2. Людина в протистоянні зі злом і несправедливістю в поезії Василя Стуса. Прочитати напам'ять вірш поета (за вибором учня)

Стус був завжди самим собою — у житті, боротьбі, творчості. Громадян­ські мотиви — любов до України, виступи проти несправедливості, утисків, яких зазнавав народу часи сталінщини-брежнєвщини, — проймають, власне, всю його творчість. Незважаючи на те, що майже третину життя поет прожив у ' неволі, а фактично все — під наглядом, його поезія звучить оптимістично.

Вірш «Як добре те, що смерті не боюся...» можна вважати програмним для поета. Він невеликий за розміром, проте глибокий за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накресле­но власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі стриманих рядків пост­ає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та 'перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступно звину-, ваченого звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать рядки твору:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст... Моральну силу вистояти, не схилитися дає героєві переконаність у тому, що правда — за ним, бо жив він гідно ...і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

Це утверджує в ньому віру, що. хай і після смерті, проте він стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів: «Народе мій, до тебе я ще верну...».

Образ смерті у вірші «Як добре те...» творить поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці твору поет твердить, щодо народу він прийде, коли в смерті обернеться до жит­тя (в смерті з рідним краєм поріднюсь).

Вжите тричі слово «смерть творить трагедійне, проте не песимістичне звучання поезії. І справді, його гірке посмертне повернення в любу Україну — рідну землю — було безмежно сумним і водночас тріумфальним.

Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві Стусу бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім морозі калина...» є тому переконливим доказом:

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми. Епітет дзвінкий яскраво малює свято на рідній землі з дзвонами, і сонцем, і радощами... Та знову сумний контраст, картина колимських снігів: безгомін­ня, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг...

Стус створює точну картину північного беапюдного пейзажу. А ще психоло-. гічна деталь, містка метафора: котилося куль-покотьолом моє серце о вед­межий барліг.

Завершується пейзажний малюнок філософським образом, який стане зро­зумілим лише в контексті всієї творчості (і життя) поета;

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі. Тема любові до України, осмислення її історичних шляхів проходить через усю творчість В. Стуса. Часом поет дорікає Вітчизні за покірливість, а то й зрадливість її окремих синів.

У вірші «За літописом Самовидця» йдеться про віддалені в часі події: між­усобиці, коли «сини України», прислуговуючи чужоземним ворогам, а то й своїм зрадникам-гетьманам, продавали в татаро-турецьку неволю своїх-таки людей, і про події недавніх часів, коли Мільйони невинних людей були роковані на смерть «по соловках, сибірах, магаданах», а народ — терпів і мовчав. Поет малює апокаліптичну картину:

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь нааіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа. Несподіваний епітет украдене сонце, порівняння його з конем, що чує під серцем ножа, страшна пустка на землі, вигляд якої лякає навіть Бога,— усе це викликає передчуття чогось неймовірно страшного. Стинаються у герці ска­жені сили України, бо засліплені ненавистю до братів. Бо торгують своїми си­нами й дочками. Той з ордами ходить, а той накликає Москву: Нагнітання однорідних дієслів створює динамічну картину жорстоких міжусобиць, внаслі­док яких заллялися кров'ю всі очі пророчі: «Найшли, налетіли, зім'яли,-спалили, забрали з собою весь тонкоголосий ясир...». І ось, чи то сама Ук­раїна, чи мертва мати проклинає 'зрадливих синів; «Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові». їм пророкуються страшні кари за зраду. Але головний біль — Україна. її доля:

А де .« Україна? Все далі, асе далі, все далі

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном. Жахлива картина руїн і пожарищ, кровопролиття застерігає від братовбив­чої ворожнечі. В ній прокляття тим, хТо ладен, забувши рідний край, служити чужинським інтересам.

Як добре те, що смерті не боюсь я...

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь

Білет № 21