2. Цінності людського буття в поезії Максима Рильського

Поетичний доробок М. Рильського вражає розмаїттям тем. настроїв, моти­вів. Та чи не найповніше цінності людського буття втілено в його віршах про природу.

Рильський зізнавався, що на все життя захопився природою в усьому її роз­маїтті ще в пору дитинства та юності — «весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, та­ємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил». Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнював інфор­мацією з прочитаних книжок — не тільки популярно-природничих, а й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ра­курсах. Світ природи відбивається вжеу найперших віршах Рильського, зокрема й тих, що склали книжку «На білих островах» (1910). її ліричний герой спост­ерігає земне життя з білих островів хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину в шатах зелених з росами-перлами в косах.

Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918). З'ясовуючи мотиви цих творів, дослідники аргументовано проводили паралелі між ними й лірикою Афанасія Фета. Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залеж­ність Рильського від них у плані користування прийомами художніх асоціатив­них зв'язків. Та впадає в око й суто своє, притаманне тільки Рильському, — яс­ність і прозорість поетичною ма/ііоика, щирість в освідченні людини рідній природі. Яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею вражає мініатюра «Поле чорніє-

Поле Чорніє. Проходять хмари: Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари...

Земле! Як тепло нам із тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річки синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься! У цій поезії чарує чіткість образів, до щему хвилює емоційність, яку вони виражають. У вірші досконало втілено жагу простого людського щастя.

Пейзажні малюнки Рильського передають внутрішню сутність взаємин лю­дини з природою, звідси їхній глибинний підтекст. У цьому переконує поезія «Яблука доспіли, яблука червоні», хоч йдеться в ній. на перший погляд, про почуття юнака, його зізнання дівчині в тому, що їхня зустріч, можливо, остан­ня. Стан інтимного почуття героя в усіх трьох катренах зіставляється — стис­ло, лаконічно, але виразно —• з життям природи. Образ спілих, червоних яб­лук асоціативно відтінює і розвиток почуття (Вже й любов доспіла під про­мінням теплим, і їїзірвали радісні уста). Напруження у взаєминах двох лю­дей досягає апогею: А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота. Завершується вірш щиро, зворушливо, і в цьому його світла печаль:

Гей, поля жовтіють і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить...

Поцілуй востаннє, обніми востаннє.

Вміє розставатись той, хто вмів любить... Герой ідилії «На узліссі» захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання і рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в хатині лісовій, проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровл­енню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.

Любов до рідної природи Максим Рильський проніс крізь усе життя. Напри­кінці 50-х — на початку 60-х років поет створив і видав кілька збірок поезій, у яких тема людини і природи набула продовження й розвитку. Це передусім збір­ки «Троянди й виноград» (1957 p.), «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь» (1959 p.), «В затінку жайворонка», «Вогні» (1961 p.), «Зимові запи­си» (1964 p.). Саме остання прижиттєва збірка «Зимові записи» відкривається віршем «Як не любити...», у якому оспівується-прославляється рідна природа (зими сніжно-сині на Україні моїй; старий сад у пухнастому і неї: весна многошумна, пахучі суцвіття меду, поклик птаха над темною тучею). В іншому вірші («Розмова з другом») поет звертається до природи як до живої іс­тоти, якдо найближчого товариша, якого він добре знає і глибоко шанує. Слухо­ві й зорові образи в поезії свідчать про розуміння автором кожного звука й кож­ної деревини в лісі. Так тонко відчувати красу природи може людина з надзвичай­но благородною душею, а так турбуватися про збереження тієї краси і примно­ження природних багатств може тільки справжній патріот.

Максим Рильський був великим знавцем і другом природи, тому й поважав він людей, які відчували радість творчої праці в природі. Поет присвятив не один поетичний рядок лісникам, садівникам, охоронцям і друзям природи, про­славляючи їх благородну працю: «Хто садить дерево — благословен!»

Ставлення до людини й природи — то першооснова світогляду, з якого проростають почуття патріотизму, шанобливого ставлення до рідної мови, до народу та його культури. Природно, що й ці цінності втілено в поезії Рильського.

Ставлення до слова якдо магічної сили — прикметна риса поетичного таланту Максима Рильського. Великий знавець рідної мови, він кожним віршем засвідчував красу і велич українського слова. Чимало у творчому доробку поета віршів, тематично присвячених проблемам рідної мови, яких за часів тотальної русифікації було дуже багато.

Як громадянську акцію, спрямовану проти брутального тиску русифікато­рів, нищення ними національної культури, сприйняли в Україні вірш Рильсь­кого «Рідна мова», вперше прочитаний автором на IV з'їзді українських письменників 1959 року. Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чинили над нашим словом цареві блазні і кати, раби на розум і на вдачу, що докладали всіляких, найчорніших, зусиль, аби запрягти мову ве­ликого народу в ярмо, і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу.

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала: їй виривали язик, її роалючено топтали, кидали за грати. Наша мова була порубана, посічена, як герой старо­винної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла свій дух велично-гідний:

Як гул століть, як шум віків.

Як бурі подих — рідна мова.

Весняних пахощі листків.

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа. В іншому своєму вірші «Мова» поет звертається до кожного українця, бо переконаний: якою б не була мовна політика держави, якими б наполегли­вими не були заходи русифікаторів, становище української мови залежатиме врешті від ставлення до неї безпосередніх мовців: як парость виноградної лози, плекайте мову...

Автор закликає своїх сучасників і нащадків не засмічувати рідну мову, дбати про її чистоту, прислухатися до мови народу, бо немає ... мудріших, ніж на­род, учителів; у нього кожне слово — це перлина...

Рильський радить частіше заглядати у словник, вживати слова і вирази правильно, щоб мова була виразною й багатою. Вірш звучить як настанова вчителя, мудрого порадника, як заповіт.

Мова

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям.. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає Мудріших, ніж.народ, учителів; У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумніш садівник. Достиглий овоч у Грінченка йДаля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Білет № 5