ББК 87 8я73

Л38 УДК 18(075.8)

ЗМІСТ

Автори : доктор філософських наук, професор Л. Т. Левчук,

кандидати філософських наук, доценти Д. Ю. Кучерюк, В. I. Панченко

Рецензенти: доктори філософських наук, професори В. I. Мазепа, В. Ф. Передерій

Редакція літератури з історії, права, економіки Редактор П. М. Гвоздецький

Левчук JL Т. та ін.

Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук, Д. Ю. Куче­рюк, В. І. Панченко; За заг. ред. Л. Т. Левчук.— К-: Вища шк., 1997.— 399 с ISBN 5-11-004388-4.

Серед гуманітарних наук естетика займає особливе місце: спираючись на багатовіковий досвід, вона активно впливає на формування чуттєвої культури сучасної людини.

Автори підручника пропонують свій погляд на історію, про­блематику, теоретично-практичне значення естетичного знання.

Для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів.

ББК 87.*я78

0301080000—043 2J1—97

© Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панчеико, 1997

ISBN 5-11-004388-4

Від авторів 5

Розділ І. Предмет естетики: історія і теорія проблеми ... 7

§ 1. Предмет естетики: проблема термінології 7

§ 2. Предмет естетики: становлення проблематики науки . . 10

§ 3. Естетика як самостійна наука 17

§ 4. Естетика в структурі міжпредметних зв'язків ..... 22

Розділ Ы. Естетична діяльність та її форми 2d

§ 1. Творчий потенціал людської праці . 29

§ 2. Людина і суспільні відносини як об'єкти естетичної діяль­ ності 38

§ Зч Природа в структурі естетичної діяльності 43

§ hJ Естетична діяльність і мистецтво Щ

Розділ ПІ. Структура естетичної свідомості 48

§ 1. Естетичне почуття . . . . . &*.г -.-. ...... 48

§ 2. Естетичний смак..... .•'.... .--,.-. . . . 54

§ 3. Естетичний ідеал .... .... 59

§ 4. Естетичні погляди і теорії . . . . • 63

Розділ IV. Основні естетичні категорії 67

§ 1. Категорії «гармонія» і «міра» 67

§ 2. Категорії «прекрасне» і «потворне» ........ 74

|"3. Категорії «піднесене», «героїчне», «низьке» 86

§ 4. Категорії «трагічне» і «комічне» 97

§ 5. Категорія «естетичне» . 104

Розділ V. Естетика як метатеорія мистецтва 108

§ 1. Методологічні основи аналізу мистецтва 108

§ 2. Відображувальна сутність мистецтва 118

§ 3. Предмет і естетичні перетворення в мистецтві. Художність

як естетична категорія . 128

$ 4. Зміст і форма в мистецтві: діалектика зв'язку .... 137

Розділ VI. Художньо-образна система мистецтва .... 147

J 1. Генезис і природа художнього образу ....... 147

§ 2. Поняття безпосередності і «присутності» в художньому

образі 156

§ 3. Принцип антиномічності побудови й аналізу художнього

образу. Художня умовність 162

§ 4. Асоціативні порівняння. Метафора. Символ. Алегорія . . 174

З

Розділ VII. Мистецтво в структурі людської життєдіяльності 182

$ 1. Спосіб буття мистецтва 182

$ 2. Свобода і детермінізм у мистецтві 191

§ 3. Історична динаміка функцій мистецтва 201

§ 4. Сприйняття мистецтва 217

Розділ VIII. Етнічне, національне, загальнолюдське у мис­ тецтві 233

Розділ IX. Історичні закономірності художнього розвитку 246

§ І. Історична типологія мистецтва . 246

§ 2, Мистецтво доісторичної людини 251

§ 3. Мистецтво Стародавнього світу 255

§ 4. Мистецтво Середньовіччя 262

§ 5. Мистецтво Відродження 266

§ 6. Основні мистецькі напрями Нового часу 270

§ 7. Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія 279

Розділ X. Естетика XX ст.: теоретичні пошуки ..... 289

§ 1. Філософія другої половини XIX ст. як теоретична основа естетики кінця XIX — початку XX ст.^-. проблема спадко-

