4.Тропи у мові літературного твору

Тропи – це слова і вирази, вжиті не у прямому, а у переносному значенні. Тропи є засобом творення так званої інакомовної образності, коли образ виникає завдяки зближенню одного предмета, явища з іншим. При цьому художній ефект тропа зазвичай тим сильніший, чим далі знаходяться одне від одного зображувані предмети, явища.

Отже, тропи допомагають змалювати зображуване виразно, поетично і дати йому відповідну оцінку.

До тропів відносять: порівняння, метафору, епітет, метонімію, синекдоху, гіперболу, літоту, алегорію, символ, перифраз тощо.

Порівняння

Порівняння – це троп, що пояснює ознаки одного явища чи предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього. Отже, порівняння являє собою сполучення слів, які є назвами двох предметів (явищ, дій), що зіставляються у теперішньому часі (на наших очах). Виходячи з цього, у порівнянні можна виділити предмет порівняння (те, що порівнюється) і образ порівняння (те, з чим порівнюється предмет порівняння). В українській мові основою для співставлення предмета і образа порівняння найчастіше виступає дієслово: сидіти, як на ножах; крутитися, як дзига; вчепитися, як рак. Основою для співставлення може виступати і прикметник, дієприкметник: тонкий, як цигарковий папір; втомлений, як собака.

Найчастіше серед порівнянь зустрічаємо порівняльні конструкції, що будуються:

1.За допомогою порівняльних сполучників (мов, немов, ніби, наче, як, ...): Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М.Рильський); „Слова на устах товпилися, мов золоті бджоли (Олег Ольжич); Йосип завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка (М.Хвильовий). Така форма вираження притаманна більшості порівнянь.

Замість порівняльних сполучників можуть використовуватися слова «подібний», «схожий», «здається» тощо: На людське серце свічка є подібна (Б.-І.Антонич).

Сполучник може бути опущений: Мила йде – по воді пливе (Нар.пісня); Подивилась ясно – заспівали скрипки (П.Тичина); Ми – двоє крил. І ти і я (І.Драч).

У цьому випадку порівняння за формою наближається до метафори. Критерій розмежування двох тропів такий: якщо два предмети, явища порівнюються – перед нами порівняння, якщо два предмети, явища ототожнюються – перед нами метафора.

І предмет порівняння, і образ порівняння може бути виражений як окремим словом, так і словосполученням. Це положення справедливе і для всіх інших типів порівнянь.

Трапляється скорочене порівняння, у якому одна з частин визначена невиразно, але її легко встановити із контексту:

Коло серця – мов гадина

чорна повернулась.

(Т.Шевченко)

Мається на увазі: «На серці зробилося так важко, немов його обвила чорна гадина».

2.За допомогою іменника в орудному відмінку: Синє море звірюкою то стогне, то виє (Т.Шевченко); Каштани, до вікон припавши, розквітли під ніч – свічниками (В.Лесич). За возом наполоханими пташенятами злітав сухий лист (М.Стельмах); А дерево кружляє вихором (В.Стус). Дорого б віддав, аби відкрутити тиждень назад і їхати тоді, коли життя тріпотіло в руці впійманим у небі буслом (М.Меднікова).

3.За допомогою описового звороту: Тихий Андріївський узвіз, київський Монмартр (анітрохи не схожий, зронила Василина), де вони вмостилися у маленькій кав’ярні під величезним каштаном, теж слугував прикладом реінкарнації (М.Меднікова). Ой ти дівчино, з горіха зерня (І.Франко).

Ще один, особливий, тип порівняння – заперечувальне (негативне) порівняння, яке побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів, у такому порівнянні образ порівняння подається із запереченням «не». Ця форма порівняння найбільш типова для фольклорної поезії (ой то ж не зоря – дівчина моя), хоч зустрічається і в поезії індивідуально-авторській:

Не тополю високую вітер нагинає –

Дівчинонька одинока долю зневажає.

