4. Стабільність урядів.

Конституції передбачають певні процедурні обмеження щодо частоти, з якою такі голосування (вотум недовіри) можуть проводитись або пропонуватися опозиційними партіями. Здебільшого під час роботи однієї сесії парламенту можна внести лише одну пропозицію, або чітко регламентовану кількість.

Особлива ситуація щодо дострокової відставки уряду існує в Німеччині. У статті 67 Конституції зафіксовано систему відставки уряду, яка називається "позитивний вотум недовіри". Згідно з цією нормою Бундестаг має право висловити недовіру Федеральному Канцлерові одночасно із голосуванням за кандидатуру нового канцлера. Якщо така спроба виявиться невдалою, то Федеральний ФРН таку процедуру застосовували у післявоєнний періоду два рази. Весною 1972 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла на розгляд парламенту пропозицію про дострокову відставку канцлера В.Брандта і одночасне обрання нового канцлера Р.Бажеля. Спроба виявилась невдалою. У вересні 1982 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла пропозицію про вотум недовіри канцлеру Г.Шмідту. З урядової коаліції вийшли депутати від партії Вільних демократів, використавши їхні голоси та голоси депутатів ХДС/ХСС, було обрано нового канцлера Г. Коля.

У Швейцарії згідно зі статтею 96 Федеральна Рада повинна працювати стабільно протягом чотирьох років і парламент не має права достроково її розпускати.

У країнах, де існують коаліційні уряди, відставка уряду автоматично не призводить до розпуску парламенту й оголошення нових виборів. Переважно у такій ситуації глава держави надає право лідеру найбільшої у парламенті фракції сформувати новий уряд. Якщо новий уряд не буде сформовано, то право на формування уряду може отримати інший партійний лідер. Здебільшого це право по черзі отримують лідери найбільших партійних фракцій у парламенті. Якщо глава держави побачить, що спроби марні, то він може розпустити парламент, оголосивши дострокові вибори. Жодна країна не залишається без уряду, навіть тоді, коли парламент проголосував за вотум недовіри і глава держави прийняв відставку. У цій ситуації він доручає попередньому уряду виконувати свої функції до моменту обрання нового уряду.

Як ми вже зазначали, коаліційні уряди бувають двох типів: більшості і меншості. Коаліційний уряд більшості передбачає, що уряд повинен опиратися на підтримку більшості парламентарів від політичних партій, представники яких сформували уряд (див. табл. 27). Коаліційний уряд меншості відповідно опиратиметься на підтримку менш ніж 50 % депутатів парламенту. Ми вже згадували про причини/ мотивацію формування урядів меншості у парламентських демократіях європейських країн.

Коаліційний уряд меншості (кабінет Бондевіта) у Норвегії на 17.10.1997 р.

Ном.	Назва партії	К-сть місць	% місць	К-сть мін.посад	% посад
1	Христіянська народна	25	15,2	9	47,0
2	Партія Центру	11	6,7	6	32,0
3	Ліберальна партія	6	3,6	4	21,0
	Разом (165)	42	25,5		100

Завершуючи розгляд, ми хотіли б повернутися до даних табл. 24, зокрема графи, де зазначено кількість жінок у складі урядів. Особливо треба виділити показники урядів країн Данії, Норвегі та Фінляндії, де частка жінок в урядах становить приблизно 40 %, а уряд Швеції, сформований у 2002 р., на п'ятдесяте відсотків складається з жінок. На нашу думку, ці дані надзвичайно важливі, тому що вони свідчать про подальший процес демократизації суспільного життя європейських країн, коли "демократична максима", яка окреслює головні вимоги щодо рівності у демократичному суспільстві, впевнено реалізується на практиці.

Зазначимо, що ключовим компонентом формування уряду є вибори. Хоча вони в абсолютній формі не вирішують питання, яка буде його остаточна партійна конфігурація і відповідно, хто конкретно до нього потрапить, проте від їхнього результату залежить, які партії можуть претендувати на участь в уряді. Від їх результату залежить чи попередній уряд залишиться при владі, уразі його коаліційності - чи збереже попередня коаліція свою партійну конфігурацію.

У більшості європейських держав при формуванні актуаль­ного уряду використовують не одну, а різноманітні моделі формування уряду. Домінуюче значення у політичній практиці має політична відповідальність перед виборцями за долю власної країни та раціональність, детермінована конкретною полі­тичною ситуацією.

Внаслідок розвитку інтеграційних процесів на європейському континенті простежується процес поступового вирівнювання за обсягами повноважень компетенції голів урядів держав з різними формами правління.

Знаковою характеристикою сучасних урядів стає зростання представництва та ролі у їхній діяльності жінок. Особливо активно такі процеси відбуваються у Скандінавських державах