Література

Бадяк В. Історичні корені державної атрибутики України: питання спадкоємності // Надбання. Наук.-публіцист. Статті. — Львів, 2008.

Бойко О. Історія України. — К., 1999.

Белинський В.Б. Страна Моксель, или Открытие Великороссии: роман-исследование. У 3 т. — М., 2006, 2009.

Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.

Етнографія України. Навч. посібн. / за ред. С.А. Макарчука. — Львів, 1994.

Конституція України (Основний закон). — К., 1996.

Костенко Л. Гуманітарна аура або дефект головного дзеркала. — К., 1999.

Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. У 2-х т. — К., 1994.

Луців А. Державний герб України (домисли і дійстність). — Тернопіль, 2003.

Наконечний Є. Украдене ім’я (Чому русини стали українцями). — Львів, 1995.

Сергійчук В.І Національна символіка України. — К., 1992.

Погребенник Ф. Українські пісні-гімни. — К., 1992.

Трембіцький В. Національний гімн “Ще не вмерла Україна...” та інші українські гімнові пісні. — Львів, 2003.

Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. — Опішня, 1999.

Февр Л. Бои за историю. — М., 1991

Шелухин С. Україна. — Дрогобич, 1992.

Штепа П. Московство. — Львів, 1995.

§ 2. Історія України як наука і навчальна дисципліна. Предмет, завдання і мета дисципліни, її періодизація

Питання про предмет науки, що вивчається, дуже важливе, до якого треба відноситися відповідально. Не буде ясності у визначенні предмета – не буде повного і точного визначення завдання і мети, а звідси – ефективності навчально-виховного процесу. Це стосується й історії, української зок-рема. Отже, Історія – це наука, що вивчає в хронологічній послідовності конкретний розвиток людського суспільства, його закономірності і випадковості в усьому розмаїтті та діалектичності.

Зміст терміну історія, що веде з античних часів, мінявся, збагачувався з кожною новою епохою, внаслідок нагрома-дження історичного матеріалу, змін поглядів на розвиток суспільства. У сучасній мові цей термін вживається неоднозначно, найчастіше у двох випадках, коли йдеться, по-перше, про минуле суспільного життя та, по-друге, про науку, що вивчає і намагається відобразити (описати) це життя. Нас цікавить насамперед другий випадок.

Нагромадження історичних знань почалося ще в сиву давнину. Очевидно, спочатку це велось в усній формі, а від кінця ІV тис. до н.е. в писаних пам’ятках Вавілону, Єгипту. Деякі науковці відносять до цієї історичної ойкумени й Україну, на теренах якої (Кам’яна Могила, трипільці) виявлені письмена давніші, ніж шумерський клинопис.

Від VІ ст до н.е. ведуть історичні твори в Китаї і Стародавній Греції. Історичні уяви античного світу (їх вищий вияв – твори Геродота, в тому числі про скіфів (скитів) на теренах України, праці Фукідіта) стали важливим етапом розвитку історії. У Давньому Римі навіть існувала "школа анналів", історики якої описували події за роками правління консулів. Проте цікаві описи нерідко хибували перебільшеними, драматичними ефектами, навіть вигадками, що шкодило подальшій історіографії.

Історичні погляди середньовіччя, що тісно пов’язані з релігійним світог­лядом, були подолані істориками нової (капіталіс­тичної) формації ХVІІІ-ХІХ ст., котрі сформували у ХІХ ст. історію як науку. Попри складнощі та підневільний стан національ­ного життя в Україні, українська історична думка суттєво не відставала від світових здобутків, передусім завдяки зусиллям видатних учених Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Володимира Антоно­вича та, особливо, Михайла Грушевського, котрі стали фундаторами української історичної науки. Вони також визначили основи її концепції, що означає систему поглядів на певне явище, спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, основну ідею будь-якої теорії. У концепцію історії України покладено ідею автохтонності українсь­кого народу, який має світові здобутки в матеріальній і духовній культурі, створив одну з найраніших могутніх держав середньовіччя – Русь, вів у складній ситуації боротьбу за її збереження, відродження своєї державності в пізніші віки, йде не простим державотворчим шляхом на сучасному етапі.

