Колегія єзуїтів

Адреса: майдан А.Шептицького, 21

Статус: пам'ятка архітектури національного значення

Дата створення: 1744 р.

Зараз тут учбовий корпус Івано-Франківського медінституту.

Колегія єзуїтів

Вірменська церква або Вірменський костел Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії

Це пам'ятка архітектури національного значення у місті Івано-Франківську. Сьогодні це — Покровський кафедральний собор української автокефальної православної церкви.

Храм розташований у самому середмісті Івано-Франківська біля площі А. Шептицького за адресою: вул. Вірменська, буд. 6.

Вірменська апостольська церква є однією з найстаріших у Європі. Це особлива релігійна гілка, яка не відноситься ані до православ’я, ані докатолицизму. В середині ХVII століття Львівський вірменський архієпископ прийняв унію з Римом. На підставі цього деякі історики всі вірменські споруди західної України називають костелами.

Вірменська церква в основі є взірцем барочного стилю. Храм являє собою цегляну, тринавову базиліку з трансептом. Середня нава і трансепт однієї висоти, бічні нави (у теперішній час) — значно нижчі. Головний фасад увігнутий з трикутним фронтоном, фланкований двома круглими баштами. Споруда за периметром розчленована пілястрами іонічного ордеру, завершена карнизом. Церкву перекрито напівциркульним склепінням з розпалубками, центральний об'єм перекритий куполом без барабану, що спирається на опорні стовпи за допомогою підпружних арок і вітрил.

У оформленні інтер'єру храму використані іонічний ордер, а також дерев'яна скульптура, яка, вочевидь, належить різцю М. Полеєвського, на стінах фрески, виконані Я. Солецьким, що вміщені на карнизі центрального вівтаря та трансепту.

Привертає увагу виконана у вірменському стилі вівтарна плита Хачкар, яка є в центрі вівтаря.

З моменту заснування Станиславова великий вплив на його життя мала вірменська громада. Вірменам належав цілий міський квартал, в якому вони протягом 1663—1664 років спорудили свою першу дерев'яну церкву. Незабаром у храмі з'явилась і своя чудотворна ікона. Писар станиславівської вірменської ґміни Домінік замовив копію ченстоховської ікони Божої Матері в 70-річного іконописця Даниїла.

Цей образ висів у нього вдома і він часто молився перед ним. Домінік дуже погано бачив, але з часом його зір повністю відновився. Писар приписав це чудодійній силі образу та передав його до храму.

Уже в церкві, 22 серпня 1742 року, Божа Матір «заплакала справжніми сльозами». Того ж дня в присутності великого зібрання людей почалось богослужіння, яке тривало 44 години. Після цього образ прославився багатьма чудесами. Люди виліковувалися від епілепсії, сліпоти, артриту та багатьох інших хвороб. На честь з'явлення чудотворного образу, за ініціативою вірменського братства, було прийнято рішення про зведення кам'яної будівлі величавого храму. Сьогодні ж на щипці церкви знаходиться копія цієї ікони.

Власник міста Йосип Потоцький 28 травня 1743 року урочисто заклав наріжний камінь майбутнього кам'яного вірменського костелу із різьбленим надписом: «Троєкратно Благословенній Найсвятішій Богородиці камінь, місто й душу разом під дівичі ступні».

Проте грошей не вистачало і стіни почали зводити лише за п'ять років. З метою прискорення будівництва Йосип Потоцький видав універсал, згідно з яким єврейська громада мала щороку сплачувати 1000 злотих на будову вірменської церкви, до повного її завершення. Відтак, 15 років євреї фінансували зведення головного храму своїх запеклих конкурентів у гандльових справах. Вірмени не дуже квапилися із завершенням будівельних робіт, і освячення церкви відбулося лише 22 серпня 1763 року.

На церемонії освячення був присутній львівський архієпископ Яків Стефан Августинович, який нарік новобудову костелом Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії. Розписи виконав відомий польський художник Ян Солецький. Вівтарі були прикрашені чудовими фігурами святих роботи скульптора Матвія Полейовського. Проте, навіть після побудови відчувався брак коштів — церква стояла без зовнішньої штукатурки аж до 1800 року.

Кінець ХVIII — початок ХІХ ст. був часом важких випробувань для вірменської громади міста. Її кількість і раніше не перевищувала 500 осіб, а після масової еміграції вірмен до Угорщини, вірмен залишилось зовсім мало. Через брак прихожан вірменська церква швидко прийшла у незадовільний стан і протягом 1811—26 років стояла зачиненою. Справи пішли краще за пароха Антонія Борковського, який відновив богослужіння і провів часткову реставрацію (1829). Вартим згадати є той факт, що у 1803 році вірменське братство святого Григорія поклало у львівськийбанк 69 808 злотих. Щорічні відсотки складали 175 злотих, і цієї суми цілком вистачало на платню пароху.

