5.Стилістичні фігури у мові літературного твору

Важливим засобом мовленнєвого оформлення літературного твору є його синтаксис – поетичний синтаксис. Поетичний синтаксис враховує таку будову речень і словосполучень, яка впливає на характер інтонацій, темп і паузи при читанні, на зміст і емоційність.

У першу чергу до сфери поетичного синтаксису відносять так звані «стилістичні фігури». Стилістичні фігури – особливі словесні конструкції, що відхиляються від певних синтаксичних норм і дають оригінальну форму для образного представлення художнього матеріалу. Слово у стилістичній фігурі, на відміну від тропа, не обов’язково виступає у переносному значенні.

Інверсія

Інверсія – стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним.

При прямому порядку слів група підмета, як правило, стоїть перед групою присудка; узгоджене означення – перед означуваним словом, неузгоджене означення – після; додаток стоїть після слова, якого стосується; обставини, залежно від значення та способу вираження, можуть стояти перед словом, з яким пов’язуються, і після нього. Якщо такий порядок розташування членів речення змінюється, він стає інверсованим. Ось приклад із поезії В.Стуса:

Гойдається вечора зламана віть,

Мов костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді.

Нормативно-логічному порядку розгортання думки тут мала б відповідати інша послідовність слів, а саме: Зламана віть вечора гойдається, мов костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді.

Подібним чином „порушений” логіко-граматичний порядок розташування другорядних членів речення у наступних прикладах:

Зелена гілка в лузі на вербі

від доторку твого зів’яне

(Д.Павличко)

замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів’яне від твого доторку.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання

(В.Сосюра)

замість: Ніхто не кохав так. Подібне кохання приходить через тисячі літ.

Інверсія взагалі індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. До того ж, інверсований порядок членів речення виділяє окремі, найвагоміші у певному контексті слова. Адже інверсоване слово, за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги.

Особливо яскраво ця функція інверсії проявляє себе у випадку, коли інверсоване слово не просто змінює свою узвичаєну синтаксичну позицію, але при цьому ще й відділяється від члена речення, якому воно підпорядковане, іншими словами: Хвилі байдуже бігли на берег – не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засипали на теплім піску (Ю.Мушкетик), замість: Тихі й покірні хвилі байдуже бігли на берег – не наздоганяли, не підганяли одна одну, зморено засинали на теплім піску.

Парцеляція

Парцеляція – поділ речень на самостійні компоненти (одне речення розбивається на кілька частин), що посилює й увиразнює кожний відособлений компонент. У результаті членування виникає, як правило, дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша – парцелятом. Стилістичний акцент (логічний наголос) зосереджується саме на парцеляті: Зранку рушився вітер. Як чабан овець, гнав прудко кудись отару сірих хмар. Розпатлав верби в березі й зашелестів очеретами. Холодно було. В обід пустився дощ. Дрібний, холодний, як восени (А.Головко).

...Треба, щоб це була така альтернатива, за наявності якої ні Симоненко, ні хтось інший не міг би навіть підійти до чужого електорату. Кінцева альтернатива. Фактична. Справжня. Броня!!! (З журналу)

Уявляю собі принишклі кулуари, темну залу, спорожнілі червоні крісла... Була б моя воля, я скасувала б геть усі парламентські канікули. Бо жаба душить (З журналу).

Анаколуф

Анаколуф – стилістична фігура, що будується на порушенні граматичної узгодженості між словами, членами речення:

На сто колін, перед стома богами

Я падаю: прийди мені, прийди!

(І.Драч)

замість: Прийди до мене!

Анаколуф підкреслює відтінки емоцій того, хто говорить, свідчить про його внутрішній стан (найчастіше – схвильованості), може слугувати засобом створення комічного враження, інтонацій живої розмовності тощо.

Еліпсис – стилістична фігура, побудована шляхом пропуску слова або кількох слів, які легко поновлюються в уяві з контексту:

Зостались ви, пісні старії,

Щоб старину згадати нам,

Старим – літа їх молодії.

(О.Корсун)

В останньому рядку тут опущено слово „згадати”.