Історія України є складовою частиною українознавства, що охоплює такі концентри (кола, що мають спільний центр, але різні радіуси), як етнос, націю, мову, природу, екологію, культуру, державу. Вона, історія, є також складовою світової (загальної) історії, про що особливо доводити немає потреби. Ряд епохальних подій (поява індоєвропейців, велике переселення народів, навала монголо-татарів, дві світові війни, “соціалістичний” експеримент, драма Чорнобиля і т.п.) відбувався на теренах України.

Предметом навчального курсу є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, складний етногенез українського народу (нації), його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвій, боротьбу за свою незалежність, державотворчий процес.

Завдання курсу полягає у фаховому засвоєнні історичного минулого, задля чого треба:

використовувати новітні здобутки історичної науки в осягненні вітчизняної історії;

підвищувати науковий і виховний рівень викладання і опанування дисципліни;

забезпечувати реалізацію у навчальному процесі принципів об’єктивності в оцінці фактів, явищ, подій, персоналій;

проводити гуманістичу спрямованість історичної освіти, орієнтувати її на пріоритет національних цінностей у контексті загальнолюдських здобутків;

дотримуватися тяглості в історичній освіті на етапі вищої школи у порівнянні із загальноосвітньою школою.

Реалізація цього стратегічного завдання вимагає

а) знати:

становлення та розвиток історії України як науки, її фундаторів та основні праці;

періодизацію історії України, обгрунтування її основоположних принципів;

кореневі історичні поняття, терміни (дефініції);

історичні джерела, їх види, класифікацію;

інформаційно-довідкові праці та вміти ними користуватися;

генезу української нації, її видатних провідників на даній етнотериторії;

головні етапи і події національно-визвольих змагань;

ідеологію і практику антиукраїнських ворожих сил;

сучасний державотворчий процес України.

б) вміти:

слухати й записувати лекцію, конспектувати джерела, літературу;

зробити бібліографічний опис книги, публікації, документа;

підготувати наукову доповідь, реферат;

формулювати і висловлювати думку, аналізувати минулі події у контексті сучасних концепцій і політичних заяв;

вловлювати суть антинаукових, антиукраїнських версій і провокацій;

відстоювати національні інтереси в різних історико-хронологічних площинах і ситуаціях.

Метою вивчення історії України є:

формування національної самосвідомості майбутніх митців;

виховання патріотичних і морально-етичних переконань, усві­домлення причетності до тисячолітньої історії українського народу;

прищеплення навичок наукового аналізу, спрямованого на забезпечення самостійного осмислення закономірностей та випадковостей історичного розвитку;

набуття практичних навичок роботи з історичними джерелами і науковою літературою;

вироблення вмінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності для орієнтації в суспільно-політичному житті, оцінки громадських і суспільних явищ та подій.

Осягнення історичних знань як однієї з найважливіших форм свідомості і засіб виховання можливе при фаховому засвоєнні інших дисциплін: філософії, політології, економіки, психології, етики, правознавства, естетики, релігієзнавства тощо, котрі складають окремі галузеві сторони наукового процесу, вносять вклад у розумін­ня суспільства як єдиного національного цілісного організму. Взяті в сукупності, вони дозволяють сконструювати науково обґрунтовану картину історії суспільного розвитку у всьому його розмаїтті, багатогранні, протиріччі і драматизмові.

Комплекс випробуваних методів та методологічних засад дозволить вгледіти у величезній фактологічній спадщині образ споруди з численними тематичними приміщеннями – господарки, економіки, соціальних і політичних рухів, війн, культури, релігій і т.ін., і т.п., що нагромадилися у просторово-часовій вертикалі – від підвалин споруди до її верхівки. Метафоричний образ багатоповерхової будівлі асоціюється з багатовіковою історією України, освоювати яку треба блоками та за відповідними періодами.

Періодизація – це умовне ділення історичного шляху на хронологічні частини (епохи) за їх відмінними особливостями, що визначають у залежності від обраного критерію. Для історії України, що ще немає серед вчених усталеного погляду на її періодизацію, таким знаковим критерієм повинна бути державність, доленосні національні події.

