Тема 3. Літературне краєзнавство

План

1. Літературна карта Криму.

2. Севастополь у творчості письменників.

Список рекомендованих джерел

1. Губар О. Чорноморська хвиля / О. Губар. – Донецьк: Донецький укра­їн­ський культурологічний центр, 1995

2. Інформаційно-освітницько-просвітницький портал “Українське життя в Се­вас­тополі”; режим доступу: http://ukrlife.org/

3. Мельник Тамара. Література рідного краю. – Севастополь: Рибест, 2009.

4. Мельник Тамара. З мінімоделлю рідного краю у великий світ // Горизонты образования. – 2005. – № 4. – С. 66–71. (Додаток Л).

5. Концепт “рідна земля” в інфосфері Севастополя // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Поліграфічний центр “Фоліант”, 2008. – Т. ХV: Українська мова. Проблеми та методологія розвитку. – С. 221–230. (Додаток М).

Практичні завдання

1. На основі хрестоматії літератури рідного краю з’ясуйте зв’язок творчості наступних письменників з Кримом, кримською тематикою:

Адам Міцкевич, Яків Щоголів, Степан Руданський, Євген Гребінка, Олександр Кониський, Леся Українка, Христина Алчевська, Микола Чер­нявський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Петро Карманський, Павло Тичина, Максим Рильський, Михайль Семенко, Валер’ян Полі­щук, Воло­димир Сосюра, Іван Кулик, Павло Филипович, Микола Зеров, Микола Те­рещенко, Михайло Драй-Хмара, Микола Бажан, Євген Плуж­ник, Гео Шку­рупій, Терень Масенко, Леонід Первомайський, Леонід Гребінка, Іван Не­хода, Микола Нагнибіда, Ігор Муратов, Георгій Книш, Андрій Малишко, Микола Упеник, Платон Воронько, Олекса Ющенко, Любов Забашта, Фе­дір Гарін, Дмитро Павличко, Василь Юхимович, Леонід Куліш, Микола Бра­тан, Микола Вінграновський, Іван Драч, Бо­рис Олійник, Мойсей Фіш­бейн, Павло Мовчан.

1. Спираючись на статтю М. Регушевського “Українські топоніми у Криму” (Додаток К), створіть маршрут на літературній карті.

2. Створіть узагальнений образ Севастополя на основі аналізу поетичних тво­рів Максима Рильського, Миколи Зерова, Івана Гончаренка, Миколи Нагнибіди, Валентини Ткаченко, Олекси Ющенка, Любові Забашти, Миколи Братана, Олексія Довгого, Бориса Нечерди, Дмитра Шупта, Ва­силя Марсюка, Віктора Нарушевича, Василя Мартинова, Ореста Корсо­вецького.

Розділ V варіанти контрольних робіт

Варіант 1

1. Висловіть свою думку, аргументуючи фактичним матеріалом, спираючись на цитату: Земля, на якій особистість народжується, розвивається, самост­вер­джується, – це одна з вічних цінностей, що супроводжує особистість на життєвому шляху. В період вільних міграцій та мінливих моральних цін­нос­тей, які усе активніше охоплює людство, ця земля, цей край завжди за­ли­шається “малою батьківщиною” для особистості, як би далі не склалася її доля, і яку б “велику” батьківщину вона собі не обрала.

2. Здійсніть комплексний аналіз поетичного тексту та з’ясуйте авторство.

СЕВАСТОПОЛЮ

Мабуть, скелею, білою скелею З неба чайці ввижається він, Над розбурханою пустелею Севастопольський равелін. А мені він – вогнями уквітчаний Бойових кораблів і фортець, Легендарно пливе над сторіччями Севастополь – хоробрий боєць. Мабуть, чайці, що з вітром змагається І закохана в простір морів, Севастополь лінкором ввижається, Що прикутий на сто якорів. А мені він – літописом мужності, Що навчатиме сто поколінь Побратимства, матроської дружності, Благородства високих стремлінь. Мабуть, чайці здається – стрілою Він летить у солону блакить. А мені він – з душею живою У тільняшці на кручі стоїть.

Варіант 2

1. Висловіть свою думку щодо сказаного: Мала батьківщина назавжди вхо­дить у свідомість, почуття, емоції особистості першим досвідом пізнання життя, першими емоційними та розумовими відкриттями, своєю особли­вою природною аурою. Це – першосвіт, який несе початкове інформаційне навантаження про навколишні реалії та реальність, від якого й залежать по­дальші віхи в розвитку особистості – психологічному, духовному, жит­тє­во­му. “Мала батьківщина” здійснює помітний вплив на формування сві­то­гля­ду та уподобань особистості. Доведіть, чому спростовуєте чи погод­жуєтесь.

2. Здійсніть порівняльний аналіз образної системи ліричних творів:

Дмитро Шупта

ХЕРСОНЕС

Вапняк і мармур, галька й сердолік

На тлі блакиті бухти і небес: –

Між парфенонних решток базилік

Угадується древній Херсонес.

Меча руків’я й шабельний ефес

Ржавіти невблаганний час прирік,

Величний храм, зруйнований, воскрес,

Щоб знов його вогонь війни обпік.

Останки цитадельної стіни

Й ворота ще примітні за ярком...

Дорогу миру і шляхи війни

Це місто не минали з давнини.

Хоч кожен шлях, прокладений штиком,

Кінчався Херсонеським тупиком.

Олексій Довгий

ХЕРСОНЕС

Тут древності живе нетлінний дух. В оцих колонах, мармурі, у глині Іще хвала возноситься людині Понад історій відгомін і рух.

Краса таврійська ще не відцвіла: Чарують стели і майстерні фрески І грації дарують херсонески Дівчатам із приморського села.

Митці звіряють пензлі і різці На дивній силі древнього мистецтва. Поети научаються поетства І спритності на рингові – борці.

Тож недаремно все цвіло само, Якщо йому дивуємось сьогодні І понад злети й перегини модні До істини простої ідемо.

Варіант 3

1. Напишіть есе, де доведіть, що вивчати те, що пов’язане з рідним краєм, стає ціннісною, етичною й логічною необхідністю.

2. Здійсніть концептуальний аналіз поезії В. Мартинова:

ЛІСТРИГОНИ

Балаклавська бухта ніби спить. Поміж скель вода колише тишу. Уявити хочу хоч на мить Все, що час в минулому залишив.

Навіть він сповільнює тут плин, У минуле зве без перепони, Де гуляє берегом Купрін, Рибою торгують лістригони.

А уже вітрильники їх ждуть Й Купріна рукопис жде в готелі. В кожного лежить незнана путь На життєві власні паралелі.

Все, мов лінза, фокусує час. З різних чорноморських перегонів Лістригонів зве Купрін до нас, Щоб ми полюбили лістригонів.

Варіант 4

1. Доведіть що через вивчення літератури рідного краю важливість дета­лізо­ва­них знань щодо рідного краю полягає у тому, щоб сформувати в особис­тості не просто його стійкий позитивний образ, а й свідоме сприйняття “малої батьківщини” як однієї з вічних категорій.

2. Здійсніть комплексний аналіз поетичного тексту з творчості письменників-земляків за вибором.

Варіант 5

1. Чи згодні Ви, що поняття “рідний край” містить компонент абстрагованос­ті, і це закономірно, оскільки воно підкреслено абстраговане. У кожної гру­пи людей свій рідний край. Аргументуйте свою думку.

2. Здійсніть аналіз вірша Д. Кононенка:

МАТИ

Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Гудуть джмелі, неначе на басолі. Вже літо йде через село поволі В садки, городи і на баштани.

Поміж картоплі – синій цвіт квасолі, Вилазить гарбузиння на тини. А соняхи, мов хлопці ясночолі, Тож мати часто кличе їх: “сини”.

Одна в садку, одна і на городі. Давно сама, а діти у містах. І часто їх запрошує в листах: ”Приїдьте на городину та й годі...”

А тих від справ нічим не відірвати. Минає літо. Осеніє мати.

II

Під стріхою – віночки із цибулі, В стручках квасоля на погрібнику І кропу сніп на вишні у садку Та гарбузи в городі, мов поснулі.

Відлітували голосні зозулі, І ночі довшають, і справу клопітку Знаходить мати в пору отаку, Хоч стан її уже роки зігнули.

Спочить сіда, де соняхів ряди Свої кашкети жовті познімали. Поп’є на призьбі з кухлика води І мовить: “Вчора журавлі кричали...”

А потім тихо попрямує в хату Листа онукам в місто написати.

Варіант 6

1. Доведіть зазначене: рідний край є відбиттям “великого світу” у відносній мінімоделі. У нього є своя історія й праісторія. Він завжди характеризу­єть­ся цікавою сьогоденністю – соціальною, духовною, мистецькою, яка так чи інакше пов’язується з тенденціями “великого світу”. Він постійно викрис­та­­лі­зовує власну майбутність, контури того, що з ним і в ньому незабаром відбудеться. У рідному краї проходили неординарні події історичного й культурологічного значення, народжувалися й мешкали визначні постаті, засновувалися й розвивалися непересічні явища.

2. Здійсніть комплексний аналіз поетичного тексту з творчості письменників-земляків за вибором.

РОЗДІЛ VI

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

Оцінка “відмінно” виставляється студенту за такі знання і вміння:

• повне і комплексне виконання навчального завдання, вирішення по­ставленої ї проблеми;

• вільне володіння і чітке розуміння понятійного матеріалу;

• логічний і послідовний виклад матеріалу;

• повне і правильне виконання практичного завдання;

• вільне володіння нормами сучасної української літературної мови.

Допускається 1–3 неточності у викладі матеріалу і практичному завданні, які не впливають на правильний виклад усіх положень і не спростовують отри­маний результат.

