Олександр Губар

“І весь в тривогу обернувсь...”

Данило Кононенко – талановитий, відомий український поет – кримча­нин, задушевний лірик, перекладач, публіцист. В республіканській пресі, в жур­налах, збірниках часто з’являються його твори, а також позитивні відгуки на них літературної критики та читачів. Нинішнього, 1995 року, йому присуджено літературну премію імені Степана Руданського за вклад у розвиток сучасної української літератури на теренах Криму. Данило Андрійович Кононенко на­ро­дився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам’янського району Черкаської області в родині колгоспника. Першу освіту здобув у місцевій семирічці. Зго­дом закінчив середню школу, що розташована в районному центрі Кам’янці за кілька кілометрів від села. Доводилося долати ті кілометри щодня. Рідний край Д. Кононенка – це земля славного сина українського народу Т.Г. Шевченка. Не один раз повертається поет зворушливими творами до теми своєї батьківщини:

За лісом лан колоситься, І пісня з серця проситься У дзвоні вечорів. Лягла земними трасами Гучна земля Тарасова – Земля моїх батьків.

Другою батьківщиною став для Д. Кононенка Крим. Тут він служив у ар­мії, вчився в Сімферопольському педінституті (нині він став університетом). Як поет він сформувався також у Криму. Мешкаючи постійно у Сімферополі, Д. Ко­ноненко знаходився у вирі літературного життя, беручи активну участь у роботі літературного об’єднання, друкуючи свої твори на сторінках місцевої крим­ської преси. У становленні і формуванні поета дієву роль відіграла Кримська письменницька організація, яку він очолює. Трудове життя Д. Кононенка про­ходило на посадах, пов’язаних з роботою над словом. Так, відразу ж після за­кінчення вузу працює у редакції обласної газети “Кримська правда”, а згодом у редакції художньої літератури видавництва “Таврія”. Був поет деякий час ди­ректором Сімферопольського будинку письменників. Більше десяти років – від­повідальним секретарем правління. Нині він голова Кримської респуб­лі­кан­ської організації Спілки письменників України. 1972 року вийшла перша збірка Д. Кононенка “Джерело”, яка дістала схвальну оцінку критики та серед чи­таць­кого загалу. Збірку пронизав мотив воєнного лихоліття, яке довелося поетові пережити уже в ранньому дитинстві. Йому краяли серце людські, по­ламані вій­ною долі. Відомий літературознавець, критик Михайло Острик писав у статті “Простір шукань”: “Чекав я на збірку Данила Кононенка з тієї по­ри, як про­чи­тав у газеті “Літературна Україна” його вірш “Останній день вій­ни”:

Ой, не грала гармонь, А плакала. Ой, ридала гармонь ридма ... Тихо зойкнула Хвіртка злякано: – Мамо! Ма... А в селі “перемога!” чулося, Бігли з поля худі жінки... Мати в чорну печаль запнулася На віки.

Біль утрат, сирітство, беззахисність потерпілих від війни виражені по­е­тич­но – органічно у творах “Я із хлопцями грався...”, “Тополі виростають обе­лі­с­ками”, “А дні летять...”, “Олена”. Та на перше місце серед цих творів М. Острик ставить вірш “Останній день війни”. “Коли читаю вірш, – пише він, – мені зда­ється, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів природно вилити в слові те, що близьке до самої “плоті” емоцій, переживань. Навіть не “зумів” – воно наче само “зумілося”. У збірці панує душевність до трударів села. Автор уміє проникливо, інтимно-зворушливо окреслити людську гірку долю, суджену нелюдськими обставинами. Шаленими вітрами відлетіли роки у героїні вірша “Олена”. Прийшла старість, а як іще хочеться жить...

Все було. І любов була. Та навіки війна забрала. Вісім душ у життя вела, Корівчиною лан орала.