Досить часто мета еліпсиса – зосередити увагу читача на тому предметі, явищі, дії, що іменуються пропущеним словом. Таку функцію виконує еліпсис у поезії Т.Шевченка, де читаємо, що думка митця «орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є”. Слово «крильми» тут пропущено, але читач звертає на нього увагу, бо воно фіксується в інших словах («літає», «ширяє», «широкими б’є”).

Також еліпсис, залежно від ситуації, може посилювати динамічність фрази, напруженість у зміні дії, підкреслювати лаконізм мовлення, ліричну схвильованість, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в прислів’ях і приказках.

Різновид еліпсису – зевгма. Це стилістична фігура, що грунтується на побудові тривалого мовного періоду таким чином, що в реченні з однорідними підрядними членами підмет або присудок представлений на початку, а далі мається на увазі: Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (О.Довженко). У цьому періоді пропускається підмет «я».

Апосіопеза

Апосіопеза (або обрив) – фігура, що являє собою незакінчене речення, у якому передана не висловлена до кінця думка. В художньому творі часто зустрічається в прямій мові персонажів, виконуючи різні естетичні функції:

-може передавати розгубленість, схвильованість персонажа:

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і господа хвалить...

А довелося...

(„ВарнаК, Т.Шевченка)

-може розкривати розумову недолугість чи безликість персонажа: Ліза з новели М.Коцюбинського „Коні не винні” тільки починає свої репліки, не висловивши жодної думки: „Я була певна, що...”, „Я думала, що...”, „Щодо мене, то я...”;

-може слугувати для передачі «недоговорювання» загальновідомого:

Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один розкошує, а другий... („Фата моргана” М.Коцюбинського);

-може підкреслювати неможливість передати словами всю глибину думки;

-може зробити натяк, що має доповнитися міркуваннями читача.

Перелік естетичних функцій апосіопези можна продовжити.

Силепс – це об’єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувш пальцями, покликав офіціантку. – Розрахунок і посмішку! (О.Чорногуз); Марченко ледве тримався на ногах. Він втратив окуляри і орієнтацію (О.Чорногуз).

Полісиндетон

Полісиндетон (або багатосполучниковість) – стилістична фігура, яка полягає в накопиченні сполучників або інших службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожної складової частини висловлювання: Над ялицями лютилася буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими (О.Кобилянська). Фігура багатосполучниковості може оформлятися різними сполучниками (не лише „і”), наприклад: А Дунай річка-мати, А не дай нам погибати (З народ. пісні). Інколи використовується комбінована форма багатосполучниковості, побудована на поєднанні різних сполучників: До цього страшного вечора він мав дуже багато любові: і до вірних дівочих очей, що чаїли в собі знаду і чари, і до сивої мудрості, в надбрів’ї якої сходилося два віки, і до материнства, що біля персів несе не білі вузлики, а наше майбутнє, і до того далекого орача, що під обраєм ішов за плугом, і до тієї жниці, що тримала на руках снопи і літо, і до тих лелек, які вдосвіта будили його, аби він будив їх (М.Стельмах). У наведеному тексті повторюється не тільки сполучник сурядності „і”, а й прийменник „до”, та сполучник підрядності „що”.

Полісиндетон використовується також як засіб, який, уповільнюючи мовлення, надає текстові, висловлюванню урочистості. Одна з причин цього – асоціація з багатосполучниковими синтаксичними конструкціями біблійних текстів.

Асиндетон

Асиндетон (або безсполучниковість) – це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв’язують окремі слова й частини фраз: Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла (І.Нечуй-Левицький). Асиндетон посилює виразність мовлення, надає викладові динамічності, стислості, насиченості, служить для логічного виділення слів, між якими пропускаються сполучники:

Пружнаста віхола – прудка підпора крилам.

Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

(М.Бажан)

Плеоназм

Плеоназм – стилістична фігура, що ґрунтується на повторі близькозначних слів: ждати-чекати, пам’ятай-не забувай, тишком-нишком. Плеонастичний повтор невмотивований логічно і вживається для стилістичного увиразнення мовлення. Найчастіше вживаний у народнопоетичній творчості: слава козацькая не вмре не поляже; словами говорить-промовляє; легінь думає-гадає, часто є засобом фольклорної стилізації.

Використовується плеоназм і в літературних творах: Ось ранок, ясний та погожий ранок короткої ночі. Зірки кудись зникли-пурнули у синю безодню блакитного неба; край його горить-палає рожевим вогнем; червонуваті хвилі ясного світу миготять серед темноти... (Панас Мирний).

