3.3. Зарубіжний досвід і перспективи розвитку банківського інвестування економічного зростання в Україні.

Серед актуальних проблем розвитку банківської інвестиційної діяльності задля економічного зростання в Україні важливим є [16,с.401-443]: розробка моделі організації роботи комерційних банків на РЦП; надання інвестиційних послуг фінансовими супермаркетами (ФСМ) та розвиток інвестиційних банків; інвестування банків у сектор малого і середнього бізнесу (МСБ).

Ми виявили, що вітчизняні вчені-економісти виділяють три моделі участі банків на ринку цінних паперів банківську, небанківську і змішану [3, С.223].

До банківських моделей організації роботи комерційних банків на ринку цінних паперів належить європейська континентальна модель, яка найвиразніше проявилася в Німеччині. Протягом тривалого часу модель теж неодноразово зазнавала змін, пов’язаних насамперед із зростан­ням ролі цінних паперів як інстру­менту розміщення ресурсів. Головною відмінністю європейської (німецької) моделі від амери­канської є допуск банків як інвесторів на ринок акцій компаній нефінансового сектору.

За останні п’ять десятиліть частка вкладень німецьких банків у пайових інструментах сукупних активів збільшилася з 0,358 до 2,431%. Одночасно зі зростанням частки вкладень банків у зазначені інструменти зросло співвідношення між вкладеннями в акції та капіталом. Так, на 01.07.2007 р. вкладення німецьких банків в акції становили приблизно половину їх сукупного капіталу [50].

Перевагою цієї моделі є те, що європейська система регулю­вання банківської діяльності максимально наближена до стандартів, запропонованих Базельським комітетом, зокрема принципів регулювання, які ґрунтуються на рекомендаціях щодо розрахунку адекватності та розміру банківського капіталу. В робочих доповідях комітету у ці рекомендації внесено суттєві корективи:

• консолідація банківського капіталу з асоційованими компа­ніями промислового сектору та нестраховими компаніями фінан­сового сектору вважається некоректною. Це означає, що вкладення у дочірні та асоційовані компанії у процесі обчислення банківського капіталу слід вилучати;

• встановлено нові нормативи інвестування в компанії нефінан­сового сектору. Так, сума коштів, інвестованих в акції одного емітента нефінансового сектору, не може перевищувати 15% банківського капіталу, а сума сукупних вкладень у корпоративні права компаній нефінансового сектору не повинна перевищувати 60% усього банків­ського капіталу [77, С.64]. Такі обмеження закладені і в інвестиційну діяльність українських банків.

Небанківська модель – це модель, яка обмежує діяль­ність комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів шляхом розмежування їх кредитних та інвестиційних функцій. Цим пояснюється розподіл банків США на інвестиційні та комерційні.

Інвестиційні банки займаються андерайтингом цінних паперів і працюють здебільшого як посередники між первинним і вторинним ринком. Їх бізнес головно полягає у викупі емісій цінних паперів на первинному ринку з подальшим їх розповсюдженням серед інвес­торів. Комерційним банкам дозволено проводити операції з корпора­тивними цінними папе­рами. Вони можуть виконувати навіть функції інституцій інфраструктури, як, наприклад, Банк Нью-Йорка, який сьогодні є одним із найбільших банків-депозитаріїв. Водночас комерційним банкам США заборонено працювати за дилерськими схемами на ринку корпоративних цінних паперів, а у нефінансовому секторі вони не можуть бути стратегіч­ними інвесторами.

Аналіз розвитку небанківської або американської моделі РЦП свідчить, що в разі необмеженого допуску банків до ринку корпора­тивних цінних паперів перед органами регулювання постають невирішені проблеми. Уже сьогодні ринок корпоративних цінних паперів США за обсягом капіталізації та співвідношенням між нею і ВВП залишається найбільшим у світі. Звідси випливають такі альтернативні висновки: по-перше, або ступінь допуску банків на ринок корпоративних цінних паперів ніяк не впливає на розвиток самого ринку, а корпоративний його сегмент розвивається незалежно від тонкощів банківського регулювання; по-друге, або ж, навпаки, на сучасному стані ринку корпоративних цінних паперів США позитивно позначилося обмеження участі комерційних банків у його розвитку.

