1.3. Роль та значення банківських інвестицій у розширеному відтворенні економіки.

Інвестиційна система, до якої належать банки, підлягає відтворенню в цілому і здійснює свій рух разом з відтворенням економіки. Якщо припустити, що інвестиційної системи немає і виробництво розвивається за рахунок власних накопичень, то процес розвитку уповільниться і стане дорогим, збільшиться ціна позикового капіталу, інвестиційний розвиток практично стане не можливим.

Вільне ж залучення додаткових засобів на кредитному ринку дозволяє збільшити ресурси і перетворити їх в активи і пасиви, нарощувати інтелектуальний і технологічний потенціал для розширеного відтворення. Фінансова і виробнича складові інвестиційної системи тісно взаємодіють між собою, стимулюють одне одного, обмінюються інформацією, в результаті чого інвестиційна система стає структурно організованою, набуває визначеності і внутрішнього порядку.

Отже, сам факт існування інвестиційної банківської системи, вагомим компонентом якої є банки, зумовлений наявністю виробництва, його потребами в додаткових грошових засобах і його можливістю створення не тільки їх еквівалента, але й приросту.

Через головні елементи інвестиційної системи –фінансовий і виробничий – реалізується її мета: забезпечити формування інвестиціних потоків у фінансовій сфері й просування їх у виробничу сферу з перетворенням їх у матеріальні потоки. Відповідно до цього призначення інвестиційна система не тільки спроможна забезпечити виробничий процес, але й підвищити його ефективність і при цьому виступає показником ефективності здійснюваних соціально-економічних змін.

Інвестування, в тому числі банківське, є не тільки рухом як інвестиційних ресурсів від одного суб’єкта до іншого, але їх обов’язкове використання як капітальної вартості. Інвестування - це послідовне проходження інвестиційних ресурсів через грошовий обіг, коли на фондовому і товарних ринках здійснюється обмін еквівалентами, і через виробництво у вигляді матеріальних потоків, коли вартість набуває форми виробничого капіталу, здійснюється її приріст у процесі створення матеріальних благ. Без цього приросту не може реалізовуватися ні інтерес підприємця, ні інтерес інвестора, а значить – відбутися й сам процес інвестування.

Інвестиційна система пронизана різноманітними економічними відносинами між інвесторами і підприємцями з приводу руху капітальної вартості, що приносить дохід її власнику і реципієнту. Об’єктивний інтерес підприємця полягає в тому, щоб залучити грошові ресурси, а інтерес інвестора – отримати прибуток на вкладений капітал чи дивіденди на придбані акції. Сутність інвестиційних відносин пов’язана з тривалістю процесу інвестування, що супроводжується приростом капітальної вартості, й спрямована на підвищення ефективності виробництва, повернення авансового капіталу інвестору й отримання доходу чи дивідендів. У ході цього руху вартість послідовно змінює форми капіталу: грошового, товарного, виробничого.

На підставі наведених положень інвестиційна система являє собою організацію елементів інвестиційної діяльності, об’єднаних в єдине ціле і призначених для забезпечення ефективного відтворення, сталого економічного розвитку й підвищення добробуту. Рис.1.4. дає уявлення про елементи інвестиційної системи національної економіки.

Рис. 1.4. Основні елементи інвестиційної системи [72,С.26].

Сутність інвестиціної системи визначається через прояви конкретних властивостей і функцій. Найбільш характерними властивостями інвестиційної системи є: системність, синергізм, оптимальність, еквіфінальність.

Системність означає цілісність матеріальних, інформаційних, фінансових потоків, що підлягає впливу в межах інвестиційної системи.

Синергізм знаходить вираження у перевищенні ефективності функціонування інвестиційної системи в цілому порівняно з сумарною ефективністю окремих її частин.

Оптимальність характеризує оптимізаційні рішення, ухвалені в межах інвестиційної системи, що дозволяє зберегти сталість управління і покращити можливість вибору правильного рішення в майбутньому.