(Т.Шевченко)

До розряду особливих можна віднести і такі види порівняння:

-приєднальне порівняння, в якому спочатку подається образ порівняння, а коли вичерпана тема, що стосується образу, після сполучникового слова „так” подається предмет порівняння:

Як човен веселий, відчаливши в море,

По синім кришталі за вітром летить

І веслами воду і пінить, і оре,

Лебежою шиєю в хвилях шумить, -

Так дикий арап, поводи відпустивши

Коню вороному, в пустиню біжить.

(Л.Боровиковський)

-порівняння-психологічний паралелізм – паралельне зображення двох-трьох явищ з різних сфер життя. Так, часто у народній творчості картини природи пов’язуються з душевними настроями людини:

Стоїть явір над водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька,

Козак зажурився.

(Народна пісня)

Гей у лузі червона калина, гей, гей, похилилась;

Чогось наша славна Україна, гей, гей, зажурилась

А ми ж тую червону калину, гей, гей, піднімемо;

А ми ж свою славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

(Українська народна пісня „Розлилися круті бережечки”)

-порівняння-запитання – у такому порівнянні образ, що порівнюється, ставиться у формі запитання:

Що там в полі забіліло?

Ой, чи гуси, чи лебеді?

Тепер гуси не літають,

А лебеді не плавають –

То татари полон женуть...

За ознакою усталеності у мові порівняння поділяються на загальновживані (голос, як грім; на віку, як на довгій ниві; забув, як лихий сон; росла, як квітка, гарна, неначе намальована) і індивідуально-авторські (у П.Загребельного: мов каплиці смутку – про київські храми; мов спів – про камінь, з якого збудована церква; у О.Чорногуза: Його мозок запрацював, як ЕОМ у критичному режимі). Як бачимо, індивідуально-авторські порівняння характеризуються оригінальністю, незвичною, новою образністю.

Порівняння допомагають увиразнити і позитивну, і негативну оцінку. З огляду на це можливе виділення порівнянь позитивного та негативного типу. Виразно позитивними є порівняння як весняна днина, як соколине крило, мов усміх, як молода дівоча душа, мов пташка в клітці, як пелюсток троянди. Негативна оцінка втілюється у порівняннях мов скажений собака, мов дотики змії. Позитивні порівняння, як правило, передають ліричний настрій і світовідчуття автора, негативні – формують іронічне або сатиричне забарвлення тексту.

Метафора

Метафора – це троп, у якому ознаки одного явища, предмета переносяться на інше за подібністю між ними. Отже, в основі метафоризації лежить мисленнєва операція порівняння. Метафора є „згорнутим порівнянням”, яке можна „розгорнути”:

Досі сниться метелиця маю,

Завірюха херсонських вишень...

(Є.Маланюк)

У наведеному уривку метафоричними є словосполучення метелиця маю, завірюха вишень. У цих словосполученнях слова „метелиця”, „завірюха”, вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на атмосферні явища, а в переносному, яке виникає внаслідок подібності: май – як метелиця (біла), вишні – як завірюха (білі, багато цвіту).

Форми вираження метафори різноманітні.

Типовою метафоричною формою є бінарна структура – іменне чи дієслівне словосполучення. Один із членів такого словосполучення виступає у прямому значенні, є основою метафоризації – або метафоризантом, інший має значення переносне, є образом метафоризації – або метафоризатором.

У дієслівних словосполученнях метафоризантом є іменник. Дієслово у дієслівних метафоричних словосполученнях виступає метафоризатором.

Іменник може виступати суб’єктом дії: Ген в кожусі попелу вовтузиться багаття... (І.Драч); В давній золотій печалі лебедіють небеса (Д.Павличко); Дика темрява скребе одвірок зажирущим пазуром (В.Свідзинський); Дихали, дихали віхоли В долині й на оболоні (І.Драч). Іменник, на основі якого формується метафоричність дієслова, може виступати також об’єктом дії: Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть (В.Підмогильний); Не топися в осені! Будь мені добрішою! (І.Драч).

