Література

Бадзьо Ю. Український вибір. К., 2004.

Бойко Ю. Шлях нації. Париж – Київ – Львів, 1992.

Вівчарик М.М, Панченко П.П, Чмихова В.І Українська нація: шлях до самовизначення. К., 2001.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992.

Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999.

Націоналізм. Антологія. — К., 2000.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Ребет Л. Теорія нації. — Львів, 1997.

Розподіл населення найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. — К., 2004.

Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу. — К., 1997.

§ 6. Українство як феномен світової цивілізації

Феномен (грец.) означає виняткове, рідкісне явище, що є в природі та людському житті. Кожний народ – найчисельніший чи найменший – має свої феномени. Зрештою, кожний з них – феномен, бо неповторний, індивідуальний. Феномени постають як конкретні реалії, так і з міфів. Міфи Стародавньої Греції в цьому є чудовою ілюстрацією.

У будь-якому феномені можна виявити пізнавально-наукові, морально-виховні і їм подібні цінності, що здатні наснажувати, плекати патріотичні почуття або ілюзії. Не забулося всезагальне піднесення в кінці 80-х – на початку 90-х років уже минулого століття, коли національно свідоме українство було повально охоплене ейфорією здобуття омріяної незалежної держави, втішало себе перспективою національної свободи та матеріального достатку. Працьовитий і ощадний український народ мав усі підстави для реалізації своїх сподівань. Але так не сталося, і цей нарід – не консолідований, розчленований – розчарувався у владі, можливості домогтися чогось від неї, подався на заробітки в чужі краї. І в цьому чи не найпомітніший і найприкріший феномен сьогоденної України.

Новітній феномен певною мірою успадкований від по-переднього (радянського) феномену, що подивував відомого канадського історика українського походження О.Субтельного, для якого великий валовий національний продукт України з її 52-х мільйонним населенням та мінімальними його політичними проявами, котрі, до того ж, вирішувалися за межами України (у Москві), чого вже не спостерігалося з найубогішими країнами світу, залишався "загадкою історії".

Збагнути український феномен неоднозначний, розмаї-тий, що надихає і розчаровує, – прагнув не один дослідник. Останнім часом вийшов ряд праць з відповідною назвою: "Феномен України" О.Братка-Кутинського, "Феномен української культури: методологічні засади осмислення" ко-лективу авторів, "Запорозька Січ як український феномен" В.Андрущенка і В.Федорова та інших, а також річна передача кандидата історичних наук П.Шкраб’юка по Львівському обласному радіо про українців у світовій історії.

Ці праці та низка публікацій в періодиці послужили тим матеріалом, з якого виокремимо найсуттєвіші ознаки феномену українського народу, його аури, таланту, долі тощо, не пре-тендуючи на досконалість і вичерпність заявленого.

Очевидно, мовити про феномен українства треба з віддаленої часової відстані, власне, з появи українського етносу, стосовно якого науковці різних напрямків не знайшли остаточної відповіді. Щоправда, спостерігається концептуальна єдність про космічний вплив на природне середовище насамперед територію, землю (грунт), на якій етнос виростає, формується. Культивується версія, що українська земля – одна з найзагадковіших на планеті, а наявні геоенергетичні чинники відіграють виняткову роль у формування особливостей етносу.

Найперше зазначимо, що ця земля з найдавніших часів, якби вона не називалася, – Скіфія, Сарматія, Антія, Русь, Роксоланія, Черкасія, зрештою, Україна – практично постійно визначалася в її сучасних межах. А межі, незважаючи на географічну відкритість та природну незахищеність землі (відсутність високих гір, великих рік, непрохідних боліт тощо), завжди виокремлювалися від Карпат до Чорного моря. Дехто припускає, що це "Божий дар".

Правобережжя України – місце зародження української нації – є універсальним природно-історичним утворенням у світі. Тут залягає славнозвісний Український кристалічний щит, в якому містяться найдавніші гірські породи, що першими почали охолоджуватися і тверднути в розпеченій Землі, тут виявлені мережі так званих трикутників і п’ятикутників, де діють силові поля, вузлові системи, атмосферний тиск, максимуми сонячної радіації, котрі сприяють розвиткові живих організмів.

