Лекція. 1

Тема. Юридична психологія в системі наукового знання

Мета. Ознайомити студентів із головними теоретико-методологічними основами юридичної психології, розкрити динаміку наукових досліджень у царині юридичної психології, починаючи з етапу її виникнення, закінчуючи сучасним розвитком.

Вступ. Юридична психологія це відносно молода наука, головне завдання якої полягає у проведенні аналізу та наданні психологічної оцінки явищам та ситуаціям юридичного характеру, а також у вивченні психологічних особливостей суб’єктів та об’єктів юридичної діяльності. З цією метою вона широко використовує здобутки загальної, соціальної, вікової психології, психодіагностики та інших галузей психології. Виникнувши на початку ХХ століття, юридична психологія на сьогодні володіє глибокою теоретико-методологічною базою, ознайомленню з якою і присвячена ця лекція.

План.

1. Поняття юридичної психології як науки, її головні напрями.

2. Принципи і головні категорії юридичної психології.

3. Зв’язок юридичної психології з іншими науками.

4. Методологічні основи юридичної психології.

5. Історія розвитку юридичної психології.

Зміст лекції.

1. Поняття юридичної психології як науки, її головні напрями.

Юридична психологія – це самостійна галузь наукового знання, яка виникла і розвинулась на межі психології та юриспруденції. Вона вивчає психологічні явища, механізми та закономірності, пов’язані з правом, з його впливом у цілісній системі «людина-суспільство-право».

Юридична психологія – це прикладна наука, що має на меті конкретизацію та поглиблення знань про юридичну діяльність, застосовуючи основні психологічні положення та закономірності. Однак це не зводить її виключно або до психологічної галузі, або до юридичної. Ця наука синтезує, поєднує і взаємодоповнює в собі досягнення і психології, і юриспруденції. Інтеграція між юриспруденцією і психологією відбувається на трьох рівнях :

1. застосування психологічних знань у юридичній діяльності в «чистому вигляді»;

2. використання трансформованих психологічних знань;

3. синтез юридичних та психологічних знань.

Перший рівень пов’язаний з використанням методу експертно-психологічних оцінок. Тут психолог виступає в якості експерта, спеціаліста чи консультанта в кримінальному, цивільному, адміністративному процесах або на стадії виконання покарання чи інших заходів правового впливу.

Другий рівень представляє собою уточнення і удосконалення юридичних понять за рахунок залучення психологічних категорій. На цьому рівні відбувається:

- застосування юристами психологічних методів у наукових дослідженнях або у юридичній практиці, зокрема в оперативно-розшуковій і процесуальній діяльності, у виправленні і перевихованні правопорушників і т.д.;

- застосування психологічних знань у професійному відборі кадрів для юридичної діяльності.

Третій рівень представляє собою власне виникнення юридичної психології як науки, зумовленої потребою юриспруденції у психологічних знаннях.

Юридична психологія – це науково-практична дисципліна, яка вивчає психологічні закономірності системи «людина-право» і розробляє рекомендації та шляхи підвищення її ефективності.

Юридична психологія – це наука про факти, закономірності і механізми людської психіки у сфері правових відносин і правової поведінки.

Об’єктом юридичної психології є особистість як свідомий індивід, що має певний соціальний статус і виконує конкретні соціальні функції в системі «людина-право».

Предметом юридичної психології є психологічні закономірності і механізми правового опосередкування діяльності особистості та груп у сфері права.

Характерною особливістю юридичної психології є те, що в ній домінуючою є увага, звернена на особистість як на суб’єкта діяльності. Тобто якщо право виділяє в людині правопорушника, то юридична психологія досліджує людину в правопорушнику, у свідку чи потерпілому.

Система юридичної психології (за В.Васільєвим):

1. Загальна частина юридичної психології:

- предмет, система, завдання, методи юридичної психології;

- історія її розвитку;

- закономірності правослухняної поведінки, формування правосвідомості;

- психологія юридичної діяльності;

- психологія правовідносин у сфері підприємницької діяльності.

2. Особлива частина, або Судова психологія:

- кримінальна психологія;

- психологія потерпілого;

- психологія правопорушень неповнолітніх;

- психологія слідчої діяльності;

- психологія судового процесу;

- судово-психологічна експертиза;

- виправно-трудова психологія.

Система юридичної психології (за М.Єнікеєвим):

1. Методологічні основи юридичної психології:

- предмет, методи, завдання і принципи юридичної психології;

- зв’язок юридичної психології з іншими науками;

- історія розвитку юридичної психології.

