1. Поетична драма «Зів'яле листя» Івана Франка: Історія

написання, спектр любовного почуття, образ ліричного

героя, особливості поетичної форми. Прочитати напам'ять вірш «Чого являєшся мені у сні...»

Поетична драма «Зів'яле листя» побачила світ 1896 року. До неї ввійш­ла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і пе­реживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами -всесвітньої поезії — сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р.. Франко зазначив, що «Зів'яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсуб'єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття». Таку саму оцінку ще раніше висловив Михайло Коцюбинський, назвавши книжку визначним явищем ліри­ки: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою тамою чувств і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові бороть­би, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Поезії збірки передають складний перебіг внутрішнього життя закоха­ної людини — від зародження почуття до його краху, причому здійснюється це через самоаналіз ліричним героєм своїх переживань. Так розкривається глибоке почуття людини, передаються її страждання. Головний мотив, який об'єднує всі твори книжки, — це кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й гли­бокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров'я, -отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, завдає душевної травми, створює стан вдаваного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крокдо самогубства. І Іевна річ, образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мірою протиставляється, цілком у дусі уснопоетичної традиції, характерові дів-чини. 1 Іемає підстав твердити, що серце, як колюче терня чи слово гостре, як бритва, характеризують черствість чи жорстокість героїні. Суть справи складніша, адже вона не любить. Закоханий її не осуджує, а навпаки, він захоп­лений красою очей, темніших ночі, їх чаром, що запалює серце пожаром. Звідси й поєднання контрастних оцінок (Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, та моє горе!), які передають збентеженість душі юнака.

Збірка складається з трьох частин, що їх Франко називає жмутками. Пер­ший жмуток позначений здебільшого Весняними, життєствердними моти­вами молодої любові. Чари кохання підносять героя, оволодівають його дум­ками й почуттями, переповнюють його душу. Герой ще намагається знайти ра­ціональне пояснення своєму станові (Не знаю, що мене до тебе тягне...; За що. красавице, я так тебе люблю...). Але блідая, горем п'яна, безнадій­ная любов все владніше опановує всіма його думками й почуттями. Вогонь ко­хання, який спершу зігрівав душу героя, починає її спопеляти (А в серці хо­лод... Дим довкола, дим!..).

Більшість поезій другого жмутку витримана в народнопісенній стилістиці. СамеДо цієї частини належать такі перлини, як «Чого являєшся меніу сні...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Якби знав я чари», «Червона калино, чого в лузі гнешся». Це поезія літа, спогадів про весну кохання, настроїв туги й розлуки. Страждання ліричного героя набувають універсального харак­теру. Кохана дівчина починає втрачати реальні риси в його свідомості, і марно він намагається відтворити той образ, що являється йому у снах. Пафос руйну­вання ілюзії, ідеалу, мрії звучить у цьому жмутку на повний голос.

Третій жмуток — то поезія зими, де панує смерть. Руйнується сама світо­будова, в центрі якої стояв ідеал (Вона умерла! — ні, се я умер). Душа лірич­ного героя мертва і спалена. Виснажений, спустошений і надломлений, лірич­ний герой залишається наодинці з собою.

Поезія «Чого являєшся мені у сні...», що належить до другого жмут­ку, — це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії — епітети, порівнян­ня — мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водно­час передають крижаний холоду ставленнідоліричногогероя:£/гота твоїнімі, очі — немов криниці дно студене. Серце закоханого ліричного героя, нена­че перла у болоті, марніє. Поезія сповнена великого самозреченого почуття: Являйся, зіронько, мені хоч в сні!

Чого являєшся мені у сні...

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні.

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке tt-et повнене бажання

На,них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не зна­єш,

Ідеш по вулиці — минаєш.

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш, .

Хоч знаєш, зшієш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями.

Як мучусь довгими ночами.

Як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.

Так най те серце, що в турботі.

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, зисиха, —

Хоч вені та вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха.

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!