7.Форми мовлення персонажів літературного твору

Форми мовлення персонажів літературного твору – це пряма мова персонажів, виражена у вигляді монологу, діалогу, полілогу.

Монолог – тривале, внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить персонажу і не передбачає відповіді. Монолог виражає думки, переживання персонажа (самотність, переживання любовних розчарувань, взаємного чи неподіленого кохання, жаль з приводу важкої долі, втрати близької особи, захоплення красою природи, патріотичні відчуття), суперечливість його поглядів, складність ситуації, в яку він потрапив, тощо. За належністю до творів, різних за родовою ознакою, розрізняють монолог ліричний, епічний, драматичний.

Ліричний монолог – елемент ліричного твору. У ліричному монолозі виражаються переживання суб’єкта мовлення, що може здійснюватися безпосередньо від власного імені чи від загалу:

Я люблю натхненні звуки,

Я люблю святу красу.

(Г.Чупринка)

У ліричному монолозі може бути представлена згадка про певні події чи стан речей:

Не прийшла ти.

Один, без тебе, я липовий цвіт рвав.

(В.Свідзинський)

Ліричний монолог, як правило, має чітку, завершену структуру, що окреслює початок і закінчення роздумів.

В епічних творах типологія монологів досить широка.

Монолог може бути зовнішнім, проказаним вголос і внутрішнім.

Внутрішній монолог є відтворенням невисловлених почуттів, прихованих переживань і думок персонажа: Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка. – Весело засівать тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму... Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки... Поділять тебе, земле, ой, поділять... (М.Коцюбинський, „Fata morgana”).

Серед внутрішніх монологів розрізняють монолог-оповідь, монолог-роздум, монолог-сповідь.

Монолог-оповідь – монолог, у якому персонаж розповідає про певні можливі чи реальні події.

Монолог-роздум – монолог, у якому персонаж розмірковує про певне явище або шукає вирішення певної проблеми.

Монолог-сповідь – монолог, у якому персонаж переосмислює, переоцінює своє життя, певні вчинки. Саме такі монологи є особливо важливим засобом розкриття внутрішнього світу, психологічної характеристики (самохарактеристики) персонажів.

Значну роль у становленні внутрішнього монологу зіграв роман письменника-сентименталіста Л.Стерна «Життя і думки Тристрама Шенді, джентльмена». Цей художній засіб широко використовувався також у творах письменників-романтиків, пізніше – в реалістичній літературі. Скажімо, у творах Ф.Достоєвського такі монологи займають по декілька сторінок тексту (у романі «Злочин і кара» на декількох сторінках змальовуються думки Раскольнікова після одержання звістки про заміжжя сестри).

Внутрішні монологи позначені художньою умовністю: людина, розмірковуючи про щось наодинці з собою, не висловлює свої думки у чітких граматичних формах, завершених словах і реченнях; письменник же надає такої завершеності думкам персонажів.

У ряді випадків умовність внутрішнього монологу ніби підкреслюється письменником, який вказує, що персонаж міг би думати про те, що викладає автор. Ось як супроводжує внутрішній монолог Міті Карамазова автор роману «Брати Карамазови», Ф.Достоєвський: „Ось в яких словах він міг би приблизно викласти свої відчуття, якби тільки міг розмірковувати. Але він уже не міг тоді розмірковувати”. Такі монологи називають монологами, що не відбулися.

У творах різних письменників використання згаданих типів монологів є своєрідним. Скажімо, у творах У.Фолкнера короткі монологи-репліки одного персонажа слідують безпосередньо один за одним. Текст при цьому почергово фіксує те, що персонаж сказав вголос; те, що він при цьому подумав, те, що миттєво і без слів виникло у його свідомості тощо. Деякі слова і фрази, що характеризують найглибші шари свідомості людини, У.Фолкнер виділяє курсивом (це, як правило, монологи, що не відбулися).

Ще один різновид внутрішнього монологу – так званий «потік свідомості». Монолог у формі «потоку свідомості» передає функціонування людської психіки у її складності, розчленованості, багатошаровості, стрибкоподібності, у віддалених і несподіваних асоціаціях, незв’язності і спонтанності. «Потік свідомості» є ніби «дзеркалом» свідомості персонажа, відображенням цілісного внутрішнього світу людини без замовчування. Такий монолог розгортається у теперішньому часі, паралельно з процесом мислення і переживання. Прагнучи передати плин мислення, письменники у ньому часто порушують правила синтаксису і композиції висловлювань.