2. Правова психологія:

- право як фактор соціальної регуляції поведінки;

- правова соціалізація особистості;

- психологія правосвідомості і правотворчості;

- психологія правослухняної поведінки.

3. Кримінальна психологія:

- соціальні та біологічні детермінанти злочинної поведінки;

- психологія особистості злочинця;

- психологія потерпілого;

- психологія злочинних груп;

- психологія вини і відповідальності.

4. Судова психологія (по кримінальних справах):

а) психологія попереднього слідства (психологія учасників кримінального процесу, психологія слідчих дій, судово-психологічна експертиза);

б) психологія судового процесу (психологія учасників судового процесу, психологія стадій судового процесу).

5. Виправна психологія:

- психологія покарання і каяття;

- ресоціалізація;

- психологія засуджених;

- реадаптація звільнених і попередження рецидиву.

6. Психологія цивільно правового регулювання:

- психологія цивільних правовідносин;

- психологічні аспекти цивільного судочинства;

- судово-психологічна експертиза в цивільному процесі.

Завдання юридичної психології (за В.Васільєвим):

1. Вивчення психологічних закономірностей впливу права і правоохоронної діяльності на окремих осіб, групи і колективи.

2. Розробка наукових рекомендацій з метою підвищення ефективності правоохоронної діяльності, суворого дотримання законності, успішного вирішення завдань правосуддя і перевиховання осіб, що скоїли злочин.

Напрями юридичної психології:

1. Правова психологія (досліджує психологічні аспекти правотворчості і змісту права, його інститутів, принципів вини і відповідальності, їх меж; вплив закону на формування правосвідомості людини).

2. Психологія правоохоронної та правозастосовної діяльності (досліджує психологічні аспекти процесуальної та непроцесуальної сторін юридичної діяльності та психологію учасників цих сторін. Процесуальна сторона включає в себе слідчу, судову, адвокатську та ін. діяльність. Непроцесуальна – оперативно-розшукову, управлінську та ін. діяльність.).

3. Кримінальна психологія (досліджує психологічні закономірності виникнення та динаміки протиправних установок, мотивів, психологічних особливостей злочинної поведінки; психологію формування злочинних груп; форми і способи попередження асоціальних тенденцій і т.д.).

4. Пенітенціарна психологія (досліджує систему адаптації та ресоціалізації особистості, виправлення і перевиховання засуджених, заходи профілактичного впливу на особистість після її звільнення з установ виконання покарань).

5. Психологічні аспекти професійного відбору і психологічної готовності (займається розробкою науково-практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності юридичної діяльності, а також питаннями професійного відбору осіб, придатних для цієї діяльності).

6. Судово-психологічна експертиза (досліджує психологічні виявлення людини, що не виходять за межі норми).

2. Принципи і головні категорії юридичної психології.

Юридична психологія використовує принципи права і принципи психології.

Принцип – це основоположна ідея, яка пронизує систему знань і встановлює субординацію цього знання.

Принципи психології:

1) принцип розвитку або генетичний чи біогенетичний

(як явище виникло, які етапи розвитку пройшло, яким стало зараз, яким буде в майбутньому);

2) принцип єдності свідомості і діяльності

(вказує на взаємозв’язок і взаємообумовленість свідомості і діяльності, тобто діяльність обумовлює формування свідомості, а вона у свою чергу здійснює регуляцію людської діяльності);

3) принцип системності

(окремі елементи об’єкту пізнання і предмету дослідження розглядаються як взаємодоповнюючі, взаємообумовлені, взаємозв’язані частини цілого);

4) принцип активності

(людина – це перетворювач дійсності, а не пасивний пристосуванець);

5) принцип об’єктивності

(пізнання, дослідження та отримані результати повинні опиратись на об’єктивні дані конкретної науки та суміжних з нею наук).

Принципи права:

1. принцип гуманізму

(визнання людини як цінності, визнання її права на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей);

2. принцип рівноправності

(означає рівність прав, обов’язків і відповідальності громадян перед суспільством, державою, законом і судом);

3. принцип рівності

(означає, що моральні, правові та інші вимоги повинні поширюватися на всіх людей, незалежно від їх суспільного чи посадового положення і умов життя);

4) принцип справедливості

(вивчення будь-якого явища розглядається як відповідне певному розумінню людської суті і прав людини; співвідношення з еталоном);

5) принцип людяності

(конкретизує принцип гуманізму, застосовується до повсякденних стосунків людей і включає в себе такі якості, як доброзичливість, повага до людей, співчуття, довіра до людей, чесність і т.д.).