Еквіфінальність (екві –лат. aequus рівний – перша складова частина складних слів, що позначає рівноцінність, рівнозначність + фінал im. finale – лат. finis кінець) - існування різних шляхів для досягнення однієї і тої самої мети. Еквіфінальність свідчить про стан інвестиційної системи, зумовлений поступальністю руху, що зв’язано з такою організацією управління системою, що забезпечує можливість усунути небажаний вплив зовнішніх і внутрішніх чинників і таким чином зберегти первинний поступальний характер ефективності запланованих заходів.

Розглянуті властивості інвестиційної системи виявляються в спроможності: відображати організацію руху капітальної вартості від інвестора до підприємця, що супроводжується зміною форм капіталу; виражати вплив рухомої капітальної вартості на відтворювальний процес; здійснювати накопичення у грошовій формі й капітальної вартості, що забезпечують відтворення.

Розглянемо функції інвестиційної системи, що є специфічними способами вираження притаманних даній системі властивостей. Сутність інвестиційної системи як особливої сфери відтворювальних відношень виявляється перш за все через організаційну функцію. Через неї реалізується громадське призначення інвестиційної системи – організація надання для кожного підприємства (суб’єкта господарювання) необхідних йому фінансових ресурсів у формі фондів спеціального цільового призначення для його господарської діяльності. Об’єктами цієї функції інвестиційної системи виступає частина національного доходу, що набрала грошової форми.

Саме за допомогою цієї організаційної функції новостворена в суспільстві вартість (сформована як прибуток, амортизація, податки тощо) залучається знову в реальний сектор. Завдяки цій функції відбувається організація руху інвестиційних ресурсів через фондовий ринок, зміна авансованої форми на виробничу форму, створюються більш сприятливі умови для її приросту, що реалізується в якісному вдосконаленні ресурсів.

Шляхом організаційної функції відтворювальний процес підприємств обслуговується таким чином, щоб він став більш ефективним, відшкодування вартості спожитих засобів й утворення доходів у різних формах здійснювалось би в ритмі, що дозволяє підприємствам утримувати свою виробничу сферу в конкурентноспроможній формі.

Мета інвестиційної системи досягається завдяки її здатності виражати відтворювальний процес підприємств, реалізований через відтворювальну функцію. У результаті інвестиційні засоби розподіляються на розширення основного і обігового капіталу таким чином, щоб були здатні й відшкодовувати використовувані засоби у вартісній і натурально-речовій формах, і формувати доходи.

Об’єктивно притаманна інвестиційній системі властивість, що полягає в її здатності відображати нарощування й накопичення ресурсів, виявляється через контрольну функцію, в основі якої лежить рух капітальної вартості. Оскільки інвестиційний процес обслуговує відтворювальну діяльність підприємств, організує її і сприяє їй, він виконує роль універсального контролера з боку як інвесторів, так і підприємців за виробництвом і реалізацією продукції, за повернення засобів інвестору. Інструментом реалізації контрольної функції є інформація, що міститься у фінансових показниках, що відображається у бухгалтерській, оперативній і статистичній звітностях. Важливе значення має інформація фондових бірж, банківських документів, бізнес-планів. Контрольна функція доповнює організаційну і регулювальну.

Інвестиційна системи в межах економічної структури суспільства належить до числа функціональних систем і в цьому сенсі вона має самостійність, діє як самоорганізоване утворення зі своїми власними закономірностями. У той же час стосовно реального сектору економіки її можна зачислити до інфраструктури, оскільки вона обслуговує реальний сектор економіки, насичує його своїми ресурсами і – залежно від міри ефективності – прискорює чи уповільнює процеси його розвитку.

