1. Глибина розкриття психології людини в екстремальних обставинах у творчості Володимира Винниченка (на прикладі прочитаних творів)

Володимир Винниченко — один із найвизначніших письменників XX ст., вже перші твори якого здобули читацьку популярність. Над цим феноменом замислився, зокрема Іван Франко, аналізуючи збірку «Краса і сила», що з'явилася 1906 р. в Києві. Всього сім оповідань і повістей увійшло до цієї Книж­ки, але вони вигідно виділялися в тогочасній прозі відсутністю й найменшого замилування простими людьми, що було властиве творам письменників на­родницької орієнтації, реалістичністю — аж до використання певних нату­ралістичних прийомів, колоритністю мовного малюнка, динамічністю роз­повіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомом індивідуалізації персонажів. Власне, ці риси й залишилися прикме­тами стилю Винниченка.

Загалом письменник залишив величезну творчу спадщину, а саме: 14 рома­нів, серед яких найвідоміші — «Слово за тобою, Сталіне», «Поклади золота», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», велику кількість драматичних творів, що ставилися в багатьох театрах Європи (серед найбільш знаних п'єс — «Мементо», «Базар», «Закон», «Гріх», «Чорна Пантера і Бі­лий Медвідь»), кіносценарії тощо. Популярні й нині твори письменника для ді­тей, об'єднані у збірку «Намисто».

Дослідники зауважують, що Винниченко-художник поєднував у своїй творчості найсуттєвіші риси перехідної доби від критичного реалізму до модернізму.

Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реаліз­му своїх попередників, а сповідував необмежену свободу у творенні таких сю­жетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити. Його герої в переважній більшості «не чекають» на схвалення чи осудження своєї поведін­ки, бо діють в екстремальних морально-психологічних ситуаціях. Ситуації спричиняють складні етичні конфлікти і змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-единого рішення. Вони є. ос­новним засобом виявлення героями сил у боротьбі за право бути собою, бути суверенними особистостями, здатними здолати дисгармонію між реальним і бажаним, здатними лишатися «чесним з собою».

Отже, майстерність Володимира Винниченка виявилася передусім у тво­ренні конфліктів, що випробовують героїв на моральну витривалість, на відстоювання свого «я».

Проблема збереження людиною своєї Людської суті за екстремальних умов належить до вічних мистецьких проблем. Звертаючись до неї, Винниченко пе­редрік невмирущість власних творів, постійний читацький інтерес до них.

Безперечно, актуальними, попри відмінні від сучасних зовнішні декорації, лишаються оповідання Володимира Винниченка. Глибокий психологізм, праг­нення автора розглянути душу героя ніби «під мікроскопом» — ось джерело актуальності оповідань зі збірки «Краса і сила». Усі твори збірки вражають переконливістю в розкритті людських взаємин. У збірці вперше в українській літературі художньо досліджено такий пласт соціальних відносин, як життя людей, викинутих на дно суспільства. Цій темі, зокрема, присвячене оповідан­ня «Краса і сила». Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що не боїться ні тучі ні грому, виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший — вродливий, добрий, але безвольний, а другий — негарний, жорстокий, але завзятий. Ук­раїнський прозаїк всебічно показав їх у колоритних життєвих ситуаціях. Вин­ниченко переконаний, що кожна суспільна група по-своєму розуміє красу і силу. Такий підхід автора до відтворення настроїв люмпенів забезпечив життє­ву достовірність зображеного. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкри­вається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. Так окреслюю­ться постаті не тільки суспільних покидьків, а й простакуватих селян, хитрих ярмаркових циган, єврея-шинкаря, арештантів, «поважногоурядника».

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу — буржуазного чи пролетарсько­го — вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержи­мих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», які готові в ім'я досягнення мети підкорити партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма «Щаблі життя», рома­ни -'Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»),

Великим досягненням Володимира Винниченка є психологічне відтворення морального краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній ді­яльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк, «знаменитий ора­тор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багсіто їх з помнящими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла». Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе машкару бездумності й моральної вседо­зволеності? Яків Васильович Михайлюк — цей -<кирпатий Мефістофель» — навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товари­шами по революційній боротьбі.