Основою будь-якої науки є її категоріальний апарат. Він включає в себе категорії трьох рівнів:

• філософські категорії

• загальнонаукові категорії

• конкретно наукові категорії

Філософські категорії в юридичній психології : явище і сутність; зовнішнє і внутрішнє; суперечність і гармонія; час і простір і т.д.

Загальнонаукові: - система (як цілісний комплекс взаємозв’язаних елементів);

- структура (як спосіб закономірного зв’язку між складовими елементами предметів і явищ дійсності);

- модель (як уявлювана система, яка відображає внутрішню організацію чи якості об’єкта, безпосереднє вивчення якого неможливе або ускладнене);

- ймовірність (як степінь можливості певної події) та ін.

Конкретно наукові або категорії власне юридичної психології:

• особистість злочинця, потерпілого, свідка, юриста і т.д.;

• суб’єкт і об’єкт злочину;

• допит як форма спілкування;

• мотив злочину;

• протиправна поведінки;

• групова злочинна діяльність, правова діяльність;

• злочинні групи;

• ресоціалізація;

• правосвідомість і т.д.

3. Зв’язок юридичної психології з іншими науками.

Двоєдиний характер юридичної психології дозволяє переконливо стверджувати, що ця наука пов’язана як із психологічними, так і з юридичними науками.

Загальна психологія для юридичної психології є теоретичною базою, оскільки використовується її понятійний та категоріальний апарат, знання про загальні закономірності психічної діяльності людини.

Соціальна психологія вивчає психологію соціальних груп, лідерство та конформізм тощо. Це сприяє більш повному дослідженню суспільної та індивідуальної правосвідомості; специфіки групової злочинної поведінки; психологічних особливостей правоохоронної, правозастосовної та профілактичної діяльності.

Педагогічна психологія досліджує психологічні основи навчання і виховання, а тому забезпечує юридичну психологію знаннями методів впливу на правопорушника з метою перевиховання і т.д.

Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини на різних вікових етапах онтогенезу. Використання юридичною психологією даних цієї науки дозволяє більш точно диференціювати психологічні особливості правопорушника, свідка чи потерпілого залежно від їх віку, підбирати адекватні засоби впливу з метою забезпечення справедливого правосуддя.

Патопсихологія досліджує різні форми порушення нормальної психічної діяльності людей, а тому забезпечує юридичну психологію даними про психологічні особливості правопорушників із психічними аномаліями, про тенденції вчинення злочинів цими особами, специфіку їх поведінки.

Психологія праці вивчає психологічні основи трудової діяльності, професійно важливі якості особистості, проблеми професійної орієнтації, профвідбору, наукової організації праці. Інженерна психологія досліджує питання взаємодії людини з машиною під час трудової діяльності. Юридична психологія використовує знання з цих галузей з метою вивчення специфіки праці юристів, забезпечення їх психологічними знаннями про розслідування злочинів, пов’язаних з використанням професійних обов’язків.

Філософія для юридичної психології є своєрідною методологічною базою, яка дозволяє розглядати державно-правові явища в динаміці, історичному розвитку, взаємозв’язку з іншими сферами пізнання.

Соціологія забезпечує юридичну психологію даними про функціонування суспільних груп, статус особистості в них, вплив групових позицій і установок на правомірну чи протиправну поведінку її членів.

Педагогіка розробляє питання навчання та виховання, а юридична психологія досліджує ґенезу протиправної поведінки неповнолітніх. Тому проблема важковиховуваних підлітків є одночасно об’єктом дослідження і педагогіки, і юридичної психології.

Юридична психологія пов’язана з медичними науками і перш за все з психіатрією та судовою медициною. Досягнення медицини з метою пояснення поведінки людини як носія фізіологічних і психофізіологічних процесів, зокрема патологічних, допомагає юридичній психології розкрити зміст поведінки осіб з відхиленнями, характеризувати та прогнозувати її.

Таким чином, синтез, взаємодоповнення та взаємозв’язок юридичної психології з іншими галузями наукового знання сприяє її збагаченню, а отже і розв’язанню однієї з найбільш актуальних проблем – підвищення ефективності правоохоронної діяльності.

4. Методологічні основи юридичної психології.

Методи юридичної психології поділяються на дві групи:

1) методи наукового дослідження;

2) методи психологічного впливу на особистість.

