Is. Категорія «естетичне»

То є найбільш загальна категорія естетики, яка харак­теризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх форм людської діяльності. Відразу ж наголосимо, що категорія естетичне сформувалася піз­ніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і довгий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та починаючи із середини XVIII ст., коли німецький філософ Баумгартен увів термін «естетика» як загальний, що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично обгрунтувати й визначити межі естетичних явищ; вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.

Сутність естетичних явищ, про що говорилось у попе­редніх розділах, вдалося з'ясувати лише на грунті більш розвиненого філософського методу діалектики і матеріа­лізму. Адже правильне розуміння сутності естетичного можливе тільки тоді, коли людину, її сутнісні сили розгля­дати в умовах життєвих обставин, які їх оточують і роблять тим, чим вони є насправді. Крім того, потрібне і розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індиві­дів — його невід'ємних складників й активних перетво­рювачів.

Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних за­конів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони обумовлюють ту особ­ливу структуру людського пізнання, яка і робить можли­вим та необхідним естетичне відношення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, які історично виникають в ході розвитку людської спільноти.

Естетичне сприйняття завжди акцентується саме на суспільну значущість речі, явища, вчинку. В акті естетич­ного відношення довколишній світ цікавить людину не сам по собі, а у тісному зв'язку з її діяльністю і змістом життя. Саме це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйняття водночас і пізнавати суспільну сутність яви­ща, оцінювати його з погляду того найвищого інтересу, що грунтується на всій сукупності суспільних характерис­тик людини. Ось що писав з цього приводу відомий український вчений А. Канарський у праці, присвяченій

ИМ-

цій проблемі: «Сама по собі речова, природна сторона предмета або явища не становить змісту феномена чуттє­вого: чисто предметного, природного відношення людини до навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відбиває ставлення людини до іншої людини, до суспіль­ства, до класу людей, в кінцевому підсумку — через відно­шення її до самої себе. Тому і немає такої речі, яка в дії тільки одного відчуття визначала б чуттєвий стан лю­дини» ¹⁹.

v До естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, вже Баумгартен пред'являв вимоги бути водно­час і теорією чуттєвого пізнання, і теорією художньої діяльності, мистецтва. І справді, вона не могла обмежити­ся лише вивченням чуттєвого пізнання, бо загубила б своє самостійне значення, перетворилася просто в розділ філософської теорії пізнання. Та якщо естетиці обмежити­ся тільки'теорією мистецтва, вона загубить свій зв'язок з філософією, втратить логіко-гносеологічну основу, яка так необхідна для розуміння природи мистецтва, естетичної діяльності людини взагалі. У такому випадку, вона стала б чисто емпіричним описом різних видів мис­тецтва або ж їхньою історією. Ось чому перед естетикою стоїть нині завдання органічно зв'язати ці два різних моменти і створити або таку теорію пізнання, яка б стала теорією мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і її теорією пізнання і логікою. Так писав у 70-і роки відомий наш філософ П. Копнін ²⁰. Вітчизняна естетична наука, спираючись на досягнен­ня світової естетичної думки, проводила у 60—80-х роках послідовне комплексне дослідження природи естетичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його сут­ності. Ці дослідження були представлені різними школами і напрямами — «природниками», «суспільниками», пред­ставниками так званої трудової концепції і «діяльнісного» підходу. Однак при всій розмаїтості підходів до вирішення проблеми естетичного таких різних вчених, якими були М. Ліфшиць та Г. Поспелов, Г. Недошивін та Е. Ільєнков, В. Толстих та С. Гольдентрихт, В. Іванов та А. Канарсь­кий, створена ними теорія значно розширила предмет естетики, вивела естетику за межі філософії мистецтва.

¹⁹ Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса //Диалектика эстетического как теория чувственного познания. К-, 1979. С. 132. •'-■■ ²⁰ Див:: Копнин П. В. Гносеологические и. логические основы науки. М., 1974. С. 263. _: ,

105

Врешті-решт сформувалося стійке і теоретично обґрунто­ване уявлення про естетичне як специфічне духовне, чуттє­ве відношення людини до світу. Найважливішою характе­ристикою такого відношення є здатність людини самореа-лізуватися цілісно і всебічно.

Народжуючись разом з практичною, утилітарною по­требою, естетична потреба росте і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від оточуючого середовища, від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного відношення до дійсності безпосе­редньо пов'язаний із зростанням матеріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом., Для надто зголоднілої людини не існує людської форми їжі, бо вона думає про їжу як про існування і самий процес прийняття її мало чим відрізняється від поглинан­ня їжі твариною. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.

Отже, естетичне відношення до предмета відрізняється від однобічного, утилітарно-практичного тим, що відбиває міру досягнутого людством багатства всебічності і ціліс­ності суспільної практики й, відповідно, багатства і все­бічності людського ставлення до світу. В естетичному відношенні людина, що є вільною від вузькоегоїстичного інтересу і вигоди, піднімається до безкорисливого, справді людського відношення до предмета. Саме тому естетичне відношення є водночас духовним — воно розвиває духов­ний світ людини. Проте це аж ніяк не дає підстав забува­ти, що духовне відношення виростає на основі добре розвиненої людської чуттєвості. Буденна свідомість зде­більшого розглядає чуттєве задоволення як грубе, обме­жене і прямо протилежне духовному. Духовне ж розумі­ється на цьому рівні мислення як умоглядне, побудоване на аскетичному запереченні чуттєвого задоволення.

В історії світової культури у відповідності з такою уявою створювались два основних стереотипи людей: пер­ші схильні до задоволень і в зв'язку з цим деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духовного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість для людини гармонійно розвиватися, не абсолютизуючи в ній природні потреби

106

і суспільні якості. Естетичний розвиток суспільства якраз і є історичною мірою такої чудової гармонії природного і соціального, коли чуттєва потреба людини може бути задоволена без обов'язкового фізичного володіння пред­метом. У цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної потреби, яка грунтується на якійсь частковій, хиткій основі і не може зумовлювати цілісності людини в кожному частковому ставленні її до

світу.

Як бачимо, процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства збігається з естетичним розвитком, оскільки передбачає послідовний рух суспільства від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктується матеріаль­ними потребами, до відносної свободи, де головним завданням є не виробництво матеріальних благ як само-, ціль, а розвиток творчих здібностей людини у всіх сферах життя, універсальний і гармонійний розвиток люд­ських сутнісних сил. При цьому слід пам'ятати, що така свобода здобувається лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил суспільства і самої людини. Таким чином, категорія естетичного є визначальним поняттям, що ха­рактеризує специфічно людський чуттєвий аспект всесві­тньо-історичної практики, яка знімає протиріччя свободи і необхідності людської праці.

В категорії естетичне, як вона розуміється у сучасній естетиці, закладені фундаментальні ідеї: 1) про діалек­тичну єдність універсального розвитку людської діяльнос­ті і творчості за законами краси; 2) про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу від універсального його практичного відношення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».

Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-но­вому підійти до вирішення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа творчих здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його зв'язок з продуктивною працею, відношення мистецтва до дійс­ності, його соціальні функції та завдання естетичного виховання.

Слід також відзначити, що сучасна естетична наука проявляє особливий інтерес до категоріального апарату естетики. Запропонований нами ряд естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути суттєво

107

доповнений. Однак складність полягає в тому, що вчені багато в чому розходяться в питаннях розуміння і тлума­чення принципів обгрунтування категоріального статусу понять.

Розділ V ЕСТЕТИКА ЯК МЕТАТЕОРІЯ МИСТЕЦТВА