6.2.Мовленнєва манера персонажів літературного твору

Мовленнєва манера персонажів літературного твору – це своєрідність їх мовленнєвих партій, яка формується у першу чергу характером використання у них мовних одиниць різних рівнів – фонетичного, лексичного, граматичного. Досить часто найважливішим засобом побудови мовленнєвої партії персонажа є особливий вибір слів, якими користується персонаж. Це можуть бути слова, що належать до різних лексичних груп (хронологічно маркованої лексики, розмовної лексики, іншомовної лексики, груп слів обмеженого вживання), слова-маркери, слова-паразити. Особливим засобом побудови мовлення персонажа є використання у ньому прислів’їв, афоризмів, парадоксів, іносказань тощо. Важливим показником є чистота мовлення персонажа або, навпаки, його підкреслена неправильність. Мовлення може бути позначеним більш чи менш активним використанням синонімів, антонімів, тропів і стилістичних фігур. Серед засобів граматичного рівня особливо часто використовуються слова із суфіксами зменшення-пестливості, ненормативні граматичні, морфологічні форми, оказіональні новотвори тощо.

Мовлення персонажів може характеризуватися одноголоссям або різноголоссям.

Досить довго в літературі переважало так зване одноголосся: персонажі висловлювались у тій єдиній мовленнєвій манері (піднесеній чи навпаки, зниженій), якої вимагала літературна (передусім жанрова) традиція. Тому мовлення персонажа ще дуже незначною мірою було його мовленнєвою характеристикою. Розмаїття мовленнєвих манер кожного персонажа або групи персонажів притаманне у дореалістичні епохи лише небагатьом творам: «Божественній комедії» Данте, повістям Рабле, п’єсам Шекспіра, «Дон Кіхоту» Сервантеса. Саме в останньому романі чуємо і мову селян, і мову тодішньої «інтелігенції», і мову духовенства, і студентський жаргон.

Особливо великого значення набуває мовлення персонажів в епоху реалізму, епоху становлення епічних жанрів. Реалізм XIX-XX ст. широко запровадив різноголосся. У літературі почали освоювати соціальну та індивідуальну характерність мовлення персонажів, воно стало «природнім». Внутрішній світ персонажів став виявлятися не тільки смислом сказаного, а й самою манерою, організацією висловлювань.

Письменники XIX-ХХ ст. надзвичайно широко вводили у свої твори невимушене розмовне мовлення. Саме воно широко характеризує індивідуальність персонажів, їх психічний стан.

Отже, головна функція мовленнєвих партій персонажа літературного твору – характерологічна. Саме мовлення повною мірою може розкривати і внутрішній світ, і спосіб життя персонажа, підкреслювати певні риси його характеру. Водночас мовленнєва манера персонажа може свідчити про належність його до тієї чи іншої соціальної, професійної, етнічної групи, про особливості його виховання, передавати емоційний стан, виділяти одного персонажа на фоні інших, може використовуватися для співставлення або протиставлення персонажів тощо. Адже людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку тощо властиві певні мовленнєві особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити.

У романі М.Ткачука «Гра з тінню» одна з реплік діалогу між головним персонажем твору Станіславом і чоловіком-тінню містить значну кількість жаргонізмів, які є маркерами того заняття, якому віддав всього себе Станіслав, і водночас засвідчує неабияку обізнаність у справі і вправність чоловіка-тіні: «Ви добре виконуєте ренонс, граєте практично без ремізу, робите правильний знос. Це стабільна, але малоефективна гра. Ви надто обережний, кожний невдалий розіграш примушує вас змінювати стратегію гри. А цього не можна припускатися!»

Особливий синтаксичний стрій речень, діалектизми (у цьому випадку фонетичні) специфічний антропонім «Іларій» вказують на місце дії оповідання М.Матіос «Анна-Марія»: «Ну що, Іларію… Те, що ви сватаєте в мене не моє дівчє, а мій лісок, я знаю… моє дівчє – воно ще таке, як вовк обмоклий серед літа. Та вже є, як є: лісок – то лісок. Але така моя воля: до вінчання з Анною не дам вам видітися, Іларію… Я уважив вашу волю, а тепер ви уважте мою…».

Мовлення персонажа засвідчує його ставлення до співрозмовників й інших осіб (повага, ділові відносини, глузування, зневага тощо), різне ставлення до предмета розмови (серйозність, жартівливість, іронія тощо). Так, знижена лексика, яку використовує у діалозі з нахабним рекетиром Анастасія, головний персонаж роману В.Шкляра «Кров кажана», засвідчує її вкрай зневажливе ставлення до «молодого глистюка», який посмів зачепити її самолюбство своїми погрозами, а ще засвідчує той внутрішній переляк, який штовхнув молоду жінку до такого наступу у відповідь: «Закрий своє криве сурло! Фірма належить мені, і дім оцей мій, і чоловік також мій… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собі на кривому нюхалі: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому ненароком зіпсуєш настрій, а він через це забуде парасольку, потрапить під дощ і підхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумів?»

В іншій ситуації репліка Анастасії засвідчує зовсім інший рівень розвитку її внутрішнього світу: «Я втопила його, - сказала я. – І хочу зробити зізнання. Викличте до мене старшого уповноваженого відділу карного розшуку Притулу. Григорій Семенович знає, як його знайти. Цей слідчий уже майже докопався до розкриття злочину, а потім його відсторонили від справи. Тепер я готова все йому розповісти».

Мовленнєві партії персонажів оповідання О.Ірванця «Загибель Голяна» засвідчують ту прірву, яка лежить між світом Сергія Голяна і світом тих, хто його оточує. Внутрішній монолог Сергія – це мовлення людини, яка звикла думати, глибоко переживати важливі для себе події, зрештою – людини, що володіє і культурою мислення, і культурою мовлення. Він розмірковує про очікувану, але все ж невимовно гірку зраду дівчини, яку кохав: «А власне, що тут такого, дівчата повинні виходити заміж, закон природи, можна сказати. І світ не перевернувся, бо не на ній же він зійшовся клинцем, але… Але – для чого ти брешеш сам собі, сам себе заспокоюєш, адже ти знаєш, що завтра це станеться і він відбере її назавжди. Назавше. Дивно, чомусь немає ані найменшого пориву летіти, бігти зараз туди, до міста, щось виправляти, шукати шанси, варіанти, викидати її, наприклад, із весільного почту перед дверима загсу…».

Натомість репліки діалогу дівчини-кухарки, що працювала з Сергієм у їдальні піонерського табору – свідчення зовсім іншого рівня і мислення, і культури: «Ой, Наташк, які кра-асовки… Фірма… Родітєлі купили? По-дарив? Ні фіга… А в мене… Он, ідьом на лавочку, поки нічого не їде, сядемо, розкажу. Да. Так от. Був там, у лагері, один мальчик – ну, чудо. Чорненький, високий, глаза голубі… Весь у фірмі, аж до трусиків. Представ собі, бачила. А що тут такого? Серьожа звали…»

Власне, мовленнєві партії Сергія і дівчини-кухарки – найяскравіші аргументи для розуміння того, що хлопцеві немає місця у цьому житті не тільки через невдачу в коханні, а головне – через засилля довкола нього отаких змізернілих, отупілих, глухих до думки і до справжньої краси людей. Саме тому він покінчує з собою.

Перелік прикладів використання мовленнєвих партій персонажів літературних творів можна продовжувати – і віднаходити у різних письменників, у різних творах своєрідні прийоми їх побудови, види функціонального навантаження.