1. Майстерність Івана Карпенка-Карого як драматурга (на прикладі вивчених творів)

Розмірковуючи про внесок Карпенка-Карого в скарбницю української культури, Снмон Петлюра писав, що драматургічна творчість цього письмен­ника «була реальним одбнтком життя нашого народу, його інтересів, його пси­хології й широкого комплексу вподобань, — живим одбигком живого життя». Карпенко-Карий першим в українській драматургії вистуц_{ив З}а межі шаб­лону — «отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії».

Найбільшою глибиною узагальнень і мистецькою довершеністю з-поміж інших творів драматурга визначається комедія «Хазяїн». Гостру зброю сати­ри в цій п'єсі Карпенко-Карий спрямовує проти нестримного потягу до збагачення, замислюється над такою вічною проблемою, як людське щастя й багатство. Мотив боротьби за шастя, на думку Сергія Ефремова, є взагалі провідним у творчості драматурга. «У боротьбі за щастя, за отой нерв людських змагань, людина тільки за себе саму й дбає і, не вагаюч­ись, свідомо топче під ноги все, що стоїть їй на шляху до мети, добуваючи собі задоволенням чужою працею, чужим безталанням»,— пише дослідник, по-кликаючнсь на слова одного з персонажів Карпенка-Карого: «На безталанні одного виростає щастя другого». Комедія «Хазяїн» — це нова ілюстрація вічної людської проблеми.

Головний герой п'єси мільйонер Пузир так і не купив на свої мільйони щастя. Адже його життєві принципи зазнають краху: хижацькі методи господа­рювання спричиняють бунт робітників; дочка має намір вийти заміж, не рахуючись з волею батька; за участь у злочині його притягають до відповідаль­ності, а невпинна зажерливість призводить до трагічного кінця. Пузир став жертвою своїх мільйонів і у двобої за щастя з долею й людьми зазнав поразки. Проте цей висновок — не програмове гасло, не декларація письменника, він — наслідок багатолітніх спостережень за життям, результат філігранної роботи художника-драматурга у створенні цілої галереї сатиричних образів, картин, ситуацій.

У центрі драматичної дії п'єси «Хазяїн» — грошові пристрасті капіталі­стичного світу, стяжання без жодної іншої мети, стяжания для стя­жания, як зауважував сам автор у листі до сина. Основним об'єктом зображ­ення послужило хазяйське колесо мільйонера Пузиря, яке одних даве, а другі проскакують. У його круговерть підхоплені і хазяї, господарі життя (Пузир, Золотницький), і їхні підручні, деморалізовані слуги капіталу (Ліхта-ренко. Феноген, Маюфес), і чесні дурні, що не можуть прижитися в царстві хи­жаків (Зозуля), і «дешеві робітники», які врешті-решт протестують, пробу­ють, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу.' ,

Надзвичайно ретельно автор простежує весь механізм хазяйського коле­са, закони, логіку й філософію життя тих, хто його обертає, найяскравіше зма­льовуючи світ хижаків-власників. У цьому світі, як показує письменник, усе продається, навіть інтереси ближнього; все тримається на розрахунку, на го­лому грошовому інтересі, на шахрайстві й здирстві. Автор викриває хижацьку сутність мільйонера, ділка-«плутократа>>, який йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів люд­ського поговору. Він обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші!

Проте драматург показує Пузиря не лише в темному світлі. Є в його пове­дінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це на­самперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що (і до­помогла Пузиреві на перших порах стати хазяїном з середнім достатком. «Ми тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали», — говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам'ятає тільки в ро­боті: «Я' сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, правію моєю обкипіла кожна копійка...». І Феноген як права рука хазяїна відзначає його особливу, ревну працьовитість: «...Весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі — таких хазяїнів мало світ родить», і не тільки тому визнає Фе­ноген за Пузирем силу, що той вміє нарощувати оберти хазяйського колеса, а й за його неймовірну працездатність, непритлумлену в основі своїй селянську вдачу.

Останнє найвиразніше проступає у сцені., коли Пузир милується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: «Вирі, бирюшечки, бирічки». Хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому шкода худоби і потеря. Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, те не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втративу гонитві за наживою, за голою матеріальною виго­дою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо може ставитися до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві п'єси немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйсько? сили, об'єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капітанізації українського села неможливі. Цей висновок по­глиблюється й такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, твере­зість мислення (згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться); усвідомлення того, то за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. Так, на пропозицію стати одним із засновників «сахар­ного заводу» Пузир відповідає: «Яцього діла не знаю, а коли не знаєш бро­ду — не лізь прожогом в воду!» Вінділовий, конкретний, має цілеспрямова­ний розум, але всі якості його натури поставлено на службу лише одному — збагаченню заради збагачення. Власне, через отой деструктивний бізнесмен-ський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загу­бив і своє власне. Такий фінал п'єси не виключає, одначе, іншого розвитку по­дій. Адже той з пузирів і калиток, хто спланує своє життя по-іншому, і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, постав­ить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру, ставши однією з крупних фігур капіталістичного світу. Приймати чи не прийма­ти такий висновок — справа читача, але думати над ним треба, тим паче, щодо таких роздумів навертає і сам І. Карпенко-Карий.