Оцінка “добре” виставляється студенту за такі знання і вміння:

• комплексне вирішення поставлених завдань;

• правильне з’ясування основного змісту матеріалу;

• точне застосування понятійного матеріалу;

• правильне виконання практичного завдання;

• вільне володіння нормами сучасної української літературної мови.

Допускається 1–2 неточності у використанні понятійного матеріалу, нез­начні погрішності в узагальненнях і висновках, неповне виконання практичного завдання, що в цілому не впливає на хороший рівень роботи.

Оцінка “задовільно” виставляється в такому випадку, коли:

• зміст теоретичного матеріалу викладено частково;

• послідовність і логічність в окремих випадках порушені;

• теоретичні положення і висновки поверхові і непереконливі;

• практичне завдання виконано частково, містить помилки;

• виявлене недостатнє володіння нормами сучасної української літера­ту­рної мови.

Оцінка “незадовільно” виставляється в такому випадку, коли:

• зміст теоретичного завдання не розкрито;

• аргументація помилкова;

• витлумачення фактів неправильне;

• практичне завдання не виконано;

• виявлене слабке володіння нормами сучасної української літературної мови.

РОЗДІЛ VII

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

Степан Руданський

Ім’я поета Степана Руданського посіло в українській літературі і фолькло­ристиці визначне місце. Довгою і складною була дорога Руданського до шану­вальників українського художнього слова. Він народився 1834 року в ніч перед Різдвом у сім’ї священика подільського села Хомутинці. З дитинства батько на­мітив сину дорогу до когорти духовенства. Однак після закінчення Шаргород­ської бурси та Кам’янець-Подільської духовної семінарії юнак їде в Петербург, де, наперекір волі батька, вступає до Петербурзької медико-хірургічної акаде­мії. Всі шість років навчання в Петербурзі Степана Руданського не покидала ностальгія. На жаль, рідний батько заборонив сину писати листи українською мовою, і він знаходив відраду у тому, що мережив чисті аркуші паперу рядками українських поезій. Особливою честю для студента було побачити свої вірші, опубліковані поряд з творами великого Тараса Шевченка на сторінках першого українського журналу “Основа”, виданого в 1861 року. Цього ж таки року ви­пу­с­к­ник Петербурзької медико-хірургічної академії Степан Руданський отримує, згідно його клопотання (через захворювання туберкульозом), призначення в Ялту, де восени він і приступить до роботи міським лікарем.

Ялта на ту пору була невеликим містечком, де проживало 364 жителі. Мо­лодий лікар поселився спочатку на вулиці Поштовій безпосередньо в Ялтин­ському лікарняному відділенні, а згодом отримав квартиру по вулиці Бульвар­ній (тепер вул. Рузвельта). Обов’язки міського лікаря Руданський періодично сполучав з працею повітового лікаря та роботою в лікарняному відділенні. До служби відносився вельми сумлінно, що відразу оцінили мешканці міста, пе­ре­дусім з найбідніших верств, яким він нерідко допомагав ліками і не брав гроші за лікування. З його ініціативи в Ялті була відкрита прийомна кімната для хво­рих, а також виділені місця у лікарні для жінок і для незаможних хворих.

Восени 1863 року Степан Руданський додатково був прийнятий на посаду лікаря кримських маєтків князя Воронцова. Це дозволило йому трохи покра­щити свої статки, оскільки платня міського лікаря змушувала його жити, як і в студентські роки, впроголодь. Проте нова робота поглинала чимало часу Сте­па­на Руданського і вимагала непередбачуваних витрат. Слід відзначити, що функ­ції лікаря маєтків князя Воронцова дозволили поету познайомитись з непересіч­ними гостями кримського магната, хоч здебільшого ці зустрічі мали трагічне забарвлення. Серед пацієнтів С. Руданського були в останні дні свого життя ви­датний актор Михайло Щепкін, письменник і вчений Амвросій Метлинський, біля смертного одра якого лікар зустрівся і з Миколою Костомаровим.

З 1864 року Руданському довірили обов’язки карантинного (санітарного) і портового лікаря Південного узбережжя Криму. На цих посадах він проявляв небачену раніше в Ялті принциповість і рішучість. Збереглись десятки актів, які розповідають про тривалу боротьбу лікаря з антисанітарією в маєтках ялтин­ського вельможі Мордвинова. С. Руданського турбував екологічний стан міста, поширення тут інфекційних хвороб. Він виступив ініціатором влаштування за­га­льноміського фонтану з водою, задля чого пожертвував місту свою приватну землю (про що нагадує назва Фонтанного провулка в Ялті). Громадська діяль­ність невтомного Руданського отримала схвалення суспільної думки. Він був одним з проектантів нового базару, створив першу медичну бібліотеку на Пів­денному узбережжі Криму, домагався створення в місті пожежної служби, ме­теорологічної станції, займався вивченням таємниць археологічних розкопок. Про повагу ялтинців до Руданського свідчить обрання його почесним мировим суддею Сімферопольського-Ялтинського округу. Проте недоброзичливці лікаря ще з 1867 року шукали можливості для переведення його в інше місто. Така на­года їм випала 1872 року під час епідемії холери. Генерал-губернатор Коцебу, опираючись на безпідставні доноси, які звинувачували С. Руданського у поши­ренні холери в Ялті, звільняє лікаря з ялтинської посади і переводить у місто Перекоп. Така несправедливість викликала рецидив захворювання С. Рудан­сь­ко­го, та він продовжував боротьбу за свою честь і гідність. Міська дума вис­ту­пила на захист прав свого лікаря, але її аргументи були проігноровані.

Степан Руданський так і не покинув Ялту. 3 травня 1873 року після дев’я­тимісячної виснажливої хвороби він пішов з життя у розквіті творчих сил. Його старший брат Григорій згадував, що в останні хвилини життя поет наспівував пісню “Україно моя мила…”

Похоронили Руданського за міський кошт на кладовищі Іоанна Златоуста (нині Полікурівський меморіал). Місце на кладовищі дала йому сім’я покійного приятеля Е.К. Шенебейєра.

Яким же був у житті Степан Руданський? Художник В. Ковальов на по­чат­ку 1870-х років написав його портрет, що став пізніше загальновідомим. Не менш цікавий і вербальний портрет Руданського, залишений Ковальовим: “Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись; карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою признакою його душі. Одягався він завсіди просто, як і жив”. До­тепний і жартівливий, С. Руданський легко збирав навколо себе товариство. У Ялті його близькими приятелями стали священик місцевої церкви Сердюков, пошт­мейстер П. Падалка, агент російського пароплавного товариства Т. Сіяль­ський, голова міської управи Пономаренко, управитель маєтків графа Ворон­цо­ва Л.М. Лазаревський, сім’я якого свого часу підтримувала тісні стосунки з Та­ра­сом Шевченком, земський учитель Гурій Черенков, провізор Е.К. Шенебейєр та інші. У колі товаришів Руданського були люди різних національностей, сам по­ет зі щирою цікавістю знайомився з мовами жителів багатонаціонального Кри­му, зокрема вивчав грецьку і кримськотатарську мови.

Серед захоплень Руданського важливе місце посідала археологія. Ознайо­мив­шись з розкопками у Партеніті, в маєтку Раєвських, що під Аю-Дагом, С. Ру­данський написав статтю, яку високо оцінили спеціалісти. Допомагав авто­ри­тет­ному професору з Одеси П.К. Бруно скласти карту Південного берега Криму в генуезький період та визначити околиці Судака. Разом з лікарем Тобіним С. Ру­данський влітку 1871 року розпочав вивчати стоянку первісної людини на мисі Ай-Тодор.

Та найголовнішою пристрастю у житті С. Руданського, його любов’ю і бо­лем залишалось українське художнє слово. Письменник пробував свої сили у різних жанрах, писав балади, ліричні вірші, гуморески, драми, історичні поеми, займався перекладами. Заслуговують уваги історичні поеми Руданського, у яких лейтмотивом проходить протест проти неволі України, передусім у пое­мах “Мазепа, гетьман український” та “Іван Скоропадський”, які довго не пуб­лікувалися. Всі ці твори об’єднує гнів до поневолювачів України і глибока пев­ність у майбутньому воскресінні Батьківщини. Письменник свято вірив у істо­ричні перспективи рідної української мови, яку блискуче знав і тонко відчував. Справжнім майстром слова зарекомендував себе С. Руданський у гуморис­тич­них співомовках, популярність яких серед народу можна зрівняти хіба що з Шевчен­ковою поезією.

Більшість співомовок С. Руданського написані в Петербурзі. Опинившись в Криму, поет – прекрасний знавець фольклору – мабуть, часто згадував чу­ма­ць­кі пісні. З давніх-давен чумаки ходили в Крим за сіллю та іншими то­ва­рами. На основі цього матеріалу, перебуваючи під впливом драматичних творів І. Кот­ля­ревського, С. Руданський вирішив написати п’єсу “Чумак”.

П’єса складається з чотирьох невеликих дій. Події відбуваються на березі моря. В основі сюжету – любов чумака Гордія та дівчини Ялини і, паралельно, трагедія життя людей, котрі обвінчалися з примусу (доля матері Гордія). Автор засуджує застарілі погляди на шлюб і всі симпатії віддає молодому поколінню, що прагне до любові щирої, без розрахунку і насилля. В драмі тісно переп­ле­те­ні елементи реалізму і романтизму з певними рисами мелодраматизму. Уступки сентименталізму та надмірне захоплення ефектом несподіванки не сприяли ус­пі­ху п’єси. У 1871 році С. Руданський переробив свій твір, назвавши його диво­співом. Об’єктивно п’єса нагадувала оперне лібрето, але сценічного втілення не отримала.

