Особливості відбудови промисловості

• Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити надавалися за умови виходу комуністів із уряду).

Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незнач­ними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви,

• Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд ке­рувався політичними мотивами: створити та­кий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.

• В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працю­вало більше, ніж до війни.

• Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського госпо­дарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 15% усіх промислових капіталовкладень

• Посилилися диспропорції в ростку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

• Якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювала­ся на базі прогресивних технологій і науки то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими тех­нологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне від ставання Радянського Союзу від Заходу.

• Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціа­лістичного змагання.

У результаті: в 1950 р, важка промисловість перевершила, а легка - ледве до­сягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

72. М.Хрущов поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації сус­пільно-політичного життя:

• люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

• відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

• зросла роль Рад, як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

• викрито злочинну діяльність Л. Берії та його посіпак в Україні (П. Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вно­силися зміни до законодавства, які збільшу­вали можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958р. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''Про кримінальну відповідаль­ність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

• було засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію сус­пільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті при­чини культу особи і репресій - їх пояснюва­ли рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ осо­би самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкатись основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.