8.Номінативне і риторичне художнє мовлення

Художнє мовлення може бути номінативним або риторичним. Номінативне мовлення пов’язане із прагненням автора твору до точності художнього слова, що вимагає передусім нейтральної лексики, простих синтаксичних конструкцій, відсутності тропів тощо. Риторичне мовлення орієнтоване на використання у великій кількості засобів лексичного увиразнення (піднесена і знижена лексика, архаїзми та неологізми тощо), тропів, стилістичних фігур. Номінативність чи риторичність може бути притаманна творам як прозовим, так і поетичним, хоч більшість поетичних творів все ж мають риторичний характер.

Власне, для характеристики поетичних творів з огляду на використання у них виражально-зображальних засобів використовуються терміни «автологічна поезі» («автологічні вірші») та «металогічна поезія» («металогічні вірші»).

Вірші, у яких відсутні тропи і стилістичні фігури, мають назву «автологічні вірші». Прикладом автологічної поезії є, скажімо, «Садок вишневий коло хати...» Т.Шевченка.

У цьому вірші Т.Шевченко прагне закарбувати ідеально досконалу для людини модель життєустрою, модель, яка здавна виробилася у свідомості українців. Сутність цієї моделі – у дотриманні родинного укладу, в гармонійному зв’язку людини з природою і Богом, у врівноваженні духовного і матеріального буття. Реалізує цю модель поет у картині села, у якому панує гармонія людини і природи (люди віддаються хліборобській праці, яка приносить задоволення; ввечері збираються вечеряти коло хати, у садку; навкруги – вишні, гудуть хрущі). У цьому світі гармонійно поєднані праця і мистецтво (дівчата вертаються з поля співаючи). Люди з’єднані з космосом, з Богом (над вечерувальниками в саду сяє зіронька, що є символом Божественного устрою світу).

Найменший порух дисгармонії у цьому світі одразу ж «втихомирюється» злагодженістю, красою буття:

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Т.Шевченко не нав’язує читачам своїх асоціацій щодо кожного елемента змальовуваної ним картини. Навпаки – він прагне долучити читачів до власної творчості. Саме тому у вірші змальовані лише окремі штрихи ідилічної картини. Решту деталей, інші дії, предмети, пов’язані з ними, кожен читач має доуявити, домислити, спираючись на пам’ять власного серця, на власний життєвий досвід.

Легкості сприйняття деталей вірша сприяє те, що деталі ці – прозорі, основані на звичному для людини зоровому і слуховому сприйнятті: ось «садок вишневий», ось «плугатарі з плугами йдуть», ось «сім’я вечеря коло хати» (зорові образи); ось хрущі «гудуть», соловейко «співає», ось нічна тиша (слухові образи).

Та й самі слова, за допомогою яких поет ніби навіює все нові й нові уявлення читачам, теж прості, майже прозаїчні. Як уже зазначалося, серед них майже немає «мовних прикрас» (метафор, порівнянь, метонімій тощо). Є хіба три епітети, які до того ж стоять на межі між означенням інформативним (прямим) і художнім: «маленькі діточки», «вечірня зіронька», «вишневий садок». Художності цим реальним означенням додають хіба що додаткові емоційні нашарування (все це – миле, ласкаве, приємне, дороге). Та є ще декілька пестливих форм: «садок», «зіронька», «соловейко», «діточки», які «натякають» на авторське ставлення до зображуваного.

Слід додати, що зображена картина підкреслено динамічна (жива): плугатарі «йдуть», сім’я «вечеря», дочка «вечерять подає» і т.д. І ця динамічність теж ніби підштовхує читача до співтворчості, активності.

Отже, підкреслена відсутність образних засобів дає особливий простір уяві читачів, не обмежує її ніяким чисто авторським баченням. Читач не слідкує за розвитком авторських асоціацій – він вільно творить асоціації свої. І сприймає завдяки цьому основний емоційний тон поезії «Садок вишневий коло хати...», її пафос – замилування простим, природним ладом трудового життя, родинним щастям, духовною красою українського народу.

