36 Мальро а. Зеркало лимба: Сб. М.,- 1989. С. 282.

досягнення людського духу і таланту, що мають неперехі­дний зміст. Не слід, крім того, легковажити і в розумінні особливостей художньої мови й характеру самовияву в мистецтві, в осягненні культурно-творчих зв'язків.

З іншого боку, потрібно .безперервно оновлювати ба­чення світу в його нових проявах, ритмах, кольорах, бачення, що вступає у протиріччя з попередніми досвідни­ми звичками і прихильностями. Знайти критерій зв'язку або взаємовиключення, зберегти і розвинути в собі худож­ній імпульс до того, що має живлющу силу єдності коренів і крон культури — це найскладніше і найважливіше в освоєнні реципієнтом світових мистецьких надбань.

Складним і нелегким є входження в адекватність усієї структури художньої семантики того чи іншого часу. В цьому зв'язку для мистецтва важливим є і те, наскільки можна вберегти від посягання (чи, можливо, знецінення) не лише художніх, а й моральних вартостей у ньому. А що така парадоксальність не викликає сумнівів, свід­чить хоча б те, що класичне мистецтво з його неперехід­ними цінностями-ідеалами залишається морально (й ма­теріально, звичайно) незахищеним під зливою ринкового мистецтва і відповідних інтересів. Якось відомий фран­цузький письменник Франсуа Моріак зауважив, що муки совісті і прокляття расінівської Федри (йдеться про траге­дію Ж. Расіна «Федра» за античним сюжетом, написану в 1677 р.) сучасникові здаватимуться просто дивними, тому що різко, як він висловився, «змінилися правила гри, навіть у коханні» ³⁷.1 це ще є одним підтвердженням того, що сприймання мистецтва — не просто констатація факту його фізичної присутності. В цьому процесі і справді відбуваються значні часові метаморфози. На щастя, ве­лике мистецтво відповідає на виклик часові невичерпністю власної духовної скарбниці.

Саме тепер з'явленням своїм архітектура в її класич­них зразках, попри всю змінюваність засобів її виразнос­ті, продовжує викликати почуття захоплення, більше то­го—своєрідно вступає у синтез з новим баченням і сприйняттям гармонії простору, І в цьому поєднанні — також некінечність. Знання про ті чи інші стилі не виключає таємничості вічного прагнення до гармонії бут­тя, що саме по собі служить естетичним стимулом спогля­дання. Протягом століть продовжує викликати здивуван-

37 Мориак ф. Не покоряться ночи. М., 1986. С. 314.

2i$

229

ня і захоплення «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, про яку писав сучасник художника Джорджо Базарі, вражаючись чарівною посмішкою, яка «грає на цьому обличчі, і зда­ється, що воно — творіння Неба, а не рук людських».

Нерідко тепер висловлюється думка, що настав час звільнитися від заангажованості, традиційного соціологіз-.му, надаючи можливість розкритись естетично довершеній самоцінності у творчості і сприйнятті мистецтва. Але ж справа у тому, що саме таким чином можна взагалі дійти до непоправних художніх втрат, вдаючись до редукціоніз-му і спрощень на догоду тимчасовій і минущій вигоді чи навіть сенсаційності. Між тим, справжнє мистецтво не дозволяє собі «гри в бісер» (Г. Гессе), позбавленої куль­турного загальнолюдського сенсу.

Прийнято вважати, що найвищим і найдосконалішим є саме той рівень спілкування і сприйняття, коли реципі­єнт, так би мовити, залишається з мистецтвом наодинці, .без будь-яких опосередкованостей, тим більше політично­го забарвлення. Але за рідкісним винятком мистецтво (у лрихованій або ж невимушеній, відвертій формі) несло в собі й продовжує нести соціально-культурний, історич­ний контекст. Воно покликане саме до створення Історичної присутності, даючи нам образ реальності в такій її повноті, яка здатна викликати співпереживання, емпатію, схвильованість думки. Шлях до цього досить непростий, він начебто вистелений тернами власного гро­мадянського сумління. Бо й справді, відсторонено спогля­дальне чекання від мистецтва лише розваг, втіхи та обслуги приводить до різкого падіння його споконвічного призначення — нести колосальну духовну енергію, бути виміром творчого генія й естетичної соборності.

Що ж до співвідношення етнічного, національного та загальнолюдського у сприйнятті мистецтва, то тут слід зазначити, що саме етнічні й національні ознаки станов­лять той незаперечний міцний грунт культурно-історично­го контексту, в якому сприймається мистецтво. Звичайно, можна хизуватися своєю етнічною і національною без-иам'ятливістю під приводом захисту загальнолюдських ідей. Саме через цю абстраговано-космічну приналеж­ність до культури і мови виявилося вкрай знівеченим ставлення та сприйняття тих духовних цінностей, багатст­во яких у своїй історичній даності викликало захоплення і повагу інших народів, але водночас зневагу у власному домі. Таке нерідко трапляється у ставленні до рідного

230

слова, того слова, завдяки якому і можливою стала самоідентифікаиія етносу й нації. Народ сказав світові про свій талант і геній. У пісні і думі, літописанні, поетич­ності і красі мови, в гуморі, енциклопедичності історії і знань, у вічних живих джерелах свого буття слово не може сприйматись інакше, як виняткова ознака живого духу і автохтонності. Саме тому на сприймання естетики літературно-художнього слова покладається всеохоплюю-ча загальнокультурна місія.