Останні мали всі умови для популяції, збагачення, бо ці Правобережні терени впродовж мільйонів років не затоплювалися морем, себто розвиток багатющого світового генетичного фонду був недоторканим. Напевно, цей факт пов’язаний "ні з чим не зрівняним багатством" (В.Дякучаєв) – появою ґрунтів насамперед чорнозему. Унікальність ук-раїнського чорнозему – він не "кислий", тому забезпечує природну високу якість злаків, городини, садовини. Це означає, що терени України є тим містичним місцем планети, на якому виникали великі цивілізації, нагромаджувався генофонд людськості, в тому числі білої раси, успадковувалися знання від послідовно змінюючих рас, етносів. Саме ця земля мала породити сільське господарство нової людської раси – хліборобську цивілізацію. Ознаки останньої зафіксовані в житті племен буго-дністровської культури епохи неоліту (VІ – ІV тис.до н.е), які вирощували ячмінь, кілька видів пшениці, розводили свиней, велику і дрібну рогату худобу (без коней). Гучної слави зажили хліборобські осілі племена трипільської культури (ІV – ІІІ тис. до н.е.), котрі займали практично всю лісостепову смугу Правобережжя. Вони виробили правові і моральні засади, традиції, окремі з яких сягнули сучасності. Передусім йдеться про культуру збіжжя, точніше, пшениці, що, з біологічного погляду є симбіозом людського єднання з рослиною, зробили пшеницю культово-ритуальною, додаючи меду. В українців це називається кутею. Саме в Україні сніп пшениці і кутя є символом Різдвяної ночі, перемоги добра над злом, тоді як в Англії – галузка омели, Німеччині – прибрана ялинка.

Трипільська хліборобська цивілізація забезпечувала хлібом інші племена, застосовувала найдоцільніше планування ланів, доріг і сіл, прикрашувала житла, побутові речі (мальована кераміка) тощо. Ця цивілізація успадковувалася, виробляла психологію терплячості, вміння здобувати важкою працею всупереч незичливій природі землеробський продукт, про що засвідчує пізніша, середньовічна й новітня історія українського хлібороба, як він, переважно підневільною працею, годував європейські країни, в пошуках вільної землі подався у світи (Росію (Поволжя, Далекий Схід), Казахстан, Канаду, США, Аргентину, Бразилію та ін.), щоб вирощувати хліб. Пара-доксально, але не міста, урбанізаційні процеси, що з другої половини ХІХ ст. охопили Південь України, його вабили, а земля.

Хліборобська цивілізація прилучилася до формування на українському ґрунті української селянської нації з унікальною обрядовістю, ритуальністю архаїчного і регіонального розмаїт-тя, котрій сталінський режим зламав хребет у 30-х роках. Ще в недалекому минулому крилата фраза, що "село – колиска української нації", на превеликий жаль, втрачає своє підґрунтя.

Про український етногенез, що вже згадувався, написано чимало праць, в яких рясніють розмаїті версії – від архі-патріотичних, на кшталт щодо першості українства у світовій цивілізації, до скептицизму або цілковитого його заперечення, що теж є своєрідним феноменом України. Очевидно, правда лежить десь посередині, як і очевидним є те, що український корінь веде до першородства – пращурів, котрі спиналися на задні кінцівки, аби передніми щось усвідомлене зробити (за Ч.Дарвіним), чи Адама і Єви (за Біблією). Багатьом науковцям, аматорам кортіло і кортить збагнути цю гігантську етногенезу, де і на яких історичних зигзагах вона зазнавала впливів, деформацій, набувала інших зовнішніх ознак, а з ними – психологічних особливостей, національної ментальності. Щоб уявити масштаби етногенезу, над яким не так часто заду-муємося, досить сказати, що кожен з нас лише впродовж останніх 500 років мав 1 млн. 48 тис. 586 предків! (З розрахунку в межах 20-річного життя одного покоління). А якщо наважитися і порахувати своїх пращурів від року Різдва Христового, або піти далі в глибину тисячоліть?

