6.Мовленнєва організація літературного твору

У попередніх розділах йшлося про мову художньої літератури, що існує як певне особливе явище, об’єднуючи літературну мову і подекуди мовні засоби, що перебувають за межею літературної мови. Описані основні зображально-виражальні засоби літературної мови. Але коли йдеться про твір або твори окремого автора, групи авторів, слід використовувати термін «художнє мовлення», адже у таких випадках ми розглядаємо не мову художньої літератури як цілісну систему, що існує об’єктивно, а використання елементів цієї системи для реалізації письменницького задуму.

Мовленнєва організація літературно-художнього твору являє собою сукупність мовленнєвих манер, представлених у творі. У ліричному творі це мовленнєва манера ліричного героя, у драматичному творі – мовленнєві манери персонажів-дійових осіб, у творі епічному, ліро-епічному – мовленнєві манери оповідача чи розповідача і персонажів.

6.1.Мовленнєва манера оповідача, розповідача в літературному творі

В епічному, ліро-епічному творі виділяють мовлення персонажів і мовлення оповідача.

Прийнято виділяти персоніфікованого і неперсоніфікованого оповідача. Персоніфікований оповідач (або розповідач) – один із персонажів твору. Від імені розповідача ведеться розповідь. Він, як і інші персонажі, має вік, ім’я, зовнішність тощо, так чи інакше бере участь у дії твору. Розповідач може бути або головним персонажем твору, або другорядним чи й епізодичним.

Розповідач-головний персонаж найбільш уживаний у творах автобіографічного характеру або таких, що наслідують цю форму, наприклад у повісті Марка Вовчка «Інститутка» (розповідь ведеться від особи головного персонажа твору – кріпачки Усті), у новелах М.Коцюбинського «Цвіт яблуні», М.Хвильового «Я (Романтика)» тощо.

Розповідач-другорядний персонаж не обов'язково бере безпосередню участь у зображуваних подіях, або ж ця участь епізодична. Такий розповідач принципово не відокремлений від того світу, про який він розповідає, сприймає він цей світ не як умовну, а як реальну дійсність. Розповідач-другорядний персонаж представлений, наприклад, в оповіданні П.Куліша «Орися». В ньому йдеться про щасливу життєву долю доньки сотника Таволги – Орисі. Розповідач хоча й не бере безпосередньої участі в описуваних ним подіях, не дистанційований від них повністю, виявляє себе у фіналі розповіді: «Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді – ще стала краща замужем...» і т. д. Аналогічну форму і той же тип розповідача має, наприклад, гоголівська «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Розповідач з'являється наприкінці повісті («Назад тому лет пять я проезжал чрез город Миргород... Боже, сколько воспоминаний! Я двенадцать лет не видал Миргорода...») і вступає в епізодичний контакт із героями своє розповіді.

Різновидом розповіді від розповідача є імітація у художньому творі щоденників, листів, інших документів («Записки українського самашедшого» Л.Костенко).

У цілому можна зауважити, що розповідь від особи розповідача посилює ілюзію достовірності зображуваного, акцентує увагу саме на особі розповідача.

Неперсоніфікований оповідач – постать максимально умовна. Від його особи ведеться оповідь. Він дистанційований від інших персонажів твору, у сюжетній дії участі не бере, зображувані події спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя. Така позиція передбачає, що оповідач є «всезнаючою особою» – він знає все про тих, про кого оповідає, навіть про їх думки, переживання, почуття. Про усіх персонажів твору оповідач висловлюється у третій особі (він, вона, дитя, Христя, Семен тощо).

Такий виклад художньої інформації називають традиційним, адже це – найдавніший спосіб переживання і відтворення автором зображуваної дійсності («Дон Кіхот» М.Сервантеса, «Повія» Панаса Мирного).

Неперсоніфікований оповідач – це особливий художній образ, видуманий письменником так само, як і всі інші образи. Особливість цього образу полягає у тому, що основний, а часто і єдиний засіб його побудови – притаманна йому мовленнєва манера, за якою постає певний характер, спосіб мислення, світосприйняття тощо.

У більшості випадків навіть у великому за обсягом творі витримується одна оповідна манера розповідача, оповідача. Але це не є обов’язковим і якщо певні зміни по ходу твору виникають, це потрібно брати до уваги, трактуючи твір. Саме такі зміни зустрічаємо у романі «Майстер і Маргарита» М.Булгакова, де оповідач по-різному веде оповідь, коли йдеться про членів Моссоліту (оповідач висловлюється у манері московського обивателя), про Майстра і Маргариту (оповідач висловлюється у манері романтичній, піднесеній), про Ієшуа і Понтія Пілата (оповідач висловлюється у манері строгого і точного історика).

Залежно від того, наскільки у творі виражена мовленнєва манера оповідача, розповідача, виділяють декілька типів оповіді, розповіді.

Найбільш простий тип – нейтральна оповідь – оповідь від імені оповідача, що будується у відповідності з нормами літературної мови, в основному у нейтральній стилістиці, тобто мовленнєва манера не акцентована.

Другий тип – розповідь або оповідь, що мають своєрідну мовленнєву манеру, з елементами експресивної стилістики, зі своєрідним синтаксисом тощо. Частіше трапляється експресивна розповідь, експресивна оповідь – рідше. Якщо перед нами експресивна розповідь, то мовленнєва манера так чи інакше співвідноситься з рисами характеру розповідача, окресленими за допомогою інших засобів і прийомів. Своєрідна мовленнєва манера оповідача також по-своєму характеризує носія оповіді. Скажімо, своєрідністю вирізняється оповідь в «Апокаліпсисі» М.Матіос. Джерело цієї своєрідності – досить активне використання у мовленні оповідача діалектизмів, елементів синтаксичної побудови висловлювань, притаманних мовленню жителів Закарпаття.

Ще один тип – розповідь-стилізація і оповідь-стилізація, з яскраво вираженою мовленнєвою манерою, у якій порушуються норми літературної мови. Особливо виділяється оповідь-стилізація, у якій лексика, стилістика, інтонаційно-синтаксичні побудови та інші мовленнєві засоби імітують розмовне, найчастіше просторічне, мовлення; така оповідь називається «сказом». Яскраво використана така оповідна манера у «Вечерах на хуторе близ Диканьки» М.Гоголя.