Найважливішою літературною справою для С. Руданського в Ялті став пе­рек­лад “Іліади” Гомера. Це дійсно було подвижництво: в провінційній Ялті Ру­данський взявся за переклад всесвітньовідомого епосу, маючи тільки текст ори­гіналу. Поет знав грецьку та латинську мову і був переконаний, що публікація легендарного твору українською мовою буде сприяти входженню української літератури в лоно світового письменства. Найвірогідніше, надихнув на цей под­виг Руданського його друг Петро Ніщинський, який займався перекладами ан­тичних творів.

Школа перекладу на ту пору тільки розпочинала своє становлення. Рудан­ський змушений був експериментувати і брати на себе відповідальність піонера у вирішенні складних проблем. Врешті-решт перекладач зупинився на поетич­ному розмірі, характерному для деяких українських народних пісень, хоч він не давав можливості показати велич оригіналу. Можна поставити в докір поету надмірну українізацію тексту, що було викликано бажанням поширювати свій переклад серед широких верств українського народу. Однак групою дослід­ни­ків доведена висока точність перекладу, тому цей твір для свого часу є знач­ним кроком поступу перекладної літератури українською мовою. В останні ро­ки життя С. Руданський працював над перекладами “Енеїди” Вергілія та “Війни жаб з мишами” невідомого автора.

Свою місію – місію народного поета України – Степан Руданський від­чу­вав завжди. І коли студіював медицину у холодному Петербурзі, і коли лікував недужих під розпеченим небом Ялти. Це глибоке переконання він ховав десь на дні серця, і лише зрідка воно піднімалось на поверхню, як буває на морі під час шторму. Обурений забороною батька писати до нього листи українською мо­вою, Степан ще студентом пише до брата: “…не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одно­мовців”. Мрія Руданського видати книжку – “що-небудь пустити у світ” – не здійс­ни­лась за життя письменника. Він неодноразово укладав рукописи до видання. У Пе­тербурзі, наприклад, підготував збірку “Нива”. Проте київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Залишились у шухляді автора і три збірки “Спі­вомовок Вінка Руданського” різних років: видавця не знайшлось, а власних кош­ів на публікацію не вистачало. У Ялті, за лікарськими клопотами, видав­ничі плани здавались все примарнішими.

Після смерті письменника залишились його рукописи, які передавалися з рук в руки, аж поки не примандрували на Волинь. Мабуть, як ніхто раніше, в рядках ялтинського лікаря-небіжчика Олена Пчілка відчула відчайдушний зак­лик: “Повій, вітре, на Вкраїну…” Саме вона дала можливість Україні почути цей голос. Упорядкувала рукописи, залучила до фінансування декого із зем­ля­ків, і вреш­ті-решт перша книжка Степана Руданського під назвою “Співо­мов­ки” поба­чила світ 1880 року в Києві. Кропітку працю видавця Олена Пчілка заховала під псевдонімом “Н.Г. Волинський” (що означало “невеликий гурток волин­ський”). Так почалося тріумфальне повернення на Батьківщину Степана Рудан­ського. До першої виданої збірки увійшло всього 28 поезій. Поступово цей не­великий айсберг завдяки зусиллям Івана Франка, Михайла Комарова, Павла Житецького, Агатангела Кримського, Василя Лукича та інших перет­во­рився у цілий острів на карті вітчизняної літератури.

Цілителі духу, до числа яких, безперечно, відноситься Руданський, отри­мують право на безсмертя у пам’яті народній. Однак в самій Ялті через кілька десятиліть вже рідко хто з місцевих жителів зміг згадати жертовного лікаря Степана Руданського. Чимало шанувальників його літературного хисту з вели­кими труднощами розшукували могилу поета в місті. Відомий одеський біб­лі­о­граф Михайло Ковальов ділився ялтинськими враженнями: “…похоронили – і забули. […] І ніхто, окрім дочки Степана Васильовича, не зміг сказати, де і як найти могилу: ні хреста, ні огорожі нема над нею. […] Чи то так воно і навіки останеться?”

У 1891 році повз Ялту проїжджав одеський літератор і видавець Іван Липа, що був родом з Криму. Він захотів обов’язково поклонитися могилі Рудан­ського, яку знайшов за допомогою сторожа під зеленим кипарисом. Відчуття пустки боляче вразило І. Липу і спонукало його написати статтю у львівському журналі “Зоря” з пропозицією до свідомих українців зібрати гроші, щоб при­вести могилу Руданського в порядок. Зібрані кошти дозволили замовити мар­му­ровий пам’ятник з хрестом і встановити його на могилі. У 1968 році з ініціативи Літфонду УРСР на могилі був споруджений новий пам’ятник з бронзовим го­рельєфом С. Руданського (скульптор Р.В. Сердюк) і з викарбуваними рядками відомого вірша поета, що став народною піснею:

На могилі не заплаче ніхто в чужині,

Хіба хмаронька заплаче дощем по мені.

Та минають десятиліття, роки, і ім’я Руданського стає невід’ємним від су­часного Криму, зокрема Ялти, де в честь нього названа одна з центральних ву­лиць міста. Його ім’ям названа народна капела бандуристів при Кримському державному педагогічному інституті під керуванням заслуженого працівника культури України О.Ф. Нирка. Всекримське товариство “Просвіта” ім. Т.Г. Шев­чен­ка встановило премію ім. С. Руданського за вклад у розвиток української ку­ль­тури в Криму. Її першим лауреатом став професор Таврійського Національного університету ім. В.І. Вернадського Петро Киричок. Символічним можна вважа­ти і те, що саме на вулиці Степана Руданського в Ялті була відкрита перша міська школа з українською мовою навчання.

І. Запитання для студентів

1. Як ставився С. Руданський до Ялти?

2. Де проживав Степан Руданський у Ялті?

3. У яких жанрах написані твори С. Руданського ялтинського періоду?

4. Хто причетний до видання першої книжки С. Руданського?

5. Хто є автором пам’ятника на могилі С. Руданського?

6. Як вшановується ім’я С. Руданського в Криму?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Прочитати ялтинські листи Степана Руданського та обґрунтувати визна­чальні риси його світогляду та характеру.

2. Зробити аналіз співомовок С. Руданського, присвячених мовним проб­ле­мам.

3. Визначити оцінку С. Руданського ролі Б. Хмельницького та І. Мазепи (за його історичними поемами).

4. Порівняти “Іліаду” Гомера у перекладах С. Руданського та М. Рильського.

5. Запропонувати маршрут пішохідної екскурсії “Слідами Степана Рудансь­кого в Ялті”.

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Фольклорні мотиви в дивоспіві Степана Руданського “Чумак”.

2. Жанрове збагачення української літератури Степаном Руданським.

3. Засоби комічного в “філологічних” співомовках Степана Руданського.

4. Увічнення пам’яті Степана Руданського на кримській землі.

Список рекомендованих джерел

1. Руданський Степан. Твори в трьох томах / Степан Руданський. – Київ, 1973.

2. Зленко Григорій. Борг Степанові Руданському / Григорій Зленко // З поло­ну літ. Літературно-критичні нариси. – К., 1989.

3. Киричок Петро. Міський лікар Ялти / Петро Киричок // Золоті ворота. Ви­пуск 5. – К., 1993.

4. Колесник Петро. Степан Руданський / Петро Колесник. – К., 1971.

5. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­менників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

6. Кримський А.Ю. Слідком за Руданським в Ялті / А.Ю. Кримський; режим доступу: www.archive.org/stream/.../istoriiaukrans00iefruoft_djvu.txt

7. Приходько І.Ф. Українські класики без фальсифікацій / І.Ф. Приходько. – Харків, 1997.

8. Сиваченко М.Є. Студії над гуморесками Степана Руданського / М.Є. Сиваченко. – К., 1979.

9. Рильський М.Т. Про поезію Степана Руданського / М.Т. Рильський // Рильський М. Т. Статті про літературу. – К., 1980.

10. Цеков Ю.І. Степан Руданський / Ю.І. Цеков. – К., 1983.

Амвросій Метлинський

На одному з перших засідань ялтинського товариства “Просвіта” напри­кі­н­ці 80-х років ХХ століття було запропоновано присвоїти міській організації ім’я Амвросія Лук’яновича Метлинського. З історією цього міста пов’язані долі і більш визначних українських письменників та діячів культури. Чому ж саме це ім’я стало прапором, корогвою, яка згуртувала ялтинських українців у часи пе­ре­будови? Мабуть, тому, що Метлинський був з числа перших невтомних ора­чів на цілині української культури, що працювали не покладаючи рук задля во­скресіння слави України.

Його життєва дорога переплелась з Ялтою, та, на жаль, переплелась так трагічно. Поет, видавець, фольклорист, науковець Амвросій Метлинський по­мер і похований в цьому місті. Але, як це не прикро, його могила не знайдена. І нині ми не можемо поклонитися праху людини, перед якою схиляв голову Тарас Шевченко. В листі до Корольова від 18 листопада 1842 року Кобзар пи­сав: “Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському. Спасє його Бог за його “Дум­ки і ще дещо”; тільки і полегкості, що вони”. Ці слова не можуть промайнути легко і просто повз нашу свідомість, через віки вони пронесли незбагненну ауру, що змушує сучасників знову і знову вклонятися пам’яті Метлинського з шевченківським пієтетом.

Амвросій Лук’янович Метлинський народився 1814 року в селі Сари Га­дяцького повіту на Полтавщині, в родині здрібнілого поміщика. Сучасні дослід­ники віднайшли родинні узи між родом Драгоманових, що дав українському письменству Лесю Українку, і родом Метлинських. Початкову освіту майбут­ній поет отримав у Гадяцькому повітовому училищі, у якому знайшов свого “батька по книжках” в учителі Михайлові Макаровському. Потяг до знань спо­нукав Метлинського продовжити навчання у Харківський гімназії, а згодом – у Харківському університеті, найбільшому на той час в Україні освітньо-куль­тур­ному центрі, що служив інтелектуальним джерелом наукового, журналіст­сь­ко­го, театрального і літературно-критичного життя. До лектури Амвросія входили вершини європейської літератури – твори В. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Міцке­вича, які пробуджували у майбутнього поета потяг до ідеалу свободи, рівності, справедливості. Під впливом авторитетного харківського професора Ізмаїла Срезневського Метлинський вивчив польську і чеську мови, студіював слов’ян­ський фольклор.