Попри певну кастовість давніх племен, взаємо-проникаючі й міграційні процеси між ними відбувалися, викликаючи нерідко якісні явища, зміни, якщо сповідувати діалектику.

Тим не менше, пошуки та ідентифікація пращурів українців тривають. Існують заявки про безпосередній зв’язок українців з трипільською людністю. Але антропологічні дані, що нині є в дослідників, вказують на суттєві розбіжності між цими двома типами людей. Трипільці належать до "передньо-азійського" ("вірменоїдного") антропологічного типу. Череп, зуби, кров якнайменше піддаються змінам і вони в даному випадку служать важливим носієм інформації. Проте це не означає будь-якої відсутності їхньої домішки в українському тілі.

Переважно вчені пов’язують появу останнього з індоєвропейською людською спільнотою, а О.Братко-Кутин-ський бачить у цьому "чудо етнічного багатства": якщо більшість індоєвропейських народів сформовані з однієї-двох підрас, то українці – з усіх п’яти існуючих підрас арійців: індоаріїв, пеласгів, скитоіранців, кельтів-галів і тевтовців-слов’янів.

Давніші і новітні антропологічні дослідження показують, що українці належать до типових представників великої європеїдної раси, тяжіючи до її південної гілки. За даними соматології (наука про тіло), сучасній українській людині назагал властиві відносно високий зріст, круглоголовість (брахікефалія), доволі темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток тре-тинного волосяного покриву. Відхилення від цього комплексу ознак спостерігається у поліській зоні, Карпатах, на Буковині, Нижній Наддніпрянщині. Є певні відмінності й за підсумками одонтологічних (зубних), дерматогліфічних (шкірних) та гематологічних (кров’яних) досліджень. Водночас наявний факт, що українці більш однорідні в антропологічній будові, ніж італійці чи французи.

Сучасні риси українців сформувалися на основі морфологічних рисах літописних слов’ян – полян, деревлян, тиверців, уличів, сіверян, білих хорватів, дулібів (бужан).

Настирлива пропаганда про "родинну" близькість "народів-братів" – російського і українського – не відповідає науковим спостереженням. Давно зауважено про суттєву відмінність способу життя, поведінки, мови і т.п. між цими народами; наявні арґументи з антропологічної лабораторії теж долучаються до даних спостережень. Їх узагальнив ще В.Антонович у статті "Три національні типи народні", вклю-чивши сюди і поляків. Чеський монах Г.Мендель (1822-1884) встановив, що група крові успадковується, кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську. Українці зуміли зберегти чистоту своєї крові. Так, вони мають 90% груп "А", "АВ" та "О", зовсім не мають групи "В", тоді як росіяни і монголи володіють нею майже 80%.

Якщо говорити про феномен в даній антропологічно-генетичній ділянці, то він характеризує як виняткову стійкість і мужність українства, бо таких ніщивних спроб асиміляції та тотального винищення не зазнавала жодна з сучасних націй.

Окрасою українства є, безсумніву, його мова. Це найвище досягнення розумової істоти. Мова забезпечує престиж будь-якій людності у міжнародному та міжнаціональному спілкуванні. Він, престиж, залежить від багатьох чинників, домінуючим серед яких є інформативність мови, тобто її здатність бути носієм новітньої, найважливішої та найповнішої інформації.

Престиж мови не залежить від кількості людей, які нею послуговуються. Китайська мова не входить до таких, хоча нею розмовляє понад мільярд людей. Мілітарна потуга носіїв панівної мови (Росія) теж не робить її винятковою. Очевидно, престижною, точніше, діловою нині є англійська мова, що нараховує у своєму фонді понад півтора мільйона слів. Престижною і надалі залишається мертва латинська мова, бо в ній закодована велика кількість важливої інформації, зокрема у медицині, біології тощо. Водночас маємо випадки престижного функціонування мови у якійсь окремій сфері, приміром, італійської у музиці. У світі нараховується понад 5 тисяч мов. Більшість з них не має своєї писемності і державного статусу, ними послуговується невелика кількість мовців, число яких скорочується, зникає.