Наступні збірки Д. Кононенка “На весняному березі” (1979), “Квітучих со­няхів оркестр” (1982), “З любові і добра” (1989) засвідчили мистецьку зрілість поета. Творче збудження і неспокій стимулюються в нього заглибленням у жит­тя. Він постійно занурений у його будні, конкретику. Поет не пориває зв’язку з рідною Черкащиною, рідним селом. Часто буває на будівництві Північно-Крим­сь­кого каналу, на заводах, у кримських селах. А скільки літературних вечорів пройшло в Криму з участю Д. Кононенка! Його з любов’ю і пошаною зуст­рі­ча­ють воїни армії та флоту, вчителі, студентська молодь, учні... Пафос поезії Да­нила Кононенка дуже точно визначила відома критик Лада Федоровська: “душі не приспані тривоги”. Справді, не приспаними тривогами перейняті всі збірки поета. Над ними можна було б поставити епіграфом рядки з вірша Павла Ти­чини воєнних років про Україну: “І не вчувсь, як я співцем твоїм зробився і весь в тривогу обернувсь...” Недремна тривога заселяє душу ліричного героя віршів, де поет піднімає голос на захист миру. Тільки мир дає можливість лю­дям звідати щастя до дна. Тому не раз озиваються щемом і болем спогади про воєнне лихоліття – голоду, холоду, сирітства, крові і сліз, зриваються з вуст поета прокляття війні:

Безбатченки не з власної вини, Ми виростали з повоєнних років. Не всіх батьки вернулися з окопів Останньої проклятої війни. Ми виростали із трави й води, З калачиків, пасльону й лободи, Із сліз гірких пекучих удовиних.

Тривоги поета – це тривоги часу. Йому боляче спостерігати духовну розх­лябаність, безвідповідальність деякої частини сучасників, наприклад, у став­лен­ні до природи. Екологічні нещастя, якими заклопотане сьогодні людство, прим­ножуються іще й людцями, котрі завдають непоправної шкоди природі. Саме про це йдеться у вірші “На автостраді сизо від димів”. Адже не може не триво­житись поет, спостерігаючи зростаючий на очах дефіцит моральних цінностей. По-своєму він прагне говорити про добро, совість, честь, справедливість:

Над усе в житті цінуймо У людині доброту, Її помисли високі І думок палкі пориви...

Поет вірить у торжество добра. Носіями його є чесні працьовиті люди – “чесний хліборобський рід”. Його любов’ю залишається село.

Різноаспектно розробляє поет тему Батьківщини. Їй присвячено цілий ряд творів –“Село моє”, “Отчий край”, “У Кам’янці”, “Батьківщина” та ін. Україна – ось його Батьківщина:

Є найсвятіше слово на землі. Одне. Високе. Світле: Україна. Синонім – ненька. Рідна і єдина... То найсвятіше слово на землі!

Минуло зовсім небагато часу, як Україна стала суверенною. Поет глибоко усвідомлює всю многотрудність, якої вимагає її утвердження. Вірші про Ук­ра­ї­ну – це твори виняткової заклопотаності, це найвища тривога поета Д. Коно­нен­ка, навіяна думами про майбутнє рідної Вітчизни. Легко пересвідчитись у цьо­му, прочитавши вірші “Вік Україну люби”, “Україні”, “Слово до кримських ук­ра­їнців”, “Рідна мова”... Д. Кононенко гідно, з високим поетичним збудженням підхопив прапор, піднятий мужньо в українській літературі неповторним ліри­ком, класиком Володимиром Сосюрою. У віршах Д. Кононенка відлунюють і набувають індивідуальної розробки благородні патріотичні ідеї твору В. Со­сю­ри “Любіть Україну”, за якого свого часу його розпинали ідеологи сталінської пори. В історії України настав відповідальний момент, з’явився реальний шанс для здійснення заповітних мрій і прагнень наших предків. Сьогодні необхідно зібрати всі сили, скористатися всіма життєвими можливостями для розбудови української суверенної державності. Д. Кононенко особливо акцентує на необ­хідності піднесення національної свідомості співвітчизників, яка зазнала тяж­ких втрат в умовах тоталітаризму, панування ворожих псевдотеорійок “злиття націй”, мов. Вірші поета повняться закликами до піднесення національної гід­ності, патріотичного діяння:

Українці мої! Пробудіться, не будьте байдужі: Ваша доля таки ж бо У ваших у дужих руках! Хай же повняться гордістю Ваші застояні душі, Доки жар українства Іще не затух, не зачах!