Тавтологія

Тавтологія – стилістична фігура, що ґрунтується на повторі однокореневих слів: диво дивне, темниця темна, тьма-тьмуща. Як і плеоназм, тавтологія невмотивована логічно і вводиться в текст зі стилістичних міркувань. Найтиповішим для цієї фігури є уживання в народнопоетичній творчості, зустрічається вона також у літературних творах:

Прощаннячко, прощай. Ця місячна соната.

Прощаннячко, прости... Який скорботний сніг.

Прощаннячко... Щока... Щока. І краплі м’яти.

І сіра пелена на перламутрі сліз...

(С.Сапеляк).

По освітлених кухнях виборні сидять товариства

І за кавою власну виборність доводять собі…

(О.Забужко)

Ти – печаль моя неодпечалена,

В небеса верховіттям навістрена.

(Г.Чубай)

Повтор

Повтор – стилістична фігура, що полягає у повторенні однакових слів або форм слів у певній синтаксичній одиниці:

Прокидалися, дивились

З-під густих, печальних вій.

Хто сказав? – чи то почулось? –

Воля! Воля! – Боже мій...

(П.Тичина)

Повтор може бути підсилювальним – коли слово повторюється у супроводі інших слів:

Горять, горять свободою

Вчорашнії раби... (П.Тичина)

Ампліфікація

Ампліфікація – стилістична фігура, яка полягає в підкреслено відчутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (одного-двох-трьох речень, абзацу) однотипних мовних одиниць. Ампліфікуються звичайно слова та мовні звороти, що виражають синонімічні поняття, або ж слова, однотипні за частиномовною приналежністю. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбінації.

Ось приклад ампліфікації займенників:

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір. Він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку,

Але не любить на плечі руки.

(Л.Костенко)

Приклад ампліфікації слів, що виражають контекстуально-синонімічні поняття, оформлювані за допомогою однотипних мовних засобів:

Сі круглії вежі й високії мури –

Страшні та суворі, непевні, понурі,

І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,

При вежах тих сумних „темнії темниці”.

(Леся Українка)

Градація

Градація – стилістична фігура, яка ґрунтується на розташуванні слів або висловів за наростанням чи спаданням їхніх семантичних і (або) емоційно-експресивних якостей.

Градація, що веде до наростання смислової, емоційної ознаки, називається висхідною:

Кометонько, ладо, втяла косу,

Продала Саваофу, щоб здовшив нам ночі –

Таких смолооких на страшний суд,

Орлиць синьоперих таких – не хочу,

А прагну, а криком таких кричу,

Стогоном стогну орлиць...

(І.Драч)

Градація, що веде до спадання ознаки, називається спадною:

А сосни що ж?.. Гудуть.

Шумлять собі, мов сотні веретен...

І шепчуть...

(І.Римарук)

Градація, окрім просторових параметрів, може охоплювати часові, психічні параметри (наростання чи згасання інтенсивності почуття).

Парономазія

Парономазія – стилістична фігура, утворена навмисним зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. При парономазії зіставлення слів породжує несподівані, неочікувані асоціативні зв’язки, що особливо посилює виразність тексту, висловлювання.

Найчастіше парономазія використовується у віршованих текстах:

Раділи радієм, плутоново плодились,

А ми світили вами, аж посліпли...

І в судний день чорнобильський збудились...

(М.Влад)

Любіть травинку і тваринку,

І сонце завтрашнього дня

(Л.Костенко)

Страшніша огненних геєн

Голодна хіть зажерливих гієн

(Б.Олійник)

Моя любов банальна,

Як смак банана в роті.

(Ю.Тарнавський)

І не заманюй шалом догоряння,

І шквалом опівнічним не грози.

(Б.Рубчак).

Досить часто і у віршованих, і у прозових текстах парономазія використовується як засіб створення комічного: Життя – це пастка, і життя – це пустка; Політика – як танці паралітика; І графин з горілкою – графиня.

Антитеза

Антитеза – стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом: Думав, доля зустрінеться – спіткалося горе (Т.Шевченко).