Нагадаємо, мова є безпосереднім визначником єдності тієї чи іншої спільності, її паролем (франц. – "слово", "мова"). Як тривав цей мовно-культурний процес в давнину, немає жодних історичних хронік. Певною мірою його можна просте-жити в українській мові. Вона, як і слов’янські назагал, а також романські, германські та багато інших мов, належить до індоєвропейської мовної сім’ї – однієї з найбільших у світі. Є підстави вважати, що, власне, Україна, її степова і лісостепова зони були прабатьківщиною індоєвропейської мови. Польський дослідник М. Красуський у статті з промовистою назвою "Древность малороссийского языка" 1879 р. писав: "займаючись дов­гий час порівнянням арійських мов, я переконався, що малоруська мова не тільки найстарша від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й санскритської, грецької, латинської та інших арійських". Згадуваний В.Кобе-люх переконаний, що санскрит – давньоіндійська мова, на якій написані веди – збірники гімнів, жертовні формули, теологічні трактати і т.п. (кінець ІІ – початок І тис. до н.е), йде з ук-раїнських теренів, мови їхнього корінного народу.

Словом, маємо низку свідчень про, так би мовити, "архаїчність" української мови, себто наявність в ній великої кількості пра­дав­ніх, індоєвропейських елементів, як в жодній іншій із сучасних мов цієї сім’ї. Українська мова співзвучна з латинською, зокрема, її фонетичною системою. Фонетика (звукова будова) є найстійкішою у мовній будові. Мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості ви-мовляння звуків будуть проявлятися у новій мові. Так, фонетика у французькій мові успадкована від галльської, в англійській – від кельтської. Фонетика польської мови різко відрізняється від теж слов’янської – чеської, українська – від білоруської й російської мов.

Палкі пропагандисти міфу про "дві братні мови" – російську та українську – напевно збентежаться, коли довідаються, що (за останніми науковими висновками) не російська, а польська мова найменше (на 30%) відрізняється від української. До слова, свою лексичну структуру українська мова мала в часи Руської державності і стверджувати про наявність тоді якоїсь єдиної "давньоруської" чи "старослов’янської" мови так же недоречно, як і про "давньоруську народність". В унікальній і фаховій праці "Українці", що нарешті побачила світ, стверджується, що тоді, в княжі часи, "Не було єдиної цер-ковнослов’янської мови, не було єдиної і руської" (в розумінні давньоруської мови). "Якщо такі поняття існували, то лише в ідеалі, в наближенні, в прагненні. Про таке прагнення ми можемо говорити лише умовно, оскільки в багатьох текстах воно зовсім не виявляється".

Очевидно, нині, коли відійшов у вічність великодер­жавницький режим, маємо всі підстави називати тодішню мову давньо­(старо)українською. Звернемо особливу увагу на ук-раїнські діалекти, говори – гуцульський, бойківський, лем-ківський, поліський, полтавський, черкаський, слобожанський і т.п., – котрі надають особливого мовного колориту українській нації.

Типологічно українська мова належить до флективних (спосіб утворення форм слів зміною їх закінчень або звуків в основі слова) синтетичних мов, у яких граматичні значення слів виражаються в основному флексіями, і, таким чином, слово є гранично самостійним, не вимагаючи для вираження своїх граматичних значень додаткових (службових) слів.

Українська мова пройшла складний шлях внутрішніх змін, має багату писемну традицію. Сучасна українська мова – це високо розвинений феномен, який має кілька форм існування: літературну, діалектичну, арго, сленги (жаргони). Взаємодія різ-них форм існування мови, відкритість, виразна тенденція до сприйняття зовнішніх імпульсів – вплив інших мов – забезпечує розвиток мови українського етносу як живої динамічної субстанції.

На лексичне багатство й милозвучність української мови вказували давно, а Європейський мовознавчий консіліум ще перед Другою світовою війною визначав її серед кращих – нарівні з італійською і французькою. Очевидно, не що інше, як мова розбурхала поетичні задатки таланту багатьох майстрів слова, котрі розвинули та збагатили її: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Василь Си-моненко… Небезпідставно патріотично наснажене українство називає свою мову "душею народу", "солов’їною", "дивом ка-линовим" тощо.