Інвестиційній системі притаманні структурні і функціональні якості. Структурними якостями виступають складність, цілісність, ієрархічність; функціональними – сталість, рівноважність, інформаційність. Складність інвестиційної системи не включає, а передбачає наявність такої її якості як цілісність. Втрата цілісності означає втрату здатності до функціонування інвестиційногго середовища як системи. Цілісна економічна система – завжди внутрішньо єдина, з однаковою спрямованістю дій всіх її елементів. Саме в силу єдності їх цільової спрямованості складні (з безліччю елементів) системи набувають якості цілісності. Кожен з елементів системи існує тому, що є необхідний системі, взаємодіє з іншими її елементами, формуючи їх єдність дій.

Важливою структурною якістю інвестиційної системи є її ієрархічність. Річ у тому, що ця система неоднорідна, у її межах виділяється низка підсистем. Так, на рівні окремих суб’єктів господарювання діє підсистема самофінансування або внутрішнього фінансування за рахунок використання власних засобів. Ця підсистема включає велику кількість окремих індивідуальних інвестиційних процесів, об’єднаних господарськими зв’язками суб’єктів, що організують розширене відтворення.

Зовнішнє інвестування за рахунок залучених засобів співвласників (акціонерів) і за рахунок засобів кредитно-фінансових установ – також являє собою своєрідну інвестиційну підсистему, позначену наявністю фінансового ринку. Ринкові відносини об’єднують продавців і покупців інвестиційних інструментів. Між ними встановлюються відносини купівлі-продажу, що й відрізняє дану підсистему.

Інвестиційні процеси за участю держави – ще одна підсистема інвестиційного процесу. Вона формується при державній участі, через пряме фінансування інвестиційних проектів, через державне замовлення чи пайову участь держави в різних інвестиційних програмах.

Співвідношення перерахованих систем формується в межах макроекономічної системи і залежить від міри участі суб’єктів у регулюванні інвестиційної діяльності й можливості присвоєння результатів цієї діяльності на різних рівнях господарювання. Можна сказати, що розвиток інвестиційної системи та її ефективність залежать від ефективності управління інвестиційними ресурсами на різних рівнях інвестування і від організації участі держави в інвестиційному просторі.

Інвестиційна система має тенденцію до сталості. Тільки стало господарюючий суб’єкт має засоби до інвестування; а з іншого боку – лише стало господарюючому суб’єкту власники доручають свої гроші. Сталий суб’єкт інвестиційної системи, як правило, здійснює свою діяльність у формі диверсифікованого (вертикально і горизонтально інтегрованого) виробництва й у силу цього має високу життєздатність, динамічність і ефективність. Такий суб’єкт мало залежить від будь-якого спеціалізованого ринку чи конкретного інвестиційного проекту. Маючи збитки в одному проекті чи на якомусь конкретному ринку, диверсифікований суб’єкт має можливість розширити свою участь в інших проектах, що дозволить йому компенсувати завдані збитки й тим самим підстрахувати себе від різного роду випадковостей. Диверсифікований учасник інвестиційних відносин має змогу уникнути антимонопольних санкцій. Крім того, в нього є можливість збільшити масштаби вкладень у реальний сектор економіки, а значить, і доходів. Разом з тим, стало функціонуючий суб’єкт інвестиційних відносин постійно бере участь у освоєнні нових виробництв, вкладає гроші в нові технології, виробництво нової техніки і нової продукції, стає активним провідником НТП, забезпечуючи стале розширене відтворення економіки.

Розглядаючи роль банківської системи у забезпеченні економіки країни інвестиційним капіталом, необхідно відзначити, що інвестиційна діяльність банків – це бізнес із надання послуг двох типів [66,C.14]:

1. Збільшення готівки шляхом випуску продукції або розміщення цінних паперів на їх первинному ринку.

2. З’єднання покупців і продавців діючих цінних паперів на вторинному ринку при виконанні функцій брокерів або дилерів.