вості і пошуки власного шляху 289

§ ,2. Теоретико-методологічне обгрунтування естетичних кон­ цепцій XX ст 328

Розділ XI. Естетика XX ст.: мистецька практика 347

§ 1. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві

ХХуст 347

§ 2. Абстракціонізм 353

§ 3. Експресіонізм * 357

§ 4. Сюрреалізм 361

Розділ XII. Естетичний потенціал художньої творчості . . . 366

§ 1. Художня творчість: проблема понятійного апарату . . . 366

§ 2. Специфіка творчого процесу в мистецтві 371

§ 3. Становлення і розвиток художніх здібностей людини 382

Розділ XIII. Художнє життя суспільства 390

ВІД АВТОРІВ

Підручник написаний викладачами Київського універ­ситету ім. Тараса Шевченка і відбиває їхню наукову орієнтацію, власні теоретичні розробки та багаторічний досвід викладання естетики — науки, яка органічно поєд­нує багатовікову історію із сучасною інтерпретацією таких складних проблем, як естетичне почуття, прекрасне, до­сконале, трагічне, комічне. Сучасна естетика виступає як метатеорія мистецтва і визначає шляхи формування досконалої людської чуттєвості, впливає на художню культуру суспільства. Активно взаємодіючи з суміжними науками, зокрема з етикою і психологією, естетика сприяє виявленню творчих можливостей людини, її морально-етичного потенціалу.

В Україні зроблено чимало щодо викладання і пропа-. ганди естетичних знань. Лише в останні роки вийшли друком навчально-методичний посібник «Эстетика» (К-, 1991), «Основи естетики» (К-, 1993) — навчальна програ­ма та методичні рекомендації для ліцеїв, словники з естетики та естетичного виховання. Систематично публі­куються монографічні дослідження, матеріали численних наукових конференцій, міжнародних конгресів з естетики тощо. Протягом кількох десятиліть в Україні видавався міжвузівський науковий збірник «Етика, естетика і теорія культури», на сторінках якого яскраво відбилися науково-творчий шлях багатьох українських естетиків, їхнє розу­міння обсягу, спрямованості і теоретичних перспектив цієї науки.

Формуючи 'зміст запропонованого підручника, автори намагалися максимально врахувати теоретичний доробок сучасних дослідників і представити естетику як складну, багатомірну і водночас цілісну систему знань.

Автори висловлюють щиру подяку Олегові Івановичу Майраслову та Вікторові Устиновичу Жердицькому за надання спонсорської допомоги в процесі підготовки ру-

5

копису до друку, а також усім тим, хто брав участь в обговоренні і рецензуванні підручника.

Автори підручника: Л. Т. Левчук (розділи: І, X, XI, XII, а також § 7 у розд. IX); Д. Ю. Кучерюк (розділи: V, VI, VII, VIII); В. І. Панченко (розділи: II, III, IV, XIII, а також § 1—6 у розд. IX).

Розділ і предмет естетики історія і теорія проблеми

§ 1. Предмет естетики; проблема термінології

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини, Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу ху­дожнього таланту, видову, жанрову та стильову самобут­ність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом ба­гатьох століть естетика виступала і як «наука про пре­красне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва»^

-Констатуючи складність визначення предмета естети­ки, слід передусім реконструювати історію проблеми, звер­нувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого став­лення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предме­та, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотико­ву здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

7

Поява певної термінології і загальне визнання її все таки не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки від­булося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвід­нести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз іх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важли­вими складниками філософських поглядів Піфагора, Алк-меона, Емпедокла, Теофраста. Грунтуючись на їхніх роз­думах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи по­творного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудо­вувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прора-хунки давньогрецької філософії.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфаго­рійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. є. Піфагор ототожнював поняття гармонія, \ досконалість, краса, а основою гармонії вважав hhcmlJ Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташу­ванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслю­валася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок його зі слуховою здатністю людини. Не можна, безперечно, пого­дитися з свідомим виокремленням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив багато плідного для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприймання му­зичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної' рівноваги, вона стимулює душевний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливість її втілюватися у будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав він, треба про­йти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично-числовою структурою космосу. Пі­фагорійці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4=10; вона включає основні музичні інтервали: октаву (2: 1), квінту (3:2) і кварту (4:3)).

У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона, видатного лікаря і натурфіло-

8

софа першої половини V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеон був першим вченим Греції, який розмежував мислення і відчуття та стверджував, що сприймання — це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі — до мозку '.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпе­докла (490—430 pp. до не.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «по­дібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття — почуття» вже формує більш широкі сили — Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, але просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них обумовлює циклічний хід світового процесу. Емпедокл, таким чином, не лише продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.

У III ст. до н. є. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецько­го вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його дослідницьким працям «Про від­чуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».