Але так "історіческі сложілося" (за російським жарго-ном), що українство не тільки втішалося своєю мовою, але й мусило та мусить її захищати, зберігаючи водночас себе. "Нації не вмирають від інфаркту серця, – писала Л.Костенко, – спершу їм відбирають мову". Про намагання зайд знищити українську мову та її творця написано дуже багато, про що згадано дещо і в даній лекції. Тому лишень зауважимо, що в апогей кризи тоталітарної системи її комуністичні правителі дозволили ухвалити Закон “Про мови в Український РСР” (1989 р.), який вселяв надію на повноцінне запровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Ще більші сподівання в цій ділянці очікувалися із проголошенням України незалежною державою, включенням у Конституцію України статті 10, котра стверджує, що “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Але, як свідчить практика, російщення в Україні набуло небачених масштабів і приклад в цьому подають високі державні посадовці, які називають себе "патріотами", періодично намагаючись надати російській мові офіційний, тобто державний статус.

Боронить українську мову пісня її народу. Цей феноменальний витвір зароджувався у процесі ритмічної праці, її систематизації, у зв’язку з обрядовими діями й ритуалами або просто для вислову почувань любові, радості, смутку.

Мова і пісня – найдавніші здобутки духовного творіння багатьох поколінь, точніше, усієї цивілізації. Ще китайський філософ Конфуцій (551-479 рр. до н.е) стверджував: "Коли хочете знати, як країна розвивається, які в неї погляди на мораль, – прислухайтесь до її пісні". На добру ознаку пісенного народу вказував німецький поет Й.Ф.Шіллер (1759-1805): "Де співають, там лишайся жити: лихі люди не мають пісень".

Сказане повною мірою адресуємо українській пісні, її творцеві. Німецький філософ Й.Гердер (1744-1803) вважав її "Живою грама­тикою мови, найкращим чинником і, природно, історією наро­ду". На ці джерельні цінності звернув увагу і М.Гоголь: "Пісня для України – все: і поезія, і історія, і батьківська могила". Можна апелювати до багатьох інших постатей вітчизняної культури і науки: Лесі Українки, В.Гна-тюка, С.Тельнюка тощо, які збагатили знання і переконання, що українська пісня, як писав І.Франко, "се одно з найцінніших національних надбань і один з променів нашої гордости".

Важливо, що українська пісня поцінована не тільки вдома, на батьківщині; вона загальновизнана, має світову славу і, певною мірою, інтригує таїнами своєї природи. "Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ – музикант – це українці. Про них можна сказати, що їх скрізь супроводить музика". Ці слова належать одному з найвидатніших творців музичної культури П.Чайковському, котрий, як і "низка світових композиторів, від Бетховена аж до Бартока", зазнав впливу української пісні, використовував її мелос.

Подібних висловлювань можна навести чимало. Вони підтверджують феномен української пісні, її світову славу, про що переконливо оповідає Г.Нудьга.

І все ж, кортить збагнути таїну: чому природа наділила саме українство унікальним пісенним талантом, котрий ніхто не може заперечити, навіть найзапекліші противники? Небезпідставно існує легенда, що коли Бог роздавав країнам дари, то Україна, через свою сором’язливість, підійшла ос-танньою і отримала єдине, що залишилося у Всевишнього – пісню. Але, якщо вникнути в прозаїку, то, на думку дослідників, українство наділене антропогенними, психофізіологічно- інтелектуальними властивостями успадковувати вербальні традиції та музичну мову – інформацію з найдавніших часів. У цьому неважко переконатися, порівнюючи спів українця та естонця, англійця чи китайця, відмінні особливості яких закладені в артикуляції, виборі інтонаційних засобів, способів виконавства – методичному, багатоголосовому, поведінці міметичних характеристиках і т.п., що, як кодові знаки, передаються із покоління в покоління. Пісня, як і інші складові етносу, формувалася на багатьох внутрішніх і зовнішніх чинниках та впливах: територія, середовище, сусіди тощо. Археологічні зна-хідки – кістяна сопілка (Молодове, Чернівецька обл.), комплект звукових інструментів з кісток мамонта (Мізин, Чернігівська обл.) свідчать про формування музичної культури на теренах України ще в пізньопалеолітичну епоху (40-10 тис.р.до н.е.). Реальну картину цієї культури як частини сформо­ваного театралізованого побуту – гру скоморохів на духових і струн­них інструментах у середньовіччі – фіксують фрески на стінах собору св. Софії у Києві.