Наше сьогодення, як це не прикро, має чимало новітніх - кирпатих мефісто-фелів». Бракує, щоправда, митця, котрийтйлайтом і щирістю міг би дорівняти­ся до Володимира Винниченка і змалював би сучасних моральних потворнськ від політики, науки, культури — тих щаблів суспільства, з яких керують, фор­мують, опікуються... Вт і м. читаймо Винниченка, і тоді засліплені очі побачать, а оглухлі вуха почують.

Протягом тривалого часу дослідники багатьох галузей знань — етнографи, історики, мистецтвознавці, лінгвісти — докладають чимало зусиль, аби ство­рити універсальний етнічний портрет українця. Та неабиякі наукові здобутки все ж поступаються перед витворами творчої уяви. Інтуїтивно вгадані, відчуті душею, збережені генетичною пам'ятт.ю й витягнені з глибин підсвідомості, живуть у світі козаки Мамай і Голота, Еней, Тарас Бульба, Квітчині Маруся й Конотопська відьма, Шевченкові Перебендя й Катерина, Довженкові діди... У поетичній галереї українських характерів є ще один образ. Йдеться про леген­дарну піснетворку Марусю Чурай. Пам'ять про Неї живе вже кілька століть, хоч ніяких документальних свідчень про долю цієї Дівчини не збереглося. З пе­реказів відомо лишень, що Маруся Чурай — полтавчанка; батько її — Гордій Чурай — був сподвижником Хмельницького й загинув лицарською смертю. Легендарна традиція пов'язує з постаттю Чураївни історію нещасливого ко­хання, що закінчилося трагедією — смертю козака Гриця. Подальша ж доля дівчини — невідома. Не одне Покоління митців намагається з'ясувати її. Драма М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю», повість О. Кобилянськоі «У неділю рано зілля копала», п'єса І. Микитенка «Маруся Шурай» — Ось далеко не повний перелік літературних творів, що постали на основі давньої української легенди. Що ж приваблює митців в образі Марусі Чурай? Річ у тім, що Маруся в народній пам'яті живе як авторка численних пісень, з-поміж яких знані й улюблені багатьма «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Шумить-гуде дібровонька», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» тощо. Саме ця деталь підказує художникам незвичайні, сповнені психологічних не­сподіванок варіанти розгортання сюжету. Спробувала по-своєму трактувати образ Марусі Чурай і Ліна Костенко. Легендарній піснетворці поетеса присвя­тила роман у віршах, який зажив слави найкращого твору з усього написаного про Чураївну.

У романі Ліни Костенко образ Марусі Чурай досяг найвищої точки узагаль­нення. Легендарна піснярка є уособленням рідної землі та її народу. Водно­час поетеса втілила в образі Марусі й свій ідеал митця, відтак торкнулася й своєї улюбленої теми — теми.вірності.

Вірність собі — це й вірністьсвоїм переконанням, і вірність своїмдрузям та коханим, і вірність Вітчизні. Усі ті поняття стоять в одному ряду. І недарма в ро­мані «Маруся Чурай» тема зради — головна тема — одночасно постає в осо-бистісному й суспільному плані. Зрадити свою землю, своїх співвітчизників (зіставлення Байди й запроданця Яреми Вишневенького) і зрадити людину (Маруся Чурай — Грицько Бобренко) — однаково тяжкий моральний зло­чин. І корінь у них той самий:

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!

Так особисте й народне переплітаються в романі. Сюжетна лінія кохання й зради вливається в річище історичної фабули — всенародної війни під прово­дом Богдана Хмельницького.

Полтава в ті часи була важливим полковим містом. Хоробрий полтавський полк боронив не тільки своє місто, а й усю Україну. На Січ був змушений втекти батько Марусі Гордій Чурай. Ось витоки Марусиного характеру. Як і батько, була запальною, правдивою, не терпіла кривди, брехні, зради. її пісні мали в народі велику любов і пошану, І для козаків Маруся — не просто дівчина, а символ України, її пісня, її поетичне єство:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це голос наш. Це — пісня. Це — душа!

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війці?

Шаблі, знамена і її пісні. Взаємопереплетення особистого й народного уособлені в романі в трьох постатях, що мають стосунок до долі Марусі. Це — мандрівний дяк, дід Галер­ник і Богдан Хмельницький. Останній, рятує Марусю Чурай від смерті. Мудрий державний діяч вважає, що людину треба судити не з одного вчинку, а оцінюва­ти через призму всього, що нею зроблене.

