1. Поетизація буття гуцулів у повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського

Повість «Тіні забутих предків» було написано 1911 р. Твір постав на вра­женнях Коцюбинського від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв й обря­дів, оригінальності мислення й світосприймання. У листах до Максима Горь­кого, дружини, Євгена Чикаленка письменник розповідав про поетично-каз­кову красу Гуцульщини, де все для нього було незвичним: густо-зелені гори з шумливими потоками, запашні полонини, де гуцули проводять з овечими ота­рами все літо, первозданний побут мешканців Карпат. Та особливо Коцюбин­ського зацікавили горяни — люди з «багатою фантазією, зі своєрідною психі­кою». За його спостереженнями, гуцул і в XX ст. залишився «глибоким язич­ником», він усе життя проводить «у боротьбі зі злими духами», які населяють ліси, гори, води. Тому й сприймав письменник мешканців українських Карпат як «тіні забутих предків».

Сюжет повісті напрочуд простий: Марічка Гутенюк та Іван Палійчук поко­хали один одного. Але їхні родини ворогували. Тож ніхто з рідних і слухати не хотів про почуття закоханих. Зрештою, Марічка втопилася, а Гван, не знаходя­чи собі місця ані на полонині., ані в подружньому житті з Палатною, піддався хворобливому маренню химерної з'яви своєї коханої, кинувся її шукати й зі­рвався зі скелі. Трембіти голосять над горами й долинами, від. землі й до неба про занапащену долю закоханих, яким не судилося стати парою. Щоправда, повість не вичерпується таким безхитрісним сюжетом. Вся див на її принада —у поезії, що постає з яскравих, мов спалах, живцем вихоплених: з дійсності кар­тин і зі зворушливих характеристик маленької Марічкп, з її щемливо-ніжного запитання: «Любчику Іванку! Чи будемо в парі усе?».

Багата палітра життя Гуцульщини — неповторна говірка, пісні, звичаї та обряди, краса гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, житла, хатнього на­чиння та вбрання — у всій своїй повноті віддзеркалилась у «Тінях забутих предків». Вона не тільки дала Коцюбинському матеріал для сюжетної канви твору, а й прислужилася для його композиційного вирішення, підказала авто-рові поетичні засоби творення образів. .Аджеу повісті (так само, як і в буденно­му житті горян) незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне.

Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що йде від прапредков, а й в особливостях самої гірської приро­ди і способу життя серёд неї. Природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, а лише набирають інших форм. З огляду на це є цікавою сцена першої появи Іванка на полонині, серед вівчарів. Він знаходить їх за розпалюванням вогню, причому стародавнім способом —за допомогою тріски й каменю. Письменник показує і язичницький обряд, і характер гуцула. Вівчарі не відповідають гуцу­лові навіть на його вітання «Слава кусу!»¹, бо зайняті священною справою. ! коли нарешті маленький вогник вискочив із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру», він обернувся до Івана і відповів: «Навіки сла­ва!». І це не примха, не дивацтво ватага, а свідоме обожнення вогню. Його роз­палювання, підтримування протягом літа — це цілий ритуал, який гуцул вико­нує, «як давній жрець».

Кожна важлива справа на полонині супроводжується ворожінням, риту_: альними діями, що надають їй таємничості. Від цього і характер гуцула постає величним, загадковим, сповненим якоїсь невідомої епічної сили.

У горах, переконує митець, і людська праця, і людська пісня — все дихає первісною дикою природою. Малому Іванкові довго не давалася справжня му-зика. Не та, якої навчався від-старших, а чарівна — та, яка б передавала його почуття захоплення казковою гірською природою.! ось одного разу він почув, як грає щезник. Ця пісня і вразила Іванка, і перелякала. Але коли жах минув, мелодія, яку він довго шукав, прийшла до нього. У такий фантастичний спосіб, який відповідає уявленням молодого гуцула, автор показує народження чарів­них перлин народної творчості. Так Коцюбинський продовжує і розвиває вели­ку тему, яку він розробляв і в інших творах,— єдність людини і світу.

Гуцул — дитя природи і живе з нею у більшій злагоді, ніж будь-хто. При­рода входить у його душу чарівними звуками, казковими образами, якими він наділяє її явища, її рослинний і тваринний світ. І, навпаки, душа людська наро­джує красу і вертає її природі у своїх піснях: «На що б око не впало, щоб не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, за­слабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і про­сту, як ті гора в їх давнім, первіснім жатті!»

Міфологічна стихія карпатського села не випадково привабила Коцюбин­ського. Естетичне обожнювання природи, її персоніфікація — одна з особли­вих рис світобачення письменника, а отже, і його творів. Гуцульщина давала йому для цього найцінніший матеріал. Тому, поставивши за мету показати св\'-тогляд гуцула, письменник відповідно до дійсності наділяє її фантастичними уявленнями про світ. І в буденному факті, і в праці, і в пісні -— скрізь людина бачить містичні сили. Все це позначається на характерах героїв: з одного боку — суворих, навіть жорстоких, з другого — надзвичайно вразливих.' Отже, фантастичні образи повісті покликані не стільки творити романтичну іс­торію, забарвлену етнографічним колоритом, скільки передавати особливості духовного світу героїв, що грунтується на міфологічному сприйнятті ' й мисленні.