Монолог-«потік свідомості» тим самим відрізняється від внутрішнього монологу, упорядкованого відповідно до правил синтаксису і композиції. Якщо внутрішній монолог є прикметою прози реалістичної, то «потік свідомості» – прикмета творів модернізму.

Творцем «потоку свідомості» є французький символіст Е.Дюжарді, але класичної форми йому надав ірландський письменник Дж.Джойс в «Уліссі» (1922 р.). Саме Дж.Джойс запровадив відмову від розділових знаків, переривання фраз, пропуски слів тощо. «Потік свідомості» більшою чи меншою мірою використовується в літературі XIX-XX ст., (Ф.Достоєвський, Г.Джеймс, Ж.Конрад, М.Пруст, В.Фульф, У.Фолкнер та ін.), зазнаючи, однак, тих чи інших модифікацій. Так, М.Пруст, на відміну від Дж.Джойса, ретельно фіксував деталі матеріального і духовного світу своїх персонажів.

В українській літературі «потік свідомості» поширився на початку ХХ ст. (етюд «Невідомий» М.Коцюбинського, «Арабески» М.Хвильового). Ось приклад застосування згаданого прийому у «Невідомому»: «Де він живе? Коли виходить і де буває? Коли їсть, спить, всі його звички. Який він з себе? Але поволі. Не все відразу. Плану не мав. Де? Як? Коли?..»

До «потоку свідомості» пізніше зверталася Емма Андієвська («Герострати»).

З часом цей прийом самовичерпався, але знову до нього наприкінці ХХ ст. звернулися письменники-постмодерністи. Серед них – В.Медвідь («Кров по соломі»), Є.Пашковський («Щоденний жезл»). Роман Є.Пашковського являє собою суцільний монолог «потоку свідомості»: «…бо звідки ж ще цей всиротиннілий потяг написати про найщиріше, найкраще, про красу і прощальність берегової трави впереддень кінця літа, коли ти відстав від гурту, озирнувся назад, на береги, залляті тугою по завмерлому дитячому галасові – і зрозумів, що мусиш колись описати цю пронизливу втрату, цей докір долин, німий і старечий, цю привільну волю, де ви своє відпастушили і позавтрім приречені йти до школи; і гибіти до нового літа; ти так і не написав про це, відкладаючи на майбутнє, виглядаючи в собі настрій тієї дитинної чистоти, тієї вразливості, що гоїть найлагідніш; ти тк і не зваживсь надовше затримати зір над просвітленим берегом, над першим знаком убранства…»

Окрему форму монологу становить монолог драматичний. Драматичні монологи виражають роздуми, переживання або вагання дійових осіб, але, незважаючи на те, що виголошуються для себе і наодинці, спрямовані на публіку, мають на меті вплив на неї (монолог Гамлета, що починається словами «Бути чи не бути»).

За допомогою монологу автор може інформувати глядачів драматичного твору про ті обставини, які не можна показати на сцені.

Діалог

Діалог – розмова двох або декількох осіб у художньому творі.

Найчастіше діалог вживається у драматичному творі, бо саме з діалогів та монологів складається тканина тексту (крім ремарок – авторських пояснень). У драматичних творах діалог є основним засобом зображення людей, подій, розвитку сюжету.

У великих епічних творах діалог відіграє допоміжну роль, слугуючи засобом глибшого розкриття характерів персонажів. У малих епічних творах, особливо в новелах, діалогу може належати головне місце. Це характерно, наприклад, для новел В.Стефаника.

У ліриці діалог трапляється рідко, але бувають вірші-діалоги («Грішниця» Лесі Українки, «Де ж це ти, щастя?» Расула Гамзатова).

Полілог

Полілог – розмова, у якій одночасно бере участь багато людей; у тексті твору це багато реплік, вигуків, зауважень, що подаються без вказівки імен тих, хто говорить. Для художнього сприймання полілогу головне – той настрій, що охоплює багатьох, а не те, хто саме говорить:

«Чутки пливли як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красування ниви.

-Чули? Будуть землю ділити.

-Обдарують людей. Минуться злидні.

-Земля вже наша. Скоро почнуть ділити.

-Навіть пани гомонять: оддаймо землю.

-Пани? Не вірте.

-Аякже.

-Звісно, бояться».