Варто тільки додати, що присутній в поезії і тон інший. Він «вгадується» завдяки урахуванню часу її створення. Написаний вірш у період арешту Т.Шевченка як одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства; в один із днів, коли поет перебував у камері-одиночці каземату. Тому драматичний контекст кріпосницької реальності, особистої долі Шевченка накладається на ідилічні малюнки й оповиває їх сумом.

До автологічного способу організації поетичних творів зверталися й звертаються і інші поети.

Когда так много позади всего, в особенности горя,

Поддержки чьей-нибудь не жди,

Сядь в поезд, высадись у моря,

Оно обширнее, оно и глубже.

Это превосходство не слишком радостное, но

Уж если чувствовать сиротство, то лучше в тех местах

Чей вид волнует, нежели язвит.

(И.Бродский)

Автологічним є вірші Г.Чубая «Березень», «Чому так посмутніла ти?».

У сучасній українській ліриці автологізм найбільш притаманний Л.Талалаю:

Неначе іншим бачиш літо

І степ, і сонце, і жнива,

Коли і запахом, і цвітом

П’янить-підкошує трава.

На противагу віршам автологічним існують вірші металогічні – у яких тропи, стилістичні фігури використовуються, причому активно. Ось приклад металогічної поезії:

Вода догоряє під кленом,

В ній клен

догоряє під кленом.

І скляр зупинився,

стоїть…

Не треба – кажу –

не скліть. (М.Воробйов)

До металогічних поезій належить поезія П.Тичини «О панно Інно…»

Цей вірш присвячено Поліні Коновал, дівчині яку дуже сильно любив молодий Павло Тичина, яка надихала поета на геніальну любовну лірику. Але кохання це було нещасливим. Поліна була дочкою українського письменника Івана Вороньківського. І молодий Тичина мріяв бачити її щирою українкою. Але І.Вороньківського репресували, а Поля зрадила ідеали і батька, і коханого. Вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, сама не раз відзивалася про Україну як «яничарка». Та все ж кохання до Полі у Тичини було таким потужним, що болючу згадку про нього не міг убити й час. Вже в останні роки свого життя, сам по суті майже зрадивши Україну, поет мріяв написати трагічний поетичний твір, який закінчувався би одним лише розпачливим вигуком: „Поля зрадила!”. Але зрілий Тичина – окрема тема літературознавчого аналізу. Тичина молодий – це передусім щирі, відверті, сповнені любові до людей і до України почуття. І от молодий Тичина, який дуже тяжко переносив розрив з Поліною, зустрічається ще з одним коханням. У Поліни була сестра Ганна, за тодішньою модою її неофіційно звали Інною. Ця Інна-Ганна палко й жертовно любила Тичину, навіть освідчилася йому в коханні, але ж не могла замінити сестри. Вірш „О панно Інно...”, очевидно, був написаний за гарячими слідами розриву з Поліною і після освідчення Інни. Написаний закоханим, який почувається самотнім, знає, що любив так, як дано любити раз на віку, а щастя не зазнав.

Отже, мотив вірша – відтворення смертельної туги за втраченим коханням, переплетеної зі світлим спогадом про нього.

Ліричний герой поезії звертається до закоханої у нього панни Інни, але передусім перед ним постає образ іншої – тієї що покинула, зрадила. Любові саме до неї ліричний герой позбутися не в силі. Знаходимо підтвердження тому, аналізуючи використання мовно-образних засобів. У межах першої строфи слово „любов”, пов’язане із почуттям до сестри Інни, повторюється тричі у різних варіаціях (любив, любив? любові). Цей повтор посилюється тим, що на фігуру повтору накладається фігура риторичного запитання – «Любив?». Це болісне запитання-зойк, яким підкреслюється, що ліричному герою не під силу навіть збагнути до кінця невідворотність „минулого часу” щодо свого кохання, він забуває, що його любов – це уже те, що було колись.

Силу, красу, незвичайність колишньої любові підкреслюють також метафоричні епітети-неологізми („дитинно”, „злотоцінно”), завдяки яким унаочнюється порівняння кохання із найціннішим (із дитиною) і дуже гарним, також цінним (із золотом). Але згадка про красу цієї любові ніби перекреслюється гірким висновком, сформульованим за допомогою метафори і епітета: «любові усміх квітне раз – ще й тлінно».