У метафоричних іменних словосполученнях можуть бути представлені два іменники. Один з них має пряме значення й виступає метафоризантом, інший іменник має значення переносне і є метафоризатором: Так хмиз століть упав на інший хмиз (І.Драч); глибина небес, вогонь пшениці. Досить часто у тексті іменник-метафоризант може бути представлений у вигляді прикметника, похідного від цього іменника (пор. щебет дітей – дитячий щебет):

Я чую стогін в кожній цій стіні,

Дитячий щебет всіх десятиліть.

(І.Драч)

До числа іменних метафор можна віднести такі, у яких метафоризатором виступає означення (прикметник, дієприкметник, прикладка): чорняве полум’я, вибілені хмари, місяць-однолюб. Подібні метафори у літературознавчих дослідженнях відносять також до числа епітетів – метафоричних.

Метафорами можуть бути й однослівні найменування, порівняльно-переносний зміст яких усвідомлюється із контексту. Такою є метафора „чортенята” у поезії Ю.Андруховича „Пісня мандрівного спудея”:

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ –

Туди, де кров з любов’ю черленяться,

Де пристрастей і пропастей сувій...

Із подальшого контексту стає зрозумілим, що назва „чортенята” є образним найменуванням віршів.

Серед однослівних виділяються метафори, у яких метафоричне значення виникає внаслідок використання словотвірних засобів. Скажімо, у розряд метафоричних найменувань переводить слово „хмара” суфікс зменшення-пестливості (хмаренятко), оскільки додає до значення іменника – назви неістоти – елемент значення, пов’язаний із істотами. Подібними за способом творення є метафори ляковище, холодило.

Різновидами метафори є персоніфікація та уособлення (або прозопопея). Персоніфікація – надання предметам, явищам природи і тваринам властивостей людини, «олюднення» їх:

Ходила яблуня і стукала у вікна,

Хазяїна шукала навздогад…

(Л.Костенко)

Уособлення – перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи або навіть абстрактні поняття:

Ой, не крийся, природо, не крийся,

Що ти в тузі за літом, у тузі…

(П.Тичина)

Часто у літературних творах використовуються розгорнуті метафори, що малюють широку образну картину: „Як тихо ніч чудове покривало розкинула над сонною землею”.

У літературно-художніх текстах тропи можуть виступати не в „чистому” вигляді, а у взаємодії. Досить часто у такій взаємодії використовуються метафора і порівняння:

І стоїть він [Шукшин], як серце грози,

І очищує громом...

(І.Драч)

За статтю його виключили з партії, вигнали зі школи, витурили з сорокаквартирного. Він потріпотів-потріпотів, як метелик у сачку, оббиваючи пилок наївності з крилець, попобігав у пошуку хліба щоденного і в Києві, і в селі (М.Меднікова).

Наявні в мові метафори можна поділити на усталені, загальномовні, «стерті» внаслідок частого використання і індивідуально-авторські, оригінальні. До «стертих» метафор можна віднести такі, як вушко голки, язик полум’я. Індивідуально-авторські метафори одноразово використовуються автором у тій чи іншій ситуації у літературному творі. Приклад індивідуально-авторської метафори: “Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків” (М.Коцюбинський).

Образність «стертих» метафор майже не відчувається носіями мови, на відміну від образності метафор індивідуально-авторських. Саме останні є засобом творення образності у літературному творі.

Алегорія

Алегорія – це спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями. Алегорія може замінювати собою певне абстрактне поняття (скнарість – вовк, хитрість – лисиця, боягузтво – заєць), або певну думку («погано бути під керівництвом злим, жадібним – «Біда вівцям, де вовк пастушить»; «досвідчену людину нелегко обманути» – «Старого горобця на полові не обдуриш»). Алегоричний образ може замінювати інший конкретний образ (каменярі у поезії І.Франка «Каменярі» є борцями за волю України. У „Досвітніх огнях” Лесі Українки в образі досвітніх огнів утілені революційні настрої робітників).

Алегорії найчастіше зустрічаються у байках, але, як бачимо, можливі алегорії і текстах інших жанрів.