В арсеналі аргументацій ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» — геометрично-мате­матичного співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як біль­ша з меншою. У геометризованій формі цей принцип виглядав як співвідношення: 5:8 = 8: 13= 13 : 21 = 21 : 34... Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, пропорційні і справляють при­ємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», є мабуть таки найпереконливішим зразком практичного застосування принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до золотого перетину не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. В епоху Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язко­вий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики

¹ Див.: Фрагменты ранних греческих философов. М., 1989. Ч. I. С. 23—24.

9

і митці того часу намагалися знайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцію» відомого італійського ма­тематика Л. Пачолі. Вчений був переконаний, що прави­лом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, визнати помилковість його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звертання до правила золотого перетину потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини в формуванні естетичного почуття. Існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 :8 є основою математичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погля­ду людини двома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджу­вати, що свідомо чи інтуїтивно греки прийшли до принци­пу «золотого перетину» через вроджені можливості люд­ського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втра­тили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармоній­не, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшо­го тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхід­ності відновити історію становлення предмета науки есте­тики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусуль-манських країн, Візантії тих далеких часів.

f 2. ПРЕДМЕТ ЕСТЕТИКИ: СТАНОВЛЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ НАУКИ

Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролі почут­тів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну почуттєво-споглядальному! підходові до дійсності, пануванню космологізму {сприй­мання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси)

10

приходить дедалі помітніше загоеіреішяінтересуЛ9 самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. А отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизовувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політич­ному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували грецьку філософію у принципово нову площину. Можливо саме Ц& дало поштовх для народження плеяди яскравих мислите-^ лів. Серед них особливе місце належить Сократу (470— 399 pp. до н. е.).

Теоретичні погляди Сократа- спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і злаТ Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на"" передачі влади кращим, тобто високо моральним пред­ставникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благород­ства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ нама­гався розкрити співвідношення між етичним і естетичним_г прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку антич­ного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію ЯК зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її, внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релі­гійними ритуалами, мораллю жерців. Платон.вважав_,,що_ принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати кало­кагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмис­лення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єд­ності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Як­ії

що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагало­ся втілювати в життя своїми творчими набутками. Носія­ми саме гармонійного, високого морально-етичного існу­вання і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Со­фокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мис­тецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

З ім'ям Сократа пов'язані постановка проблеми спів­відношення красивого і корисного, а також спроба якомо­га повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовжен­ня у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 pp. до н. є.). Есте­тична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем" естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв" вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що" мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н. є. Афінська демократія добилася права на без­коштовне відвідування театру, всенародною повагою ко­ристувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно пре­красне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкри­вала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті супереч­ності у постановці і вирішенні окремих естетичних про­блем, які в майбутньому не лише відбилися у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних тер­мінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди осно-вою'для формування нових філософських концепцій. Так,

12

у діалогах «Іон». «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божественною» силою митця, а з другого — свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід віддати перевагу, бо їхня діяльність практично значима. Проблема ролі мистецтва у духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ре­місницької діяльності мистецтво втрачає свою самобут­ність і самоцінність.

Порівнюючи Бога — поета — рапсода — глядача, Пла­тон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втрачається.

_Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Пла­тона визначити суб'єкт в ёстетицЬДё і мислячаі спогляда""-юча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недоскона­ла копія універсальної краси, Платон констатує у діалозі «Гіппій Більший»: «Прекрасне—трудно»².

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафі­зика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоп­лення космосом — носієм гармонії, порядку, довершенос­ті. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відб" враження світової гармонії. Аристотель вперше дав роз-^-горнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного.Хе^ ред значних теоретичних досягнень філософа — обгрунтуй вання основного принципу творчої діяльності митця міме-зису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис" притаманний людині з дитинства. Саме здатністю дб~ наслідування людина відрізняється від тварин. Через на­слідування людина набуває перших знань, навичок. Ре­зультати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезис пізніше було трансформоване у роз-

² Платон. Апология Сократа, Критон, Гиппий Больший, Ион//Соч.: В 3 т. М., 1968. Т. 1. С. 185.

13

робку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва! адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами — родами і жанра­ми) . Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можли­востей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів — звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містич­них, позареальних стимулах обдарованості, то твір Арис­тотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля за­ймає процес розробки нових естетичних понять, а також" подальше теоретичне обгрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарси­су. Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон — система норм і правил у розвит­ку мистецтва, гедонізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія — образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме по­гляди Аристотеля можуть слугувати прикладом динаміч­них процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апа­рату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. Для культури країн давнього Сходу властиві традиційність" і консервативність. Ці ознаки час від часу догматизували-' ся: протягом тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (До переліку країн Сходу ми включаємо Індію, Китай, арабо-мусульманські країни).