Любити рідну землю, Україну – цю “материнську ласку і любов” – поет заповідає рідному синові:

Сонце голубить калину, Вітер колише дуби. Сину мій, рідна дитино, Вік Україну люби! Далеч шумку тополину, Степу дзвінкі голоси, Сину мій, рідну Вкраїну Вік біля серця носи!

Любити Україну – це означає недремно стояти на чатах її свободи. А в грізну годину бити на сполох, захищати від зазіхань недругів:

Сину мій, рідну Вкраїну Від ворогів борони!

Невіддільною гранню всіх творів про Україну є роздуми Д. Кононенка про українську мову. Народ, який загубить свою мову, перестає бути народом. З настанням оніміння настає смерть нації. В мові поселилася віковічна історія народу, неповторність і краса душі народної, радощі і горе, жарт і сльози пра­прадідів, вершинні досягнення національної літератури, культури:

Рідна мова! Щира, соковита, Прадіда в тобі сльоза гірка! Повнозерна, як полтавське жито, Мово Лесі, Рильського, Франка, Мово Кобзарева бунтівлива, Величава, грізна і сумна. Мово срібнодзвонна, жартівлива, Неповторна, ніжна, голосна.

Бентежно звучить слово поета, коли він говорить про деяких співвіт­чиз­ни­ків, що відрікаються від “неньчиних пісень”, від рідного слова. З почуттям зне­ваги й презирства пише про тих, хто глузливо називає нашу мову “мужиць­ко­ю”, морщиться, коли чує розмову людей по-українськи. Звертаючись до крим­ських українців, Д. Кононенко схвильовано закликає:

О, братове мої! Не соромтесь, благаю вас, Мови своєї, Не соромтесь пісень, Що полонять увесь білий світ! Не цурайтеся неньки-Вкраїни, Горнітеся серцем до неї, Бо без неї зав’янем, Загинем, як гине У непогідь цвіт!

Поет передає у спадок дітям рідну мову – “краю рідного окрасу”, “невми­рущу, незрівнянну”, “рідну мову материнську”, увібрану до серця “із бабусиної казки”. Епітет “мово солов’їна” побутує в кількох віршах, наголошує признану всім світом співучість української мови. Один з кращих віршів Д. Кононенка “Вік Україну люби” – вражаючий душевною теплотою, щирістю почуттів, ху­дож­ньою майстерністю – присвячений рідному синові, сприймається як бать­ківський заповіт:

Мову свою солов’їну – Мамину пісню-розмай, Сину мій, рідна дитино, Не забувай!

Через лірику Д. Кононенка наскрізне пройшла кримська тема. Крим – земля, де переплелися путі-дороги багатьох народів, у тому числі й україн­сько­го народу. Не раз у публічних виступах, у публіцистичних статтях поет пору­шував проблеми національних прав українців, яких нині в Криму близько 800 тисяч. Тим, хто торочить про українізацію, він відповідає мовою фактів: “У Криму немає жодної української школи, жодного дитячого садочка, а від театру лишилася тільки назва – “український”...

Образ “сонячного південного краю” знайшов свою розробку у пейзажній ліриці Д. Кононенка. Помітна певна відмінність цієї лірики від пейзажної лі­рики, заснованої на враженнях рідної Черкащини, отепленої ніжністю дитячих спогадів та щемом страждань, принесених війною. Задушевність і сполучена з нею мрійливість зберігається при змалюванні краси кримської природи. Поет пише про природу, та не відходить від дум про людину:

Величне море у красі своїй Мені назустріч солоно так дише, І, ніби чайок, кораблі колише, Я розумію: тут неспокій мій.

Д. Кононенко – автор багатьох віршів про високе людське почуття – про любов, про кохання. Воно в нього щасливе, втілення звершених мрій. Звідси емоційна піднесеність, тембри радості, весняної свіжості та осяйності його ін­тимної лірики. Одна із збірок Данила Кононенка називається “З любові й доб­ра”. В його поезії справді б’ють животворні джерела цих благородних люд­сь­ких почуттів. Водночас живуть у ній не менш прекрасні начала – надія і віра – оду­хот­ворюючі стимули творчості і самого життя.

