2.2. Фінансові інструменти та напрями впливу банківських інвестицій на економічне зростання.

Дослідження питань інвестиційного фінансування економічного розвитку із використанням відповідних фінансових інструментів потребує особливого розуміння їх сутності, значення та специфіки використання за умов нестабільності економічної ситуації в країні.

За умов, коли такі фінансові інструменти, як корпоративні облігації та пайові цінні папери, перебувають на початковій стадії розвитку, а обсяги власних інвестиційних ресурсів підприємств ще недостатні для простого відтворення, в Україні реальним джерелом фінансування поточної та інвестиційної діяльності підприємницьких структур стають банківські фінансові інструменти.

У словнику сучасної економіки Макміллана зазначається, що фінансовий інструмент – це будь-який документ, що є свідченням боргу, продаж або передання якого забезпечує продавцю отри­мання фінансів. Прикладами фінансових інструментів є векселі, облігації й інші цінні папери, а також депозитні сертифікати [68, С.567].

Згідно з „Енциклопедією банківської справи України”, фінансові інструменти – це збірне поняття, яке означає будь-які документи в письмовій формі, що мають грошову вартість або засвідчують грошові операції. До фінансових інструментів належать різноманітні види ринкового продукту фінансової природи, які є засобом перерозподілу фінансових ресурсів; застосування фінансових інструментів є основою діяльності фінансових інсти­туцій [29, С.539]. При цьому доцільно розрізняти інструменти фондового ринку та інструменти грошового ринку, ринку капіталів. До традиційних фінансових інструментів належать депозити, кредити, цінні папери, страхові поліси та ін. До похідних фінан­сових інструментів - ф’ючерси, опціони, свопи, угоди за форвардними ставками тощо, які з’явились на початку 80-х років ХХ ст. і набули значного поширення в усьому світі. Банки та небанківські фінансово-кредитні установи використовують похідні фінансові інструменти як для отримання прибутку на фінансових ринках, так і з метою управління ризиками, тобто для хеджування.

На нашу думку, усі фінансові інструменти банківського інвестування доцільно поділити на дві групи, оскільки вкладення банків в економіку здійснюється у формі кредитів і в формі вкладень в цінні папери:

1-ша група – інструменти реального інвестування, до яких належать: довгострокові інвестиційні кредити, лізингове кре­дитування, мікрокреди­тування, проектне фінансування, іпотечні кредити та ін. (це кредитні інструменти інвестування);

2-га група – інструменти фінансового інвестування, до яких можна зачислити акції, облігації, казначейські зобов’язання, операції „репо”, депо­зитарні розписки, заставні, іпотечні цінні папери, андерайтинг, сек’юритизацію активів та ін. (інша можлива назва – фондові інструменти інвестування).

Важливим інструментом банківського реального інвестування є надання банками довгострокових інвестиційних кредитів. Без інвестиційного креди­тування не можливо реалізувати стратегію переходу від нинішньої екзогенно залежної моделі розвитку економіки до ендогенно орієнтованої, спрямованої на інноваційний розвиток [20, С.34]. Інвестиційні кредити – це кредити, надані позичальникам для здійснення ними інвестиційних вкладень. Крім інвестиційних кредитів, банки сьогодні безпосередньо здійснюють широкий спектр інвестиційних операцій – від вкладень у державні цінні папери до внесків у статутні фонди підприємств. Безумовно, ці два різних види банківської діяльності необхідно розглядати як окремі категорії, проте економічна мета банківських інвестицій в підприємства така сама, як й інвести­ційних кредитів, – збільшення основного капіталу. Їх особливістю є те, що вони мають інвестиційний характер, а саме:

а) об’єктом такого кредитування виступають інвестиційні наміри позичальника (інвестиційний проект), отже, у кредитора постає необхідність в детальному аналізі техніко-економічного обґрунтування інвестиційних заходів, що кредиту­ються;

б) процентні ставки на інвестиційні кредити не повинні перевищувати рівень дохідності за інвестиціями;

в) строк інвестиційного кредиту залежить від строку окупності інвестицій, отже, він може бути короткостроковим, середньостроковим і довгостроковим;

г) інвестиційний кредит може бути виданий з пільговим строком відшкодування (на строк реалізації інвестицій), упродовж якого сплачуються лише проценти за кредит, а основна сума боргу відшкодовується у наступні періоди.