Закінчивши університет (1835), Амвросій Метлинський займає посаду по­мічника бібліотекаря і працює над магістерською дисертацією, після захисту якої він отримав посаду ад’юнкт-професора кафедри російської словесності Хар­ків­сько­го університету (що дорівнює молодшій науковій посаді). Після захисту докторської дисертації на тему “Взгляд на историческое развитие прозы и поэ­зии” він отримує посаду ординарного (штатного) професора кафедри російської словесності в Київському університеті.

Педагогічна діяльність давала можливість підтримувати студентів мораль­но й матеріально, прищеплювати їм любов до рідного слова, народної поезії, спонукати до збирання, записування й видання фольклорного матеріалу. Та й сам він зробив чимало в царині фольклористики. Разом з І. Срезневським, М. Кос­томаровим Метлинський започаткував видання “Южнорусского сборника” (1848), у якому публікувались народні перекази, легенди, прислів’я, приказки, пісні. У 1852 році А. Метлинський опублікував у Києві “Байки та прибаутки Левка Боровиковського” зі своєю передмовою, а у 1854 році – велику і надзви­чайно цінну збірку “Народныя южнорусские песни”.

Художня спадщина Метлинського складається з однієї збірки “Думи і пісні та ще дещо”, до якої увійшло 30 оригінальних поезій і перекладів із чеської, словацької, сербської, польської та німецької літератур. Книжка вийшла 1839 р. під псевдонімом Амвросія Могили.

Львівський професор К. Студинський у своїй книзі “Кілька слів про ґенезу творів Амвросія Метлинського” підкреслював книжний характер лірики поета. Ван також визначає чотири джерела впливу на поезію Могили-Метлинського, а саме – російської, польської, німецької літератур, і, безперечно, українських на­родних пісень, дум, повір’їв. Оцінки творчого доробку А. Метлинського до­сить суперечливі, але в цілому не можна не погодитись з думкою Степана Крижа­нів­ського, який називав творчість поета “професорською лірикою”.

Свої кращі поетичні твори Амвросій Лук’янович написав на схилі літ, ба­гато з них не публікувалися за життя автора. Світогляд Метлинського, його при­ст­расна любов до України, уболівання за розвиток української культури червоною ниткою проходить крізь епістолярну спадщину письменника. Україна постійно асоціювалася у роздумах поета з щедрим сонячним промінням, теп­лим леготом. “Пишу к вам, – читаємо в одному з його листів до Срезневського, – из Украины, которая в это время смотрит совсем не Украиной: бытие моё мрач­но, сумрачно, и дождь на дворе холодный…” Майже в кожному своєму пос­лан­ні до друзів А. Метлинський з захопленням розповідає про нових талановитих літераторів, міркує над ментальністю українського народу.

Свою роботу Метлинський оцінював завжди вельми скромно, шкодував, що недуга забирає його останні сили, які б він хотів віддати на благо Україні. “У меня довольно материалов и много мыслей и предположений об разных трудах, но мало сил и здоровья, и потому с горем смотрю на то, что мог бы сделать – и не могу! Лекции утомляют неимоверно, писание тоже, и потом грудная боль и кровохаркань”, – ділився він своїм найсокровеннішим з другом Іваном Срезневським.

У листах А. Метлинського 1853 р. вперше згадується Крим як оаза, де можна набратися здоров’я і наснаги: “Советуют Крым и кумыс и прочее. По­этому, приложивши свидетельство медика, прошусь в Крым, с удержанием жа­лования и двухсот рублей пособия, сверх вакации на 28 дней”. Як вважає дос­лідник Скрипник, у зв’язку з хворобою А. Метлинський в 1858 р. виходить у відставку і оселяється в Ялті. Є підстави вважати, що насправді в Ялту він при­їжджав лише періодично. У мемуарах Костомарова вказується, що Мерлин­ський перебуває “то в Швейцарії, то в Криму, то в Ялті”.

Найповніші відомості про смерть Метлинського у Ялті надає М. Косто­ма­ров. В червні 1870 року він також знаходився на лікуванні в нашому місті. І тут випадково довідався про трагедію: під час приступу меланхолії Метлинський застрелився. Правда, після спроби самогубства Амвросій Лук’янович ще жив “тижнів зо два” у невимовних стражданнях. Доцент Гнідан у своєму дослід­жен­ні про Метлинського уточнює, що поет в Ялті перерізав собі вени. Достовірно відомо, що розтин тіла Метлинського робив ялтинський лікар Степан Рудан­сь­ки­й. Цілком ймовірно, що Руданський намагався врятувати Амвросія Лук’яновича від смерті в ці останні жахливі два тижні.

Так сумно перетнулися дороги двох непересічних особистостей, імена кот­рих золотими літерами викарбувані на скрижалях історії української культури.

Побутує думка, що могила А. Метлинського не знайдена тому, що його як самогубця поховали за межами цвинтаря. Як бачимо, тема “Метлинський і Ял­та” на сьогодні досліджена вельми поверхово, вона є широким полем для сту­діювання біографів поета, краєзнавців, студентів.

І. Запитання для студентів

1. Які праці А. Метлинського стали значним внеском у розвиток української фольклористики?

2. Як оцінюють поезію А. Метлинського дослідники?

3. Як ставився до Метлинського Тарас Шевченко?

4. Хто з українських письменників спілкувався з А. Метлинським в Ялті?

5. Як завершив свій земний шлях А. Метлинський?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Прочитати вірші Амвросія Метлинського та визначити їх образну систему.

2. З’ясувати, чому А. Метлинський вибирає собі літературний псевдонім “Амвросій Могила”.

3. Визначити прикмети романтизму в ліриці А. Метлинського.

4. Розкрити погляди А. Метлинського на українську мову (за матеріалами поезії).

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Фольклористична спадщина Амвросія Метлинського.

2. Фольклорні мотиви в творчості А. Метлинського.

3. Мотив рідної мови в поезії Амвросія Метлинського.

Список рекомендованих джерел

1. Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії / Амвросій Могила. – К., 1972.

2. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­менників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

3. Крижанівський С. Амвросій Могила та Ієремія Галка / С. Крижанівський // Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.

Микола Костомаров

Постать Миколи Костомарова (1817–1885) одна з найяскравіших на пору­біжжі української і російської культур. Син воронезького поміщика і селянки-кріпачки, випускник Харківського університету, Микола Костомаров рано зая­вив про себе серйозними науковими працями з вітчизняної історії. Разом з тим під псевдонімом Ієремія Галка він видає дві збірки романтичних поезій україн­ською мовою: “Українські балади” (1839) та “Вітка” (1840). З-під пера Костома­рова вийшли також драматичні та епічні твори.

Значною віхою в житті Миколи Костомарова стало створення разом з В. Білозерським, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими однодумцями Кирило-Мефодіївського товариства, після розгрому якого він був засуджений на рік ув’язнення в Петропавлівський фортеці в Петербурзі та заслання до Саратова. І хоч після заслання Костомаров продовжив свою блискучу кар’єру вченого, по­кладене на нього тавро злочинця не змили ніякі офіційні почесті, отримані ним в Російській імперії.

Миколу Костомарова можна віднести до числа визначних пілігримів Кри­му. Відомості про перебування історика на кримській землі можна почерпнути з його ґрунтовної автобіографії.

Вперше Микола Костомаров відправився у мандрівку до Криму весною 1841 року. Інтенсивна праця над дисертацією про значення унії в Західній Русі та магістерський іспит в Харківському університеті вимагали великого інтелек­туального напруження. Для поліпшення самопочуття лікарі порадили вдатися до морських купань. 24-річного Миколу Костомарова Крим приваблював на­самперед своїми історичними пам’ятками. Мешкаючи у поганенькому готелі у Феодосії, він чотири тижні ретельно виконував вказівки лікарів. Як нагороду за своє тривале терпіння Костомаров задумав подорож верхи на конях з провідни­ком-татарином на Південний берег Криму аж до Севастополя. Проте задуманий маршрут обірвався в Ялті. Звідти молодий мандрівник повернувся до Алушти, а далі попрямував до Сімферополя і Бахчисараю. Найсильніше враження на Кос­томарова справили Чатир-Даг, численні мусульманські фонтани, ханський па­лац і поїздка верхи на Чуфут-Кале. З Бахчисараю він повернувся до Керчі, де оглянув боспорські могили і музей. Такою була перша мандрівка Костомарова по Криму.

Вдруге Костомаров вирушив на благословенну землю Тавриди 1852 року, отримавши дозвіл царя Миколая I покинути місце заслання з метою лікування. Вибраний маршрут мало чим відрізнявся від попереднього. Спочатку в Керчі йому вдалось приєднатись до археологічних розкопок, що вели тоді художник Д.М. Бегічев і одеський професор М.Н. Мазуркевич. Далі разом з товариством мандрівник направився на Південний берег Криму. Ні Феодосія, ні Ялта, що тоді ще мало чим відрізнялась від звичайного приморського села, не привер­ну­ли їхньої уваги. Однак розкішним палацом та багатим квітником зачарувала Костомарова Лівадія. З цікавістю подорожні оглянули дачі Ореанди, а особливу насолоду їм подарував парк в Алупці. Письменник у своїй “Автобіографії” за­хоплено описує дорогу до Севастополя, а звідти – до Бахчисараю. Згодом для морських купань Костомаров обрав Феодосію, де провів кінцівку своєї подо­ро­жі.