Індія. Перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья-Шастра» був відомий у І ст. н. є. Його сміливо можна віднести до перших спроб аналізу психології твор­чості, адже він містить проблеми виховання актора, висві­тлює питання художньої майстерності. Пізніше були на­писані теоретичні коментарі до «Натья-Шастра», які вже

И

мали Оезпосередній вихід на естетичну проблематику. Мається на увазі розробка поняття раса ^естетичне пере­живання), розгляд власне естетичного переживання (раса), а також життєвої емоції— бхава. Життєві емоції лежать в основі естетичного переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у надіндивідуальний стан. Естетичне переживання обу­мовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплі­тається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон карма. Переживання раса можна довести до. містичного екстазу, а через нього досягти етичної до­сконалості.

Отже, як і антична естетика, теорія Індійського варіан­ту наголошує на єдності естетичного і етичного аспектів. >Ця єдність обумовлює можливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст художнього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональним ос­мисленням процесу художньої творчості, осмисленням конкретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики Китаю виділяють -„кілька, періодів. Перший охоплює VII ст. до н. є.— III ст. н.е. У цей час естетика ще не виділилася в самостійну науку і її розвиток обумовлювався традиціями китайської філософії. Обираючи філософську позицію, китайська ес­тетика наголосила на поняттях досконалість, доверше­ність. Кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, практично всі види діяльності начебто несли на собі відбиток есте­тичного. Нині ж, оцінюючи надбання давнього Китаю, фахівці іноді вживають поняття «тотальний естетизм». На нашу думку, так аж ніяк не можна характеризувати естетичну орієнтацію жодної країни того часу.

Становлення естетики К^итаю пов'язують з ім'ям Кон-фуція (551—479 pp. до н.е~), естетичні погляди якого" переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок," в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філо­софом система виховання, зокрема естетичного. На думку. Конфуція, виховання треба починати з поезії, а закріплкь. вати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською традицією це—-доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкресли­ти, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитєлег Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н. еГГ~вважав, ЩСГ

15

обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є~ «освіченим», «культура ним». Обрядова музика довершує їхній культурний рі­вень, допомагає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використовувати категорію так званого просвіт­лення — особливого сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії. Відчуття гармонії, стану так званого просвітлення можна було досягти займаючись малюванням, складанням вір­шів, військовими вправами, різними побутовими справа­ми, наприклад, вирощуванням квітів, їх художнім оформ­ленням, домашнім етикетом, пошуками довершеності у власному одязі тощо. Одним з найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання в Давньому Китаї виступає природа. Ця традиція зберег­лася до наших днів. І сьогодні особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далекосхідної куль­тури.

Арабо-мусульманська естетика. Розглядаючи естетич­ну культуру арабо-мусульманських країн, необхідно вра™~ ховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був прита­манний країнам Сходу. Іслам підкреслює значення пере­дусім етичних поглядів й етичного виховання людини. Культ-релігійної етики переростав у догматизм, примушу­вав дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумов­лювала другорядну роль естетичного фактора і саме ця причина призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн стала відсутньою послідовно викладена естетична теорія. Що ж до естетичного наван;, таження₁ то його несе_да собі арабське мистецтво, зокре^ ма лірична поезія, архітектура, прикладне мистецтво. їх розвиток свідчить про інтенсивне духовне життя і про своєрідність естетичного бачення світу.

Естетика ■ Візантії. Розквіт візантійської естетики пов'язаний з IV — VI ст. Спираючись на надбання естети­ки античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська школа набула рис само­бутності й оригінальності. Пізніше саме естетика Візантії стала основою середньовічної естетики й активно вплива­ла на художню культуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії.

Естетична проблематика послідовно розроблялася

16

Григорієм Нисським, Іоаном Златоустом, Псевдо-Діонісі- єм Ареопагітом. Зазначимо, що їх цікавили не лиШё~ проблеми краси і прекрасного — вже традиційні для есте­ тики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Велика увага надавалася також аналізові ролі кольору, звуку в становленні- художньої цінності твору мистецтва. -..„«.

Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею унТвёреуму —' системи образів, символівт знаків, які зв'язують'людину з'Ъогом.'Наголос при цьому-робився передусім на почуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприй­мання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, передача вищого знання (від* Бога до людини) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, кольо-рові сполучення. Саме вони формують мистецький твір," і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса ж, як причина гармонійності всього існуючого в світі, абсолютно транс-" цендентна.

Особливе місце вГ-естетиці Візантії займала розробка^ естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зо-, браження Бога. Для вирішення цієї проблеми розробля­лися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декора­тивність, а щодо розуміння предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.