За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп'ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола, —

не вистачило б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була! Дід Галерник впливає на ще дитячу душу Марусі, розповідаючи про Кафу, полонянок, про те, у які походи він ходив. Старий — наче жива легенда, дже­рело інформації про широкий світ, турецьку неволю. А наприкінці твору Галер-ник мовби випростовує плечі, стає символом народного руху, бо вважає ниж­чим козацької гідності ховатися від ляхів за мурами міста:

— Та й те сказать, — хіба це вперше військо

у мене пройде тут по голові?..

А був колись такий великовоїн! —

од трьох шабель ще й досі незагоен. і, нарешті, мандрівний дяк поєднує минуле й сучасне. Образ його надзви­чайно місткий і символічний: через призму його пам'яті — пам'яті історич­ної — Маруся осягає величезну трагедію України й зло національного без­пам'ятства, коли важливе йде «у небуття».

Спокутуючн власний мимовільний гріх, прозріває Маруся. Раніше їй здава­лося, що « нікому немає гірше в світі», аніж їй. Але ось дорогою на прощу про­минула випалені міста, села, прийшла до самого Києва. Почула про мучителя рідного народу Ярему Вишневецького, і вже для неї назва Лубни, столиці Виш­невенького,— «як вічний присмак крові».

Зустріч Марусі й мандрівного дяка дає можливість розгорнути діалог про духовне життя народу. На думку дяка, саме народне слово, пісня живуть інте­ресами й турботами часу, несуть вогонь справжнього натхнення. И уособлення цього вогню для нього — піснярка Маруся. Спілкуючись із дяком, проходячи воістину пекельними колами страждань українського народу, Маруся усві­домлює, що її особиста біда — то крапля у всенародній трагедії: «Комусь на світі гірше, як тобі». І Ліна Костенко показує, що душа, яка затужавіла від особистого нещастя так. що й смертьїй здавалась не страшною, а милостивою, оживає в доторку мільйонно помноженого горя співвітчизників:

Чи серце знову плакати навчилось

на цій дорозі в Київ із Лубен?! Подорож розореною Україною, яка страждає' в непосильному ярмі, народне горе розкривають очі дівчині на істинні цінності життя, духовно відроджують її. Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай. а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу .за незалежність в середині XVII століття. Втілена в образі легендарної піснетворки ідея незнищенності народу та його духовнихцінностей підносить роман до вершин загальнолюдського гуманізму. Бо не­має на Землі вищих цінностей, ніж свобода особистості й свобода народу.

Уривок із роману «Маруся Чурай»

...Суддя сказав:

— Закони судочинства

вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

не множились промежду християн,

ми мусим вбивцю засудить до страти,

як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб — як її карати —

предметом спору може бути тут.

Що скажуть рийці, липники і возний?

Як це здається, пане войте, вам?

— Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя).

Увесь блідий , аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди ріжного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це —голос наш. Це —пісня. Це —душа.

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

Білет №221. Українська література першої половини ХІХ-ХХ ст. у контексті світового літературного процесу

Українську літературу від кінця XVIII ст. і до початку XX ст. називають «но­вою*. Поряд із назвою «нова література» вживається й назва «література XIX—початку XX ст.», бо саме цю епоху вона охоплює. Зрозуміло, що з по­гляду сучасних естетичних критеріїв і уявлень література цього періоду вже втратила новизну, і назва залишилася традиційною, як, наприклад, «нова істо­рія» або «нова філософія». Але з погляду історико-літературного вона відпові­дає і змістові, і формі. Порівняно з Давньою це була література нової тематики, нового героя і.нового мовного оформлення. її покликала до життя нова епо­ха — епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально-національного гніту, створення національних держав. Саме цим жив увесь слов'янський світ наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Акумулюючи суспільно-естетичні настрої і потреби, література як складова част­ина національної художньої свідомості піднімає проблеми життя народу, його мови, історії, культури, соціальної і національно-визвольної боротьби. Зрозу­міло, що визначальною для пізнання народу, його самосвідомості й світосприй­няття була усна народна творчість. Саме вона й послужила найпотужнішим джерелом нових образів та ідей, прокладаючи в літературі шлях демократич­ним героям, живій народній мові.

