2.Фонетичні засоби мови літературного твору

До фонетичних засобів мови літературного твору належать фонеми (або звуки як варіанти фонем); наголос слів; інтонація мовних одиниць.

Розглядаючи виражальні властивості звуків у текстах літературно-художніх творів, передусім вирізняють такий узагальнений прийом, як звукопис.

Звукопис – це особлива повторюваність окремих звуків або їх сполучень, звуконаслідувальних слів у художньому тексті з метою створення звукового образу.

Отже, основні художні функції звукопису такі:

1.Виразніше, наочніше зобразити предмет або явище (або інакше – посилити смисловий образ образом звуковим): зіставте: «Дме вітер» і «Сердитий вітер завива» у Т.Шевченка; «Вдарив грім» і «Прокотився грім з розгоном» у М.Рильського;

2.Виразити почуття і настрій автора або персонажів літературного твору: В моїм серці і бурі, і грози, й рокотання-ридання бандур» у В.Сосюри; «Чолом тобі, моя мала хатина, де пахне хліб і зацвіта катран» у А.Малишка;

3.Надати мові більшої мелодійності, у віршованому творі – ще й посилити ритм.

Звукові повтори, як правило, характеризуються за типом повторюваних елементів, за характером звукових асоціацій, за місцем розташування.

Види звукових повторів за типом повторюваних звуків

Серед повторів окремих звуків розрізняють алітерацію та асонанс.

Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах:

Але було вже пізно мальвам,

І літові, і ластівкам,

Лиш далечінь синьоблагальна

Когось благала: не пускай

 

Радійте, груди, грозам і морозам.

Ті, що у творчу круговерть

несуть руїну, рабство, смерть.

Море, море, рокіт горя,

Посвисти пустель!

(П.Тичина)

Асонанс – повторення однорідних голосних звуків у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

(І.-Б.Антонич)

Слід зауважити, що особливого ефекту набуває поєднання асонансу з алітерацією: (П.Тичина: „О, панно Інно, панно Інно”; Т.Шевченко: „гармидер, гамір, гам у гаї”; А.Ахматова: „Вдали в долине играют Грига”). Як правило, у художніх текстах наявне саме таке поєднання.

Алітерація та асонанс можуть бути підкреслено немилозвучними – створювати у тексті задля виконання певних художніх функцій какофонію, тобто неприємне звучання:

Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,

бо вже по містах – хоч яких – все ажур,

і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,

як почуття щирих українських шкур.

(М.Семенко)

У цьому уривку за рахунок повторення ж, с, ч, ш, щ, які нагадують шипіння та сичання, створюється досить гнітючий звуковий ефект, посилений глухими х, к, а також дратівливою алітерацією на р.

Повторюватися у тексті можуть звуконаслідувальні комплекси, тобто сполучення звуків, що наслідують певні шуми довкілля. Прикладом такого повтору є уривок із повісті М.Коцюбинського „Дорогою ціною”: „Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Шу...шу...шу... – починав він здалека, шу...шу...шу... – шепотіло все разом...”.

Ще одним типом звукового повтору є повтор звуконаслідувальних слів (або ономатопея), при якому текст містить слова, що є прямою імітацією звуків, створюваних об’єктами, явищами дійсності: „Чути: кру! кру! кру! В чужині умру...” (Б.Лепкий); „А там дерева – люлі, І все отак зозулі: - Ку-ку!” (П.Тичина); Я йому... Б-б-бах... – відповідно вибухом біля штабу – Дзя-а-ах! – задзвеніли шибки (С.Скляренко).

Голоси тварин, звірів, птахів та інші звукові вияви навколишнього середовища у мовному тексті можуть передаватися також як наслідування за допомогою загальновідомих слів, аналогічних наслідуваним звукам:

„Спать підем, спать підем”, - довоєнною пісенькою запідпадьомкала перепілка...” (М.Стельмах); День змінювався ніччю, а поїзд все гуркотить, кидаючи тривожний гудок у степи: „І-іду-у-у” (І.Цюпа).

Словосполучення „спать підем” майже збігається із звуками, які витворює перепілка, а гудок паровоза надзвичайно подібний до слова „іду”.

Види звукових повторів за типом звукового сприйняття

За типом звукового сприйняття повтори звуків можуть бути прямими чи асоціативними.

Прямі звукові повтори викликають безпосередні враження про певні звуки наколишнього середовища – звуки, які видають тварини, люди, механізми тощо, звуки, властиві природнім явищам. Такий прийом побудови звукового образу називається звуковідтворенням. При звуковідтворенні повторюватися можуть окремі звуки, звуконаслідувальні комплекси, звуконаслідувальні слова.

Найчастіше за допомогою звуковідтворення письменники змальовують пейзажі, природні явища. Так, за допомогою алітерації, та повтору звуконаслідувальних комплексів Т.Шевченко майстерно зобразив берег, порослий осокою, що шелестить від вітру:

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває,

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

„Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се” – тихесенько

Спитає-повіє,

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

(Т.Шевченко, „Утоплена”)

Тільки в першому рядку тут немає свистячих приголосних с і з. Зате є два в і два г. Вони ніби починають мову про вітер. А далі за допомогою звукових поєднань се, сі, су, ос, че, ше, хе та інших комбінацій цих звуків витворюється імітація розмови вітру з осокою.

Асоціативні звукові повтори. Звуковий образ може будуватися також завдяки використанню опосередкованих асоціацій, коли накопичення певних звуків викликає у свідомості людини смакові, кольорові уявлення або ж збуджує певні емоції (страх, радість, гнів, відчуття напруженості, відрази, неспокою), чи молитовні відчуття, відчуття задоволення, святковості, легкості тощо. Такий прийом побудови звукового образу найчастіше називають звуковим символізмом.

Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике, тверде, різке, неприємне, сильне, а з м’якими – м’яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве.

Звуковий символізм використовувався письменниками з давніх часів. Виражальні можливості звуків, у тому числі асоціативні, знали ще античні поети й оратори (Горгій, Демосфен, Цицерон). І в українському фольклорі та в давній українській літературі є численні приклади майстерного звукового асоціативного увиразнення мови. Проте найактивніше засоби звукового асоціативного увиразнення почали використовуватися у новітній літературі – у художніх творах символістів (П.Верлен, А.Рембо). У зв’язку з творчістю символістів і виникло поняття – „звуковий символізм”. Далі більшою чи меншою мірою асоціативні можливості звуків (звуковий символізм) застосовуються у творах інших поетів та прозаїків.

У свій час М.Ломоносов писав про ті емоції, які можуть викликати звуки російської мови: „... а способствовать может к изображению великолепия, великого пространства, глубины и вышины, также и внезапного страха… е, и, ю – к изображению нежности, ласкательства… через я показать можно приятность, увеселение, нежность, через о, у, ы – страшные и сильные вещи: гнев, зависть, боязнь и печаль”.

Зрозуміло, одні і ті ж звуки у різних авторів чи навіть у різних творах одного і того ж автора можуть мати різне значення. У кожному випадку потрібно враховувати контекст, особливості світосприйняття того чи іншого автора.

В.Пахаренко наводить найпоширеніші в українській мові символічні значення деяких звуків [Пахаренко В.,С.114-115]:

«о» – спів, радість, відвага, сила духу;

«а» – радість, страх, білий колір;

«і» – ніжність, кохання, спокій, краса, молитва, синій колір, вишина, захоплення, подив, переляк;

«у» – сум, страх, біль, жаль, передчуття смерті:

Кружить, кружить на трупами крук (І.Качуровський);

«г» – битва, натовп, зловісність:

Гармидер, гамір, гам у гаї (Т.Шевченко);

«р» – рішучість, брутальність, трагізм, суворість, героїзм, рух:

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

(Т.Шевченко);

-шиплячі, свистячі «ж», «ч», «ш», «дж», «з», «ц», «с», «дз» – сум, смерть.

«л» – любов, ласка, ніжність, м’якість, лагідний смуток.

В.Пахаренко на прикладі уривків із двох поезій демонструє і можливу розбіжність у символічному навантаженні одного звука.

Гроза пройшла… зітхнули трави,

Квітки голівки підняли,

І сонце, тепле і ласкаве,

Спинило погляд на землі.

(Олександр Олесь)

Дванадцять літ кривавилась земля

І зціпеніла, ствердла на каміння.

І застелило спалені поля.

Непокориме покоління.

(Олег Ольжич)

Перший з поетів, Олександр Олесь, неоромантик, ніжний лірик. У його творі алітерації на «л» втілюють саме типові, «ласкаві» значення цього звука. Другий поет, Олег Ольжич, неокласицист, сповідальник культу сильної волі, рішучості, боротьби. У його творі символіка «л» зовсім інша, пов’язана з жорстокістю, незмиренністю тощо.

Повтори звуків за місцем розташування

Враховуючи місце розташування звукових повторів, найчастіше у віршових строфах, рідше – у прозових реченнях, виділяють звукові анафору, епіфору, стик, кільце та їх комбінації.

Анафора (звукова) – це повтор однакових звуків на початку суміжних слів, словосполучень, віршових рядків, прозових речень:

Хтось ударив по серцю моїм –

І забилося серце в огні золотім.

І посипались іскри мені,

І в дзвінкі обернулись пісні.

(М.Зеров)

Місто от-от згасне, замре, навіки заніміє –

без хліба, без води, без ласки дружньої.

(П.Тичина)

Особливим прийомом щодо використання звукової анафори є творення монофонів. Монофони – це слова, що починаються у зв’язному тексті однаковим звуком:

Сипле, сипле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, -

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, -

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи.

Срібні співи серенад, -

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

(В.Кобилянський)

Наведений вище текст повністю складається з монофонів. Як бачимо, відчуття смутку, сну, самотності у тексті створюється швидше накопиченням звукосполучень із звуком с, ніж самим змістом поетичних рядків.

Слід зауважити, що подібні чисто звукові анафори зустрічаються нечасто. Як правило, звукова анафора збігається з анафорою лексичною, синтаксичною. Найчастіше як чисто звукову анафору розглядають повтор сполучників, прийменників, часток. Повтор повнозначних слів, словосполучень, речень розглядають у складі лексичних стилістичних фігур.

Епіфора(звукова) – повтор однакових звуків наприкінці суміжних віршованих рядків, прозових речень:

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

(Л.Костенко)

Стик – це зіткнення однакових звуків наприкінці одних слів, рядків і на початку наступних:

О семигори горя, цвинтар велій,

І я тут згину, як прийде пора.

(В.Стус)

Кільце – це поєднання в одному тексті анафори та епіфори. Однакові звуки (найчастіше у складі слів) становлять початок і завершення тексту. Цим значною мірою акцентується смислова, синтаксична та інтонаційна єдність висловленого, його поетичність, емоційність: «Здаля сміялась струнка тополя» (П.Тичина).

Отже, згадані вище звукові повтори підсилюють і підкреслюють якусь думку, привертають увагу читача, слухача до тих змістових елементів, які автор хоче найбільше виділити. Повтори звуків за місцем розташування демонструють особливу поетичну майстерність автора.