Особливий різновид алегорії – езопівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа). Це – спосіб замаскованого вираження думок через натяки і недомовки для того, щоб уникнути цензурних заборон і переслідувань. Алегоричний образ у «езопівських текстах» може бути досить широким. Скажімо, у драматичній поемі Лесі Українки «Оргія» під виглядом турецької провінції зображено поневолену Україну. Відповідно, за кожним «турецьким» образом стоїть образ український. У сонеті Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада…» – картина життя у Радянському Союзі після смерті Сталіна, яка вміщує і алегоричне зображення Сталіна, і комуністів, і громадян Союзу, які перебували під владою тоталітарного режиму, і взагалі – зображення тієї духовної атмосфери, яка настала в країні після смерті Сталіна.

Алегорія багато в чому подібна до метафори, оскільки, як і метафора, будується на схожості предметів і явищ. Окремі науковці навіть відносять алегорію до різновидів метафори, вказуючи втім на низку ознак, які розрізняють метафору і алегорію [Пахаренко В., С.101-102]:

-якщо метафора творить одиничний, конкретний образ, то алегорія проходить через увесь твір, в’яже в одну цілісність ряд споріднених образів, тобто алегорія може існувати тільки у такому контексті, який свідомо будується із розрахунком на алегоричне сприйняття;

-у метафорі представлений один вимір, лише наділений ознаками іншого, а в алегорії завжди проступають два плани – зовнішній, конкретний, інакомовний, і прихований під ним внутрішній (дійсний зміст, який маскується);

-алегорія завжди конвенційна (умовна, побудована на усталених уявленнях), тобто передбачає якісь уже попередньо відомі співвідношення між двома зіставлюваними явищами, тоді як метафора може бути новою і несподіваною.

Символ

Символ посідає особливе місце у системі образних лексичних засобів. Це словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (сонячні кларнети П.Тичини – символ гармонії та краси Всесвіту). Символом може бути не тільки слово, а й сам предмет (лотос – символ божества в індійців; хліб-сіль – символ гостинності в українців; блакитний колір – символ надії; зозуля – символ охопленої тугою жінки; ворон – символ горя, нещастя тощо); водночас слово-символ використовується не тільки в літературному тексті – це й знаряддя філософського, релігійного осягнення світу. В.Пахаренко відносить словесний символ, як і алегорію, до різновидів метафори [Пахаренко В., С.102-103].

Чим розрізняються алегорія і символ?

Алегорія, як і символ, виражає сутність явищ, предметів, але це вираження – однозначне, виключно двопланове: на одному плані – відображуване явище, на другому – його алегоричний образ. Алегорія проявляється в конкретному образі.

Символ же, на відміну від алегорії, – багатозначний. Символ тяжіє до узагальнення, є натяком на певну істину, він прагне до безкінечного розширення змісту пов’язаної з ним ідеї, тобто символічне вираження – багатопланове. Переходячи в символ, образ втрачає конкретність, але набуває глибинного змісту. Саме тому різні люди можуть розуміти один і той же символ по-різному.

Якщо алегорія будується на очевидній подібності двох явищ (Коник – ледар, Муравей – трудяга у байці Л.Глібова «Коник-стрибунець), то символічний образ умовний – назва предмета, явища часто надто віддалена від поняття, що ним виражається, подібність слабка або прихована (тризуб – символ влади).

Яскравим зразком художнього символотворення є, наприклад, вірш В.Стуса «На колимськім морозі калина…»:

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцнена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми…

Колимський мороз, тюрма є символами більшовицької імперії, асоціативний зв’язок між цими словесними знаками і явищами, які вони характеризують, зрозумілий, але асоціації, на основі яких відбувся вибір саме таких назв для певних явищ – явно неоднозначний, відповідно, такі ж відносини між назвами-символами «калиновий цвіт», «собор» і поняттям «Україна», яке вони символізують.

Як зазначалося вище, алегорія може існувати тільки в алегоричному контексті. Так і символ виділяється у контексті, який є результатом свідомої настанови на символотворення.

Метонімія та синекдоха

Метонімія – це троп, для якого характерне перенесення назви з одного предмета, явища на інше, що перебуває з ним у певному зв’язку. Цей зв’язок – асоціативний, відмінний від подібності. Тому, на відміну від метафори, метонімію не можна розгорнути в порівняння.