Такі висновки спонукають до оцінки можливостей використання інших моделей участі банків у розвитку ринку корпоративних цінних паперів. Існує позиція, згідно з якою розподіл фінансових інститутів на банківські та інвестиційні є протиприродним, оскільки з метою диверсифікації та отримання додаткового прибутку банки намага­ються здійснювати операції з цінними паперами, а інвестиційні установи так чи інакше пропонують банківські послуги.

До змішаних моделей участі комерційних банків на РЦП належать моделі, засновані на традиціях. Класичним зразком такої моделі вважається японська модель регулювання діяльності банків на ринку корпоративних цінних паперів. Аналіз співвідношення між вкладеннями у корпоративні цінні папери та власним капіталом японських банків свідчить, що протягом останніх 12 років вони інвестували на ринку корпоративних цінних паперів суму, яка дорівнює приблизно подвійному розміру їх власного капіталу. На нашу думку, за змістом та кількісними показниками інвестицій у корпоративний сектор японська модель участі комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів максимально наближена до банківсь­кої моделі, яка діяла у Європі кілька років тому. Але динаміка співвідно­шення між вкладен­нями у корпоративні цінні папери та власним капіталом японських банків навіть у середньому по системі свідчить, що органи регулювання фінансового ринку Японії не орієнтуються на рекомендації Базельського комітету і побудували модель, спрямовану на інтеграцію банківського та промислового секторів [77, С.66].

Не можна оминути і такий різновид змішаних моделей організації роботи комерційних банків на РЦП як ісламська модель [76, С.21-22]. Діяльність банків в країнах, що сповідують іслам узгоджується із принципами шаріату, а релігія суттєво впливає на кредитну та інвестиційну політику. У мусульманських країнах і нині банкам заборонено викорис­товувати активи та пасиви із фіксованими ставками. Тому банківські установи Ірану, Саудівської Аравії, Пакистану, Малайзії, Катару, Кувейту, Оману та деяких інших держав не мають можли­вості кредитувати підприємства за фіксованими ставками. Релігійні принципи підштовхують банки в ісламських країнах до кредитування підприємств за схемами, максимально наближеними до пайового фінансування. Як правило, ісламські банки мають входити до складу засновників позичальника і відповідно до своєї частки у компанії отримувати частину прибутку. У разі несплати основної суми боргу фірма переходить у власність банку. Завдяки цим принци­пам банківські установи ісламських країн є чи не найприві­лейованішими учасниками РЦП. Зростання її впливу на світовий банківській бізнес забезпечується стабільністю національних валют країн так званої нафтової шістки Близького Сходу відносно долара США. Як свідчить аналіз найпоширеніших у світі моделей діяльності банків на РЦП, головною функцією національної моделі банківських операцій на цьому ринку є забезпечення тривалого економічного зростання на макро- та мікрорівнях і високого рівня безпеки банківського сектору.

Отже, у процесі розбудови української національної діяльності участі комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів необхідно враховувати існування двох протилежних поглядів на об’єднання банківського та промислового капіталу за допомогою корпоративних механізмів. Національна модель операцій банківських установ на ринку корпоративним цінних паперів не повинна обмежуватися комплексом нормативних вимог з боку НБУ, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та Антимонопольного комітету. Вона має враховувати також традиції, фінансові технології, корпоративні зв’язки між банками та компаніями нефінансового сектору.

Другою позицією, заявленого нами переліку, є проблема надання інвестиційних послуг в рамках фінансових супермаркетів (ФСМ). Адже, Світовий фінансовий ринок під впливом різноманітних чинників зазнає суттєвих кількісних і якісних змін, ускладнює свою структуру, яка значною мірою спирається на банки. Доказом цього може бути те, що: по-перше, на сьогодні щоденні перекази грошових коштів між країнами перевищують 1 трлн дол. Це породжує небезпеку того, що національні економіки можуть бути зруйновані міжнародними „фінансовими цунамі”, коли десятки мільярдів доларів переказуються в інші країни за лічені години; по-друге, банківська сфера вочевидь все більше претендує на роль основи економічного зростання та процвітання. Уже нині матеріальне виробництво, яке було визначальним у Радянському Союзі, поступилось банківському капіталу; по-третє, у міжнародному банківництві нестримно наростають процеси концентрації капіталу, і за таких умов вижити у глобальній конкуренції зможуть тільки великі банки, які пропонують своїм клієнтам різноманітний і сучасний асортимент фінансових послуг. Одним із шляхів підвищення конкурентоспроможності є консолідація та об’єднання різних фінансових бізнесів.