Капітал банку – це головний показник його здатності подальшого розвитку За 1992-2007рр. Власний капітал банків збільшився у 69 530 разів [12,С.161] (Додаток Б). Зміцнення ресурсної бази українських банківських установ, інтеграція банківської системи України у світове співтовариство значною мірою залежить від зростання обсягів власних капіталів банків. Тому саме тепер особливого значення набувають питання ефективного використання та збереження капіталу банку. Так, капітал справді є певним захисним бар’єром у боротьбі із ризиками, але гарантією надійного захисту може бути лише ефективне управління власним капіталом, активами та залученими коштами.

Обмежена капітальна база банків може стати на заваді розширеному відтворенню їхніх операцій з обслуговування різних груп клієнтів, а також зумовлює досить низький інвестиційний потенціал банківських установ, а без довгострокових вкладень в економіку заходи з припинення спаду та нарощення виробництва неможливі. Разом з цим вимоги щодо збільшення комерційними банками статутних фондів мають носити виважений характер, щоб не породити монополістичних тенденцій у кредитній сфері, сприяючи розвитку великих багатофілійних банків при одночасному скороченні невеликих банківських установ. Інакше це могло би зашкодити формуванню ефективної та збалансованої структури банківської системи, сприяючи відновленню монополії та ліквідації міжбанківської конкуренції.

Задля поповнення власної капітальної бази комерційні банки вимушені шукати і використовувати різноманітні зовнішні джерела, серед яких значне місце посідають залучення додаткових коштів акціонерів та, особливо останнім часом, залучення субординованого боргу. Проте не можна забувати, що основним джерелом збільшення розміру власного капіталу має бути внутрішнє джерело – прибуток – як основа розширеного відтворення. Однак загальноекономічна ситуація засвідчує, що це джерело вже не стабільне і не досить надійне, а накопичення значного обсягу власного капіталу ще не є достатньою гарантією від банкрутства.

Стабільність банківської системи є передумовою стабілізації економіки в цілому. Низький рівень капіталізації більшості комерційних банків штовхає їх на проведення агресивної політики, спрямованої на досягнення високого рівня прибутку. Шлях забезпечення зростання власного капіталу за рахунок накопичення прибутку є одним з найпростіших та найдешевших. Однак, така політика пов’язана з високим рівнем ризику. Низька ефективність функціонування банківської системи, на нашу думку, пов’язана передусім з обмеженістю конкуренції між комерційними банками. Це можна пояснити, по-перше, тим, що найбільші банки країни належать або країні або залежать від неї. А по-друге, це пояснюється сильною залежністю комерційних банків від коштів центрального банку.

Включаючись у ринкові відносини, банківська система як інвестиційний посередник акумулює величезні маси тимчасово вільних грошових капіталів господарств і грошові вклади населення через поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати тощо. Завдяки банківським інвестиціям забезпечується переливання грошових капіталів від одних суб’єктів інвестиційних відносин (інвесторів/кредиторів) до інших (позичальників), що сприяє вирівнюванню норм прибутку між різними сферами підприємницької діяльності і створює об’єктивні умови для реалізації тенденції формування середньої норми прибутку в народногосподарській формі.

Досвід показує, що періоди, коли комерційні банки не брали участі в інвестиційній діяльності, характеризуються високою дохідністю банківських операцій. Діяльність комерційних банків як інвестиційних інститутів може викликати низку суперечностей у формуванні інвестиційних ресурсів. Наприклад, намагання спрямувати ресурси банківської системи на участь в інвестиціях стикається з проблемою розривів у грошових потоках. Клієнти банків в основному роблять внески на короткострокові депозити, розраховуючи мати в розпорядженні гроші для проведення поточних платежів. Якщо за рахунок короткострокових внесків банк ухвалює рішення провести довгострокове інвестування тих чи інших проектів, то фактично він підвищує ризик клієнтів, а також у будь-який час може опинитися в ситуації нестачі коштів для виконання своїх короткострокових зобов’язань. Великий банк із значними резервами здатний тимчасово покривати недостатні кошти. Однак скромні розміри банківських установ в Україні та відсутність надприбутків не дають можливості розраховувати на їх резерви. Внаслідок цього страждають клієнти, які платять за високо ризикові вкладення банків.

