально поєднує Шекспір сюжетні лінії в історичних драмах (хроніках). Одна з них відтворює реальні історичні події друга розгортає домислені драматургом події приватного, нерідко інтимного життя персонажа. Розвиваючись відносно незалежно, ці лінії виливають одна на одну. Характерною особливістю Шекспірових драм є сюжетне дублювання з метою акцентування провідної думки твору. Тут розкривається ідея невичерпності вибору, перед яким опиняється герой, або непередбачуваності подій, в яких життя постає перед людиною у своїй щедрій повноті.

В основі всієї драматургічної проблематики Шекспіра лежить по-ренесансному осмислена ідея дуальності людини і світу. Ми знаємой. що античність спиралася на ідею цілісності світу і людини, ідею роздвоєності і світу, і людини внесло християнство. Світ роздвоєний на теперішнє, несправжнє і тимчасове, в якому фізично перебуває людина (сама до того ж роздвоєна на тіло і душу), і майбутні, справжні і вічней, до якого людина лине душею.У добу Відродження середньовічний дуалізм трансформувався у новий, ренесансний дуалізм. Ренесанс відкрив свою фундаментальну для європейської культури ідею цінності земного життя, яке стає для людини справжнім, бо дозволяє знайти сенс теперішньому. Це не була відкинута повністю також ідея праведності и вічного життя. Гак постали дві сторони людської особистості. Перша це офіційний статус людини, тобто зафіксоване від народження місце у зовнішньому світі. Сюди входили станова і майнова належність васальна залежність, корпоративна чи партійна належність тощо. Друга сторона - це природна сутність людини. Важливо наголосити, що хоча ця природна сутність і дарувалася безпосередньо Богом, але належала земному і виявлялася в земних справах.

Ренесансна роздвоєність яскраво постає у «Гамлеті» («Гамлет, принц Данський, 1601). Гамлету також бракує позастанових почутів з боку друзів, коханої та матері. Проте його трагізм саме і полягає в людській самотності. Гамлет-месник опиняється перед необхідністю діяти відповідно до традиції чи офіційного статусу, а вільно відштовхуючись лише від власного сумління. Він перебирає відповідальність за свій вчинок на себе персонально. Тож його внутрішня природа, фактично вита трансцендентна природа людини як створіння Божого, волає про вбивства. Цю нерішучість він не може перебороти до самого кінця. Оскільки він переконується, що розірвано всі зв'язки між ним і коханням дружбою, материнською любов'ю І що цей розрив набуває трагічної незворотності як віковічний розрив між природним єством і офіційним статусом, то це робить його головну життєву мету — помсту за смерть батька — в його власних очах марною і непотрібною, а його самого огляду на те трагічним героєм.

Перелік використаної літератури:

1. Аникст А. А. Творчество В. Шекспира. - М: Искусство, 1963.

2. Аникст А. А. Трагедия В. Шекспира «Гамлет». - М., 1986.

3. Артамонов С. Д. История зарубежной литератур! 17-18 вв: Учебник. - М., 1978.

4. История всемирной литературы: В 9 т. - Т. 1-5.- М., 1983-1988.

5. История зарубежной литературы 17в.: Учебник / под ред. 3. И. Плавскина. - М., 1987.

6. Шалагін. Б. Б. Зарубіжна література. Від античності до початку XIX ст.- К., 2004.