2. Характер конфлікту та його художнє втілення в

драматургії Миколи К/ніша (на прикладі вивченого твору)

Микола Куліш — одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Яскравий талант, якому судилося жити в добу сталінізму, творець нового'те­атру, який мусив коритися засадам соціалістичного реалізму. Непоборні су­перечності, а вихід — смерть без точної дати, за нез'ясованих обставин, десь на обширах ГУЛАГу.

Одним із найвідоміших творів Миколи Куліша є комедія «Мина Мазай-ло». І Іро неї відомий літературознавець Юрій Шерех писав: «Український те-, . атр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властиві­стю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту». У цих словах — висока оцінка ху­дожніх принад твору.

Сучасні дослідники визначають комедію «Мина Мазайло» як політичну. Адже політичний підтекст закладений уже в сюжеті. У комедії йдеться про дріб­ного службовця Донвугілля Мину Мазайла, який вважає, ш.о завадою його ус- ' пікові в кар'єрі і приватному житті було українське прізвище. Тому він хоче змі-

30

нити його на російське. Цю ідею підтримують дружина Мини, родичка з Кур­ська тьотя Мотя, донька Рима (повне ім'я Мокріша). Не сприймають Я син Мо-кій і дядько Тарас. Коли врешті-решт новітній Мартин Боруля став Миною : Мазєніним, він із жахом дізнався з газети, що за «систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазе.ніна» звільнено з посади.

Нищівна сатира Куліша спрямована насамперед проти почуття меншовар­тості самого Мини Мазайла — «малороса», українського міщанина, що пне­ться в росіяни, як Мартин Боруля удворянство: <Серцем передчуваю, що ук­раїнізація — цс спосіб робити з мене провінціала, другосортного служ­бовця і не давати мені ходу на вищі посади».

Викриває драматург і російських шовіністів, які стають на наступальні по^ зіщії щодо української самобутності. Вони представлені тьотею Мотею Роз-торгуєвою з Курська і вчителькою правильної вимови Бароновою-КоЗино. Бу­вала в бувальцях тьотя Мотя у всіх «доказах» покликається на класику: «Єто-го не может бить, потому что єтого не может бить нікада» (перекру­чений вислів з валуєвського циркуляра |863 p.). Є й інший аргумент: «Та в "Днях Турбіних" Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце мине­ться. Зостанеться єдина, неподільна».

Глибокий аналіз тогочасної дійсності у комедії Куліша вражає. На тлі по­дальших подій зовсім не смішно звучать слова, сказані дядьком Тарасом: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!»

На підставі художніх властивостей комедії Лесь Танюк визначив її як філо­логічний водевіль, який збудовано на співставленні української та російської мов. Саме ця двомовність є естетичним ключем твору. Яскравим зразком та­ких «філологічних» засобів комічного є урок правильної вимови:

«— Пахнет сеном над лугами...

Баронова-Козино трошки захвилювалась:

— Прононс! Прононс! Не надлу-гами, а надлу-гамі! Не га, а га...

Мазайло:

— Над лу-гами....

— Над лу-га-га!

— Над лу-га-га! -Гаї

— Га!»

А в сусідній кімнаті син Мокій навчає вродливу Улю Розсоху навпаки — пе­реборювати російський акцент при читанні українською мовою. «Уля:

— Підхорою над криницею хорювали брат з сестрицею...»

Сюжет твору насичений розмовами на філологічні теми, здебільшого мовні. Приміром, з діалогу двох подруг, Улі та Рипи, дізнаємося, що Мокій колись по­рівняв гарні очі подруги сестри з двома вечірніми озерцями в степу. Проте Уля, відзначаючи поетичність такого виразу, мріє про шлюб з людиною, яка щоліта возила б'Гі відпочивати до Криму: «А там не два озерця — море! Два моря! Чорне й Каспійське!» Перед нами — дві життєві позиції, поезія і проза житгя. Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвива­тимуться під знаком «сукрмова». Молодий Мазайло переконує дівчину, що, ос­кільки у неї і прізвище українське, й індекси, тобто антропологічні дані, україн­ські {очі, рот, стан — все чисто українське), їй конче необхідно оволодіти рідною мовою, і наполегливий хлопець домагається свого. Міщаночка Уля, яка, соромлячись прізвища Розсоха, називає себе Розсохиною, стає ревним оборонцем української мови (варто .зазначити-обігрування,прізвищ як вдалий комедійний засіб драматурга):

«Уля:

— / знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по- вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько».

Сюжетна лінія Мокій — Уля багата подібними міркуваннями. Але своєї гостроти й виразності «філологічний» конфлікт досягає у стосунках Мокія і батька. Під час «диспуту» до них приєднуються тьотя Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожен з них має свою власну позицію щодо українізації чи руси­фікації. Незважаючи на різноманітність думок, перед нами постає узагальне­ний образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності та поверхо­вості. Забуваються національне коріння, національні традиції, зраджуються рідна мова, культура. Натомість з'являються теорії про всесвітню трудову ком­муну, в якій прізвища замінять номери: «наприклад: товариш нумер 35— 51» або ж «поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища». Так мислить і живе радянська людина. Драматург засобами шаржу та гротеску висміює новітніх «міщан удворянстві».

Білет № 9