Ми виявили, про це ми твердили у підрозділі 3.1., що сьогодні простежується світова тенденція до універсалізації банківського сектору, до прагнення універсальних банків стати ще універсальнішими. Однією із особливостей універсалізації у банківській сфері є поява і розвиток ФСМ.

Разом з тим надмірна участь фінансової установи в інвестиційній сфері нега­тивно впливає на стабільність її доходів. Як наслідок, перспек­тиви руху курсу акцій цієї установи оцінюються інвесторами на ефективних ринках із більшою від середньої амплітудою коливань. І навпаки, виважена (здійс­нена за європейськими стандартами) дивер­сифікація напрямів роботи на кредитному та фондовому ринках у межах ФСМ стабілізує ринок акцій емітента. Це дає змогу розширювати бізнес, оскільки відкриває більші можливості щодо ефективного залучення акціонерного капіталу.

Ми дійшли висновку, що ФСМ наполегливо опановують інвестиційну галузь, оскільки умови роботи в ній кращі, ніж у банківському секторі. ФСМ, створені на базі інвестицій­них банків, навпаки, шукають шляхів виходу на ринок традиційних банківських послуг, намага­ючись диверсифікувати напрями своєї фінансо­вої діяльності. Така тенденція пов’язана зі специфікою інвестиційної банківської діяль­ності. Як правило, інвестиційні банки досягають високої концентрації фінансових ресурсів на одиницю персоналу, завдяки чому мають можливість генерувати доволі значний чистий дохід. Іншими словами, інвестиційний бізнес є менш трудомісткою, ніж традиційний банківський бізнес. На нашу думку, саме комерційні банки та ФСМ взяли за основу цю закономірність. Під час економічного спаду вони, як правило, скорочують персонал і надають перевагу діяльності в інвести­ційній сфері. При цьому зміна акцентів на користь інвестиційної діяльності полягає у трансформації більшої частини активів у цінні папери. Цей процес у літературі отримав назву сек’юритизації активів. Більшість авторів запевняє, що масш­табна сек’юритизація активів збільшує їх ліквідність і пом’якшує проблемність окремих категорій кредитів. Однак сек’юритизація може змінювати й структуру майбутніх витрат банку (чи ФСМ). Як показала практика, у межах найбільших світових ФСМ активність банків та їх дочірніх структур на ринку корпоративних цінних паперів урегу­лювати просто неможливо. Органи регулювання спроможні лише висунути певні обмеження щодо діяльності структур ФСМ за місцем їх реєстрації. Однак маніпулюючи різними підходами до регулювання участі банків у ринку корпоративних цінних паперів, ФСМ, зазвичай, знаходять можливість перемістити свою активність під юрисдикцію з лояльнішими вимогами.

В контексті зарубіжного досвіду важливо з’ясувати загрози і виклики, які стосуються ФСМ, з проекцією на Україну. так, у США деякі банки, які у 90-х роках перейшли на модель ФСМ, нині почали активно розпродувати свої непрофільні структури: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські фірми, іпотечні установи чи центри, пенсійні фонди. Це пов’язано перш за все з конфліктом інтересів учасників ФСМ, який тепер набуває особливо антигоністичного характеру. До цього про конфлікт інтересів в універсальних банках не говорили, оскільки вважалось, що на варті конфлікту інтересів пильно стоять: високе банківське керівництво; спеціальне банкіське законодавство; посилений нагляд і контроль державних регуляторів за банківським ринком; новітні інформаційні технології; всеосяжні електронні системи та ЗМІ.