Наприклад, у вислові „весь театр аплодував” метонімічна заміна основана на перенесенні ознак глядачів, які були в театрі, на сам театр. Адже аплодував не театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття „театр” і „глядачі” перебувають у тісному взаємозв’язку, виступаючи як близькі за самою своєю природою, реально, а не умовно.

Метонімічні заміни можуть бути різноманітними. Вони визначаються усталеними для носіїв певної мови пріоритетами. Найпоширеніші типи метонімічних переносів в українській мові такі:

1)використання назви країни, краю, міста тощо замість назви їх населення: Гомоніла (Т.Шевченко); Несе Полісся в кошиках гриби (Л.Костенко); Пекельна суміш горілочки з пивком мала просту як гасло назву – йорж. Продирало до підкорки і валило країну пролетаріату з ніг (З журналу).

2)використання назви вмістища замість назви того, що вміщується у чомусь (у тому числі назва помешкання замість назв людей): Зал заплескав, сьорбнув по чарчині, заплямкав смачно, встромив зуби в бутерброди з ікрою, а виделки – у м’ясне і рибне асорті (М.Меднікова); Випив, мабуть, з добру кварту (Г.-Артемовський).

3)використання назви знаряддя дії (або його частини) замість назви самої дії: Під дзвінкії струни гетьмани встають... (Л.Боровиковський).

4)використання назви автора замість назви його твору: Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні (Є.Маланюк); Над обійстям линув Моцарт (М.Меднікова).

5)використання назви матеріалу, з якого предмет зроблений, замість назви самого предмета:

Тенісний корт на місці колишнього селянського городу обнесений від стороннього погляду високим бетоном (М.Меднікова).

Скрегоче залізом округа, Смертю повітря хурчить (О.Гончар).

6)використання назви одягу, взуття, предмета, пов’язаного з людиною, замість назви людини:

Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні... – все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку (І.Франко).

-Скажіть і мені, посміємося разом, - сказали їй [Катерині] чоловічі чоботи, в які мало не носом в’їхала, шаруючи буряки (М.Меднікова).

А розтлумачувати тлустим гаманам їхні вигоди слід в особистих довірливих розмовах: калькулятивно, бізнес-планово (М.Меднікова).

7)використання назви властивості, якості, ознаки, носієм якої є людина, предмет, замість назви людини, предмета:

Згода будує, а незгода руйнує (Нар. прислів’я).

Могутня, пишна і принадна, та ще й узута в останній писк моди – лаковані білі копита на дводюймовій платформі, ...Нінон одначе почувалася невпевненою і хвилювалася (М.Меднікова).

Широкий діапазон зв’язків за суміжністю зумовлює великі зображально-виражальні можливості метонімії.

Синекдоха – різновид метонімії. Якщо асоціація, зв’язок предметів при власне метонімічному перенесенні здійснюється через співвідношення якісних ознак, то в синекдосі співвідносяться в першу чергу ознаки кількісні. (Слід зауважити, що чіткий поділ між метонімією та синекдохою здійснити досить важко).

Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

1)використання назви частини замість назви цілого:

Цариця морська на подив Занадтого мовчки підвелася і, ловко обминаючи стільці та людей, попрямувала до гурту танцюристів... Мичка сивого волосся у білому піджаці майже побігла підтюпцем за нею (М.Меднікова) – (замість „чоловік із мичкою сивого волосся);

2)використання назви цілого замість назви частини: Стояла я і слухала весну (Леся Українка) – (замість „слухала спів птахів чи шум дерев тощо навесні”);

3)використання однини замість множини: Ох і вовка там! Як завиють – волосся дротом! (О.Вишня); Кругом Січі Запорожця Москаль облягає (Народна пісня); Болить наше мільйонове серце (М.Хвильовий);

4)використання множини замість однини: А Василина милувалася Романом. Таких чоловіків вона в своєму вже не дівчачому віці ще не зустрічала. Ні в Канадах, ні в Америках. Ні в Европах (М.Меднікова);

5)використання визначеного числа замість невизначеного: Я ж уже двадцять разів вам пояснював! (тут визначене число «двадцять» вживається замість невизначеного поняття – «багато»);

6)вживання родового поняття замість видового: Проходячи через ліс, остерігайтеся звіра (тут вживається родове поняття «звір» замість видового «вовк»).