Ми з’ясували, що на розвиток кредитних інструментів банківського інвесту­вання суттєво впливають: розробка системи стимулів щодо кредитного інвестування - стимулювання з боку НБУ шляхом удосконалення резервної та нормативної політики, податкове стимулювання, бюджетне державне стимулювання.; формування досвіду та упевненості в досягненні ефективності кредитних проектів; вдосконалення законодавчої бази щодо банківського інвестування.

Нами зроблено висновок, що істотним інструментом реального інвестування для банків за умов ринкової економіки є лізинговий кредит або лізингове фінансування. Перевага лізингового кредитування для економіки і для банків полягає в тому, що кошти вкладаються у виробниче обладнання, а не використовуються клієнтами на свій розсуд, у тому числі для сумнівних операцій. Причому банк є власником обладнання і може його повернути назад, якщо клієнт порушує лізингову угоду і не використовує лізингове обладнання в інтересах виробництва.

В Україні потреба в лізингу є теж значною, за оцінками фахівців Світового банку, вона визначена як „потенційно безмежна”, а за даними Всеукраїнської асоціації „Укрлізинг” обсяг лізингових інвестиційних операцій в Україні нині не перевищує 10–12% попиту на них [45, С.87-88]. Суттєвими перевагами такої форми кредитування порівняно з довгостроковим кредиту­ванням є те, що банк може уникнути проблем, пов’язаних з несвоєчасним поверненням кредитів і накопиченням у кредитних портфелях банків проблемних і майже безнадійних довгостро­кових кредитів.

Ми вважаємо, що лізинг – це одна із найперспективніших форм виробничого інвестування, яка здатна пожвавити процес техніч­ного і технологічного оновлення виробництва в Україні. Безумовно, лізинг дає змогу підприємству-орендарю розширити виробництво і розпочати обслуговування без великих одночасних витрат і залучення позикових коштів.

Ми дійшли висновку, що мікрокредитування як своєрідне інвестування суб’єктів малого підприємництва в Україні має певні особливості, переваги:

• відносно невеликі розміри кредитів, переважно на суму до 1 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

• максимальна доступність кредитних ресурсів для суб’єктів малого підприємництва та короткостроковість мікрокредитів;

• спрощення порядку надання мікрокредиту;

• незмінність узгоджених процентів за користування кредитом протягом строку дії договорів;

• використання коштів виключно у підприємницькій діяльності, а не на цілі споживчого характеру;

• спрямування доходів від здійснення мікрокредитування винятково для поновлення кредитних ресурсів установи та її подальшої діяльності, що виключає можливість одержання цих доходів інвесторами і засновниками;

• незабезпеченість мікрокредитування заставою, що передбачає застосування інших засобів забезпечення – поруки та гарантії;

• застосування стимулятивних засобів повернення мікрокре­дитів, якими є можливість наступного їх одержання у більших розмірах та формування відповідної „кредитної історії” для подальшого банківського кредитування.

Стверджуємо, що сучасним інструментом фінансування банками реальних інвестиційних проектів є проектне фінансування. Визначальною тенденцією розвитку проектного фінансування в розвинених країнах світу є використання всього спектру джерел і методів фінансування інвестиційних проектів – банківських кредитів, емісії акцій, пайових внесків, корпоративних кредитів, облігацій фінансового лізингу, власних коштів підприємств, в окремих випадках – державних коштів.

Аналіз економічної літератури дозволив виділити головні причини посилення зацікавленості до методів проектного фінансування в Україні , а саме [35, С.429] :

• ускладнення умов і підвищення вимог до діяльності учасників на фондових ринках;

• усвідомлення банками суттєвої відмінності між інвести­ціями в цінні папери і реальними активами;

• збільшення привабливості для великих банків довгостро­кових проектів як джерела стабільного доходу;

• переорієнтація великих капіталів на ті банки, які готові кредитувати їхні інвестиційні проекти

На наш погляд, проектне фінансування – це особлива галузь фінансової діяльності, яка пов’язана з фінансуванням проекту на основі залучення різних джерел фінансування з метою одержання прибутку від грошових потоків, що генеруються знову створюваним для реалізації проекту підприємством. З урахуванням цього сутність проектного фінансування необхідно трактувати як :

• фінансування, засноване на життєздатності самого проекту без урахування платоспроможності його учасників, їхніх гарантій і гарантій погашення кредиту третіми сторонами;

• фінансування інвестицій, за якого джерелом погашення заборгованості є потоки готівки, створювані в результаті реалізації самого інвестиційного проекту;

• фінансування, засноване на забезпеченні економічної і технічної життєздатності підприємства, що дає змоги генерувати потоки коштів, достатні для обслуговування свого боргу.

