3.1.8. Стіни й перегородки

Стіни – конструктивні елементи, як відокремлюють приміщення від зовнішнього середовища і створюють необхідні санітарно-гігіє­ніч­ні умови, або розмежовують будівлю на окремі приміщення. Вони забезпечують міцність і стійкість будівлі, сприймають навантаження від міжповерхових перекриттів і даху, сходових маршів і майданчиків та передають їх на фундаменти. У стінах улаштовують отвори (про­різи) для вікон, дверей, вітрин та ін. Зовнішні стіни створюють від­по­відний архітектурний вигляд будинку, а внутрішні стіни й пере­город­ки – планувальну структуру.

Зовнішні стіни за конструктивним виконанням ділять на несучі, самонесучі й навісні. Несучі стіни приймають навантаження від пере­криттів і даху й передають їх на фундамент. Вони поєднують функції теплозахисту й забезпечення міцності будівлі.

Самонесучі стіни приймають навантаження від власної маси й пе­ре­дають навантаження на фундамент. Такі стіни не несуть наван­та­жен­ня від перекриттів, а горизонтальне вітрове навантаження пере­да­ють на конструкції каркаса будівлі.

Несучі й самонесучі стіни виконують із цегли, легкобетонних, ке­рамічних блоків або з місцевих природних матеріалу – вапняку, че­репашнику, туфу.

Навісні стіни виконують тільки огороджуючу функцію будівлі. Їх виконують у вигляді панелей з легких ефективних матеріалів і наві­шують на каркас будівлі. Це найбільш індустріальний і економічний тип зовнішньої стіни.

Зовнішня стіна будівлі починається від верху фундаменту, під­валь­ної стіни або цоколя. На підвальну частину стіни, що перебуває нижче рівня землі, крім вертикального навантаження від маси стіни, діє горизонтальний тиск ґрунту, а також ґрунтові води, якщо їхній рівень вище підлоги підвалу.

Цоколь – нижня частина стіни, що безпосередньо опирається на фундамент чи фундаментну балку. Частина цоколя перебуває нижче поверхні землі, а частина над землею. На наземну частину цоколя ін­тенсивно діє атмосферна волога, на підземну – волога, що знаходиться в ґрунті. Тому цокольну частину стіни необхідно виконувати з міц­ного довговічного матеріалу й надійно ізолювати від стіни, що знахо­диться вище. Часто цоколь облицьовують гранітом або іншими при­родними чи штучними матеріалами високої міцності та морозо­стій­кості. Незважаючи на високу вартість цих матеріалів, стійкість їх про­ти атмосферних впливів дозволяє в процесі експлуатації одержати значний економічний ефект, пов’язаний з тим, що не потрібен щоріч­ний ремонт.

Відведення дощової води. У малоповерхових будівлях для стоку дощової води покрівлю влаштовують із ухилом до зовнішніх стін, а частину стіни, що примикає до покрівлі, роблять із карнизом, щоб вода не замочувала стіну. У високих будівлях відвід води з покрівлі виконується по трубах, що проходять усередині будівлі. Тому ухил покрівлі спрямований всередину, а дах обгороджують парапетом. Для захисту стіни від дощу й снігу парапет зверху накривають парапетним каменем із щільного бетону або металевих покрівельних листів.

Температурно-деформаційні шви. Значні коливання зовнішніх температур (влітку і взимку) спричиняють зміни напружено-дефор­мо­ваного стану стін та інших з ними зв’язаних конструкцій будівлі. За певних умов такі зміни можуть порушити цілісність, або навіть спри­чинити руйнування конструкцій будівлі.

До аналогічних наслідків призводить також явище усадки (змен­шен­ня в об’ємі) бетонних і залізобетонних стін, яке може спосте­рі­гатись у процесі тверднення бетону.

Для попередження тріщин та інших пошкоджень кам’яних кон­струк­цій будівель передбачають температурно-усадочні шви. Їх улаш­товують у місцях можливої концентрації температурних і усадочних деформацій. Відстань між швами визначається розрахунком або до­триманням відповідних вимог будівельних норм. Така відстань не по­винне перевищувати максимальну величину, яка визначається за­леж­но від видів кладок, і величин зовнішніх розрахункових темпе­ратур.

Температурно-усадочними швами розрізають будівлю до рівня верха фундаменту, оскільки нижче цього рівня коливання температур незначні.

Стіни частин будівлі, що суттєво розрізняються за висотою або навантаженнями (наприклад, у прибудові одно- чи двоповерхової бу­дівлі до багатоповерхової), розрізають до підошви фундаменту оса­дочним деформаційним швом. Осадочний шов необхідний також, якщо основою фундаменту будівлі служать різні ґрунти, що суттєво відрізняється за величиною осадок, наприклад, коли одну частину бу­дівлі зводять на насипних ґрунтах, а іншу – на природній непорушеній основі. Осадочні шви дозволяють суміжним частинам стін здвигатися по вертикалі незалежно одна від одної.

Стіни підвальних частини будівель виконують, як правило, із суцільних збірних бетонних блоків, при сухих ґрунтах – із пустотілих. При висоті таких приміщень більше 3 м зовнішні стіни зі збірних бе­тонних блоків підсилюють ребрами з монолітного залізобетону. Такі підсилення необхідні для ефективного сприйняття бокового тис­ку ґрунту на стіну.

Гідроізоляція. Ґрунтова волога, контактуючи з незахищеними сті­нами підвалів, проникає в них, що може призводити до негативних наслідків, включаючи руйнування. Тому потрібно забезпечувати на­дійний захист конструкцій, що знаходяться нижче рівня поверхні зем­лі, від ґрунтових вод. Такий захист варто забезпечувати при зведенні будівлі посередництвом гідроізоляції, виконання якої включає ряд заходів.

Насамперед, необхідно забезпечити відвід поверхневих вод від стін шляхом улаштування навколо будівлі вимощення шириною не менш 1 м із ухилом 0,02–0,05 убік від будівлі. Уздовж краю вимощення влаш­товують лоток для відводу води у водостік. Вимощення покри­вають асфальтом або бетоном, укладеним щебеневу підготовку. При водопроникних ґрунтах під вимощення додатково укладають шар жирної трамбованої глини товщиною не менш 15 см. Вертикальну по­верхню стін захищають жорсткою або пластичною гідроізоляцією (рис. 3.5).