З-поміж інших гарних віршів є у цій збірці й диптих, укладений з двох сонетів, – “Мати”. Це одна, на наш погляд, з найбільших творчих вдач поета. Треба ж володіти тонким мистецьким відчуттям міри, щоб у густоті деталей із конкретики сільського життя так природньо, художньо повнокровно виріс об­раз матері-трудівниці, що, зростивши синів, діждавшись онуків, приречена на одинокість та трудові клопоти. Ось уже відходить літо через садки, городи, баштани. Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Поет пунктирно, але вираз­но окреслив прихід осінньої пори. А далі – ми на сільському городі, серед виписаної засобами живописності рослинності:

Поміж картоплі – синій цвіт квасолі, Вилазить гарбузиння на тини. А соняхи, мов хлопці ясночолі, Тож мати часто кличе їх: “сини”.

В цьому описі звертає на себе увагу штрих: мати кличе соняхи словом “сини”. І кличе так лиш тому, що вони “мов хлопці ясночолі”? Ні! Причина більш серйозна:

Одна в садку, одна і на городі, Давно сама, а діти у містах...

Часто запрошує вона їх у листах приїхати хоч... на городину. Але відірвати їх від справ нічим не може. А завершує сонет вагомий думкою, сумовитий то­нальністю рядок: “Минає літо. Осеніє мати”.

Як гірко опинитись самотньою, коли роки важко лягають на плечі і гнуть додолу... Ця думка дістає свій розвиток, поглиблення в другому сонеті. Знову впадає в око опис осінньої на цей раз пори, що зберігає в собі сліди трудів і днів матері – на подвір’ї, на городі, в садку.

Під стріхою – віночки із цибулі, В стручках квасоля на погрібнику І кропу сніп на вишні у садку Та гарбузи в городі, мов поснулі.

Відлітували голосні зозулі. Подовшали ночі. Та все нові клопіткі справи знаходить мати:

Спочить сіда, де соняхів ряди Свої кашкети жовтні познімали. Поп’є на призьбі з кухлика води І мовить: вчора журавлі кричали...

І знову ж не менш щемлива думка про материнську долю:

А потім тихо попрямує в хату Листа онукам в місто написати.

Оце й усе, що їй залишилося.

Важливим сектором творчості Д. Кононенка є перекладацька діяльність, яка відзначається помітною активністю. Коли б зібрати все, перекладене пое­том, то це вилилось би в солідну збірку. Відомі його переклади з російської лі­те­ратури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Браун, М. Риленков, Г. Пет­ни­ков...). Багато перекладів зробив він з білоруської поезії (М. Танк, С. Грачов­ський, С. Законніков, М. Казаков та ін.). У перекладах на українську мову Д. Коно­нен­ко познайомив своїх співвітчизників з окремими творами казахського поета М. Шаханова, алтайського поета Б. Укачина, адигейського поета К. Жане... Ак­тивно працює Д. Кононенко над перекладами українською мовою кримсько­та­тарських поетів і прозаїків, які повернулися в Крим після тривалого вигнання. Так не на словах, а на ділі поет будує мости духовного єднання народів, людей різних національностей.

Останнім часом Д. Кононенко виступив з багатьма публіцистичними стат­тями, в яких порушив ряд важливих проблем. На першому місці проблема під­несення духовності та національної свідомості співвітчизників, розвитку укра­їнської мови в Криму. Багато енергії і часу віддає громадській роботі. Він вис­тупив одним із організаторів Кримського товариства української мови імені Та­раса Шевченка, був його і першим головою. Один з фундаторів першої україн­ської газети в Криму “Кримська світлиця”, очолює в ній відділ літератури і мистецтва. Часто виступає поет по радіо, на літературних вечорах. Ефективною є його робота з творчою молоддю.

Данило Кононенко завжди у стані творчого горіння, збудження. Про нього можна було б сказати словами улюбленого ним Володимира Сосюри:

Працювать, працювать безумовно. Жодній хвилі нема вороття. Ні! Я зовсім іще не заповнив Золотої анкети життя!

Данило Кононенко гідно заповнює свою життєву “золоту анкету” і як поет, і як громадянин. Свідченням його плідної роботи є і ось ця книга кращих ви­бра­них віршів “Ми виростали в повоєнні роки”, яку ти, шановний читачу, взяв до рук.

Додаток Д