Ліричного героя через зраду оточує лише холодна самотність. Відчуття холоду і самотності увиразнюється використанням антитези: коли любив – „Цвіли луги”, а зі зрадою приходять холодні „Сніги, сніги, сніги…”. Отже, весна любові протиставляється снігам зради.

Схвильованість героя, його розпач передається завдяки використанню апосіопези (обриву) („Сніги...”; «Давно…», „Цвіли луги...”). За кожним цим обривом вгадуються спогади, розпачливі думки. Вони ніби доповнюють картину, яка змальовується „реально”. Особливо – останній рядок 1-ї строфи , що підкреслює космічний холод, який ніби заморожує і вбиває у душі поета згадку про «любові усміх»: «Сніги, сніги, сніги…».

Друга строфа вже не опосередковано, а прямо присвячена Інні. Це вона в зимовий вечір освідчилася поетові і тим полегшила його муки. Освідчення дівчини майстерно змальовано називними реченнями з двох або одного слів (Зимовий вечір. Тиша. Ми). У цих реченнях – лише натяки на можливі дії, але за натяками кожен читач може побачити свою картину, розгорнути, домислити її, тобто долучитися до співтворчості на основі власного життєвого досвіду, власних почуттів.

Ліричний герой захоплений Інною. Ще в попередній строфі ми „прочитуємо” це захоплення у шанобливих звертаннях, до складу яких входять шляхетне „панно”, емоційно забарвлені епітети „люба, „ніжна”. У другій строфі очі Інни ліричний герой порівнює з музикою, співом (до речі, це порівняння – найцінніше для самого П.Тичини. Він, скажімо, навіть не уявляв собі, як міг би закохатися у жінку, що не любила б музику, не вміла б співати). Про пошану, шляхетне, делікатне ставлення до дівчини свідчить вживання займенника „Ви” з великої літери.

Але любов Інни – також нерозділена. Звичайно, ліричному герою може й легше було б поступитися, дати можливість хоч Інні стати щасливою. Тим паче, що „хтось” (швидше – внутрішній голос ліричного героя) кричить йому „Ти рідну стрів”, і з цією рідною – знову можливе „небо, шепіт гаю...” На жаль, щаслива картина знову завершується апосіопезою (обривом). Як і в першій строфі, за цим обривом – також багато почуттів, думок, сподівань, тільки вже не гірких, а обнадійливих, світлих. Але ж надія з’являється лише на мить. Намічену антитезу „Я Вам чужий” – „Ти рідну стрів!” ліричному герою, перемогти не вдається. Виявляється, навіть за прекрасними очима Інни поет бачив все ж очі коханої, колишньої, не забутої. І сама Інна не може замінити кохану. Ця думка висловлена у вірші за допомогою метонімії („О ні, то очі Ваші” – тобто, це Ви, Інно, а не вона, кохана). Ліричний герой ридає через гіркоту такого свого висновку, але змінити нічого не може.

Остання спроба вибору (Сестра чи Ви?) завершується визнанням того, що любов, якою її розуміє ліричний герой, яка потрібна йому, все ж залишилася в минулому (Любив...). Знову обрив, за яким – і глибина розпачу, і сум, і ще багато думок, які кожен може „домислити”.

Слід зауважити, що в другій половині другої строфи активно використовується стилістична фігура – еліпсис: замість слова чи слів, які можна було б використати у „повному” варіанті речень, поставлені тире. Ці тире заповнюють пропущені елементи речень (І раптом – небо, шепіт гаю...), або ж символізують чисто „семантичні” пропуски – у тих випадках, коли граматично речення завершене (Я вам чужий – я знаю). І в першому, і в другому випадках читач знову ж таки має змогу „домислити” вир почуттів, яким сповнена душа ліричного героя. Водночас, еліпсис робить речення динамічними, а тому також є засобом, який підкреслює напругу, силу почуттів героя: його схвильованості, вагань, розпачу.

До аналізу поезії „О панно Інно...” долучився літературознавець Василь Пахаренко, який пропонує враховувати роль фоностилістичних засобів у змалюванні настрою, почуттів ліричного героя. Роздуми В.Пахаренка пов’язані з інтерпретацією уявлень про звуковий символізм.