Розв’язання проблеми забезпечення надійності інвестиційних процесів, обмеження ризику від довгострокових вкладень може бути на шляху розподілу між різними інституціональними суб’єктами функцій залучення грошових коштів, обслуговування клієнтів у короткостроковому періоді і суто інвестиційних функцій, тобто розміщення грошей у вигляді інвестицій. Першу групу суб’єктів складатимуть якраз комерційні банки, а другу групу - інвестиційні банки. У цьому разі рішення про прийнятний ризик ухвалює сам клієнт інвестиційного банку на основі наданої аналітичної інформації, він також самостійно визначатиме для себе бажаний рівень доходу. Це підвищить рівень прозорості банкіської системи.

Подібні реалії підводять до висновку про необхідність нових підходів до організації процесу інвестування реального сектору за рахунок кредитних джерел. Таким організатором може виступати лише держава. Щодо мобілізації ресурсів, то назріла необхідність створення системи спеціалізованих банків, здатних мобілізувати капітали (детальніше про це йдеться в підрозділі 3.1.); щодо якісного зниження процента – необхідна зміна співвідношення між попитом і пропозицією грошового капіталу, насичення економіки грошовою масою. Послідовне здійснення цих заходів здатне надати поштовх до розвитку реального сектору економіки. Банківській системі традиційно відводиться роль джерела і каталізатора капіталоутворення, хоча банки можуть брати активну участь, наприклад, у розширеному відтворенні робочої сили, збільшуючи кредитування споживчого сектору.

Так, у січні-березні 2008р. загальний обсяг кредитних вкладень збільшився на 12,7% , у тому числі кредитування фізичних осіб – на 14,4% (проти 13,8% у 1-му кварталі 2007 року). У січні –березні 2008 року реальна заробітня плата зросла на 13,3%, а реальні наявні доходи населення у січні-лютому – на 2,1%. Збільшення споживчого кредитування призводить у короткостроковому періоді до ефекту розширення платоспроможності попиту населення і зростання всіх елементів витрат. Україна займає одне з лідерних місць у Європі за темпами продажу легкових авто. У 2005 році на 1000 українців припадало тільки 145 автомобілів, а на початку 2007 року цей показник збільшився до 153 авто. У 2007 році українці купили 216 тис. нових авто. У 2007 році у кредит купувалась кожна друга машина, тоді як у 2006 році –близько 30%. Більшість банків знизили кредитні ставки по кредитах на авто, зменшили або взагалі скасували перший внесок, до семи років збільшили терміни повернення. За наявними прогнозами до 2010 року річне зростання продажів зафіксується на рівні 10-12% [53,С.5]. Все вищесказане підводить до висновку про те, що банківське споживче кредитування сприяє підвищенню якості відтворення робочої сили, оскільки кредитування купівлі споживчих товарів довгострокового користування (наприклад, автомобілі) з певною умовністю можна вважати інвестиціями в людський капітал.

У контексті економічного зростання на перший план виступає посередницька функція банків на ринку інвестицій та заощаджень, яка полягає в акумулюванні заощаджень одних суб’єктів економіки і передаванні їх іншим. При цьому, здійснення інвестицій в основний капітал потребує переважно середньострокових та довгострокових кредитів, здатних слугувати джерелом таких інвестицій. Для забезпечення економіки необхідним обсягом тривалих кредитів попередньо комерційні банки повинні сформувати у себе ресурсну базу відповідного обсягу і тривалості. І тут виникає зворотній зв’язок між потужністю банківської системи та економічним потенціалом країни, оскільки параметри грошово-кредитного ринку перебувають у прямій залежності від обсягу валового внутрішнього продукту, рівня його монетизації, напряму монетарної політики.