Третя і остання поїздка М.І. Костомарова до Криму припадає на 1870 рік. У червні він розпочав свій відпочинок у Феодосії, продовжив купання в Ялті та Алупці. Тут його чекала несподівана зустріч з філологом, фольклористом і пое­том Амвросієм Метлинським. На жаль, радості вона їм не принесла, оскільки Метлинський знаходився на смертному одрі, про що пізніше Костомаров напи­сав у своїх спогадах.

Смутні думки навіював і Севастополь, який після Кримської війни справ­ляв враження справжньої руїни. Костомаров також відвідав місця, пов’язані з сивою давниною – Херсонес, Інкерман. Втретє завітав у Бахчисарай, хоч хан­ський палац тоді був спустошеним. З Севастополя на пароплаві М. Костомаров направився у Євпаторію, де залюбки познайомився зі способом життя караїмів, а далі його дорога пролягла в Одесу.

Подорожні враження вченого знаходять численні відлуння у його істо­рич­них та фольклористичних працях, а також лягли в основу деяких літературних творів з кримськими мотивами. Перша подорож до Криму надихнула поета на створення трьох поезій, що були опубліковані в альманасі І.Є. Бецького “Молодик”: “Аглає-Чесме”, “До Мар’ї Полоцької”, “Пантікапей” (з елементами драми). Наслідком другої поїздки на кримське побережжя у творчості М. Кос­томарова стала драматична поема “Юпитер светлый плывёт по зелёным водам киммерийским…”, написана в Саратові 1852 року. Високу оцінку цьому велич­ному твору дав Іван Франко, який переклав поему українською мовою.

За рік до смерті М. Костомаров опублікував історичну драму “Эллины Тавриды”, події якої розгортаються у першому столітті до н.е. переважно в Херсонесі. Можна стверджувати, що автор, працюючи на цим твором, живив свою уяву спогадами про відвідини Херсонесу 1870 року, хоч основний мате­ріал для створення драми письменнику дав трактат Костянтина Порфиродного “Про керівництво державою”, у якому виразно змальовується ворогування до­рійців та іонійців на кримській землі періоду могутності Риму. Ця історична драма не втратила своєї актуальності. Читаючи про підступність, віроломність і жорстокість колишніх мешканців Криму, яких розділяла тільки приналежність до різних груп одного і того ж етносу, мимоволі надієшся, що два тисячоліття християнства зробили людину морально досконалішою і мудрішою.

І. Запитання для студентів

1. Коли і з якою метою Микола Костомаров побував В Криму?

2. Яке враження справило на Костомарова Південне побережжя Криму?

3. Назвіть кримські твори Миколи Костомарова.

4. Яким постає Крим в історичних творах М. Костомарова?

5. Який з кримських творів М. Костомарова переклав Іван Франко?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Прочитати вірші Миколи Костомарова та визначити їх пафос.

2. З’ясувати, чому М. Костомаров вибирає собі літературний псевдонім “Іє­ре­мія Галка”.

3. Визначити спільне та відмінне в поезіях А. Метлинського та М. Костома­рова.

4. Визначити головний конфлікт та композицію історичної драми М. Косто­марова “Эллины Тавриды”.

5. Знайти в листах Степана Руданського згадку про зустріч в Ялті з М. Кос­то­маровим.

6. Порівняти оригінал та переклад українською мовою драматичної поеми М. Ко­стомарова “Юпитер светлый плывёт по зелёным водам киммерий­ским…”

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Кримські маршрути Миколи Костомарова.

2. Історичні події в Криму крізь призму художнього слова М. Костомарова (за історичною драмою М. Костомарова “Эллины Тавриды”).

3. Кримські мотиви в українській поезії шевченківської доби.

Список рекомендованих джерел

1. Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії / Амвросій Могила. – К., 1972.

2. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­менників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

3. Крижанівський С. Амвросій Могила та Ієремія Галка / С. Крижанівський // Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.

4. Костомаров Микола. Галерея портретів / Микола Костомаров. – К., 1993.

5. Замлинський Володимир. Карбівничий історії / Володимир Замлинський // Костомаров Микола. Галерея портретів. – К., 1993.

Яків Щоголев

Ім’я поета Якова Щоголева у наші дні призабуте. Наприкінці минулого століття він видав дві поетичні збірки – “Ворскло” і “Слобожанщина”, які зай­няли почесне місце в літературному процесі ХІХ століття. Я. Щоголев наро­дився 1824 року в м. Охтирці колишньої Харківської губернії. Майбутній поет виховувався посеред чарівної природи, в атмосфері старосвітських традицій, під наглядом матері. Важливим етапом духовного розвитку Якова стало нав­чання в Харківській гімназії. Тут значно розширилась його лектура, яка спону­кала до власної творчості. Особливо активним було літературне життя в Харків­ському університеті, де Яків навчався після закінчення гімназії. Саме тоді в Харкові сформувалась школа поетів-романтиків. Студентом Щоголев знайо­ми­ть­ся з А. Метлинським, М. Костомаровим, І. Срезневським. До нього прихильно ставився ректор, відомий український письменник П.П. Гулак-Артемовський. В періодиці з’являються перші вірші Я. Щоголева, написані як російською, так і українською мовами.

Поступивши на урядову службу, Щоголев практично припинив свою літе­ратурну діяльність, якщо не рахувати чотири вірші, написані 1864 року і пере­дані композитору А.В. Єдлічці. Його тривале мовчання, що затягнулось на ці­лих двадцять років, літературознавці пояснюють неоднозначною оцінкою кри­тики, зокрема різким відгуком Віссаріона Бєлінського. З 1871 року Яків Щого­лев йде у відставку і поселяється з сім’єю в Харкові, де веде замкнуте життя. Проте культурно-громадська атмосфера Харкова, мабуть, сприяла поступовому поверненню поета до літературної діяльності, і цей крок Щоголева щиро вітали його діти. Та плідна смуга у житті поета була перервана важким горем: протя­гом двох років він втратив двох своїх старших дітей. Однак після виходу в світ збірки віршів “Ворскла” (1883) і до останку Щоголев продовжує переливати свої думки і почуття у поетичні рядки. Друга його збірка “Слобожанщина” побачила світ через три дні після смерті автора, котра зупинила його серце 27 травня 1898 року. З життя Щоголев пішов з надією: “Тоді, як і помру, то буде чим землякам пом’янути мене”.

Самобутність поетичного стилю Якова Щоголева високо оцінив Пантелей­мон Куліш, котрий писав: “…яко поет правдивий, а не підспівач, має він у своє­му голосі щось праведно своє, – якусь власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не доглядишся…” Ця своє­рід­ність мала особливу вартість у пошевченківську епоху, коли захоплене насліду­вання славетного Кобзаря привело українську поезію на манівці епігонства.

Серед нових мотивів, якими збагатив вітчизняне письменство поет, є і кримські вкраплення. Для нас особливо цікавим є вірш “Ялта” – перший у ряді поетичних творів, котрі оспівали унікальність нашого міста, яке пізніше наз­вуть перлиною Південного берега Криму.

Слід нагадати, що свій міський статус Ялта отримала 1838 року, коли в не­великому населеному пункті нараховувалось лише три десятки будинків. Однак кліматичні умови та мальовнича природа обіцяла перспективи розвитку міста, що добре розумів граф Воронцов, за клопотаннями якого і почалась історія Ял­ти. 1861 року у руки царської сім’ї перейшла Лівадія. Поступово Ялта росте і стає курортом, на який покладали особливі надії недужі на сухоти. Цими цілю­щими властивостями і привабило місто поета Якова Щоголева, у якого тяжко захворіла донька. Ось що пише про це відомий літературознавець Іван Пільгук: “Восени 1878 року Щоголев повіз до Ялти на лікування хвору доньку Олек­сан­д­ру. Там її здоров’я покращало”. Проте кліматичне лікування все-таки не вряту­вало дівчину. Через два роки донька Якова Щоголева померла.

Не дивно, що і вірш “Ялта”, що вперше був опублікований 1894 року в “Южном крае”, оповитий серпанком смутку. Ключовим образом твору є екзо­тичний цвіт, який символізує унікальність цього куточку Криму, його несло­жість на звичні українські краєвиди. Композиційно поезія будується на спів­ставленні Ялти реальної і уявної, міфологічної, яка виринає з першого ж кат­ре­ну:

Казали: Ялта – Криму цвіт, –

Над нею краще сонце гріє,

І інше небо, інший світ,

І дужче листя зеленіє.

Після цього заспіву Щоголев, признаний майстер пейзажу, детально відт­ворює відтинок спуску з кримських гір до узбережжя, крупними мазками схоп­люючи нові враження: “жовті ребра Чатир-Дагу”, “срібний струмінь” Салгира, “гожі татарчата” біля “убогої саклі” над дорогою. Ліричний герой поезії на власні очі переконується, що цей край дійсно дивовижний; недовіра до міфу зникає, оскільки реальність перевершує його і постає справжнім “зеленим ра­єм”. Поет захоплено малює перед читачем ялтинський ландшафт над безмеж­ним морем, розмаїте багатство флори з штрихами характерної для півдня ар­хі­тектури місцевих споруд.

По взбіччях гір і жовтих скель

Палати в камінь повростали,

Плющі розкинулись до стель

І ганки стіни понизали, –

Орішник широко повис:

Черешні з лаврами сплелися;

Сяга до неба кипарис,

Гілки маньолій повилися...

Але посеред цього розкішного краєвиду стискає серце хворобливий вигляд прохожих, цвіт життя яких невблаганно осипається у квітучому краї, що так оманливе обіцяв омріяне щастя. Цим дисгармонійним акордом і закінчується вірш, проте незавершеним залишається двобій між безнадією та сподіваннями тих, яких невпинно кликало до себе місто з чарівною назвою “Ялта”.

І. Запитання для учнів та студентів

1. Коли і чому Я. Щоголев приїжджав до Ялти?