Різновид синекдохи – прономінація (може використовуватися термін антономазія), що являє собою вживання власного імені у функції загального, при цьому власне ім’я втілює певну характерну ознаку або належність до якогось явища: Цицерон – „красномовна людина”, Плюшкін – „скупий”, Марс – „війна”, Іуда – «зрадник».

На ювілеї до Люмбаго підвеслував заклопотаний чолов’яга з поголеною головою... Це був Люмбагів найближчий Лепорело, Санчо-Панса, Труфальдіно, козачок, сердюк і джура (М.Меднікова).

Ми переходили всі кола –

О, жоден дант того не бачив.

(Є.Маланюк)

Гіпербола та літота

Перенесення значення з виражальною метою може відбуватися також на основі перебільшення чи применшення ознак предмета (явища, дії). Внаслідок такого перенесення виникають тропи, які називаються гіперболою та літотою.

Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак явища чи предмета з метою показати їхню велич, розмах, виявити до них захоплення або презирство. Найчастіше гіперболи зустрічаються у текстах із комічним забарвленням:

І яка в нього сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла! Чотирнадцять вовків колись за нами з флейтою гнались! – Ну, Петре Івановичу! Невже-таки чотирнадцять?! – Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі (Остап Вишня).

Почуття захоплення передається гіперболою у рядках В.Сосюри:

Так ніхто не кохав. Через тисячу літ

Лиш приходить подібне кохання.

Гіпербола – улюблений засіб народної творчості. Гіперболічними є прислів’я: „Щира праця гори верне”, „Хто знання має, той мур ламає”, загадки: „Крикнув віл на сто гір, на тисячу городів” (грім).

Протилежний до гіперболи троп – літота. В основі літоти – применшення ознак якогось явища, предмета з метою показати його мініатюрність, підкреслити лагідне або презирливе ставлення до нього:

Вдвох – переможці,

Вдвох – переможені.

Втоплені – в ложці,

В краплині кожній... (І.Драч)

В Семигорах нема де і топитись, бо в ставках і старій жабі по коліна (І.Нечуй-Левицький).

Епітет

На основі метафоричного, метонімічного перенесення значень, гіперболи чи літоти може будуватися такий троп, як епітет, що являє собою образне означення предмета, явища, дії, поняття, виділяє в зображуваному якусь характерну рису чи ознаку. Функція епітетів полягає у тому, що вони дають змогу показати предмет з несподіваного боку, індивідуалізувати якусь ознаку.

Отже, за природою своєю епітети можуть бути:

-метафоричними –

Сказати, що Занадтий повернув на знайому трасу до маєтку Люмбаго з важким серцем – банальність (М.Меднікова).

Я вже мовчу про всілякі дієтичні штуки та фармацевтичні трунки, здатні присипляти чоловікову примхливу виразку – Ю.Андрухович.

-метонімічними –

Назавтра Роман прокинувся знаменитим. Київськими освіченими кухнями прошелестіло: „Читали?” (М.Меднікова).

-будуватися на основі гіперболи або літоти – безмежнеє поле.

Найчастіше епітетами виступають:

-прикметники: -Маємо час, - сказала Тіна і подивилася на Занадтого запалими бурштиновими очима з вогником на денці... (М.Меднікова); (див. також: чарівна пісня, фіалкові очі, золоте світло, лемехуватий агроном);

-іменники: На чверть просторого приміщення тьмянів комод. Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна (М.Меднікова); (див. також: сльози-перли, очі-квіти, руки-лілеї, весла-крила, сестри-орлиці);

-прислівники: Нова мить гільйотинно відтяла все струхле й зогниле (М.Меднікова).