Трагічна в утисках і прекрасна в борні доля українського слова продовжує свій непростий шлях, долу­чаючи все нові свідчення того, якою силою воно може володіти. Сприйняття художнього слова поставлене в залежність від того, які акценти зроблено в оцінці творців його і які офіційні розпорядження були визначальними. Адже не лише сама творчість Павла Тичини, наприклад, справедливо названого у науковій поетиці генієм лірики нового часу, під впливом офіційних пересторог зазнала трагічних втрат. Автор «Сонячних кларнетів», «Проме­тея», «Сковороди» з їхнім величезним часовим простором, феєрією духовного та історичного буття, тонкого непо­вторного ліризму був фактично закритий для розуміння всієї повноти його мистецького слова. Нове літературо­знавство спонукає до іншого сприймання творчості свого співвітчизника. «Він синтезував,— ще раніше писав про Павла Тичину письменник української діаспори В. Бар­ка,— мистецький досвід світового письменства кінечними з'явами своєї досконалості, з повною гармонійністю всіх мір зовнішньої і внутрішньої формності, з незнаною доти красою метафоричного вислову — і в його духовному малюнку, і в мовному звучанні, піднісши душевні скарби українського народу на вселенський світокруг життє­вий» ^зв.

У наш час щодо сприйняття мистецтва склалася не­проста ситуація. Цій досить витонченій справі потрібне наполегливе, копітке навчання, а ще більше — переучу­вання. Творчі пошуки і відкриття митців XX ст. привели до того, що їхні здобутки стають доступними і зрозуміли­ми лише більш підготовленій, так би мовити, елітарній частині реципієнтів. Але ж завдання особливого ху­дожнього самовираження не є лише особистою справою митця.

^ж Барка В. Відхід Тичини // Українське слово: Хрестоматія укр. літератури та літ. критики XX ст.: В 3 кн. К-, 1994. Кн. 1. С. 550.

23*

, Веління часу вимагає новаторства у засобах і мові мистецтва, переосмислення філософсько-естетичних кон^ цепцій його наївних взаємозв'язків з природою. І це не є навмисністю, примхливим бажанням когось окремо;, саморуйнацією вікових традицій у мистецтві. Сама об'єк-тивна реальність і створений нею тип культури диктує специфіку художнього сприйняття світу. Сучасний живо­пис, як вважає мистецтвознавець, дослідник цієї пробле­ми Г. Гадамер, вже не може повністю ігнорувати таку вимогу: картина має не просто привертати до себе увагу, запрошуючи до споглядання, а й водночас вказувати на життєві обставини, в яких вона існує і частиною яких є. Панування в сучасному світі стандартів і серійності речей, проникнення конструктивного начала в найрізноманітніші сфери життя призвели до того, що «старе відношення мистецтва і природи, яке панувало в творчості протягом тисячоліть у сфері концепції мімезису, наповнюється но­вим смислом». Втративши для художника значення зраз­ка й ідеалу (з суто зовнішньої своєї видимості), природа постає в мистецтві не просто як правдоподібне насліду­вання, а її «зображення несе в собі закономірність і неминучість». Залишивши за собою можливість проника­ти в досі незнание, мистецтво значно ускладнило код своєї художньої мови. «Сучасний художник не стільки творець,— підсумовує сказане Г. Гадамер,— скільки від­кривач небаченого, більше того, він — винахідник ще ніколи не існуючого, яке завдяки йому проникає в дійс^ ність буття» . З цієї причини немало епатації зазнавав реципієнт, стикаючись з новітніми мистецькими експери­ментами, нерідко надсміливими викликами заскорузлій узвичаєності, що й справді часто не заохочувала, не спонукала до творчої напруги сприйняття і художнього осмислення. Ті складнощі і клопіт, які несло з собою нове мистецтво (не лише образотворче, а й авангардна музика, література, театр «абсурду»), змушували перевчатись у царині нового естетичного світобачення, розкутості есте­тики форми. Для творців складність полягала в необхід­ності і важливості не втратити уміння володіти надбаною мовою мистецтва, що йде від прадавності класичних здобутків, народних джерел етносу і фольклору, есте­тичної та моральної чистоти ідеалу.

Свіжим подихом тепла і людяності, нездоланних сил

^ю Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного. М., 1991. С 185— 187.

232

природи віє від картин художників, таких різних за віком і стилем мистецьких шкіл та світосприймання і водночас таких схожих за часом і ритмом епохи— Тетяни Яблонської та Олександра Івахненка. Картини і розписи останнього сповнені філософії символіки, синтезу культур, енергії і чистоти природних сил й людської гармонії — «Дівчина з райдуги», «До джерела», «Козак Мамай», «Днем з вогнем», розпис у музеї Т. Г. Шевченка в Києві. В центральній композиції цього розпису емоційно забарв­лена, далека від риторики символіка єдності ритму всього сущого. За своєю атрибутикою картина лаконічна і водно­час виразна у своєму філософському наповненні, коло­ритності.

За умов соціальних катаклізмів, тоталітаризму, війн, знищення всілякими засобами природи, а також людини як невід'ємної частки її та духовного космосу під знаком ідей втрати культурою свого призначення мистецтво за­знавало жорстокого засилля технократії, знецінення святої трепетності перед людським життям і моральними цнотливостями. І як констатують наші сучасні культуро-логи-мислителі, усе це не могло не вплинути на відношен­ня до мистецтва та його сприйняття. Будучи покликаним нести свободу, духовне світло і радість, мистецтво саме підпадало під владу позахудожньої залежності.

Мистецтво має бути служінням і радістю. Думка, зви­чайно, не нова, але справедлива. Кращі ознаки мистецтва можуть бути втраченими, якщо б руйнівним силам вдало­ся реанімуватися і набути незворотного характеру. Отже, потрібна взаємна відповідальність і тих, хто творить, і тих, до кого звернений голос художника. Звикання до супервидовищ, супершоу зірок, суперризикІв (з точки зору цинізму і виклику брутальної сміливості) повисає важкими тінями над справжнім і святим у художніх відкриттях, на чому тримається олюднений світ.