2. Де і коли був вперше опублікований вірш Щоголева “Ялта”?

3. Які тропи домінують у поезії “Ялта”?

4. Які синтаксичні фігури використовує Я. Щоголев у поезії “Ялта”?

5. Що ви знаєте про отримання Ялтою статусу міста?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Визначити систему образів чумацьких поезій Якова Щоголева.

2. Виписати відгуки сучасників про поезію Я. Щоголева.

3. Порівняти картини південного берега Криму в поезії А. Міцкевича, О. Пуш­кіна та Я. Щоголева.

4. Прочитайте вірш “Яків Щоголев” М. Чернявського. Чи погоджуєтесь ви з оцінкою таланту автора першого вірша про Ялту?

5. Знайти вірші про Ялту інших українських та російських поетів.

6. Вивчити вірш Я. Щоголева “Ялта” напам’ять.

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Південний берег Криму в українській поезії ХІХ століття.

2. Ялта кінця ХІХ століття та її зображення Яковом Щоголевим.

Список рекомендованих джерел

1. Щоголів Яків. Поезії / Яків Щоголів. – К., 1958.

2. Щоголев Яків. Вибране / Яків Щоголів. – К., 1971.

3. Каспрук А. Талановитий майстер поетичного слова / А. Каспрук // Яків Щоголів. Поезії. – К., 1958.

4. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських письменників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

5. Куліш Пантелеймон. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка / Пантелеймон Ку­ліш // Історія української літературної критики та літературознавства: хрес­томатія. Книга перша. – К., 1996.

6. Пільгук І. Співець Слобожанщини / І. Пільгук // Щоголев Яків. Вибране. – К., 1971.

Дніпрова Чайка

Наприкінці ХІХ століття значною популярністю користувались твори Люд­мили Василевської, більш відомої під псевдонімом Дніпрова Чайка (1861–1927). Майбутня письменниця народилась на Херсонщині в російській сім’ї Березіних. Навчалася в спеціальній школі Одеського жіночого монастиря та Одеської приватної гімназії О.В. Пілер. Після закінчення навчання працювала в приватній гімназії Карпової (Одеса). З юних літ почала збирати зразки народної творчості, поширені в Таврії, та писати вірші. Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки вище, ніж талант Лесі Українки. Сергій Єфремов так оцінив новаторство поетеси: “Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними ри­са­ми раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в при­ро­ді й людським життям”. Особливою філігранністю відзначались “Морські ма­люнки” поетеси, якими захоплювались Михайло Коцюбинський, Максим Горь­кий, Павло Житецький та інші видатні майстри художнього слова та його поці­нювачі. Зокрема М. Горький писав у листі до Дніпрової Чайки: “Я давно поз­найомився з Вашими віршами в прозі. Ви могли б стати окрасою не лише мало­руської літератури”.

“Морські малюнки” з’явились внаслідок поїздки письменниці до Криму, де вона тривалий час відпочивала у татарській слобідці Алма-Томак (нині с. Піща­не Бахчисарайського району). Сама письменниця так згадувала той плідний творчий період: “…брат мого чоловіка запросив мене на літо в Крим, де він з своєю родиною жив. 1887 року я поїхала з лялькою та нянькою у Крим. Там уже моя ятрівка переїхала з Сімферополя на беріг моря. […] Гарно там було – вільно. Хоч і без особистої краси. Я однак скоро скучила за папером та пером […] Ось так і написалося дев’ять перших п’єсок “Морські малюнки” та деякі вірші”.

У своїй автобіографії вона підкреслювала важливий вплив кримської при­роди на її творчість: “…купаючись у морі біля Алми в Криму я жаданно приг­ля­далась, прислухалась до нової для мене кримської природи та прийшовши додому розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Колись після бурі багато на бе­резі загинуло медуз. Медуза – морське серце – це мені дало казку про “Мор­ське серце”.

Як бачимо, твори Дніпрової Чайки, написані в Криму, об’єднані образом моря і є передусім яскравими романтичними пейзажами. На думку В.Г. Пін­чу­ка, в українській літературі вона була чи не першою письменницею-марині­ст­кою. Разом з тим її поезії в прозі є зразками розгорнутої метафори або ж алего­рії, за допомогою яких вона піднімає проблеми суто моральні і возвеличує зако­ни людяності. Скажімо, в оповіданні “Морське серце” розповідається про те, як морська хвиля закохалася у відважного хлопця, який купався у морі. Вона об­ня­ла його міцно і потягнула до себе на дно. Юнак просив допомоги у старшого брата, але той швидше поплив до берега. Хвиля втопила боягуза. Риби рознесли його тіло ущент, лише до серця ніхто не доторкнувся. Мораль твору прозора: боягузи приречені на зневагу і осуд суспільства. Тому письменниця закликає з дитинства виховувати у дітей сміливість, любов до рідних братів та сестер, нав­чає бути разом з ними у щасливу годину і годину негоди.

В оповіданні “Скеля” розповідається про молодих царят, які намагалися знайти собі кращої долі, ніж була у них, коли жили вони у царських палатах. Мати прокляла їх. А щоб отримати прощення, вони повинні були принести їй дарунок. Повернулися діти і сказали, що знайшли вони заморське диво-щастя, тобто кохання дівчини. Але згодом хлопці розчарувалися у коханні. Воно, як квітка: сьогодні цвіте, а завтра зів’яло. Проклинаючи своїх синів, обернулася мати у високу скелю. А коли буйний вітер дме – гора стогне: то діти благають матір, щоб зняла з них прокляття. Щастя – це така річ, яка не продається або ж купується. Велика життєва мудрість – цінувати і берегти те, що тобі дано на цьому світі. Як бачимо, кожний з “Морських малюнків” перетворюється в легенду, яка несе потужний виховний заряд.

Сім “Морських малюнків” Дніпрової Чайки були надруковані на початку 1890-х років у журналах “Дзвіночок” та “Зоря” 1900 року, з додатком двох нових – у чернігівському альманасі “Хвиля за хвилею”.

Як не прикро, але успішний дебют обмежив творчі пошуки письменниці. У наступних своїх віршах та поезіях в прозі вона часто самоповторюється. Однак в цілому її твори свідчать, що Дніпрова Чайка була наділена даром тонко розуміти мову природи і передавати її в своїх “фантазіограмах” читачеві.

На схилі літ Дніпрова Чайка знову приїжджає в Крим, в Ялту, але обс­та­ви­ни не спонукали її до творчості. 1914 року наклав на себе руки її чоловік. Особ­ливо вона переймалася недугою доньки. “Завезла її в Крим в санаторій, – пише вона в автобіографії, – а я з унуками осталась поблизу. І от знову довелось мені бачити красу нашої Ніцци, що така сприятлива для здорових і губляча для хворих. Цілу весну і літо провели ми в Криму, але мені і в голову не клалося писати”. Отож, з травня по кінець вересня 1915 року Дніпрова Чайка знову мала змогу спостерігати за яскравими і вічно-мінливими морськими малюн­ка­ми на ялтинському побережжі. Але фантазії та думки, викликані ними, на цей раз залишилися незаписаними.

І. Запитання для учнів та студентів

1. Коли і де Дніпрова Чайка розпочала роботу над своїми “Морськими ма­люнками”?

2. Як оцінили “Морські малюнки” Дніпрової Чайки сучасники?

3. Які жанрові прикмети властиві “Морським малюнкам”?

4. В чому полягало новаторство Дніпрової Чайки?

5. Коли востаннє письменниця побувала в Ялті?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Прочитати кілька “Морських малюнків” Дніпрової Чайки. Визначити особ­ливості системи образів цих творів.

2. Підшукати яскраві приклади розгорнутої метафори, на якій будується сю­жет “морського малюнка”.

3. Дати ідейно-художній аналіз поезії Дніпрової Чайки “Слава звитязі, побо­реним горе!” (Див. додаток А).

4. Визначити, яким змістом наповнює Дніпрова Чайка образ морської хвилі у своїх творах.

5. Одну з поезій Дніпрової Чайки вивчити напам’ять.

6. Запропонувати сценічне рішення одного з “Морських малюнків” та по можливості втілити його в навчальному етюді.

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Мариністика Дніпрової Чайки.

2. Вплив творчості Дніпрової Чайки на розвиток жіночої поезії кінця ХІХ – поч. ХХ століття.

Список рекомендованих джерел

1. Дніпрова Чайка. Автобіографія / Дніпрова Чайка. – Центральна Наукова Бібліотека. Відділ рукописів. Фонд 10, № 34906.

2. Дніпрова Чайка. Твори / Дніпрова Чайка; [передмова О. Килимника]. – К., 1960.

3. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­мен­ників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

4. Пінчук В.Г. Дніпрова Чайка. Життя і творчість / В.Г. Пінчук. – К, 1984.

Олександр Кониський

Посильний внесок у розвиток української літератури ХІХ століття зробив Олександр Кониський (1836–1900). Свій слід він залишив у різних видах діяль­ності, оскільки зарекомендував себе як письменник, публіцист, науковець, гро­мад­ський діяч. Ще замолоду Кониський зазнав переслідування за писання тво­рів українською мовою: його виключили з Чернігівської гімназії. У роки Крим­ської війни він відбуває військову службу, після чого мав адвокатську практику у Полтаві та Києві. Чимало сил О. Кониський віддає організації недільних шкіл та створенню для них підручників, домагається введення української мови в школах. 1863 року за поширення “малоросійської пропаганди” Кониський був висланий у Вологду, а згодом у Тотьму. Після заслання через потребу лікувати зір письменник деякий час жив за кордоном, а повернувшись на Україну, не­рід­ко міняв місце проживання, постійно перебуваючи під наглядом поліції. У 1872 році він отримав дозвіл оселитися в Києві, де жив до самої смерті. Кониський був одним з фундаторів Товариства ім. Шевченка у Львові.

