Юнус Кандим До питання історії і сучасного стану українсько-кримськотатарських літературних зв’язків

Культурно-економічні зв’язки кримськотатарського й українського народів мають багату історію, що іде в глиб століть. Однак це питання ані в україн­ській, ані в кримськотатарській історіографії і культурологічній науці дотепер не стало об’єктом фундаментальних наукових пошуків. Хоча і були зроблені окремі спроби в цьому напрямку, але вони носили не комплексний, а скоріше локальний, фрагментарний характер.

На сьогодні невивченими залишаються майже всі сфери взаємодії, куль­турного обміну, співіснування двох великих народів – українців і кримських та­тар. Мізерна кількість матеріалів, що перебувають в науковому обігу і кримсь­котатарської, і української тюркології, не дають нам можливості робити більш-менш повні узагальнення. Це стосується і лінгвістики, і фольклору, і історії, і літератури, і побуту, і виробничих сфер наших народів.

Кримськотатарська тематика в українській і українська в кримськотатар­ській письмових літературах – тема сама по собі нова, тому і потребує більш глибокого і докладного вивчення. Ми спробуємо позначити лише деякі її ас­пек­ти. Кримськотатарська, чи ж, скажемо, тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних па­м’ятках Київської Русі, давньослов’янських літописах, в давньоукраїнській “Повісті минулих літ”, що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в “Слові про похід Ігорів” (ХVІ ст.) та інших. Згадування про крим­ських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) “Про Острозьку війну під П’яткою”, де кримські татари згадані під ім’ям “кіммерійці”; у “Вір­шах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у “Співаках” Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як “Татарин плюндрує, як в себе, кочує”; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) “Розмова Великоросії з Малоросією” та інших.

Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середи­ни ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба україн­ського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів про­ти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літе­ратурах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джан­мухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні по­дії, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Тугай бей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів показали героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмельницького, І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дослідників дані містить Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Ту­гай­бей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів по­ка­за­ли героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмель­ницького, І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дос­лід­ників дані містить стаття О. Акчокракли “Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслам-Гірея спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648–1649 рр.”. Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського про­за­ї­ка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і ро­ман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов від об­раження в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Заг­ре­бельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших.

Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов ві­до­б­раження в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Заг­ре­бельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших.

Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Невільницька міграція українців у Крим і назад, як це, може, не зву­чить парадоксально, створила сприятливий ґрунт для взаємопроникнення і вза­ємозбагачення культур. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам’ятках. Через невивченість даного конгломерату питань ми змушені повто­рити тут слова професора Г. Халимоненка про те, що на сьогодні ми маємо “значно біднішу інформацію, ніж хотілося б нам мати, зіставивши українські терміни з лексикою кримськотатарської мови. Лексичний матеріал її порівняно з інтенсивністю тих взаємин, які були ледве чи не вирішальні як для історії України ХV–ХVІІІ ст., так і Кримського ханства, надзвичайно бідний”. Далі, говорячи про тюрксько-українську двомовність у період Х–ХVIII ст., Г. Хали­моненко відзначає, що, “беручи до уваги історичний, географічний та Етно­гра­фічний фактори, доводиться визнати, що значна частина таких термінів в ук­раїнські говори повинна була перейти з кримськотатарської та ногайської мов”.

У зв’язку з цим можна з повною впевненістю сказати, що 80 відсотків тюр­кізмів (я б сказав кримтатаризмів – Ю. К.) в українській мові – це результат українсько-кримськотатарських взаємин протягом тривалого історичного періоду. У “Словнику української мови” Б. Грінченка майже кожне десяте сло­во має тюркське походження. Якщо ж взяти приклади з фольклору, то поба­чи­мо, що в української пісні “Чорнії брови, карії очі” і кримськотатарської “Къара кер атым” однакова мелодія. Українська кобза і давньокримськотатарський къо­буз мають не тільки лексичну спільність в своїх назвах, але і однакову історію.

Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв’язки набули по­дальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як “Гайдамаки”, “У тієї Катерини” та інших. Не оминув він її й у своїй творчості художника. Ґрунтовне знання рукописних і друкованих джерел допомогло Т. Шевченку успішно спра­витися з отриманим у 1842 році замовленням на виготовлення ілюстрацій до книги М. Полєвого “Історія князя італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російських військ”. Серед виконаних ілюстратором малюнків є кілька робіт, присвячених кримській тематиці: “Суворов у кримського хана Ша­гін Гірая”, “Суворов на святі на честь угоди з татарами”, “Суворов у Муса-бея”. У більш пізній період своєї творчості Т. Шевченко зробив ескіз “Богдан Хмель­ницький перед кримським ханом” (1857). Таким чином, стає очевидним, що Т. Шев­ченко першим в українському образотворчому мистецтві написав кар­тини, де зображуються кримські хани Іслам Гірей ІІІ, Шагін Гірей, інші знатні кримські татари. Тональність, якої дотримується у своїй творчості Т. Шев­ченко по відно­шенню до кримських татар пояснюється тим, що у генія української поезії “уяв­лення про Кримське ханство, про походи запорожців за Перекоп, під Кезлев і Кафу, як і про походи кримців на Україну, склалося, коли він навчався в пе­тер­бурзькій Академії мистецтв”.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українській літературі кримсько­та­тарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міня­ється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання “Під мінаретами”, “В путах шайтана”, “На камені”.

Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості Ге­ніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”, поема “Іфігенія в Тавриді”. Поетеса, як і багато хто з її сучасників, вважали Крим “татарським краєм”. І, опинившись на цій землі, вона з жадібністю шукала автографи минулого кримських татар, цікавилася їхньою культурою і побутом.

У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літе­ратури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю “Крим­ський хан Газі Гірей (1588–1607). I дещо з його віршів”. Вагомий внесок в ста­новлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв’язків зро­бив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків – Крим. Вчений перебував у постійному контак­ті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчо­кракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором ство­рення “Короткої антології кримськотатарської поезії”, видання якої стало яви­щем в історії кримськотатарської й української культур. Антологія була вклю­чена у фундаментальну працю А. Кримського “Студії з Криму” (1930).

В 20–30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу “Червоний шлях” Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю “Короткий огляд кримсь­ко­татарської літератури”, яка містить загальну характеристику кримськотатар­ської літератури починаючи з ХІІІ століття. Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою “Заповіт” Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним юві­лейної медалі Т. Шевченка в зв’язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря. А вже в 1940 році побачили світ “Вибрані вірші” Т. Шевченка крим­ськотатарською мовою. Переклади виконали відомі кримськотатарські пере­кла­дачі А. Алім, Ш. Алядін, Е. Шем’ї-заде, М. Сулейман та інші. Один із сучасних дослідників українсько-кримськотатарських зв’язків, відомий тичинознавець професор О.І. Губар в бібліотеці Київського державного музею-квартири П. Ти­чини знайшов біля двадцяти джерел, що проливають світло на історію крим­ськотатарської культури і літератури. Це збірки творів уже репресованих і зни­щених діячів кримськотатарської культури і літератури, таких, як А. Гірайбай, Б. Чобан-заде, А. Лятиф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі та ін.

З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х – на по­чатку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у роз­вит­ку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків. Українські і кримсь­ко­татарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узя­ли­ся за художні переклади творів класиків і сучасних авторів.

Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків належить сучасному українському поету-модерністу, пе­рекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авто­рів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима “Сары ань (Жовта мить)” (Київ, 1997), Ю. Теміркая “Ёл узериндеки ярыкъ (Світло над дорогою)” (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі “Мерджан данелери (Коралові камінці)”. Разом з автором цих рядків він уклав і видав українською і кримськотатарською мовами антологію кримськотатарської поезії “Кунештен бир парча (Окрушина сонця)”, що охоплює творчість авторів ХІІІ–ХХ ст.

У період з 1999 р. у видавництві “Доля” побачили світ українською і крим­сь­котатарською мовами знакові твори Т. Шевченка “Далекий і близький Шев­чен­ко” (“Узакъ ве якъын Шевченко”). А поема “Кавказ” була видана чотирма мова­ми (українською, кримськотатарською, російською й англійською). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах – “Квітка на долоні вічності – Бакъийлик авучындаки чечек” і “Лісова пісня” – “Орман тюрк юси” (2001). А навесні минулого року відбулася прем’єра вистави “Лісова пісня” у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання “Великого українсько-кримсько­та­тар­ського словника”.

Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв’язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі. При редакційно-видавничій підтримці ВІКЦу були видані книги Лесі Українки, збірка віршів Ю. Кандима “Умют йипи” (“Нитка надії”). Вперше в історії наших народів за підтримки ВІКЦу Головною спеціалізованою редакцією літератур мовами національних меншин України цього року була видана білінґвою – кримськотатарською і українською мовами антологія восьмисотлітнього періоду поезії кримських татар “Кунештен бир парча – Окрушина сонця”, яку українська преса назвала “шокуючою мистець­кою подією”.

З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримсько­та­тарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світо­сприйняття – однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і од­на­ково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.

Взаємопроникнення і взаємозбагачення, взаємна інтеграція національних культур і літератур є історично неминучим явищем. Надбання культури кож­но­го окремо узятого народу стає загальним надбанням цивілізації. Як із крапель во­ди утворюється дощ, так і з окремих національних культур і літератур утворю­ється загальнолюдська культура і література.

Додаток Ж