Хід міркувань літературознавця такий. Нагадаємо, пише він: вірш відтворює смертельну тугу за втраченим коханням, переплетену із світлим спогадом про нього. Так от, у першій строфі найчастіше повторюється звук „н” – 33 рази. Він відповідає світлому, ніжному почуттю. Як і звук „і” – цей звук вживається 15 разів. „Звук „о” асоціюється з болем, білим кольором, снігом, смертю – у строфі 21 „о”. Дуже багато у вірші м’яких звуків – аж 21, вони увиразнюють ніжність. Ще одне прикметне спостереження: у першій мажорній строфі шиплячих лише 3, у другій – мінорній – 10. А це печальні, темні звуки. Отже, навіть звуковий ряд взаємопов’язується з лексичним, образним і сприяє найефективнішому втіленню художнього завдання.

Отже, при аналізові літературних творів важливо враховувати, якою мірою використовуються тропи і стилістичні фігури у тому чи іншому творі, у творчості того чи іншого письменника взагалі. Це – важливий показник індивідуально-авторського стилю.

Особливого значення цей показник набуває для віршованих творів

Але! Слід мати на увазі, що, знову ж таки, їх кількість не може свідчити про міру досконалості твору. Існують поезії, в яких тропи, стилістичні фігури відсутні (чи майже відсутні), а довершеність цих поезій беззаперечна. Образна система у таких творах будується за допомогою інших засобів.

Література до теми:

1.Білоус П..В. Вступ до літературознавства. Теорія літератури. Психологія літературної творчості: Лекції/ П.В.Білоус. – Житомир: Рута, 2009, С.60-71.

2.Введение в литературоведение: Учебник/ Н.Л.Вершинина, Е.В.Волкова и др.; под общей редакцией Л.М.Крупчанова. – М.: Издательство Оникс, 2005, С.50-96.

3.Галич О, Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – Київ: Либідь, 2001, С.176-237.

4.Літературознавча енциклопедія: У двох томах/ Автор-укладач Ю.І.Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. - 608с.

5.Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С.47-64

6.Пахаренко В.І. Осови теорії літератури. – К.:Генеза, 2009, С.94-115.

7.Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003, С.208-316

8.Фесенко Є. Теория литературы: Учебное пособие. – М.: Едиториал УРСС, 2005, С.102-169

Питання для самопідготовки:

1.Чим різняться поняття «літературна мова» і «мова художньої літератури»?

2.Схарактеризуйте види звукових повторів за типом повторюваних звуків.

3.Схарактеризуйте види звукових повторів за типом звукового сприйняття.

4.Схарактеризуйте повтори звуків за місцем розташування.

5.Схарактеризуйте типи і функції хронологічної маркованої лексики у літературному творі.

6.Схарактеризуйте типи і функції лексики іншомовного походження у літературному творі.

7.Схарактеризуйте типи і функції розмовної лексики у літературному творі.

8.Схарактеризуйте типи і функції груп слів обмеженого вживання у літературному творі.

9.Схарактеризуйте форми вираження і функції порівняння у літературному творі.

10.Схарактеризуйте форми вираження і функції метафори у літературному творі.

11.Схарактеризуйте алегорію, символ, гіперболу, літоту, перифраз, іронію, їх функції у літературному творі.

12.Схарактеризуйте метонімію, синекдоху, форми перенесень значень, функції цих тропів у літературному творі.

13.Схарактеризуйте типи і функції епітета у літературному творі.

14.Схарактеризуйте різновиди стилістичних фігур у літературному творі, їх функції.

15.У чому полягає різниця між оповідачем і розповідачем у літературному творі? Які типи мовленнєвої манери можуть бути притаманними оповідачу, розповідачу?

16.Схарактеризуйте одноголосся та різноголосся як особливі способи організації мовлення персонажів у літературному творі.

17.Наведіть приклади типів характеротворення персонажів за допомогою їх мовленнєвих партій.

18.Схарактеризуйте монолог, діалог, полілог як форми організації мовлення персонажів літературного твору; їх типи та функції.

19.Схарактеризуйте номінативне і риторичне мовлення як основні різновиди організації художнього мовлення у літературному творі.