Доробок письменника напрочуд багатогранний. Відомо майже півтори сотні псевдонімів, якими він підписував свої виступи у періодиці. Свого часу користувались популярністю окремі вірші Кониського, але більше значення ма­ли його оповідання та повісті. Особливої уваги заслуговує подвижництво О. Ко­­ниського у створенні однієї з перших біографій Тараса Шевченка, якій він при­святив останні десять років свого життя.

Слід відзначити, що над біографією Шевченка, знаною під назвою “Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя”, Кониський працював у Криму. Письменник добре знав і любив наш край. Сюди він переважно приїжджав, щоб поправити здоров’я, але ніколи не сидів без діла. Ось чому дещо з творчої спад­щини Кониського тісно пов’язане з Кримом. Найчастіше письменник зупинявся в Алупці, куди, ймовірно, його першим запросив Михайло Коцюбинський. У листі до Василя Лукича від 1 квітня 1896 року Коцюбинський писав: “У нас, в Криму, як вам певно звісно, проживає О.Я. Кониський. Здоров’я його попра­ви­лось. Скучно тільки йому в Ялті, от він і наважився переїхати сими днями в Алупку, до нас, чому і я радію вельми, бо так важко на чужині без своїх людей, що й не сказати”. Тільки восени 1896 року Кониський залишає Крим і повер­та­ється до Києва. У наступні свої приїзди на Кримське побережжя він також обирає місцем свого відпочинку Ялту та її околиці.

Основний прозаїчний доробок письменника увійшов до 4-томника, який він підготував за життя. Видання другого тому під назвою “О. Кониський-Пе­ре­бендя. Твори” було здійснене в Ялті 1900 року, в друкарні Вахтіна, що є свід­ченням про друк книг української мовою у нашому місті, за умови дозволу цен­зури та застосування “общепринятого”, тобто російського правопису, на що О. Ко­ниський змушений був погодитись.

У цій книзі опубліковане одне з кращих оповідань Кониського – “Ранком в Алупці”, що було написане 1896 року. Вперше воно побачило світ у дебютному виданні журналу “Літературно-науковий вісник” 1898 року під назвою “В ту­мані (Дійсність і галюцинації)”.

Оповідання має ряд жанрових прикмет поезії в прозі. Автор відтворює ві­зію, котру він пережив під час напруженої роботи над біографією Шевченка. Краса природи, гірський ландшафт довкілля Алупки, могутність моря мали не­абиякий вплив на відчуття письменника. Та водночас він думав і про “друге море, з берегом, политим слізьми-журбою та тугою многостраждального пое­та”, уявляючи біль Шевченкової душі на засланні. Втомлений працею письмен­ник, щоб повернутись до дійсності та відпочити, кинув свій погляд в далечінь. Його неймовірно загострені відчуття дозволяють по-новому побачити розкішне і напрочуд рухливе морське плесо: “Море гралося барвами, кидалося в очі діво­чістю, ніжністю, жартівливим лукавством, здавалось забіякою, що грає у ховал­ки”. Зачарованим поглядом автор охоплює всю панораму Алупки: густі кипа­ри­си, що навіюють сум, вежі Воронцовського палацу, мечеть, яка своїм мінаретом хоче сягнути Ай-Петрі, смуги снігу в щілинах гірських вершин, – все це загово­рило, ожило, демонструючи гармонію світу, створеного для людей Богом. І раптом на очах автора здійснюється диво: з морського туману з’являється по­стать. Через мить він впізнає в ній самого Шевченка, який чудом подолав часо­ві бар’єри і опинився перед ним, на веранді алупкінської домівки. Безперечно, Кониський розумів, що це була галюцинація, але уявні образи, наближені до реальних, справили на нього незабутнє враження. Шевченко немов благословив тяжку працю Кониського і разом з тим дав йому можливість побачити світ по-новому.

Отже, у оповіданні О. Кониського маємо перший художній опис Алупки в українській літературі. Особливо мальовниче автор відтворює море, в нього во­но – потужна сила, що здатна наснажувати і пестити душу, що вкрай необхідно справжньому митцеві.

Морські пейзажі надихали і поетичну музу Кониського. У Сімеїзі, зокрема, були створені кілька віршів, які увійшли до циклу “З скорбних пісень” (опуб­лі­ковані після видання поетичної збірки “Порвані струни” у журналі “Літера­тур­но-науковий вісник” 1898 року). Свого часу І. Франко, вказавши на супереч­нос­ті світогляду та діяльності О. Кониського, підкреслив: “Одно тільки не покида­ло його, не змінялося у нього – почуття обов’язку працювати для України на користь її розвою”. Це життєве кредо поет висловив і в таких поетичних ряд­ках:

Під впливом моря чарів могутніх

росте бажання жить і жить

і під погоду і негоду

робить на Вкраїну, робить!

І. Запитання для учнів та студентів

1. Які роки в житті і творчості О. Кониського пов’язані з Кримом?

2. У яких жанрах О. Кониський використовує кримські враження?

3. Яка книга О. Кониського була видана в Ялті? Де і коли її надрукували?

4. З яким українським письменником О. Кониський тісно спілкувався в Алу­п­ці?

5. Яка незвичайна подія описується письменником в оповіданні “Ранком в Алупці”?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Прочитати оповідання О. Кониського “Ранком в Алупці” та визначити його композицію.

2. Які особливості твору О. Кониського “Ранком в Алупці” дають підстави вважати його поезією в прозі?

3. Дати приклади тропів та стилістичних фігур в кримських пейзажах О. Ко­ниського.

4. Визначити, чи наявний прийом паралелізму у кримських віршах “З скорб­них пісень” (див. додаток А).

5. Порівняти кримські краєвиди в творчості О. Кониського та Дніпрової Чай­ки.

6. Які відомості збереглися про друкарню Вахтіна в Ялті?

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Проза Олександра Кониського.

2. Робота О. Кониського в Криму над біографією Тараса Шевченка.

Список рекомендованих джерел

1. Кониський Олександр. Оповідання. Повість. Поетичні твори / Олександр Кониський. – К., 1990.

2. Коцюбинський Михайло. Твори в семи томах / Михайло Коцюбинський; Том. 5; Листи (1886–1904). – К., 1974.

3. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­менників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

4. Сиваченко М.Є. Олександр Кониський / М.Є. Сиваченко // Олександр Ко­ниський. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К., 1990.

5. Смілянська В. Біограф та його хроніка / В. Смілянська // Олександр Кони­ський. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя. – К., 1991.

Іван Карпенко-Карий

Український театр корифеїв отримав велику популярність в Криму, і зо­кре­ма в Ялті, на рубежі ХІХ та ХХ століть. Талант українських майстрів сцени, музикальність і народність вистав сприяли популярності театру в різних верст­вах населення України та за її межами. Ялтинський міський театр, побудований у 1908 році С. Новиковим (колишнім актором малоруської трупи), був призна­чений і для малоросійських вистав, які на той час сприймались, поряд з оперою і драмою, окремим видом сценічного мистецтва. Ялта зустрічала теплими ова­ціями ряд визначних акторів, режисерів і драматургів. Разом з героями вистав ялтинці сміялись і плакали, як це було скрізь, де гастролювали українські тру­пи. К. Станіславський писав у листі до А. Кримського: “Тот, кто видел игру ук­раинских актеров, сохранил светлую память на всю жизнь. Такие украинские ак­тёры, как Кропивницкий, Заньковецкая, Саксаганский, Садовский – блестя­щая плеяда мастеров украинской сцены, – вошли золотыми буквами на скри­жа­ли ис­тории мирового искусства”.

Першою отримала визнання в Ялті трупа Старицького (1885 р.). У 1888 ро­ці тут гастролювала трупа Садовського, у складі якої була незрівнянна королева української сцени Марія Заньковецька. Через десять років Заньковецька і Са­довський знову побували в Ялті, але на цей раз у двох різних трупах, сфор­мо­ва­них після тимчасового розриву стосунків цих видатних майстрів сцени. Міська газета у своїх рецензіях найчастіше згадує такі вистави, як “Наталка Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”, “Наймичка”, “Циганка Аза”, “Чорно­мор­ці”, “Ой, не ходи, Грицю…” Загалом наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Ялті побувало понад десяток українських труп. Місцеві жителі та гості міста мали можливість познайомитись з мистецтвом Марка Кропивницького (1840–1910), Панаса Сак­саганського (1859–1940), Івана Карпенка-Карого (1845–1899).

“Батько новочасного українського театру”, як влучно його назвав І. Фран­ко, Іван Карпенко-Карий особливо припав до серця ялтинцям. Народився май­бут­ній класик в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград). Його батько, Карпо Тобілевич, дворянин за походженням, працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. З юних літ малому Івану довелось заробляти собі на хліб, хоч душа його нестримно тягнулась до освіти і мистецтва. Майже два десятиліття забрала в Івана Тобілевича служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Перед його очима розгортались драматичні сторінки життя представників різ­них верств народу. Завдяки самоосвіті І. Тобілевич всмоктав в себе визначні твори європейської літератури, соціології, філософії. І все це спонукало його, щедро обдарованого природою, до самовияву.

З вісімнадцяти років Іван Тобілевич – учасник аматорських драматичних гуртків. Отримав визнання як актор, режисер, пройшов школу керівника трупи. За перо І. Карпенко-Карий береться зрілою людиною, переживши втрату дру­жини і сина. За участь у нелегальному гуртку його засилають на три роки у Но­вочеркаськ, де він, відірваний від свого звичного середовища, написав п’єси “Бурлака”, “Безталанна”, “Наймичка” та ін. З кожним роком п’єси І. Карпенка-Карого завойовували все більшу популярність, деяким з них судилось надовго залишитись у золотому фонді українського театру.