Під час знаної «Мармулядової пожежі» (1868) Вірменський костел згорів. На його реставрацію скинулися багато мешканців Станиславова різних віросповідань і національностей. У 1870 році реставрацію було завершено, але споруда при цьому дещо змінила свій зовнішній вигляд. Дві бокові вежі стали значно нижчими, пропала сигнатурка, змінилася форма куполів — шоломибарочного силуету були замінені дзвіноподібними куполами; іншим за конфігурацією став також фронтон, зникла невелика башта, що вінчали дах.

Під час Першої світової війни на церковному городі отаборилась артилерійська батарея росіян. Німці засікли, звідки ведеться вогонь, і накрили цей район вогнем своїх гармат. В результаті був пошкоджений фасад храму, а стеля пробита у багатьох місцях.

Після війни парох Францішек Комусевич домігся, щоб уряд визнав костьол пам'яткою історії та архітектури, й зумів вибити кошти на реставрацію. Під час відновлювальних робіт дах покрили оцинкованою бляхою, а куполи — мідною. Також провели реставрацію фресок і вівтарних скульптур.Мармурові та алебастрові фігури виготовили у майстерні Мар'яна Антоняка, який був добре відомим скульптором надмогильних пам'ятників. А технічним керівником реставраційних робіт був «батько» Станиславівської ратуші — архітектор Станіслав Треля. Загалом ці відновлювальні роботи тривали протягом 1919-30 років.

30 травня 1937 року відбулась коронація Чудотворного образу Божої Матері. На церемонії був присутній примас Польщі кардинал Гльонд та 17 єпископів, які представляли римо‑католицьку, греко‑католицьку та вірменську церкви.

У травні 1946 року ^[2] багато поляків і полонізованих вірмен залишили Україну. Із собою до Польщі вони забрали і Чудотворний образ, який зараз знаходиться у гданському костелі св. Петра і Павла. А «осиротіле» приміщення костелу віддали російській православній церкві, яка там протрималась до кінця 1940‑х років. Після того там розмістилися майстерні художників. Саме тут було виготовлено статую Матері-Вітчизни для братського кладовища радянських воїнів на вулиці Лепкого.

Упродовж 1962—1965 років у приміщенні костьолу жив відомий художник Опанас Заливаха.

Від 1971 року з'являється новий «господар» храму — музей релігії і атеїзму, задля чого пам'ятку було частково відремонтовано й пристосовано під потреби музейного закладу. В його експозиції було багато цікавих експонатів, та особливо розкішним був «підвал інквізиції», що, напевно, ніяк не поступався Музеєві катувань у Кам'янці-Подільському.

Тоді ж, трохи згодом майданчик перед церквою-музеєм «прикрасила» ракета, яка, за тогочасним путівником, «символізувала одвічне прагнення людства до знань, до світла, до щастя».

У 1990 році приміщення передали Російській Православній церкві, та вже 1992 року її настоятель Кир Андрій перейшов до Української Автокефальної Православної Церкви. Тоді ж церква отримала офіційну назву Покровського собору УАПЦ. Нові господарі перефарбували храм у голубий колір —геральдичний колір Божої Матері.

На сьогодні (2010) реставрацію Вірменської церкви закінчено. Кожен може зайти до храму і порівняти збережені старі розписи із відреставрованими^[4].

Монастир сестер Василіянок

Історія станиславівського жіночого монастиря Сестер Василіянок сягає другої половини ХVІІІст. Саломія Цьорох, відомий дослідник жіночих василіянських осідків у Галичині, на основі документальних джерел вказує, що монастир у Станіславові згадується у списку Львівської губернії від 25 січня 1782р.

Про цю чернечу обитель, зокрема про її заснування, ширших даних немає, а тому ми не можемо говорити про неї конкретніше. Очевидно, монастир був закритий того ж 1782р. після виходу цісарського декрету, за яким більшість монастирів були приречені на ліквідацію. Ця дата виглядає ймовірніше тим більше, що у документі галицького губернатора графа Брігідо на державний декрет від 10 лютого 1782 р. йдеться про те, що для Станиславівської округи з метою виховної діяльності слід би залишити монастир Василіянок у Загвіздю.