Запровадження християнства з його богослужебними мелодія­ми та церковним співом позитивно позначилося на розвої і збагаченні пісенно-музичної культури на Руси. Специфіка східного обряду, що культивував хоровий спів без інструментального супроводу, стабілізувала традицію вокальної культури, гуртового та сольного співу, виокремлювалася чо-ловічим і жіночим мелосом. Можемо сказати, це той випадок, коли "добірні зерна впали на родючий ґрунт".

Пісенне "дерево" України в ньому щедро розгалу-жувалося, реагуючи на нові суспільні явища та історичні колізії піснями річного календарного циклу, весільними, історичними, ліричними та чумацькими, голосінням, думами, народним багатоголоссям, а також їхніми творцями-виконавцями. Серед останніх легендарної слави зажила Маруся Чурай (Чураївна, перша половина ХVІІІ ст.). Прилучилися до творення пісенних шедеврів світського і церковного звучання М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель, національної слави зажили "Заповіт" (слова Т.Шевченка), "Боже, великий, єди­ний…" (Г.Кониський, М.Лисенко), "Ще не вмерла України" (П.Чубинський, М.Вер-бицький), ряд інших пісень, авторство котрих загубилося у просторі і часі, але ці твори міцно закарбувалися у пам’яті народній. Про піснетворчість ХХ ст. професійними митцями й виконавцями можна вести окрему мову.

У картотеках наукових установ нині значиться близько 20 тис. українських пісень з мелодіями, що ж до текстів без мелодій – то їх відомо близько півмільйона. Задля цікавості скажемо, найдавніший запис української пісні – "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?" зробив чех Ян Блатослав 1571 р.

Пісенна творчість українського народу – величезний внесок у світову загальнолюдську культуру, своєрідний етикет та вагомий фактор ідентифікації націй. До цього добутку до-лучилися кобзарі, бандуристи, про яких останнім часом з’явився ряд публікацій. Якось Л.Толстой сказав українським студентам: "Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє так відчувати свої радощі й чудово виливати свої думки, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого жахатися за свою будучність".

Слова великого майстра російського слова, який має українські корені, втішають, але покладатися лише на них – недостатньо. Тривожить те, що українську пісню все рідше можна почути не те, щоб у сімейному колі, але навіть на такій широкообрядовій містерії, як весіллі. Потужне колись джерело української пісні – село – "міліє", "пересихає"... Віримо, що сло-ва Т.Шевченка

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава

Слава України

є пророчими. Національний геній як типовий українець особисто чудово співав, насамперед оспівав і возвеличив Козацьку славу.

Феномен українського козацтва інтригує давно, він породив численні легенди, міфи, наукові оцінки, в тому числі полярні, що засвідчують небайдужість широкого науково-громадського загалу до цього потужного, виняткового пласту вітчизняної історії, котрий був дотичним до багатьох європо-азійських справ.

"Лотрами, збуйцами" (розбійниками) називало польське магнацтво козаків; для російської самодержиці Катерини ІІ Запорізька Січ була "гнездом своєвольства".

Водночас М. Гоголь з пафосом писав: "Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають всі ті горді і міцні, як леви, ось звідки розвивається воля і козацтво на всю Україну". Видатний француз Вольтер, захоплюючись героїзмом українського ко-зацтва, намагався знайти паралелі у світовій історії.

Як би не силкувалися противники козацтва його при-низити, витягувати негативні риси й вчинки в тих, чи інших епізодах або дійових осіб, в історичній пам’яті народу воно асоціюється із звитягою, лицарством і героїзмом.

