61. Становище західноукраїнських земель в 20-30 рр. Хх ст.
Причинами
встановлення тоталітарного режиму в
СРСР були :
відсутність традицій демократії, низький
рівень політичної культури населення
, поступове зростання партійного та
державного апарату , диктатура ВКП (б)
в політичній сфері, командно-адміністративна
система управління державною економікою.
Про
зміцнення тоталітаризму в Україні у 20
– 30-х рр. свідчать такі тенденції на
процеси:
-
Утвердження
комуністичної форми тоталітарної
ідеології.
Це утвердження йшло через
безкомпромісну боротьбу з релігією
(1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне
протистояння із “зміновіхівською”
інтелігенцією,
(1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”),
завоювання
“Просвіт” (1929-1930
рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба
проти ухилів у партії.
Монополію на істину мали забезпечити
органи цензури створені на початку
20-х рр.
-
Монополізація
влади більшовицькою партією, усунення
з політичної арени інших політичних
партій.
Наприкінці громадянської війни в
Україні легально існували три партії
: КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська
партія соціалістів-революціонерів
боротьбистів, які з березня 1920 р.
самоліквідувались і влилися до КП (б)У
; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП
на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р.
На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з
усією відвертістю було заявлено : “Наша
партія є хребет пролетарської диктатури
.
Наша партія керує усіма організаціями
пролетаріату й усіма сторонами діяльності
пролетарської диктатури, починаючи з
придушення класових ворогів і закінчуючи
питаннями коноплі, льону, свинарства…”
До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло
положення про керівну і спрямовуючу
роль комуністичної партії у політичній
системі.
-
Зрощення
правлячої партії з державним апаратом
.
У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було
обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи,
36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р.
серед керівників і спеціалістів важкої
промисловості України комуністи
становили ¼; серед директорів підприємств
– майже 70%.
-
Встановлення
жорстокого контролю держави над
суспільним життям.
-
Встановлення
монопольного контролю з боку
партійно-державного апарату над
економічною сферою, централізація
керівництва економікою. Утворюється
командно-адміністративна система , як
певна форма організації суспільства
(і відповідного типу управління).
Особливо
важливим елементом адмін.команд. системи
був апарат – зв’язуюча
ланка між “верхами” і “низами”.
Управлінський апарат
в Україні був досить громіздким
: 1928 р. в народному господарстві було 1
млн.942 тис. робітників і службовців, з
яких 242 тис. складали апарат органів
державного і господарського управління,
і ін. Управлінцем був кожен восьмий .
На жаль кількість не переходила у
якість. Командна
економіка стала своєрідним фундаментом
тоталітаризму в СРСР.
Головним
завданням масових репресій були:
-
Ліквідували
організовану опозицію та інакомислення;
-
Забеспечили
державу через систему ГУЛАГУ безплатною
робочою силою;
-
Тримали
під жорстким контролем хід суспільних
процесів.
Перші
кроки до масового терору – це боротьба
із “шкідниками”, яка розпочалася в
умовах згортання непу. Сигналом до неї
стала “Шахтинська справа” (1928 р.)
(Харківський центр”).
Після
цієї справи розпочалася цілеспрямована
боротьба проти кадрів української
національної інтелігенції. “Звинувачення”
і “викриття” наростали, як снігова
лавина. Були сфабриковані такі справи,
як : процес над “Спілкою визволення
України” (1930 р.); “Українським національним
центром”, “Українською військовою
організацією”, справа про “контрреволюційну”
організацію на селі тощо. Репресії на
обійшли і владні структури. Згідно з
рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ
Всеукраїнської конференції КП(б)У
протягом 1929-1930 рр., в Україні була
проведена “чистка” в 61 823 установах
радянського державного апарату; з 338
тис. осіб, які проходили “чистку”
звільнено майже 40 тис. (11%).
Репресії
на початку 30-х рр. відповідно до настанов
Сталіна застосовувались
проти :
-
“шкідництва”;
-
“переродженців
і дворушників” у самій партії;
-
“рештків
ворожих класів”;
-
“рештків
старих контрреволюційних партій”.