Отже, первісний монастир СС. Василіянок у Станиславові перестав існувати з кінцем XVІІІст., і понад 100 років місто залишалося без високого духу присутності монахинь – послідовниць св. Василія великого та його сестри Макрини. Таку картину занепаду Чину спостерігаємо аж до кінця ХІХст., коли починається відмова та розширення мережі Василіянських жіночих монастирів.

Із початком ХХ ст., а саме з 1900 р., бере своє нове життя і монасти Василіянок у Станиславові. Будинок цього монастиря (нині – вул. Василіянок, 17) має цікаву біографію. Наприкінці ХІХ століття у  Станиславові жив інженер залізниці Олександр Осостович. Він одружився на пані Краківській, яка принесла йому у посаг будинок і землю по вулиці Заболотівській (тепер Василіянок). Незабаром вона померла, залишивши чоловікові півторарічну донечку.

Батько не шкодував коштів на виховання та освіту маленької Марії. У 16 років він віддає її на навчання у монастир сестер Бенедиктинок у Перемишлі, де вона опановувала професію вчительки. Але у 1888 році дівчина несподівано померла. Було їй 18 років.

Горю пана Осостовича не було меж. Втіху він шукав у релігії. Якось під час служби у костелі він вирішив віддати половину свого маєтку сестрам Василіянкам, аби ті створили там навчальний заклад. Він заприсягнувся перед образом на таку пожертву. Проте справи на службі та інші життєві моменти скоро витіснили думки про монастир.

У 1892 році інженер одружився вдруге, і в нього один за одним стали народжуватися діти. Натомість, майже в тому порядку, в якому родилися, діти помирали. А потім його ще й з роботи звільнили. Дружина нагадала чоловікові про його обіцянку. Він щиро розкаявся та передав греко-католицькій капітулі Станиславова (зауважте, Осостович був поляком – римо-католиком) половину будинку та землі, за умови, щоб там відкрили навчальний заклад для дівчат під назвою «Інститут Марії».

Василіянки приїхали до Станиславова в березні 1900 року. Саме тоді вони приймають на себе управу Інституту для дівчат, який відкрило Товариство Пань Руських і який містився по вул. Казимирівській ( нині – вул. Гетьмана Мазепи), де спочатку й оселились монахині. Першою настоятелькою інституту була Анна Теодорович.

Через непорозуміння між Сестрами Василіянками та Товариством Інститут було перенесено до іншого дому, управу Інститутом від монахинь забрано, а сестри залишилися у фундаційнім домі по вул. Петра Скарги. Разом із монахинями залишилось 18 учениць. З того часу Сестри почали повністю самостійне життя і відкрили при монастирі « Інститут Марії» - згідно з волею п. Олександра Осостовича. Фундаційний будинок залишився власністю єпископської капітули.

Для діяльності Станиславівського монастиря велике значення мали капітули монахинь 1902 та 1909 р., які відбувались за ініціативо. Митрополита Андрея Шептицького і під його особистим проводом.

Від 1906 року Ігуменею станиславівського монастиря при Інституті для дівчаь стала Мати Магдалина Гуменюк.

19 квітня 1909 року на єпископській конференції було прийнято рішення про поділ монастирських домів. За рішенням кожний дім «має становити окрему цілість і може мати новіціят»

Як же виглядало помешкання СС. Василіянок? «Сам Інститут при монастирі у Станиславові – це невеличкий поверховий домик… Як цілий дім скромний, так і капличка – помешкання Ісуса – також маленька, приміщена в узенькім покоїку».

Одне з найважливіших питань, які розглядалися на львівській капітулі монахинь 22 серпня 1909 року, було затвердження Конституції Сестер Василіянок. На основі Конституції , кожний монастир є самостійним і підпорядковується своєму єпископові. «На чолі стоїть Ігуменя, вибрана на 5 літ і потверджувана на цьому становищі єпископом. Крім Ігумені вибирають Сестри монастиря три дорадниці, із них одну Ігуменя назначає намісницею, а другу магістрою новичок».

1907 року Сестри відкрили приватні семінарійні курси і вели їх 2 роки, одночасно клопочусь про відкриття при монастирі учительської семінарії. В кінці жовтня 1909 року монастир дістав від міністерства освіти дозвіл на заснування семінарії і 1 листопада її було урочисто відкрито. В 1909-1910 навчальному році на І курсі учительської семінарії навчалось 24 учениці, а в 1912-1913 на всіх чотирьох курсах уже 139 учениць.