(М.Коцюбинський, „Fata morgana”)

Варто зауважити, що використання різних форм прямого мовлення має свою історію. На ранніх етапах становлення і розвитку мистецтва (у міфах, притчах, казках) висловлювання персонажів, як правило, являли собою лише практично значимі репліки діалогічного типу: зображувані люди або тварини коротко повідомляли одне одному про свої наміри, висловлювали свої бажання або вимоги.

Із розвитком літературної творчості, із формуванням системи літературних жанрів виникають інші форми мовлення персонажів. У «високих» жанрах починають використовувати і діалоги, і монологи. Так, для трагедій, від Есхіла і Софокла до Шиллера і Сумарокова, характерна саме монологічність, причому – піднесеного, патетичного типу.

Мовлення ж повсякденне, неприкрашене (переважно діалоги) використовувалось у комедіях, фарсах та сатирах, у творах пародійного характеру.

На межі між авторським повіствуванням і прямою мовою персонажів стоїть так звана невласне-пряма мова.

Це повіствування від особи нейтральної, зазвичай – від оповідача, але витримується воно повністю чи частково у мовленнєвій манері персонажа, не будучи у той же час його прямою мовою. Тому у невласне-прямій мові зустрічаємо вигуки, окличні речення тощо. Формальними показниками невласне-прямої мови є відсутність при оформленні висловлювань персонажів таких розділових знаків, як тире, лапки, відсутність мовних маркерів типу «він сказав» тощо.

У невласне-прямій мові створюється двопланове мовлення: об’єктивна оцінка подій поєднується зі сприйняттям їх цим персонажем. Саме тому така мова дозволяє тонко, ніби зсередини характеризувати персонажа, непрямо оцінювати його вчинки, поведінку тощо: «Сів на смереку, підпер рамена о коліна й закрив лице руками... Якась нечиста сила заволоділа ним. І ся нечиста сила, то – вона, прекрасна червоноволоса відьма, що здибав її в лісі... Відьма?.. Таже він сказав був їй, що вона похожа на образ матері божої, що висить у церкві, а проте!.. А проте вона не мати божа... В матері божої не червоне волосся, мати божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його. Мати божа свята, а вона... ах!!» (О.Кобилянська).

Невласне-пряма мова може включатися і в монолог персонажа твору як елемент характеристики іншого персонажа: «…Аліна Щековська видала була тонюню збірочку обнадійливо юних поезій – нічого надзвичайного, я теж колись такі писала: споконвічне закохане белькотіння щойно розбудженого спраглого тіла, белькотіння, котре, однак, завжди вабить якраз своєю недовершеністю, укритою в ньому обіцянкою колись в мабутньому договоритися до смислу, - а вона тим часом торочила про свій страх смерти: от послухай, радочко, який мені в двадцять років приснився сон, - сон був таки страшний, його, власне, й сном не годилося називати, юна Аліна пливла в ньому зі своїм, тоді ще не таким можновладним, коханком на вітрильнику […] і Аліна питалася в свого милого: якщо ти мене не любиш, то для чого мені жити? – ти не дивуйся, Радочко, що я так одверто розповідаю, ти ж мене розумієш, я ж бачу, – й Аліна кидалася сторч головою в безодню…» (О.Забужко).

Невласне-прямим може бути і діалог, і полілог. Приклад невласне-прямого полілогу – у повісті О.Кобилянської «В неділю рано зілля копала»:

«Нараз хтось шарпає її (Мавру), підносить.

-         Не спиш вже, жінко? Не спи!

Насилу розтуляє очі, вдивляється перед себе , опам’ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жінки… а коло неї якісь люди: жінки й чоловіки.

Та тут же перебиває її Іваниха Дубиха, бо се вона сама була, і підносить її з поміччю людей догори.

-         Куди поїхали мої люди? – питає хора.

Ніхто не знав. Здається в Угорщину.

А де ділася її дитина?

Також не знали Вона мала дитину?

Так. Сина. Білого. Перша її дитина. Вона жінка Раду, самого старшини циганів. Чи її люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нічого. Так само, як і не виділи. По бійці зараз вночі зникли…»

Запроваджена невласне-пряма мова у прозі XIX ст., поширена у ХХ ст. Особливо часто таку форму повіствування використовують письменники сучасні, прагнучи відтворити внутрішній світ персонажа, його внутрішнє мовлення, що у свою чергу відтворює манеру мислення персонажа.

За допомогою внутрішніх монологів різних типів та невласне-прямої мови автор може відтворювати такі сторони свідомості людей, які ніяк не проявляються у їх зовнішності і поведінці.