2. Особливості зображення національного відродження українського народу в ранній творчості Павла Тичини. Прочитати напам'ять вірш «Пам'яті тридцяти»

У червні 1917р. було проголошено відновлення державності України. Най-ширші верстви українського народу підтримали революцію, сприйнявши її як подію Надзвичайної історичної ваги. У Києві біля Софії відбувся урочистий мі­тинг — стоголосе «Слава» української столиці відлунювало в інших україн­ських землях. На ті події Павло Тичина відгукується поемою «Золотий гомін».

Над Києвом — золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу — Дніпро торкає струни... Поетичний твір свідчить, що українці побачили в акті проголошення дер­жавності України вияв своєї споконвічної волі:

То десь із сіл і хуторів ідуть до Києва —

шляхами, стежками, обніжками.

І б 'ються їх серця у такт:

— Ідуть! ідуть! —

Дзвенять, немов сонця, у такт!

— Ідуть! ідуть! —

Там шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

/ всі сміються, як вино.

І всі співають, як вино.

Я дужий народ,

Я молодий!

Павла Тичину, людину гуманістичних переконань, особливо гішить ге, що революція відбувалася мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття люд­ських бажань, словом, - - «золотий гомін».

Він був, як вой,

сп'янілий від одваги,

наш Київ, —

що воювать хотів безкровно, —

безжурний Київ, — буря!

Стихійно очі він розкрив —

/ всі сміються, як вино...

«Золотий гомін вигравав і видзвонював у поемі — від потужних рік Лаври і Софії із згадкою про християнського патрона Києва Андрія Перво­званного, котрий удруге благословляє місто, до зерен кришталевої музики, що падають у душу з глибин вічності, і шуму святкових юрм, де всі сміються, як вино. Пафос — майже космічний, але не затьмарений тут жодною тінню егоїзму чи недоброго почуття до інших народів. Радість національного визво­лення, радість нової історичної молодості була справді вистраждана україн­ським народом за довгі віки його підневільного існування. Одначе тривожна нота дисонансом звучить у золотому гомоні української волі, серед вигуків «Слова» з тисячі грудей. Адже йдеться не тільки про натхненні очі предків і голосний передает церков, а й про тривожне чорнокрилля на голуби і сонце, що немалою мірою, потьмарює радість торжества. І в самому композиційному центрі твору — ті ж зловісні символи, що провіщають фатальне потрясіння — два чорних гроби і один світлий, хижий птах, що прилетів з гнилих закут­ків душі, а головне — каліки, голодні каліки (їсти їм дайте, хай звіра в собі не плекають) і брат, який аж ніяк не поділяє святкового захвату, що сповнює іншого брата. Хоч і звертається перший до другого рідною мовою, але у відпо­відь чує: «Відступись! Уб'ю!». Та попри це завершується поема оптимістич­но. Останні рядки просякнуті відчуттям щастя й здійсненої мрії. Отже, в «Зо­лотому гомоні» тільки передбачення трагедії; справжнього лиха ще немає. Життя, на жаль, довело, що передчуття поета справдилися. Після жовтневого перевороту в Петербурзі революційна буря принесла народові України особ­ливо страхітливі страждання. У «ніч» кривавої бійні пішли, як виявилося, ке­ровані чабаном повстанці («На майдані»), а воскреслі до життя предки від по- -баченого з жахом одвернулись.

Офіційне радянське літературознавство подбало, аби витворити сфальси­фікований образ Павла Тичини як співця більшовицької революції. Насправді ж — маємо протилежне. Це про революцію сказав він у одному з віршів: «Од­чиняйте двері — Наречена йде!». Та ось одчинилися ті двері — і замість сподіваної прекрасної нареченої увірвалася горобина ніч — ще моторошніша від того, що земля покрилася не дощем, а людською кров'ю...

1 як же боліла.поетові кожна її краплина! Тичині здавалося, що всією зем­лею заволодів головосік. що смерть на землі вистягається. Тому бігли від жаху з села всі улиці в тон час, як

На небі засвітили зорі! зорі! Кого там ще убили, зарі — зали ? Тому син просить матір: «Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля».

Вершиною розкриття поетом трагедії України за революційних років стала поема «Скорбна мати», де розіп'ята імперськими силами Україна асоціюєтьея з розіп'ятим Ісусом Христом, шсиіого — саме на нашій землі — роз­шукує Матір Божа Марія. Просять її затриматися біля них житні колосочки, що ховають поміж своїми стеблами чийогось трупа, помиляються щодо чутки про воскресіння Христа квіти звіробою, які із крові тут юрбою зросли на полі бою, благає зглянутися на неї настрахана тим, що коять люди, самотня квітка... Матір же Божу мучать страшні, розпачливі думки. Вона впевнена, що розіп'яту тінь Христа можна віднайти в кожній українській хаті, і робить висно­вок, що вже не буть ніколи раю у цім кривавім краю, — настільки вкінець обідніли тут людські серця. «За що тебе розп'ято? За що тебе убито?» — то запитання Матері Божої про Ісуса Христа і водночас — про Україну, націо­нальна революція в якій захлинулась у кроці.

Про глибину вболівань Павла Тичини за національні змагання свідчить і його поезія «Пам'яті тридцяти», присвячена героям крутянської трагедії. Ав­тор порівнює славу юних звитяжців зі славою святих, стверджує, що похо­вано на Аскольдовій Могилі український цвіт.

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців.

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті,

З славою святих.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Білет № З