Спираючись на досягнення вітчизняної науки та орієнтуючись на підвищення ролі історії у державотворенні, національному самоусвідомленні, вважаємо, що історію України як навчальну дисципліну треба класифікувати за такою періодизацією:

І. Давній період. Він починається від перших людських слідів на українських теренах до появи Руської держави (ІХ ст.). Охоплює цей період первіснообщинні стосунки, частково рабовласницькі, в середовищі яких виникали, розквітали й зникали культури (трипільська), зародилася індоєвропейська людність, сформувалися слов’янство з його русько-українською гілкою, державо­структурні передумови української нації;

2. Руська держава (ІХ – середина ХІV ст.). Це період зародження, піднесення і політичного розкладу держави імпер-ського типу, творцем якого були руські (українські) племена. Прийняття християнства дозволило ввійти Русі в європейський простір, розвинути свій духовний потенціал на ниві культурного будівництва, що засвідчують появу та розквіт державного устрою автохтонного (тутешнього) народу України на її теренах та за її межами;

3. Литовсько-польський період української держав-ності (середина ХІV – середина ХVІ ст.). Він відзначається етнополі­тичною і соціально-економічною складністю, почи-наючи від збере­жен­ня залишків руського державного права в Литовськім князівстві до їх втрати після Люблінської унії (1569 р.), посиленням соціального та духовного утиску українства, його протестів насамперед в особі нової сили – козацтва;

4. Україна під кормигою Речі Посполитої (середина ХVІ – середина ХVІІ ст.), період остаточної ліквідації залишки української державності, гострих соціальних і національних конф­ліктів, утвердження козацтва як ефективної оборонної сили, його міжнародного престижу;

5. Україна за часів Козацької державності (1648 р. - кінець ХVІІІ ст.) – один з найепохальніших і найдрама-тичніших етапів української історії, що характер-ризується відновленням державо­твор­чої структури у формі Війська Запорізького (Гетьманщини), Запорітької Січі та агресєю з боку оточуючих держав, яка привела до "руїни", поділу України, ліквідації автономної державності, Запорізької Січі, остаточномго закріпачення українських селян;

6. Українські землі в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Епоха національного відродження (кінець ХVІІІ-початок ХХ ст.). Це тривалий, гнітючий і контрастний національно-вибуховий період Український. Її народ – соціально й національно пригноблений і розчленований – знайшов сили, подвижників, які відродили ідею національного самоусвідомлення, здійснили практичні заходи в справі консолідації громадськості, утворення культурно-просвіт-ницьких, наукових громад, об’єднань та політичних організацій, що спричинилися до обґрунтування державотворчої само-стійницької ідеї;

7. У боротьбі за Українську державність (1917 – 1921 рр.). Період короткий, але за динамізмом і калейдоскопом подій, злетів і драм, котрі генерувала Перша світова війна, – не мав аналогів. Падіння окупаційних імперій відкрили дорогу до злуки українських земель і проголошення Української держави. Це викликало блокування більшовицько-шовіністичних та імпер-ських сил у поході проти української державності, провокування у ній громадянського конфлікту, чергового поділу її земель;

8. Україна між двома світовими війнами (1921 – 1939 рр.). Характеризується період драматизмом підневільного становища українського народу, будучи розчленованим між державами-сусідами (СРСР, Польща, Чехословаччина, Румунія), появою радикальної форми спротиву – Організації українських націоналістів (ОУН). Особливо жорстоких репресій зазнало українство в СРСР, де більшовизм утверджував сталінський тоталітарний режим, вчинив геноцид (голодомор) української нації, її інтеліґенції, селянства;

9. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.). Це етап чергової драми української нації, яка втратила мільйони своїх синів і дочок. Спочатку під час так званих "соціалістичних перетворень" в західному регіоні, а потім у чужій для нього війні, яку затіяли гітлерівська і сталінська диктатури. Це також період визвольного здвигу проти окупантів в особі Українсь­кої Повстанської Армії (УПА) на чолі з національно-свідомими провідниками ОУН;

10. Українська РСР в умовах системної кризи (1945 – 1991 рр.). Примітною ознакою періоду є намагання більшовицького режиму з’єднати соціально-економічний і духовний потенціал українського народу в так званий "загальносоюзний комплекс", заявити про появу "нової істо-ричної спільноти людей – радянського народу". На ґрунті денаціоналізації (русифікації) тоталітарний режим досягнув чимало, але, оголосивши курс на будівництво комуністичної утопії, постійно перебував у протиріччях, увійшов у глибоку та всеохоплюючу кризу (застій) і розпався;

11. Україна – незалежна держава. Період вартий пильної уваги, бо стосується здійсненої мрії усіх поколінь українського народу, які боролися за свою національну самостійність. Здобуто міжнародні і внутрішні атрибути державності, ведеться важка робота в справі забезпечення економічної незалежності та її поступу, піднесення мате-ріального добробуту народу, духовного розвитку.

