В Україні органом банківського регулювання та нагляду є Націо­нальний банк.

Функція "банківуряду"полягає в організації центральним банком кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також проведення операцій, пов'язаних з касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та зберіганням золото­валютних резервів країни.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтриманні ринкового курсу.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслу­говування уряду, виконує роль платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу.

Функція "реалізації грошово-кредитної політики" визначає місце і роль центрального банку в ринковій системі організації господарських процесів. Центральний банк вживає регулятивних заходів у грошово-кредитній сфері економічних відносин з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку цен­трального банку виступає кредитна діяльність комерційних банків, що безпосередньо позначається на сукупній грошовій масі, від величини якої у свою чергу залежить динаміка основних показників розвитку економіки.

В Україні Національний банк відповідно до чинного законодавства

розробляє основні напрями єдиної грошово-кредитної політки, згіднозі/-якими здійснює регулювання грошового обігу. Пропозиції Правління НВу щодо основних напрямків державної грошово-кредитної політики Щорічно затверджуються Верховною Радою України.

Основою для розробки грошово-кредитної політики є прогнозна програма економічного і соціального розвитку держави, яку розробляє уряд, макроекономічні показники розвитку України і Закон України „Про державний бюджет України" на відповідний період.

Ряд економістів [2,4,5,6] визначають функцію центрального банку "реалізація грошово-кредитної політики" як базову функцію, тобто пріоритетну для центрального банку в ринковій економіці.

На рис. 10.2. подана ієрархічна підпорядкованість функцій центрального банку, запропоноване О.В. Дзюблюком [5, с 126].

На вершині вказаної ієрархії - грошово-кредитне регулювання як базова функція центрального банку в сучасних умовах, тоді як усі інші функції займають підпорядковане стосовно неї становище, і їх можна навіть вважати свого роду підфункціями (банк банків і банкір уряду). Водночас емісія готівки, котра свого часу була основою формування центробанків, нині займає підпорядковане становище стосовно його

Тема 10 Центральні банки 317 підфункцій, позаяк більшою мірою виступає як результат здійснення останніх.

У таблиці 10.2. подана характеристика складових елементів функцій Національного банку України.

Статус центрального банку - не лише найважливіший елемент становлення даного інституту в економіці, а й фактор, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Становище центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його економічної культури тощо.

В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило установами, юридично незалежними від виконавчих органів влади, є їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Цей закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові основи центральних банків промислово розви­нутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:

державні -100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);

акціонерні -увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та стра­ховим компаніям);

змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55% капіталу перебуває у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% - власністю приватних осіб).

Держава, однак, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.

Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими держав­ними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняється в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину взаємодії центрального банку з урядом, то в загальному плані можна виділити дві полюсні макросистемні моделі:

1) центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;

2) центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску.

Проте на практиці жодна з цих схем у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації політичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком за певного ступеня незалежності останнього.

Під незалежністю центрального банку від уряду слід розуміти дві її форми:

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу під час надання кредитів.

Незалежність центрального банку в цілому визначається такими факторами:

відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

виступає кредитором останньої інстанції для банків та організовує систему рефінансування;