Ряд вчених виділяє ще й третю групу методів - методи судово-психологічної експертизи, однак, зважаючи на те, що судово-психологічна експертиза використовує психодіагностичний інструментарій, тобто ті ж методи наукового дослідження, доцільності в окремому виділенні цієї групи методів нема.

Методи наукового дослідження допомагають вивчати психологічні закономірності суб’єктивних відносин у сфері права, розробляти науково обґрунтовані рекомендації для оптимізації професійної діяльності. До цих методів належать методи встановлення психологічних характеристик особистості правопорушника, а при необхідності й свідка чи потерпілого, а також психодіагностичні методики визначення рівня розвитку професійно важливих якостей працівників. Основними методами вивчення психіки є:

1. спостереження

2. експеримент

3. вивчення продуктів діяльності

4. тестування (опитування)

5. експертне оцінювання.

Методи психологічного впливу на особистість використовуються працівниками правоохоронних органів при боротьбі зі злочинністю. Вони орієнтовані на цілі розкриття і розслідування злочинів, встановлення їх причин, ресоціалізацію засуджених, адаптацію їх до відповідного соціального середовища.

Ці методи характеризуються обмеженістю діапазону їх застосування рамками законодавства та професійної етики. До них належать: метод стимулювання, метод критики, метод навіювання необхідного стану, метод психологічного примусу і психологічного пресингу та ін.

Методи психологічного впливу можуть також застосовуватись для формування, розвитку і тренінгу професійно важливих якостей працівників правоохоронних органів.

5. Історія розвитку юридичної психології.

Становлення юридичної психології як науки зумовлювалося тим, що її основні закономірності та часткові проблеми не могли бути пояснені на рівні загальнопсихологічних понять, а потребували розробки спеціалізованого методичного інструментарію вивчення та теоретичної розробки проблематики на межі юридичної і психологічної науки.

Виділяють такі етапи розвитку юридичної психології як науки:

І) описовий (з давнини до початку 19стол.)

ІІ) порівняльно-аналітичний (19 століття)

ІІІ) природничо-науковий (початок 20 стол.)

ІУ) сучасний (з 60-х років 20 стол. і до сьогодні)

Перші два етапи відносять до ранньої історії розвитку юридичної психології. Третій і четвертий до її розвитку у 20 стол. і сучасності.

Рання історія юридичної психології пов’язана із застосуванням психологічних знань з метою забезпечення ефективності правосуддя. Перші спроби такого застосування відомі ще з античності та середньовіччя.

Так, кримінальний процес античності ґрунтувався на таємній письмовій основі, а доказом вини підозрюваного вважалось його особисте зізнання.

В середньовічному світі кримінальний процес набуває гласності і проводиться вже в усній формі. В цей час важливого значення набувають показання свідків, проте головним доказом вини підозрюваного залишається його особисте зізнання. Щоб примусити людину свідчити проти себе використовувались різні методи фізичного і психологічного впливу, а також випробування, механізм яких був заснований на знаннях психофізіологічних закономірностей людського організму:

- у Стародавньому Китаї підозрюваний піддавався випробуванню рисом: він повинен був набрати в рот кулак сухого рису і вислухати звинувачення. Якщо після цього рис залишався сухим, то вина підозрюваного вважалась доведеною;

- в Африці головний шаман (чаклун) племені проводив випробування пташиним яйцем: люди ставали в коло і передавали з рук в руки пташине яйце. Винна людина через хвилювання роздушувала його у своїй руці;

- в Європі проводилось випробування розпеченим залізом: підозрюваного примушували взяти рукою розпечений на вогні металічний предмет. Після цього руку перев’язували, а пов’язку знімали через певний час і якщо опік був сильним і рана не загоювалась, робився висновок, що людина винна (психофізіологічний механізм: винна людина перебуває у стані емоційного напруження, при якому відбувається підвищене потовиділення, зокрема мокріють долоні. Це перешкоджає швидкому загоюванню рани, навпаки, вона загниває);

- в деяких Азіатських країнах проводили публічне випробування на там-тамі: на центральній площі міста виставляли великий гонг, підозрюваному називали різні слова, після чого він повинен був відповідати першим будь-яким словом, що спадало йому на думку, і бити в гонг. При цьому використовувались нейтральні слова і слова-подразники. Реакція на останні супроводжувалась більш сильним ударом в гонг, що й свідчило про вину підозрюваного;

- випробування водою (або «купання відьом»): руки, ноги і все тіло зв’язували мотузкою і кидали людину у воду. Якщо вона не тонула (вважалося, що відьми у воді не тонуть), її визнавали відьмою;

- створення шокових ситуацій: підозрюваного заводили у затемнене приміщення, де знаходився труп і, використовуючи шоковий стан людини, примушували її зізнатися;

- використовувалось залякування словами: людині показували знаряддя катувань і пояснювали їхнє призначення;

- часто проводився допит з тортурами: використовували лещата, які поступово стискають пальці; «іспанський чобіт» - металева пластина чи колодка, яка стягує гомілку, розтягування за допомогою лебідок (диба) і т.д.