Повернувшись із заслання, І. Карпенко-Карий опинився у бурхливому вирі театрального життя. У складі мандрівних труп об'їздив всю Україну, не раз він показував свій акторський і режисерський хист на кримській землі. Особливою віхою для ялтинського глядача стали гастролі трупи Садовського з 3 жовтня по 3 листопада 1899 року. Цілий місяць Карпенко-Карий фактично був неофі­цій­ним режисером майже 30 вистав і водночас блискуче виконував провідні ролі. Третину репертуару, запропонованого ялтинцям трупою, становили п’єси Влас­не І. Карпенка-Карого: “Мартин Боруля”, “Паливода”, “Безталанна”, “Сто ти­сяч”, “Бондарівна”, “Чумаки”, “Лиха іскра”. Невідомий ялтинський рецензент у своєму дописі до “Кримського кур’єру” відзначав: “Одним из лучших авторов малорусской драмы справедливо считаем г. Карпенко-Карого. Почтенный автор – глубокий знаток малорусского народного быта, и его бытовые картины народ­ной жизни, помимо правдивости, очень типичны и художественны. К наиболее удачным в этом смысле относятся “Чумаки”…”. Цікаво, що ялтинська поліція встановила на період гастролей трупи негласний нагляд за І. Карпенком-Карим як за особою неблагонадійною. Відомо також, що навесні 1902 року делегація українських акторів на чолі з Іваном Карпенком-Карим побувала в Гаспрі, щоб привітати великого російського письменника Льва Толстого і тим самим висло­вити йому свою підтримку у зв’язку з його відлученням від церкви.

На схилі літ драматург занедужав. На лікування, за порадами лікарів, при­їжджав до Криму. Зокрема, провів у Ялті травень-червень 1906 року та лютий, березень і половину квітня 1907 року (про що повідомляла своїм читачам газета “Русская Ривьера”). На жаль, лікування не надало очікуваного полегшення, рев­матизм спричинив ускладнення. Покинувши Ялту, Карпенко-Карий вимушений був їхати за кордон, щоб звернутись до німецьких лікарів. 15 вересня 1907 ро­ку, в Берліні, він закінчив свій земний шлях. Але творчість Карпенка-Карого про­довжувала жити своїм окремим життям.

П’єси визначного українського драматурга і надалі хвилювали серця гляда­чів, торуючи шлях у майбуття. Важко уявити собі репертуар будь-якої того­час­ної української трупи без творів І. Карпенка-Карого. На ялтинській сцені їх з успіхом відтворювали і місцеві театрали. Серед них чільне місце належить То­вариству ма­ло­руських акторів під керуванням Петра Націлевича (? – 1927), яке за багатьма показниками можна вважати напівпрофесійним театром. Головні ролі у виставах товариства виконував сам режисер Петро Націлевич та його дружина Марія Азовська (? – 1920), улюблена учениця Марка Кропивницького. Окрім них, в тру­пі нараховувалось біля тридцяти акторів-любителів, жителів Ялти. Любов до укра­їнського слова та музики об’єднала в колективі цілу низку обдарованих ялтинців, поряд з українцями на сцену виходили росіяни, греки, євреї, татари. Серед акторів найталановитішими визнавали С.В. Любченка, К.Н. Попову, А.М. Комарову, Є. і Н. Харченків, Б.А. Малюженка, Є.Х. Бєлоглазову та ін. “Русская Ривьера” не шкодувала компліментів на адресу артистів-любителів, відзначаючи, що вони “могут образовать в Ялте постоянную малороссийскую труппу и поставить дело малорусской сцены гораздо выше, чем ставят его иногда заглядывающие к нам большей частью захудалые, провинциальные про­фессиональные труппы”. Спектаклі влаштовували найчастіше в Домі народного зібрання (нині там розташований кінотеатр “Спартак”), нерідко виїжджали в Алупку та Гурзуф. Театр проіснував до 1918 року. У вихорі громадянської вій­ни П. Націлевич та М. Азовська змушені були покинути Ялту, шукаючи більш на­дійного притулку в Ростові, де вони мешкали до останку. У 1920-х і в 1930-х ро­ках традиції українського театру в Ялті відроджувались, хоч не знайшли на­лежної державної підтримки.

На жаль, винятковою популярністю українського театру нерідко користу­вались і аферисти, які організовували трупи з акторів, що мали досить сумнівне обдарування, з метою отримати фінансовий зиск, демонструючи публіці примі­тив­ні смаки і творчу безпорадність.

Українське художнє слово на ту пору було популярним настільки, що ін­ко­ли ставало засобом для збору коштів на російський флот, допомогу голоду­ю­чим та інші благочинні цілі. Вельми показовим щодо популярності творчості І. Кар­пенка-Карого в Ялті є оголошення 1908 року в міській газеті “Русская Ри­вь­ера”: “Группой членов родительского комитета ялтинской женской гимназии уст­ра­и­вается в городском театре спектакль. Идет интересная малорусская пьеса из современной жизни “Суета” популярного украинского писателя Карпенко-Ка­ро­го и в заключение дивертисмент “Украинские спив”. Цель этого спектакля чисто благотворительная – собрать средства для помощи 18 учащимся старших классов, которым за невзнос платы за право учения грозит увольнение с нового года”.

Отже, Іван Карпенко-Карий своєю творчістю вніс значний внесок у роз­ви­ток української культури на південному побережжі Криму і завоював любов і вдячність численних прихильників свого таланту в Ялті.

І. Запитання для учнів та студентів

1. З якою метою і коли Іван Тобілевич приїжджав до Ялти?

2. Які твори Карпенка-Карого-драматурга найчастіше отримували сценічне життя в Ялті?

3. Що ви знаєте про створену в Ялті на початку ХХ століття українську трупу?

4. Як оцінювала творчість І. Карпенка-Карого ялтинська преса?

5. Що ви знаєте про родину Івана Карпенка-Карого?

ІІ. Завдання для самостійної роботи

1. Познайомитись з кримськими сторінками “Літопису життя і творчості І. Карпенка-Карого” О.С. Циганьової.

2. Визначити, які п’єси, що склали репертуар трупи Садовського та Саксаган­ського, яка гастролювала в Ялті 1899 р., написані Іваном Карпенком-Ка­рим? (Див. додаток А).

3. Прочитати п’єсу “Суєта” І. Карпенка-Карого. Висловити гіпотезу, чим вона привабила ялтинців, котрі поставили її 1908 року?

4. Зібрати дані про історію театрального приміщення в Ялті у кінці ХІХ – поч. ХХ століття.

5. Зібрати матеріали про гастролі українських корифеїв у інших містах Кри­му.

ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт

1. Український театр корифеїв і Ялта.

2. Крим в житті і творчості корифеїв українського театру.

3. Кримські сторінки в житті і творчості українських драматургів кінця ХІХ століття.

4. Внесок родини Тобілевичів у розвиток українського театрального мистецт­ва кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Список рекомендованих джерел

1. Тобілевич І. Твори: у 3 т. / І. Тобілевич. – К., 1960–1961.

2. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого / Р. Коломієць. – К., 1984.

3. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських пись­менників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html#

4. Спогади про Івана Карпенка-Карого. – К., 1987.

5. Циганьова О.С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобі­левича) / О.С. Циганьова. – К., 1967.

6. Чарнецький С. Театр / С. Чарнецький // Історія української літератури [За загальною редакцією І. Крип’якевича]. – К., 1994.

РОЗДІЛ VIII

ЗАЛІК

Залік проходить в усній формі.

Питання до заліку

1. Філософські передумови вивчення літератури рідного краю. Концепція Гумбольдта.

2. Філодидактичні засади вивчення літератури рідного краю у загально ос­віт­ній школі. Програмні вимоги.

3. Тематична палітра творчості Дмитра Черевичного.

4. Своєрідність ліричного бачення у поезії Валентини Невінчаної.

5. Тяжіння до життєвої правдивості у поетичних збірках Данила Кононенка.

6. Мотиви патріотизму. Теми розвитку української культури, мови у поезії Данила Кононенка.

7. Образ ліричного героя у творах Ореста Корсовецького.

8. Трагедія героя в оповіданні Дмитра Вітюка “Наймолодший”.

9. Образ моря у творчості Анатолія Студецького і Валентини Невінчаної.

10. Мотив долі України в ліриці Д. Вітюка.

11. Казки для дітей Вікторії Гончар.

12. Мотиви й образи віршів Олени Гринник.

13. Поклик рідної землі у творчості Євдокії Дягілєвої.

14. Образ праземлі у поемі Катерини Козицької-Найдьонової “Я – херсонесит­ка”.

15. Інтимна лірика Катерини Козицької-Найдьонової.

16. Діалог як лейтмотив у творчості Івана Шевченка.

17. Тема сенсу людського буття у поезії Івана Шевченка.

18. Образ ліричного героя у поемі Івана Левченка “Подорож до сина”.

19. Загальнолюдські духовні цінності у творчості Володиира Проценка.

20. Образ рідного слова у поезії Володимира Проценка і Анатолія Судець­кого.

21. Гострота соціальних проблем у п’єсах Леоніда Никоненка.

22. Інтеграція української та кримськотатарської культур в літературі.

23. Оповідання Енвера Умерова “Чорні ешелони” та поезія Ореста Корсовець­кого “Чокрак”.

24. Внесок Олександра Губара до скарбниці досліджень української літератури Криму.

25. Метидативність лірики Михайла Тернавського. Особливості його верлібру.

26. Витонченість образу ліричного героя у поезії Віктора Гуменюка.

27. Естетична наснаженість і новизна віршів Віктора Виноградова.

28. Гумористична забарвленість творів Василя Латанського.

29. Образи краси кримської природи у віршах Валентина Негоди.

30. Культурологічні мотиви у творчості Світлани Кочерги.

31. Двоплановість розробки кримської теми у творчості Галини Хмільовської.

32. Основні маршрути літературного краєзнавства.