У фінансуванні інвестиційних проектів у формі кредитування, інвестування, лізингових операцій, організації банківських синдикатів і консорціумів беруть участь дві категорії банків:

• банки, які входять у ФПГ;

• банки, які виступають у ролі фінансових посередників у проектах міжнародних фінансових інститутів (Світового банку, Європейського банку реконструкції і розвитку тощо).

Ми вважаємо, що перспективним інструментом збільшення банківських інвестицій є іпотечне кредитування. Система іпотечного кредитування може ефективно впливати на активізацію промислового, аграрного та житлового інвесту­вання. Іпотечні кредити сприяють реформі в аграрному секторі, бо спрямовані на придбання нової техніки, матеріалів, агротехнології тощо. За допомогою іпотечних кредитів промислові підприємства можуть оновлювати основний капітал. Іпотечні банки також практикують кредитування будівництва суден, портів тощо [35, С.427]. За наявними оцінками кожна гривня, вкладена в будівництво, дає 2,5-3 гривні приросту ВВП, а кожне додаткове робоче місце у житловому будівництві забезпе­чує роботою 5-6 працівників інших галузей [30, С.38]. Іпотека в усьому світі є найефективнішим, цивілізованим механізмом розв’язання житло­вих проблем населення. До того ж, іпотечне кредитування – це надійний і вивірений спосіб залучення приватних інвестицій, насамперед, вітчизняних.

На нашу думку, головною проблемою розвитку іпотечного кредитування є брак в Україні довгострокових ресурсів. Сьогодні можливості банків щодо отримання фінансування для здійснення іпотечних проектів обмежуються такими трьома напрямами: фінансування за рахунок залучених депозитів; емісія банками облігацій; емісія забезпечених нерухомістю облігацій.

Отже, робимо висновок, що іпотечне кредитування має такі особливості: борг за кредитами забезпечений заставою нерухомості; строки погашення кредиту тривалі — від 7 до 30 років; основними засобами забезпе­чення кредитними ресурсами є попереднє придбання довгостроко­вих ресурсів, а також наступний продаж довгострокових зобов’язань, забезпечених пулом іпотечних кредитів, або прав на майбутні надходження у погашення заборгованості за іпотечними позиками.

Проведений нами вище аналіз п’яти основних кредитних інстру­ментів банківського інвестування (довгострокові інвести­ційні кредити, лізингове кредитування, мікрокредитування, проектне фінансу­вання, іпотечне кредитування) показав, що в Україні їх роль у забезпеченні економічного зростання ще належно не поцінована, а потенціал не задіяний повною мірою. Між тим банки дедалі більше уваги приділяють фондовим інструментам інвестування, які досить ефективно використову­ються у фінансовому бізнесі розвинених зарубіжних країн. Участь банків України в інвестиційних процесах проявляється у двох напрямах: фінансування інвестиційних проектів і довгострокові інвестиційні вкладення; операції з придбання цінних паперів. На сьогодні саме банки почали практикувати використання фінансових інструментів у своїй діяльності.

Акцентуємо увагу на тому, що однією із перших проблем, які виникають при використанні банком цінних паперів є проблема ухвалення управлінського рішення про інвестування. Адже при формуванні інвестиційного портфеля банк має чітко визначити стратегію управління та майбутній тип портфеля, тому, що дохід від вкладень у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який готовий іти банк заради доходу. Інвестиційна діяльність у всіх її формах і видах пов’язана із ризиком. Зростання ступеня ризику у сучасних умовах пов’язано з наростаючою невизначеністю і швидкою мінливістю економічної ситуації в країні у цілому, і на інвестиційному ринку зокрема.

Ми виявили, що окремою проблемою функціонування банків на ринку цінних паперів є те, що цінні папери у портфелях вітчизняних банків забезпечують незначну частку їхніх доходів. Кожний банк самостійно визначає структуру власних активів, виходячи із чинників, що впливають на дохідність та ризик вкладень в ті або інші активи. Вкладаючи кошти у економіку, як правило, банки стоять перед вибором між вкладеннями у корпоративні цінні папери, та інструменти кредитного ринку. А оскільки обсяг доступних банківських ресурсів є обмеженим, то зростання частки кредитного портфелю в активах банків, як правило, призводить до зменшення частки портфелю цінних паперів. Банк завжди стоїть перед альтернативою і на практиці віддає перевагу тому або іншому фінансовому інструменту в залежності від обмежень, встановлених на використання таких інструментів, та від їх дохідності.