Із зростанням Інституту монахині починають заходи по розбудові монастиря. Будівництво велось завдяки особистому піклуванню станиславівського єпископа Григорія хомишина. До побудови монастирського будинку Сестри приступили в квітні 1911р., і праве його крило було закінчене вже 1912р. Наріжний – « угольний» - камінь Григорій Хомишин особисто посвятив 1912 року, і саме тоді почалось будівництво нових приміщень монастиря. Роботи велися під наглядом о. Гордієвського, станислівівського мітрата. Владика Хомишин на будівництво дав чврть мільйона австрійських крон. На той час було зведено лише одне, праве крило обителі, де розмістилися одночасно монастир, школа та Інститу. Проект будівництва монастирського комплексу розробили українські архітектори І. Левинський та О. Лушпинський , кі й почали зводити будівлю ( 1911-1913 рр.), а остаточні роботи завершувались під керівництвом архітектора Р. Грицака у 1938 році.

З року в рік монастир розширювався станиславівський монастир, а разом з тим зростала і кількість монахинь.

В часи війни монастир став притулком для бідних-втікачів, що шукали порятунку в стінах монастиря.Пізніше, коли в Станиславові хазяйнували російські війська, тут було організовано сиротинець для бездомних дітей та кухню для бідних, влаштовану Акцією Американського Червоного Хреста.

На короткий час у приміщенні монастиря було розміщено російський воєнний шпиталь.

Останній період існування монастиря Василіянок до підпілля (1939-1947), був особливо напруженим та важким у зв’язку із загальнополітичною ситуацією в державі.Негативне ставлення держави до релігії, яке з 1917 року запанувало в УРСР, цілком було перенесене і на західноукраїнські землі.Посилено готуються матеріали на ліквідацію Української греко-католицької церкви, а разом з тим і всіх її інституцій, як Духовні Академії, Семінарії, Монастирі тощо.

Станиславівський монастир Сестер Василіянок пережив, як і всі інші монаші оселі, це жорстокий період. Із приходом 1939 року на Західну Українурадянської влади, нове керівництво всілякими методами намагались перешкодити нормальному життю монастиря. Почалися сумні процеси допитів, арештів, слідств. Більшовицькі офіцери робили так, щоб Сестри просто опинилися на вулиці, без жодних засобів на будь-яке існування.Василіянки , використовуючи давні особисті зв’язки, підшукували приватним шляхом роботу, повсякчас ризикуючибути викритими.До війни тут було 40 Сестер, 1942 – 33 монахині, 1946 – 30 черниць.

Під час німецької окупації в будинку монастиря знаходився німецький госпіталь, у тій частині де пізніше працювала обласна бібліотека.Сестри ж посідали другу половину будинку. В середині 1945 р. монастирська будівля виглядала так: «будинок монастиря 3-поверховий, кам’яний, критий залізом. При монастирі знаходиться греко-католицька церква. Більша частина будинку монастиря – ¾ взята під військовий госпіталь, а 1/3 займають монахині; втрьох етажах зараз монахині мають 16 кімнат; будинок цілий, капітальний, засклений. На нижньому поверсі є прийомна».

Монастир СС.Василіянок проіснував до 1947 року, а тоді, бачачи небажання Сестер опустити добровільно свою оселю, війська внутрішніх справ нарешті застосували фізичну силу. Листопадового дня, близько п’ятої години ранку, Сестри були розбуджені страшним гуркотом – все монастирське подвір’я було заповнене військовими машинами, вантажними автомобілями, танками. Було чути грубу лайку та погрожувальні виклики.

Василіянкам довелося пережити всі найстрашніші людські муки. Спали не раз просто неба – на городах, в садках, голодували та мерзли. Та ні одна із Сестер не зрадила свій Василіянський Чин. Сестрам було заборонено прописуватись на проживання в Станіславові та в 40 км від міста. Щоб вирішити житлові питання, монахині звертались листовно до Москви, особисто до Й. Сталіна. По одержанні задовільної відповіді Сестри Василіянки почали повертатись до Станіславова і на середину 50-х років тут замешкувало близько 20 Сестер.

Уже з половини 50-х років греко-католицькі монахині, в т. ч. і станіславівські, перейшли в глибоке підпілля, багато з них опинився за межами України.

Із відродженням незалежності України, коли греко-католицьке монашество вийшло із підпільного становища, сестри Василіянкт Івано_Франківська відновили традиції чернечого життя і плідно працюють над розбудовою монастиря. Це вже одна з нових сторінок в сучасній історії найстарішого жіночого монаршого Чину – в історії Івано-Франківських Сестер Василіянок.