Антитеза часто зустрічається в прислів’ях, приказках, афоризмах: „Ситий голодного не розуміє”. Антитеза використовується часто для іронічної або сатиричної характеристики предметів:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, -

Дужий безсильного давить і жме,

Бідний багатого певний слуга,

Корчиться, гнеться під ним, як дуга.

(І.Котляревський)

Оксиморон

Оксиморон (оксюморон) – стилістична фігура, що полягає в об’єднанні протилежних за змістом або несумісних понять, які спільно дають нове уявлення. Оксиморон створює ефект смислового парадоксу: довго тягтиметься мить (Є.Плужник), холодний окріп нарзану (М.Лермонтов).

Оксиморон є дуже виразним стилістичним прийомом: використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характеризує складність, внутрішню суперечність описуваного предмета або явища:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

(Леся Українка)

Люблю весну, коли плюскочуть ріки,

Коли рида од щастя соловей...

(В.Сосюра)

Я вмію заварювати маленьку чашку турецької кави – міцної й гіркої, як гірка солодкість життя.

Художник Сев – мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився (Ю.Яновський).

Риторичне звертання

Риторичне звертання – стилістична фігура, що являє собою звертання, яке не має на меті контакту з особою, предметом, явищем, до яких звертаються, служить лише для того, щоб привернути увагу читача, слухача й висловити ставлення мовця:

Україно моя! Чисті хвилі ланів,

Променисті міста, голубінь легкокрила!

Україно! Сьогодні звірів-ворогів

Ти грудьми вогняними зустріла.

(М.Рильський)

Риторичне запитання

Риторичне запитання – стилістична фігура, що являє собою запитання, яке не потребує відповіді; його мета – афористичне узагальнення загальновідомої або очевидної думки:

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже утомлений?

(Т.Шевченко)

Запитання і відповідь

Запитання і відповідь – стилістична фігура, яка використовується для особливого привертання уваги до певного поняття, проблеми тощо:

Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? Ні, тисячу разів ні (О.Теліга).

Риторичний оклик

Риторичний оклик – стилістична фігура, що являє собою вислів, який має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного:

О, що за туга розум мій опала!

Яка крізь серце потекла Каяла,

Що за чуття на серце налягло!

(М.Зеров)

Низка стилістичних фігур використовується переважно у віршованих текстах.

Анафора

Анафора – стилістична фігура, яка утворюється повтором однакових звуків, слів або словосполучень на початку рядків, строф, речень чи цілих абзаців (у прозі). Розрізняють анафори звукову, лексичну, строфічну.

Звукова анафора:

Хтось ударив по серцю моїм –

І забилося серце в вогні золотім.

І посипались іскри мені,

І в дзвінкі обернулись пісні

(О.Олесь)

Лексична анафора:

Тобі одній, намріяна царівно,

Тобі одній дзвенять мої пісні,

Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

(М.Рильський)

Строфічна анафора:

Строфи поезії Б.Олійника „Мати сіяла сон” починаються словосполученням „Мати сіяла” (сон, льон, сніг, хміль). Цією повторюваною метафорою відтворюється невтомна праця матері від колискової пісні і до кінця її життя.

Ще один різновид анафори – строфіко-синтаксична. Зразок її у вірші П.Тичини „Ви знаєте, як липа шелестить?” Ця фраза повторюється з питальною та розповідною інтонацією. Вона стає засобом інтимізації розмови, створення атмосфери довіри.

Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїки, як правило, вдаються до лексичної анафори. У повісті „Конотопська відьма” Г.Квітки-Основ’яненка єдинопочаток розділів „Смутний і невеселий” Забрьоха, писар, Халявський), „Смутна і невесела” (Явдоха, Зубиха, Олена) стають своєрідним гумористичним зачином до змісту кожного розділу.

Епіфора

Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень наприкінці віршових рядків, строф, інших суміжних синтаксичних одиниць:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

(В.Симоненко)

Набагато рідше епіфора зустрічається в прозі: „Мне бы хотелось знать, отчего я титулярный советник? Почему именно титулярный советник?” (М.Гоголь).

Анепіфора

Анепіфора (або кільце) – стилістична фігура, яка зв’язує повтором окремих слів чи словосполучень початок і кінець речення, рядка, кількох суміжних рядків, абзацу, строфи:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

(В.Сосюра)

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась.