У 17-18 століттях особисте зізнання продовжує залишатись головним доказом вини підозрюваного, проте в судочинстві вже відходять від жорстоких способів його одержання. Саме в цей час з’являються перші наукові праці з психології, що стосуються проблем кримінального судочинства (Посошков, Щербатов, Ушаков, Куніцин і т.д.).

Порівняльно-аналітичний етап розвитку юридичної психології ввійшов в історію як етап антропологічного підходу до кримінології, який був започаткований італійським вченим, професором судової психіатрії Чезаре Ломброзо (1835-1909).

У своїх дослідженнях Ломброзо намагався знайти матеріальний субстрат злочину. Він висловив думку про те, що злочинець – це атавістичний тип, який має ряд фізичних та психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. Ломброзо вважав, що злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити чи одомашнити хижака. Серед причин злочинності вчений провідними вважав біологічні, тому засобом боротьби зі злочинністю він називав ізоляцію злочинного типу від суспільства.

Провівши порівняльне дослідження на італійських ув’язнених та законослухняних солдатах, Ломброзо вивів фізичні ознаки злочинця: асиметричний череп, приполюсний ніс, великі вуха, великі щелепи, високі скули, монголоїдний розріз очей. Крім цього, злочинцям властиві: потяг до «жорстоких ігор», потяг до оргій, пристрасть до татуювань, скудність мови і т.д.

Послідовники Ломброзо до біологічних факторів злочинності додали ще й соціальні, однак повністю не відійшли від позицій антропологічної школи. Так, Енріко Феррі (найближчий учень і послідовник Ломброзо) сформулював поняття «небезпечного стану», яке містило ідею схильності злочинця до злочину з моменту народження. Згодом він виділив 3 групи факторів, що породжують злочинність:

1) антропологічні чи індивідуальні (це фактори органічного складу злочинця, його психічної будови, а саме розумові та психічні аномалії);

2) фізичні фактори (визначають особисті ознаки злочинця: його вік, стать);

3) соціальні фактори (соціальне становище, рід занять, місце народження, походження, освіта та виховання).

Для кінця 19 стол. характерний інтерес юристів до психології як до науки, яка дозволяє знайти закономірності, котрі детермінують поведінку людини. Серед науковців і практиків того часу особливо виділяються Владіміров, Дриль, Петражицький, Чиж, Яринцев та ін.

На Заході помітним досягненням у розвитку юридичної психології були дослідження Гроса, який визначав судову психологію як сукупність психологічних знань, що можуть стати в нагоді криміналісту. Дослідження і праці цього вченого дали початок теоретичному обґрунтуванню юридичної психології.

У 1906 році французький вчений Клапаред зробив аналіз основних напрямків використання психології у праві і виділив юридичну психологію як науку.

На початку 20 стол. юридична психологія набрала прискореного розвитку. У світ виходить значна кількість наукових праць, присвячених питанням юридичної психології: «Психологія показань свідків» Гольдовського (1904), «Про вплив навіювання на достовірність показань свідків» Єлістратова (1904), «До питання про психологію свідків» Хомякова (1903) та ін.

Для цього історичного етапу розвитку юридичної психології характерні такі особливості:

– початок експериментальних досліджень у цій науці. Так, під керівництвом В.Бехтєрєва спочатку здійснене перше експериментальне дослідження неповнолітніх злочинців, а пізніше проведено експеримент для перевірки достовірності показань свідків.

На основі результатів експериментальних досліджень В.Бехтєрєв виділив 4 групи злочинців за психологічними ознаками:

1. злочинці за пристрастю (імпульсивні, поривчасті люди);

2. злочинці із недостатньою чутливістю, без моральних критеріїв, які скоюють злочини навмисно;

3. злочинці із інтелектуальними вадами;

4. злочинці із слабкою волею (лінощі, алкоголізм);

– використання в кримінальному судочинстві навіювання та гіпнозу з метою встановлення достовірності версій слідства. Однак поширення цих методів у юриспруденції не відбулося.

