33. Портрет переяславского полковника Семёна Сулимы. 18 век.

Автор:     неизвестен. Датировка:     1750-ые года XVIII века Размер:     86 x 67 см. Техника:     полотно, масло

Реставрации:

М. Касперович (1920-ые года), Н. Демидчук (1980 год) Описание:

Портрет создан в лучших традициях живописи казацкого барокко, передав характер модели с неимоверной психологической точностью.

Сулима С.И. (?-1766гг) – сын известного полководца Сулимы И.Ф. В 1722 году – бунчуковый товарищ, через несколько лет получил чин баришевского сотника Переяславского полка. Участвовал в Бендерском и Крымских походах. Исполнял разные дипломатические поручения. В 1739 году получил полковника и принимал участие в Хотинском походе, завоевании Молдавии. «Все и другие походы отправлял полно и радетельно по присяге своей и собственным коштом». Умер в Сулимовке.

34. Портрет п.В. Сулимы – жены с.И. Сулимы. 18 век.

Автор:     неизвестен. Датировка:     1750-ые года XVIII века Размер:     87 x 68.5 см. Техника:     полотно, масло

Реставрации:

М. Касперович (1920-ые года), Н. Демидчук (1980 год) Описание:

Портрет создан в лучших традициях живописи казацкого барокко, передав характер модели с неимоверной психологической точностью.

Сулима Прасковья Василиевна (?-1766гг) – дочь люблинского полковника Василия Савича. С 1729 года – жена переяславского полковника С.И. Сулимы.

35. Портрет Євдокії Журавки з дітьми. 17 ст.

П. Білецький припускає існування на козацькій Україні особливого різновиду портретного жанру – зображення майбутніх матерів. Про це свідчать портрети Євдокії Журавки та Феодосії Палій, на яких вони зображені у характерній позі – з рукою під серцем – в оточенні дітей.

37. Народна картина «Козак Мамай» («Козак – душа правдивая»)

Козака Мамая на картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу хазяїв господи. Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв.

За народними переказами козак Мамай був православним, мав дар зцілювати хворих і ходити по воді, що давало право простим людям шанувати його як святого і вішати у хаті його образ поряд з образами інших святих.

39. Спасо-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському. 1796-1806.

Спасо-Преображенський собор. 1796-1806 рр. м. Новгород-Сіверський Чернігівської обл.

Гоповний храм Спасо-Преображенського монастиря. Побудовано за проектом архітектора Дж. Кваренгі. У 1821 р. під керівництвом архітектора А. Карташевського споруду зміцнили додатковими колонами, зокрема шістнадцятьма в центрі собору. У плані храм являє собою квадрат з круглою апсидою зі сходу і виступаючим чотириколонним портиком із заходу. Північний і південний портали виявлено ризалітами. Чотири потужні пілони через підпружні арки утримують масивний циліндричної форми підбанник, на якому височіє півсферична баня. Бані на кутах квадрата восьмигранні, на високих восьмигранних підбанниках. В архітектурі собору знайшла яскраве втілення стилістика класицизму. За п ереказами, кам’яний храм збудовано на місці дерев’яної церкви, яка, в свою чергу, була зведена на місці язичницького капища. Літописи ж уточнюють: після вдалого походу Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого на Червону Русь (сучасну Галичину) і приєднання її землі до давньоруської держави і було розпочато будівництво в середині князівського дитинця величної споруди. Але, як розповідає той же літопис, 1036 року Мстислав вийшов на полювання, захворів і помер. При ньому були виведені лише стіни на висоту „скільки можна дістати рукою, стоячи на коні”. Однак князя було поховано в цьому недобудованому храмі. Можливо, храм добудовувався вже не за часів входження Чернігівського князівства в державу Ярослава Мудрого, а при наступному чернігівському князеві Святославові, якого також було поховано в цьому храмі, хоча Святослав і помер Великим князем у Києві.

Навіть до завершення будівництва цей храм став головною святинею Чернігово-Сіверської землі: тут зберігалися мощі святих та чудотворні ікони, тут упокоювалися князі і духовні владики єпархії. Майже 900 років Спасо-Преображенський собор був кафедральним собором Чернігівської єпархії і центром громадського і державного життя: цілуванням хреста і присягами тут скріплювалися договори між князями.