Однак, тепер клієнти побачили, що не все так чітко, чисто і чесно у ФСМ і вони перестають поволі довіряти багатопрофільним банкам, відтак, йдуть до тих структур, які є глибокоспеціалізованими. ФСМ не виправдали завищених сподівань на зниження витрат з фінансового сервісу. Виявилось, що „сервісні витрати вузькоспеціалізованих фінансових компаній є нижчими, бо комісійні нижчі, ніж в універсальному банку за моделлю ФСМ”[61, C.37-38]. Для клієнтів повний спектр послуг в одному місці не є вже таким привабливим, як цього хотіли прихильники моделі ФСМ. Більшість населення або точніше клієнтів, не хочуть довіряти все, що у них є, весь свій капітал, єдиній установі, навіть дуже великій і солідній. Більшість бажає зосереджувати свої капітали у кількох спеціалізованих компаніях. Окрім того, в епоху Інтернету клієнти не дуже прагуть до вимог фінансового сервісу, адже нині можна багато послуг купити не виходячи з домашнього кабінету. Перші продовольчі супермаркети завоювали клієнтів не тільки завдяки зручностям придбання різних видів товарів в одному місці, але за рахунок нижчих, порівняно із звичайними магазинами, цін. Однак, банківські супермаркети світу часто не пропонують тих послуг і продуктів, які можна купити в інших спеціалізованих установах, а їх сервіс, зазвичай, є дорожчим, ніж у конкурентів. Отож, ФСМ зіштовхуються із проблемою „масовість-елітарність”, яку вони розв’язати ще не змогли.

Вважаємо, що окремої уваги заслуговує зарубіжний досвід інвестування банками малих і середніх підприємств (МСП). В усіх економічно розвинених ринкових економіках таку функцію виконують спеціальні кредитні уста­нови – банки сприяння розвитку, які створювались і створюються для виконання функцій, які не виконують ні централь­ний, ні комерційні банки. Основними їх завданнями є, як правило, підтримка структурних змін, реструктуризація, модернізація та приватизація підприємств, фінансування заходів, спрямованих на вирішення проблеми безробіття i головне – фінансова підтримка сектору життєздатних МСП.

Ми стверджуємо, що банк сприяння розвитку економіки в Україні повинен виконувати три основні функції. Першою функцією є підтримка цільових груп суб’єктів підприємництва. Для країн Cxiднoї Європи це, насамперед, МСП. Вони є однією з основних цільових груп i в економічно розвинених європейських країнах, особливо тоді, коли внаслідок кон’юнктурних змін у МСП з’являються певні проблеми. Друга функція – сприяння розвитку банківської системи. Оскільки банк сприяння розвитку підтримує МСП через комерційні банки, ці також отримують допомогу у вигляді фінансових ресурсів i набувають досвіду роботи з МСП. Третя функція полягає у сприянні створенню та розвитку ефективного національного ринку капіталу.

Важливо підкреслити, що останні дві функції є типовішими для банків розвитку в країнах Східної Європи, де банківський сектор і ринок капіталу розвинені слабко. Підтримуючи національний банківський сектор і ринок капіталу, банки сприяння розвитку створюють собі надійний фундамент для подальшого вдосконалення фінансування МСП. По-перше, щоб фінансувати МСП через комерційні банки, потрібен розвинений і надійний банківський сектор (основний ризик неповен­нення позики падає саме на комерційні банки). По-друге, із збільшенням обсягів фінансу­вання МСП державних коштів, безпе­речно, не вистачатиме – їх доведеться залучати на ринку капіталу, який для більшості банків сприяння розвитку в розвинених країнах Європи є основним фінансовим джерелом. Завдяки своєму високому рейтингу – гарантом за усіма зобов’язаннями виступає держава – такі кредитні установи мають змогу залучати кошти на дуже вигідних умовах.

Однак, надані банкам державою ресурси для розвитку МСП не можна розглядати як витрати бюджету: це швидше, інвестиції держави – за умови виваженої політики вони окупляться в найкоротші строки. Надаючи кошти для кредитування проектів МСП, держава у підсумку одержує не лише проценти за кредитами, а й значні додаткові надходження до бюджету зі створених і збережених податкових джерел. Крім того, успішний розвиток малого та середнього бізнесу сприяє збільшенню кількості робочих місць, тобто вирішенню інших важливих соціальних проблем, без чого дуже складно домогтися економічного зростання.

Отже, набутий розвиненими зарубіжними країнами досвід банківської інвестиційної діяльності може бути адаптований до української специфіки розвитку ринку і ведення фінансового, в тому числі банківського інвестиційного бізнесу, який все більше претендує на роль “локомотива” економічного зростання.