Корвальольно крапнув Володька Лукович на зранене серце - його, Занадтого, цитувала Україна (М.Меднікова); (див. також: зустріти тепло, скрадатися в‘юнко, тужив журавлино);

-дієприслівники та дієприкметники: привітала усміхаючись; Толік жив смачно. Вилизане подвір’я, ретельно дібрані ранні квіти, дизайнерські альтанки... (М.Меднікова); (див. також: зачудована весна, стомлені квіти).

Епітет може мати складну структуру: вишневоокі мальви, стоголосе птаство. Особливим типом складних епітетів є редупліковані утворення: Налетіла срібно-срібна хвиля і розбилась на моїм човні (О.Ольжич).

Досить часто при епітетах можуть бути залежні слова, що дає підставу виділяти розгорнуті епітети (або епітети-словосполучення): За списаним з шкільного балансу років п’ятнадцять тому письмовим столом... сидів ще не старий парубок з круто посоленим сивиною колись смоляним чубом (М.Меднікова).

За значенням епітети поділяються на певні лексико-семантичні типи: кольористичні, одоративні, емотивні.

Кольористичні епітети виникають внаслідок використання у художньому тексті назв кольорів – зі значенням не прямим, а символічним. Так, традиційно білий колір є символом краси, ніжності, благородства: Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію прийде чистою до тебе біла моя мрія (В.Симоненко). Колір чорний вважається символом злих сил, нещастя, трагізму: Крячуть чорні дні і ночі, все недобре щось віщують (О.Олесь). Символом світання, сподівань, мрій є колір рожевий: Побілих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки... (Леся Українка).

Одоративні епітети – епітети, що характеризують предмет за запахом, нюхом, смаком, дотиком: гарячі сльози; солодкий спокій; колючі болі; пекучий біль.

Емотивні епітети – епітети, що виражають почуття людини: байдужий холод; веселі краї; жалібний вітер; ніжні акації.

Епітети, які часто вживаються з певним словом, становлячи разом з ним сталий вислів, називаються постійними: чисте поле, буйний вітер, ясна зіронька, шовкова травиця, хрещатий барвінок. Найчастіше постійні епітети мають фольклорне походження, але ряд постійних епітетів походить з літературних творів: сонце золоте (Я.Щоголів). Постійні фольклорні епітети можуть використовуватися у творах літературних:

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

(А.Малишко)

Особливе місце серед епітетів займають так звані оригінальні, індивідуально-авторські епітети, створювані окремими авторами у певному контексті. Образність таких епітетів особливо відчутна. Найбільш вдалі із цих епітетів з часом переходять до складу постійних. Ось ряд оригінальних епітетів із поетичного словника Є.Маланюка: сліпе безмежжя, солодка мука, трагічні терези, зляканий дзвін, смертельний чар, з яких постійним став епітет солодка (мука).

Дослідження системи епітетів дозволяє отримати уявлення про мовну картину світу як окремих авторів, так і представників певних літературних епох, напрямів, жанрів.

Перифраз

Перифраз – це троп, у якому ім’я, предмет або явище називаються не прямо, а на основі опису їх істотних рис. Перифраз позитивно чи негативно оцінює явище, уточнює і естетизує його суть:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

(Т.Шевченко)

Тут перифраз «поки живуть люде, поки сонце з неба сяє» замінює поняття «вічно».

У віршовому рядку Т.Шевченка «Лягло костьми людей муштрованих чимало» перифраз «лягло костьми» замінює поняття «загинуло», «люди муштровані» – «солдати».

Іронія

Іронія – троп, що являє собою приховану протилежність, коли про якесь явище говориться в позитивному тоні, а мається на увазі щось негативне, або ж коли про щось говориться у негативному плані, а мається на увазі щось негативне:

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

(Т.Шевченко)

Ой, Вань, какие акробатики!

Смотри, как вертится, нахал!

(В.Висоцький)

У першому прикладі іронія «благоденствує» позитивним поняттям виражає негативний зміст. У другому – іронія «нахал» негативним поняттям виражає позитивний зміст, захоплення.