2. Тематика й поетика новел Григора Тютюнника

Олесь Гончар називав Григора Тютюнника живописцем правди, підкрес­люючи його виняткову здатність через душу героїв передавати дух того непро­стого часу, за якого судилося їм жити. Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалі­зував, не наділяв якимись особливими рисами характеру. В основному це зви­чайні сільські жителі: жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних або негативних. Людина постає, мов жива. 1 говорить вона не літе­ратурною мовою, що можна спостерігати в багатьох інших авторів, а звичай­ною розмовною. Тютюнник так любив рідну землю й людину-трудівника, що зумів, як мало хто, передати найтонші порухи душі селянина. До того ж ніде в його творах не знайдемо думки митця про зображуване, він взагалі не робить якихось висновків, не вирішує проблеми. «Я все роблю через деталь», — зізнався сам письменник. 1 в цьому зізнанні — ключ до розуміння одного з найважливіших секретів його прози.

Показовим щодо застосування художніх деталей є вже одне з перших опові­дань Тютюнника «Зав'язь». У ньому поетично передано лише початок, заро­дження кохання між юними персонажами. Мудрий дід Лаврін, який усе підмі­чає і знає, вважає за необхідне попередити недосвідченого внука. Адже сусідка Соня, на його думку, — то «...дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах кру­тять!» і застерігає, що коли Микола візьме собі за жінку оту «прояву, то кислички йому не лише снитимуться, а й привидяться». На виправдання Миколи, що. мовляв, дівчина має міцний характер, дід Лаврін відповідає ще одним замашистим прислів'ям: тюрма міцна, та тиіьки чорт їй радий.

Тут маємо той рідкісний випадок, коли нагромаджено аж три художні дета­лі, що мають фольклорне походження. Характерно, що ці прислів'я автор ви­користовує ще до того, як читач безпосередньо познайомиться з образом Соні. І справді, рвучкий, цупкий її характер у подальших словесних малюнках дещо виправдовується. Дівчина підмовляє Миколу подивитися на сніг у глибокому проваллі, а там і вогко й слизько, чим завдає певних труднощів як своєму па­рубкові, так і собі. Коли хлопець несподівано підковзнувся і заточився, вона сердиться і мовчки вивертається. І тут Микола згадує дідові застереження про кислички, які на нього неодмінно чекають. А проте йому, здається, подобаєть­ся, щоб дівчина була трохи з перцем. Ось Микола після довгих вагань уперше наважується її поцілувати і робить це так незграбно, що поцілунок у темряві дістається лише риплючій холодній хустці. «Навіщо ж ти... аж за вухо, дур­ненький...— видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно». Тут теж маємо художню деталь, яка акцентує увагу читача на невмілості, со­ром'язливості прояву першого юначого почуття. І важливо, що воно не виявл­яється у загальних словах, а передається в живому й переконливому епізоді. Зароджується кохання між Миколою і Сонею саме напровесні. І жагуче, п'ян­ке пробудження природи сприймається як підсилюючий паралелізм, символі­ка, а, зрештою і як деталь.

Далеко за північ повертається Микола з побачення, зустрічає діда Лавріна і -допомагає йому обкурювати сад, бо через заморозок може пропасти тендітна зав'язь. Парубок розпалює вогонь на межі, щоб дим неодмінно тягло і на Со-нин садок. Саме в полум'ї вогню — любов, доброта, що спалахують у серці юнака з особливою, незнаною раніше силою. Адже все гарне починається з любові. І недаремно дід Лаврін загадує розкладати вогнище ближче до сажа, щоб на свій'сад більше тягло теплого, життєдайного диму. Проте онук має інше на думці і відказує, як повчав колись дід, його ж таки прислів'ям: «буде в лю­дей — буде і в нас». Берегти й захищати від усякого лиха те, що народжуєть­ся: зав'язь плоду, першого кохання, зав'язь нових думок і починань, дбати не тільки про себе, а й про всіх — це провідний мотив оповідань Тютюнника.

Здається, немає випадкових предметів і в оповіданні «На згарищі». Усі вони тісно пов'язані між собою, які персонажі. Між людьми й предметами не­мов точаться незримі своєрідні діалоги, з яких ми багато про що дізнаємося. Ось Федір Нестерович повертається в село з війни на милицях, з протезом. Оскільки рідних не лишилося, він зупиняється в Одарки, «виробленої, але че­пурної жінки з чорними від землі руками», учителює в школі.

Проте не лише про оригінальні, яскраві художні деталі повсякчас дбає Гри­гір Тютюнник. Він справжній майстер і влучних подробиць. Особливо впада­ють в око задумливі, а інколи й сумні, сповнені філософічного підтексту, карти­ни природи. Вони часто нагадують акварелі талановитого маляра, їхнє завдан­ня — створення фону, декорацій, виправдання або своєрідного музичного об­рамлення для подій. Нерідко вони увиразнюють настрій персонажів, гармо­нуючи чи контрастуючи з ними.

Провідні теми творів Г. Тютюнника — сирітська доля, повоєнні злидні, жа­хіття сталінщини, моральна й національна деградація частини українства, що попало під прес тотального зросійщення, особливо в радянський період, і не змогло протистояти (оповідання "Син приїхав"): перше кохання (оповідання "Зав'язь"); право кожної людини на природний розвій. Письменник виступив проти руйнації духовного світу селянина, боровся за чистоту й незайманість краси свого персонажа, вирваного новим ладом із материнського лона в хаос незахищеності й чужинства.

«Твори Григора Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час, — писав Анатолій Шевченко. — І при всьому тому його душа не озлобилася —вона була в нього чиста, світла... Співчутлива до чужого горя й радісно усміхне-. на до добра й краси. Тому-то й твори його сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й сущого».

Білет № 20