Цей собор тринефний, його ширина 22,4 метра, довжина з апсидами – 35,25 метра, висота від підлоги до низу склепіння центральної бані – 30 метрів. Внутрішній розмір храму відповідає сучасному дев’ятиповерховому будинку, широкий фундамент заглиблений у грунт на 2,8 метра, стіни, що мають товщину 1,4 метра, до нашого часу дожили майже не пошкодженими. А складність просторово-планувальної конструкції споруди досі примушує фахівців сперечатися з приводу того, до якого ж типу варто віднести храм: чотири-, шести- чи восьмистовпного.

Інтер’єри собору вражають величчю: криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, підкреслюючи висоту середньої частини храму. Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів мали фресковий розпис. Дуже багатою була кольорова палітра інтер’єру, розписи якого доповнювалися яскравою підлогою з кольорового каміння та полив’яних керамічних плиток – смальти. Хори було обгороджено різьбленими плитами червоного кольору, колони було зроблено з білого мармуру і мали різьблені капітелі.

З літописів відомо, що в соборі (крім його засновника з дружиною Анастасією і сином Євстафієм) покоїлися такі особистості: чернігівський, а потім київський князь Святослав Ярославович (1076 р.), його син Гліб (1078 р.), Олег Святославович (1115 р.), Володимир Давидович (1161 р.), Святослав Ольгович (1165 р.), Всеволод Святославович (1196 р.). У соборі знайшли вічний спокій ієрархи Чернігівської єпархії Лазар Баранович (1693 р.) та Амвросій Дубкевич (1750 р.). Також тут був похований місцевий чернігівський святий Ігор Ольгович.

Головними святинями собору, що зберігалися тут до 1917 року, були мощі князя Ігоря Ольговича і митрополита Костянтина, які знаходилися в землі біля стін храму, а також мощі святителя Феодосія Углицького, чернігівського архієпископа, які лежали відкритими в соборі (у срібній раці вагою понад 240 кг).

Крім мощів тут зберігалася й дуже шанована на Чернігівщині чудотворна ікона (з середини XVII ст.) Ріпкинської Божої Матері.

Під час відновлення у XVII столітті вже надбудовано апсиди і зведено барокові бані. Значно перебудовано храм і після пожежі 1750 року. Наприкінці XVIIІ століття було надбудовано сходову вежу з північно-західного фасаду, таку ж зведено й на місці зруйнованої хрестильні з півдня, зроблено нові верхи, усі фасади потиньковано й побілено. У 1818 році біля західного, північного і південного порталів зведено просторові тамбури, а в кінці ХІХ століття позолочено верхи і собор набув сучасного вигляду.

Не менш бурхлива доля спіткала й внутрішнє оздоблення та іконостас храму.

1923 року в соборі було виявлено фреску 11 століття із зображенням півпостаті святої Фекли (Теклі). Фреска була під товстим шаром тиньку, котрий рятував її від численних пожеж. 1926 року фреску було знято зі стіни і перенесено в Чернігівський крайовий історичний музей, де вона зберігалася до війни 1941 року. Під час війни експонати музею згоріли. На щастя, залишилася дуже вдала і точна копія, створена в 1934 році, яка нині зберігається в Софійському заповіднику Києва.

У 1926 році радянська влада заборонила богослужіння в Спасо-Преображенському соборі і на початку 30-х передала споруду в розпорядження бази „Головросмасложирзбуту”, де було влаштовано склад. У 1937-у собор передано в розпорядження історичного музею. В 1942 році окупаційна німецька влада відновила богослужіння і храм діяв до 1961 року. Після чого знову став належати музею, і лише в кінці 80-х років минулого століття, під кінець періоду так званої „перестройки”, повикидавши з храму на вулицю музейне начиння, громада УПЦ (МП) насильно захопила споруду і в ній знову було поновлено богослужіння. Однак і досі законність переходу храму від музею до релігійної громади викликає чимало запитань як у фахівців, так і у простих городян.