Пропонована періодизація в основному "вписується" у євро­пейські і світові процеси. Ряд епохальних подій, про які мовилося (поява індоєвропейців, велике переселення народів, навала монголо-татарів, світові війни, "соціалістичний" експеримент, драма Чорнобиля тощо), відбувався на теренах України, що "в’яже" історію України із світовою (загальною) історією і є її складовою.

У цьому контексті хоча б побіжно скажемо про наявні погляди щодо історичної дороги людства, її рушійно-руйнівних сил. Не дивлячись на значний поступ у цій науковій царині, тут проблемних питань не поменшало. Навпаки: нові знахідки породжують нові питання, головоломки, що змушують пе-реглядати старі, здавалося б, непохитні схеми та концепції світової історії: ще кілька десятків років тому існувала думка, що історія людства сягає 1,5 млн. років. Тепер вона "посунулася" в глибину ще на стільки з "гачком". Але і це не межа. Зібрані факти про знахідки за останні 150 років на різних континентах, в тому числі в геологічних ерах і періодах закликають повірити: вік людських слідів сягає за 10 млн. ро-ків (М.Кремо, Р.Томпсон. Неизвестная история человечества М.,1999). Звичайно, офіційна наука не спроможна ні заперечити, ні витлумачити ці сенсації, їхню природу, сконстру-ювати нову, обґрунтовану схему ґенези людини.

Міцно сидить у свідомості певного кола інтелектуалів версія про існування доісторичної цивілізації на Землі кос-мічного походження, міф про Атлантиду тощо. Словом, як мовиться, питання є. Ще античні філософи вважали, що людство рухається у вигляді циклічної спіралі. ХІХ ст., що зробило справжній прорив в усіх ділянках матеріального і духовного розвою, здійснило спробу пояснити логіку людського поступу і упадку. Тлумачення Ч.Дарвіном про еволюційне походження і розвиток життя на Землі, почало переноситися на інші галузі науки, в тому числі й історію. Зокрема, марксизм задекларував свою концепцію у формі історичного матеріалізму, суть якого зводиться у безперервному проґресивно-стадіальному процесі суспільних формацій від найпростішої (примітивної) –первіснообщинної – до складніших, класових – рабовлас-ницької, феодальної, капіталістичної і найвищої – "всеза-гального безкласового благоденства" – комуністичної. Пере-мога більшовизму в Росії (1917 р.) оголошувалася його ідео-логами як закономірність, початок переходу людства до нової комуністичної ери і цьому вороття немає.

Водночас у ці роки на Заході стала утверджуватися концепція, що заперечувала поступально-стадіальний розвиток історії, доводячи про багатоваріантність і розмаїття форм людської ґенези, котрі існують синхронно і не завжди взає-модіють, успадковуються, а з часом відходять у небуття. Так, один із її авторів О.Шпенглер (1880-1936)у праці "Присмерк Європи" (1918-1922 рр.) бачив останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур (спільнот), підпорядкований законам, котрі нагадували біологічні: народження, розквіт, смерть. Життє-дайною силою культури є "Велика Душа" Якщо вона вмирає – вмирає культура. На життя кожної культури вчений відводив близько 1000 років і виділив 8 культур: єгипетську, вавілонську, китайську, індійську, греко-римську, арабо-юдейську, майя та західноєвропейську.

Ще один з ґенераторів подібної концепції А.Тойнбі (1889-1975 рр.) у роботі "Дослідження історії" вважав, що в межах останніх 5 тисячоліть людства існувало близько 20 вищих суспільств – цивілізацій як виклик довкіллю. Носієм життєвої сили цивілізації є її творча меншість. Поки остання продукує силу, надихає нетворчу більшість, цивілізація існує. Але настає фатальна криза, передусім для творчої меншості, і цивілізація гине. Нерідко в її надрах народжується послідовниця. Так, з еллінської цивілізації вийшли західнохристиянська і східно-християнська або православна (з двома спорідненими право­славно-візантійською і православно-руською) цивілізації. З шести цивілізацій, на думку А.Тойнбі, що досі існують – західно­хрис­тиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська – п’ять останніх перебувають у стані згасання, вони швидко асимілізовуються у першу (побут, одяг, естетичні уподобання, мова тощо). Всесвітній тріумф західноевропейської культури обумовлений ринковою (при-ватною) економікою, що спричинилася до формування парламентської демократії, розподілу влади та високим статусом прав людини, турботою за інтереси нації.