Столітній шлях розвитку нової української літератури був позначений складними, неоднозначними в художньому відношенні процесами. Але це був шлях поступальний, еволюційний, хоч і розвивалася нова література в умовах адміністративно-цензурних утисків, заборон і принижень. Питання «бути чи не бути?» літературі українського народу як народу офіційно забороненого і зневаженого стояло впродовж всього XIX ст., відповідно впливаючи на творчі критерії та орієнтири. За відсутності української держави література перейня­ла на себе функціональні обов'язки неіснуючих державних інститутів: вона за­хищала, обороняла, відстоювала права й інтереси народу, витрачаючи часто енергію далеко не на творчі процеси. Саме цим пояснюється соціальна заанга-жованість нової української літератури, переважання у ній громадянських мо­тивів і настроїв. Оскільки ядром народу було селянство, саме воно берегло мо­рально-етичний і культурно-естетичний досвід нації, то й головним героєм но­вої української літератури був селянин.

, У силу неоднозначності своєї художньої сутності (ідейно-тематичної спря­мованості, типу героя, художніх особливостей) нова українська література по­діляється на кілька етапів: література кінця XVIII—40-х pp. XIX ст.; література 40—60-х pp. XIX ст.; література 70—90-х pp. XIX ст.; література кінця XIX— початку XX ст. Зрозуміло, що будь-яка періодизація є умовною, але так чи інакше вона відображає основні віхи й тенденції літературного розвитку.

Так, література кінця XVIII — 40-х pp. ХІХст. генетично споріднена з ес­тетикою західноєвропейського сентименталізму та романтизму. Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Інтерес до неї був виклика­ний процесами слов'янського національно-культурного відродження з їх акти­візацією фольклористичних рухів і наукових студій. Записи народних пісень, вміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезнєвського, П. Лу­кашевича, явили неповторну красу змісту і мови, продемонструвавши високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнороз­мовного джерела виробляється літературна мова, першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього пе­ріоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурле­скно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, етногра­фічно-побутова повість. Представники — І. Котляревський, Г. Квітка-Ос-нов'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич та ін.

У 40—60-х pp. ХІХст. проблемно-тематичне коло літератури ґрунтуєть­ся на такій пекучій суспільно-політичній проблемі, як кріпацтво і пошуки шляхів боротьби з ним. Розширюється і поновлюється ідейно-художня і жан­рова палітра літератури. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній по­гляд на світ і спосіб його зображення — основним творчим методом стає реа­лізм, який у творчості Т. Шевченка стає гостровикривальним. Продовжує роз­виватися романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, П. Куліш., Ю. Федькович) та прозові (II. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницькш'ї).

Література 70—90-х pp. XIX ст,— це період розвиненого реалізму, його розквіт. Широта охоплення дійсності, її соціально-психологічний аналіз, показ основних соціальних конфліктів, якісно новий рівень художності й стильове розмаїття — це те, що визначило характер літературного процесу цього періо­ду. Найбільшого розвитку набувають жанри соціально-побутової та соціаль­но-психологічної повісті та роману, а також реалістичної драми і комедії. Лі­тература цього періоду представлена іменами Марка Вовчка і Панаса Мирно­го, Л. Глібова і С. Руданського, А. Свидницького та І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Грабовського і І. Франка. Вершинною постаттю літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст. була постать І. Франка.

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розви­тком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), ак­тивним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що за­початковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені європейським художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмислен­ню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, оди­ниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, Ті духовності зумо­вила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інте­лектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Ук­раїнка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемши­на, В. Стефаник, ЛесьМартович, О. Кобилянська та ін.).

Розвиток української літератури XX століття — явище досить складне й суперечливе. До якого б періоду ми не звернулися — чи то етапу "розстріляно­го відродження", чито часів «Відлиги» і притаманних їй оновлення та пожвавл­ення творчих шукань,— завважуємо потужний вплив на її поступ соціальних зрушень і катаклізмів, на які так багата наша історія.

Сталінсько-брежнєвська ідеологія втручалася не лише в літературний про­цес, коригуючи його згідно з класицистично-непорушними приписами методу соціалістичного реалізму. Розчерком пера вирішувалися долі талановитих митців — цвіту й сумління народу. Скорбний мартиролог українських пись­менників — безневинних жертв сталінського терору налічує десятки постатей. Сергій Ефремов, оцінюючи літературу 1919-1923 pp., писав: «Тут усе горить ще болями часу. Це наша сучасність, до якої з історичною міркою зовсім було б дивно заходити, та й неможливо цілком». Це твердження відомого українсько­го вченого-літературознавця актуальне й для літературного процесу 90-х ро­ків — складного, неоднозначного, суперечливого.