Зроблений нами наліз динаміки частки сукупних вкладень банків у цінні папери та кредити від загального розміру активів, дає змогу виявити тенденцію щодо стабілізації ролі цінних паперів в сукупних активах банків (табл. 2.1.).

Таблиця 2.1.

Динаміка частки вкладень в цінні папери та кредити в активах банківської системи України, 2002-2007 рр. [49, C.25] (на початок року)

Показники	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Чисті активи, млн. грн.	47591	63896	100234	134348	213878	340179	599396
Вкладення в цінні папери, млн. грн.	4390	4402	6534	8157	14338	14466	28693
Кредитні портфель, млн. грн.*	27937	41444	66836	87474	142176	245416	492817
Частка вкладень в цінні папери, %	9,2	6,9	6,5	6,1	6,7	4,3	4,7
Частка вкладень в кредитний портфель, %	58,7	64,9	66,7	65,1	66,5	72,1	82,2

* - кредити надані фізичним особам і суб’єктам господарювання.

Як бачимо із табл.2.1., кредитні вкладення банків зростали більшими темпами ніж сукупні активи, це призвело до збільшення ролі кредитних вкладень у дохідних активах банків. Так, за 2002-2007рр. частка кредитних вкладень у загальних активах із 58,7% на початку 2002 р. зросла до 82,2% на початку 2008 р. Зростання частки кредитних вкладень у активах банків можна оцінити позитивно з точки зору зростання частки дохідних активів, що повинно позитивно відобразитись у майбутньому на дохідності банків. Частка вкладень банків у цінні папери за цей період коливалась у діапазоні 9,2- 4,3% від загальних активів, але в середньому за 2002-2007рр. років банки вкладали 7,4% своїх активів у цінні папери. На наш погляд, досить невтішним є той факт, що за період з 2002 по 01.01. 2008 роки частка вкладень в цінні папери у структурі активів знизилась майже вдвічі з 9,2% до 4,7% [49, С.63]. Таку тенденцію можна пояснити недовірою банків до сучасних цінних паперів, небажанням працювати з цінними паперами і недостатньою прибутковістю від операцій з цінними паперами.

Таким чином, цінні папери для банків не були і не є вагомою категорією дохідних активів, та за розміром сукупних вкладень залишаються значно меншими за кредитні вкладення банків. На нашу думку, виявлені тенденції щодо паритетності між кредитами та цінними паперами в сукупних активах українських банків можна пояснити кількома чинниками:

1. Завершується процес становлення в Україні корпоративного сектору, державі немає необхідності стимулювати участь банків у приватизаційних процесах, а навпаки НБУ, розцінюючи вкладення банків у цінні папери як ризикові, обмежує їх.

2. Дуже повільний розвиток ринку цінних паперів, особливо ринку облігацій, остаточно зробив неможливою реалізацію всього потенціалу банків на ринку боргових цінних паперів.

Однак, незважаючи на досить низький рівень економіки, рівень розвитку фондового ринку, банки були і залишаються одними із основних інвесторів фондового ринку. На сьогодні банківські установи мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу НБУ та можуть виконувати весь спектр операцій із цінними паперами. Проте існує проблема недостатнього розвитку ринку цінних паперів в Україні, наявності невеликого переліку досить надійних та ефективних фондових цінностей. Саме це призводить до того, що банки не повною мірою використовують можливості залучення й перерозподілу капіталу засобами цього ринку, збільшення надходжень від операцій з цінними паперами і диверсифікації своєї діяльності.

Отже, вважаємо, що банківські установи повинні залишатись основними інвесторами фондового ринку, маючи на сьогодні певні переваги перед іншими його учасниками. Операції банків України з цінними паперами повинні стати однією з основних сфер їх діяльності і, незважаючи на те, що сьогодні не всі банки в змозі виступати інвесторами, банківські інвестиції необхідно спрямувати саме на розвиток вітчизняного фондового ринку, успішне функціонування якого впливає на розвиток та зростання економіки.