У дореволюційний період значний внесок у розвиток юридичної психології зробив вчений і практик А.Коні (1844-1927 рр.). Найбільше уваги він приділяв психології судової діяльності, психології свідків, потерпілих та їх свідченням. Вчений висунув ряд обґрунтованих вимог не лише до особи судді (суддя повинен знати не тільки право і судову практику, а й філософію, історію, психологію, мистецтво, літературу; повинен володіти загальною високою культурою та широкою ерудицією; повинен мати тверду волю, вміти протистояти натиску, проханням, тиску громадської думки і т.д.), а й до прокурора та адвоката (прокурор повинен бути спокійним, не мати злоби на підсудного, вміти тримати себе; адвокат повинен бути помічником і порадником, а не слугою свого клієнта; адвокат не повинен перетворювати захист у виправдання злочинця, намагаючись представити його потерпілим).

Загалом, до 30-х років ХХ ст. юридична психологія займалась вивченням проблем застосування психологічного знання на попередньому слідстві та в суді. В системі правосуддя почали широко використовувати експертизу, в тому числі і психологічну;

– значним досягненням юридичної психології того часу було використання методів експериментальної психології для викриття злочинців і розслідування злочинів. Так, О.Лурія проводив асоціативний експеримент, суть якого полягала у встановленні швидкості реакції досліджуваної особи на слова-подразники. Для цього складався список слів, у якому кожне 5-те слово – це подразник, тобто слово, яке активізує психічні сліди злочину і може бути відомим саме злочинцю. Досліджуваному називали слова, а він повинен був у відповідь озвучувати ті асоціації, які виникають у нього на кожне слово. При цьому на спеціальному приладі фіксувалась швидкість реакції на всі слова, що допомагало об’єктивно визначити ставлення досліджуваного до фактів, обставин конкретної ситуації і встановити його причетність до вчиненого злочину;

– занепад юридичної психології внаслідок значних політичних змін на межі 20-30-х рр. В 30-х роках були закриті та реорганізовані психологічні науково-дослідні заклади, зупинена розробка психологічних проблем у соціальній сфері, на виробництві, в управлінні. Психологія фактично була підпорядкована педагогіці і перебувала в такому стані близько 30 років. Припинилися й дослідження психології на межі з юриспруденцією. Більше того, психологію ізолювали від питань слідчої і судової діяльності, її усунули навіть з криміналістики, яка протягом останніх 50 років розвивалась за її безпосередньої допомоги;

– відродження юридичної психології з 1965 року. В цей час починаються розгорнуті психологічні дослідження для правоохоронних цілей, правозастосовної і профілактичної діяльності. Саме з цього часу юридична психологія стає вже не просто наукою, а й навчальною дисципліною із викладанням її у вузах. З 1971 року відбуваються з’їзди психологів, на яких працює окрема секція з юридичної психології.

Дослідження сучасних вчених у галузі юридичної психології (Васильєв, Єнікеєв, Кудрявцев, Костицький, Кондратьєв, Костенко, Казміренко, Коновалова, Шепітько і т.д.) мають широкий діапазон:

1. судово-психологічна експертиза;

2. психологія дізнання і слідства;

3. психологічні проблеми профілактики правопорушень;

4. психологія правопорушника;

5. психологія судочинства;

6. психологічні особливості придатності людини до юридичної діяльності і т.д.

Висновки.

Таким чином, юридична психологія як самостійна галузь наукового знання утворилась з метою допомоги юридичній практиці у тих складних питаннях, що пов’язані із поведінкою та діяльністю індивідів, обумовлених їхніми психологічними особливостями. Ця наука має дуже довгу передісторію свого формування і відносно коротку історію свого існування. Вона має тісні зв’язки як з психологічним науками, так і з правознавчими, має власний категоріальний апарат, систему принципів і методів дослідження.

Лекція. 2

Тема. Психологія юридичної діяльності

Мета. Ознайомити студентів із психологічними особливостями процесуальних і непроцесуальних видів юридичної діяльності; розглянути форми використання психологічних знань у цій діяльності та проаналізувати види практичної психологічної роботи та допомоги суб’єктам юридичної діяльності.

Вступ. Юридична діяльність належить до найбільш складних, стресогенних та екстремальних видів професійної діяльності. Це, у свою чергу, обумовлює специфіку роботи психолога в ній. З одного боку, психологічна допомога орієнтована на завдання розкриття злочинів, а з іншого – на кваліфікований професійний відбір кадрів для юридичної діяльності та їх психологічний супровід.