Популяризатором ідей О.Шпенглера і А. Тойнбі в СРСР був Л.Гумельов. Він запозичив біологічний підхід щодо етносу, поступ якого забезпечується завдяки так званим "пасіонаріям" (пристрасний). Це тип людей, який наділений надлишковою біоенергією і рухає весь етнос. Останній нерівноцінний, бо в ньому наявні "гармонійні" люди, котрі продукують енергію лише для задоволення власних потреб, а ще є "субпасіонарії", яких через брак власної "енергії" треба "утримувати". Чим більше пасіонаріїв, тим більше прогресу. І навпаки. Кількість людей трьох типів у будь-якому етносі змінюється в гірший бік — аж до кризової точки, що настає через 1200 років. На більше тривале виживання ґенетичний код етносу не здатний.

До слова, про природу та значення біоенергії говорив перший Президент Української академії наук (1918 р.) В.Вернадський.

Певне коло сучасних вчених, намагаючись з’ясувати загадки злетів та катаклізмів людства, шукає цю трансцендентну силу у позаземній енергії, у космосі. Зауважено, що від початку голоцену (весь новий, 7562 р. до н.е.) на землі відбувалися епохальні зміни з періодичністю майже через кожні 1600 років. Насамперед, вони пов’язані із жахливими засухами, що спонукували до великих міграцій. Їхній зв’язок простежується із розміщенням Землі, Сонця, Місяця та інших небесних тіл у космосі. Якщо це правда, то очікувати нову епоху треба 2015 р.

Вплив космічної енергетики на біологічні процеси Землі очевидний. Залишається з’ясувати його природу, механізм; чому, приміром, одні спільноти (нації) отримують більше "позитивної біоенергії", що позначається на кількості "Великої Душі", "Творчої Сили", "Пасіонарності", інші менше або зовсім нічого.

Якщо абстрагуватися від згаданих термінологій і дефініцій, то мовиться про відому еліту ("добірне", "краще"). Навряд, чи тепер є серйозні арґументи, аби заперечити, що суспільство, етнос виживають, прогресують, якщо мають "еліту". Сьогоденний добробут забезпечується не стільки природними багатствами країни, скільки інтелектуалом нації. Історія від найдавніших часів свідчить, що ворог завжди намагався знищити еліту. Українська історія в цьому ряді надто показова і драматична.

Теоретики української національної ідеї М.Міхновський, В.Липинсь­кий, Д.Донцов, Л.Ребет, М.Сціборський та інші вважають, що суспільний поступ забезпечується національною боротьбою (інтереси нації) на чолі з елітою або "національною аристократією" (В.Липинський). Попри шалений спротив шовіністів предусім з боку Росії, Україна, звільнившись від колоніальних пут, має шанс вступити на шлях національного державотворення європейського зразка. Проте темпи цього поступу величезною мірою залежать від внутрішнього чинника, наскільки етнічна маса швидко стане національною силою, орієнтованою на західноєвропейські цивілізаційні стандарти.

Згадані концепції та схеми про світову історію мають як прихильників, так і опонентів. Надто складним є суспільний процес, аби відгадати закони, за якими він розвивається, розквітає та вгасає. Поки що, немає такої схеми, яка б могла претендувати на універсалізм, охопити всі прецеденти тривалої людської історії. Ба більше: неодноразово зринала спокуса апелювати до випадків, котрі могли б вплинути на подальший хід подій, що міг кардинально змінити історичну ситуацію, тобто кортіло запитати: "що було б, якби…" Приміром, якою би була світова історія, якби Олександр Македонський загинув у своїй першій битві (334 р. до н.е.), без завоювань котрого не виник би еліністичний світ; без якого важко уявити появу Римської імперії, на руїнах якої зародилася сучасна європейська цивілізація… Або, "якби" Тимчасовий уряд Росії арештував влітку 1917 р. В.Лєніна як "німецького шпіона". Таких "якби" можна назбирати багато в українській історії, про що цікаво описує Д.Шурхало в праці Українська "якбиТОолгія".

Тому, не нехтуючи особистостями та випадками, більш “обережні” історики вважають за краще ділити історію на первісну, стародавню, середньовічну, нову і новітню (модерну).