(Т.Шевченко)

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти – і ні душі навколо,

уздрів і скляк – блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

(В.Стус)

Епанафора

Епанафора (або підхоплення) – стилістична фігура, яка пов’язує повтором окремого слова або словосполучення кінець попередньої мовної одиниці з початком наступної. Найчастіше зустрічається у мові віршованій, де епанафора у новому рядку підхоплює, посилює і розгортає зміст попереднього рядка:

І оживе добра слава

Слава України.

(Т.Шевченко)

Щоб моє притаєне зітхання

По каменю цвітом ожило.

Ожило і зваду попросило...

(А.Малишко)

Кассандра плаче на руїнах Трої.

В руїнах Трої гріється змія.

(Л.Костенко)

Ця стилістична фігура особливо часто трапляється у фольклорі:

У мого коня золота грива.

Золота грива, срібні копита,

Срібні копита, шовковий хвостик,

Шовковий хвостик, очі тернові,

Очі тернові, вушка листові...

(Народна колядка)

Хіазм

Анастрофа (або переставляння) – повтор фрази, рядка чи речення зі зміненим хрестоподібно порядком слів: Я обніму тебе. Тебе я обнімаю (М.Вінграновський).

Серед поля попід небом жала,

Попід небом жито жала серед поля.

(О.Олесь)

Рефрен

Рефрен є особливим типом повтору. Це уривок тексту, повторення якого допомагає тіснішому об’єднанню компонентів тексту і наголошує на певному аспекті думки:

Підкидайте хмизу, підкидайте хмизу!

Гей, роздмухуй полум’я сторабський гнів!

Я згорю, не бійтесь, я не із заліза,

Я згорю на тисячі вогнів.

Підкидайте хмизу, підкидайте хмизу,

Кардинали, папи, королі!

Дим устане сивий, дим устане сизий

І осяде потім на землі.

Підкидайте хмизу; підкидайте живо,

Хмизу підкидайте, землячки!..

Хай вам скаже папа: „Ревно ви служили!”

Вам служить абияк – не з руки!

(С.Тельнюк)

Паралелізм

Паралелізм – це стилістична фігура, яка полягає у розміщенні поруч двох або більше речень, віршованих рядків, що є подібними: синтаксично, лексико-синтаксично, образно-психологічно.

Паралельною (подібною) може бути тільки синтаксична структура речень, без подібності лексичної, образно-психологічної:

Учення – світ, а невчення – тьма (присл.),

Що снилося, то снилося1. А що я кажу, то вже кажу! (О. Кобилянська).

Хто віночка пойме,

Той дівоньку возьме,

Хто вінка дістане,

То той моїм стане.

(Купальські пісні)

Може будуватися паралелізм, при якому одиниці є паралельними за двома, а то й за усіма трьома ознаками:

Вони – прозріють, але пізно буде:

Черешня всохне, мати – одцвіте.

(М.Луків)

Зашуміла дібровонька, листом зашуміла,

Затужила дівчинонька, серцем затужила.

(М.Шашкевич)

Найчастіше паралелізм, симетрія в синтаксичній побудові суміжних поетичних рядків супроводжується образним зіставленням виражених у них думок – так званим образно-психологічним паралелізмом: скажімо, між життям природи і людським життям.

Енжамбеман

Перенесення (або енжамбеман) – вживаний у віршах прийом, коли фраза, почата в одному рядку, закінчується в наступному. Відбувається інтонаційний розрив речення, оскільки ритмічна пауза в кінці рядка не збігається з паузою змістовою.

Перенесення допомагає виділити логічно певне слово чи слова, робить поетичну мову більш напруженою, емоційною:

Нікогісінько не візьму

із собою. Хіба, мов каліку,

проведу коляду крізь юрму...

При каганці осіннього листка

Ні розігнати, ні благословити

Слова: прибились, наче неофіти...

Невже за ними правда? І яка?

(І.Римарук)

Ритмічні паузи при читанні цього уривку слід робити: у середині другого рядка після закінчення першого речення (із собою), у середині шостого рядка – після закінчення речення (слова). Таким перенесенням поет свідомо порушує монотонність звучання і надає своїй поезії оригінальної тональності, створює ефект плавної течії поетової думки і водночас посилює її напругу.