Банківські інвестиції обслуговують не тільки обіг коштів, як це робить товарний кредит, а й нагромадження і відтворення суспільного капіталу, суспільного продукту та всієї національної економіки. Водночас зростання інвестиційних кредитів вимагає послідовного контролю за ефективністю капітальних витрат через необхідність погашення позик за рахунок прибутку від здійснюваних заходів, що позитивно позначається на підвищенні конкурентоспроможності господарюючих суб’єктів.

Важливі питання щодо механізму і процесу нагромадження і розширеного відтворення капіталу полягають в тому, що при недоступності банківських кредитів розширення виробничих потужностей і операцій стане в багатьох випадках неможливим, а в інших – буде відкладено до того часу, поки необхідні фонди не будуть нагромаджені за рахунок відрахувань від прибутку або одержані від інших зовнішніх джерел. Крім того, промислові підприємства будуть змушені тримати великі суми коштів для задоволення своїх мінливих потреб у них. Подібна практика була б неекономічною, тому що, з одного боку, великі суми грошей протягом невизначеного часу лежали б без руху, а з іншого, в періоди різкого підвищення грошової активності: вони б були недостатні [62, С.5-6].

Застосування банківського кредиту для купівлі позичальником потрібної йому продукції зводиться до перерозподілу матеріальних ресурсів в економіці. За наявними даними, 2000-2005рр. частка банківських кредитів у загальному обсязі товарних і банківських кредитів, наданих в економіку України, збільшилася у 4,2 рази – з 6,2% у 2000 р. до 26,2% у 2005 р. Однак стрімкий розвиток банківського кредитування з його ще малою питомою вагою не зміг замістити швидке відносне скорочення товарного кредитування національної економіки – з 74,0% у 2000 р. до 39,7% у 2005 р., або на 34.3 в.п. Внаслідок чого сукупна частка товарного і банківського кредитування процесів відтворення випуску знизилась з 78,9% у 2000 р. до 53,8% у 2005 р., тобто на 25,1 в.п. [69, С.485].

Нині основне навантаження у забезпеченні безперервності відтворювальних процесів в економіці України падає на товарні кредити. Це означає, що нефінансові підприємства все ще вимушені надмірно відволікати під товарні кредити власні обігові кошти, які могли б бути використані для розширення виробництва.

Головна причина переважання товарного кредитування у загальному кредитуванні вітчизняної економіки полягає у слабкості українських банків. Банківська система України ще не забезпечує ефективного акумулювання заощаджень та їх інвестування у пріоритетні напрямки економічного розвитку. Банки не мають значних внутрішніх джерел підвищення рівня капіталізації, який би дозволяв нарощувати власний капітал [8].

У 2005 р. обсяг ресурсів, нерозподілених через банківське кредитування нефінансовим підприємствам становив 25,0% від ВВП, а кредити в інвестиційну діяльність – 5,3 % від ВВП [69, С.487]. Між тим за видами економічної діяльності найбільшими позичальниками банківських кредитів є торгівля та послуги. В останні роки, за офіційними даними, кредити в інвестиційну діяльність неухильно збільшуються: так, у 2000 р. це збільшення становило 6,1%, у 2001 р. – 21,8 %, 2002 р. – 75%, 2003 р. – 85,6%, 2004 р. – 86,6%, 2005 р. – 175,9% [69, С.490]. Все це означає, що банківська діяльність відіграє дедалі більшу роль у перерозподілі івестиційних ресурсів в економіці.

Отже, позитивні тенденції розвитку реального сектору економіки значною мірою зумовлені кредитною підтримкою підприємств з боку банківських установ. При цьому особливе значення має не стільки кредитне забезпечення нестачі обігових коштів, скільки здійснення інвестицій в основний капітал за рахунок банківських позик. Випереджальне зростання обсягу довгострокових кредитів у національній валюті є незаперечним доказом активної ролі банків у фінансуванні зростання економіки.