У
січні 1934 р. столицю України перенесено
з Харкова до Києва.
Для
знищення тоталітарного режиму важливо
не тільки знищити будь яку опозицію, не
тільки прищепити суспільству вірус
тотального страху, а й створити атмосферу
взаємної недовіри, взаємної підозри.
3.
Політика українізації.
Відбувались
і певні зміни, у підході до національного
питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня
1923 р.) поклав початок т.зв.політиці
коренізації, яка мала сприяти зростанню
в республіках неросійських , місцевих
радянських і партійних кадрів ,
запровадження національних мов у сфері
освіти і культури, і навіть армії. На
Україні такий процес дістав назву
“украінізації”. ЇЇ активні прихильники
займали все більше місця в більшовицькій
адміністрації України, серед них – О.
Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В.
Затонський та ін.
Було
офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі
двох культур обстоювану секретарем ЦК
КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна
російська пролетарська культура на
Україні обов’язково мала перемогти
відсталу українську, пов’язану з селом.
Вже у 1927 р. українською мовою велося 70%
всіх урядових справ. Партійні та радянські
чиновники у масових масштабах мали
пройти курси української мови. Зросла
кількість українців в урядових установах
і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила
відповідно 54 і 52%. Почалася українізація
і в військових частинах, яку підтримали
М.Фрунзе і Якір.
В
жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі
було утворено Українську Автокефальну
Православну Церкву, яку очолив митрополит
В.
Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30
єпископів, 1500 священників, понад 1100
парафій та мільйони віруючих. Запровадження
УАПЦ української мови в богослужінні
сприяло піднесенню свідомості сотень
тисяч віруючих.
Політика
індустріалізації, яка була оголошена
партією більшовиків викликала масовий
приплив селянського населення до
українських міст , що суттєво змінило
етнічний склад міського населення і
зумовила перевагу українців, які вже
не русифікувалися у таких масштабах,
як раніше. З посиленням українізації
набувала дедалі більшого впливу в
суспільному житті націонал-комуністична
течія. ЇЇ представники щиро вірили у
можливість поєднання доктрин більшовизму
з процесами національно-культурного
відродження. Найбільш яскравими
представниками націонал-комунізму на
Україні були М.Хвильовий та О. Шумський.
М. Хвильовий виступав з осудом
невідповідності теорії і практики
більшовиків у національному питанні,
а також викриттям партійних бюрократів
як носіїв російського шовінізму. Висунуте
ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало
українське національне відродження на
культурні здобутки заходу і подолання
провінціалізму української культури.
Позиція М.Хвильового була підтримана
наркомом освіти О. Шумським. В такому ж
контексті слід розглядати публікації
М. Волобуєва в журналі “Більшовик
України” які засуджували колоніальну
економічну політику Москви щодо України.
Волобуєв доводив, що економіка СРСР не
є єдиним однорідним цілим, а складається
з різних своєрідних компонентів, одним
з яких є Україна.
Період
послаблення тоталітарного контролю
партії над політичним і економічним
життям України був дуже швидко ліквідований
партією одночасно з непом.
Успіхи
та наслідки українізації:
-
на
кінець
1929
р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30%
вищих навчальних закладів вели навчання
українською мовою;
-
переживала
піднесення й українська преса. Якщо у
1922 р. видання книжок українською мовою
становило 27 % усіх надрукованих в Україні
, то у 1927 р. – 50%;
-
українська
мова була запроваджена в державних і
партійних установах, в армії , 1/3
діловодства велася українською мовою.
З
метою утримання та посилення своєї
влади російські комуністи розпочали
політику українізації (на засадах і
принципах марксизму). Але , головним
наслідком цієї політики стало культурне
відродження України, її мови та літератури.
Найбільші успіхи були в освіті. З
встановленням в СРСР одноосібного
правління Сталіна наприкінці 20-х рр.
українізація була припинена, хоча
офіційних документів про це не існує.
Правляча партія повернулася до традиційної
для російської політичної еліти, політики
русифікації та знищення будь-яких
національних особливостей.