Ряд фахівців стверджує, що основою української нації є селянство і козацтво. Турки називали козаків змішаним народом, бо він запозичив багато чужого: шаровари, звичаї, одяг, слова (кіш, осаул, булава, бунчук, барабан, табір тощо), а хтось заявляв, що козаки – взагалі інший, не український народ. Але це не більше, як примітивна качка, щоб принизити українство.

Панівний постулат у радянській історіографії, що козацтво (як "збірна" назва") виникло в кінці ХV – ХVІ ст., не відповідає істині. Ще в словнику половецької мови з середини ХІІІ ст. зафіксована назва козак.

Але, на думку письменника С.Плачинди, це не межа. Він стверджує, що засновниками першої вольниці в Давній Україні ІV – ІІІ тис. до н.е. були дівчата і молодиці, котрі, в такий спосіб, запротестували проти утворення патріархату, відстоювали свій привілей – матріархат. Зовнішньою ознакою тодішніх "феміністок" стала заплетена коса, звідси й пішла назва в народі косички, тобто козачки. Греки називали їх амазонками.

Деякі чоловіки перехопили в “косачок” принцип неза-лежного лицарства й вольниці, присвятивши своє життя охороні рідного краю. Вони подбали і про головну зовнішню ознаку цього поступу – косу. Косацтво поширилося на близькосхідні країни. Косаків наймали єгипетські фараони на військову службу. Прихильником косацтва був і фараон Хоремхеб (ХІV ст. до н.е.), на гробниці якого збереглося "перше зображення косака – бритоголового, але з довгою і товстою косою, що спадає з маківки, та з "оселедцем" на тім’ї. Косак конвоює полонених для фараона. Обличчя (профіль) типове українське".

Твердження письменника надто відважні й, природно, що їх не поділяє значний науковий загал, вважаючи це міфо-творчістю. Але міф цікавий, бо змушує шукати глибинні корені цього унікального явища в українському середовищі, звіль-нятися від стереотипів, котрих адресують у ХV-ХVІ ст. У даному випадку аж ніяк не можемо обминути образ "чистого запоріжця на київськім столі" (М.Грушевський) князя Святослава Завойовника, зафіксованого візантійським істориком Левом Дияконом: "Помірного зросту, не занадто високий, але й не низький, з кудлатими бровами і світло-синіми очима, курносий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою [вуса]. Голова в нього зовсім поголена, але з одного боку висів пучок волосся [оселедець] – ознака знатності роду".

Напевно, подібної зовнішності типажі в Руській державі траплялися. Інша справа, чи всі вони були "знатного роду". Проте, припускаємо, не цей чинник ставав домінуючим, а відвага, войовничість. Такого люду тоді зафіксовано, зокрема в особі так званих берладників – втікачів від феодального гніту, які оселялися в пониззі Дунаю і Дніпра, де вони займалися промислами, наражалися на небезпеку. Ряд вчених вважає їх попередниками козаків.

Нині поняття козак переважно асоціюється з "вільною людиною". Якщо знову заглянемо в минувшину, то побачимо разючу трансформацію трактування цього поняття, починаючи від санскритського "захисник князя" (краю), далі "сторож", "виг-нанець", "бездомна людина", "нежонатий молодик", і закінчуючи "авантюрист", "розбійник". Останні поняття, як звичайно, використо­вували недружні сторони (татари, турки, поляки), якнайменше вникаючи в їх етимологію.

Поява козацтва як феномену пов’язана з наявністю відносно вільного простору "Дикого поля" у пониззі Дніпра і Південного Бугу – пристанищем для втікачів від визиску, хоча тут вони наражалися на тюркські войовничі племена. Поко-зачення – мирна спроба визволитися, а з іншого боку – вимушений захист, опанування зброєю, творення особливої структури – Запорізьку Січ – військову базу козаків, що переросла у військово-політичний центр українського народу, його національну революцію, яка привела до утворення ук-раїнської державності під керівництвом Б.Хмельницького – Війська Запорізького.

Можна вести мову про унікальність самої Січі як централізованої стрункої структури з досить доконаною військо-вою організацією, самобутньою системою управління, коман-дування і забезпечення, а також блискучою військовою страте-гією, поєднанням різних родів військ, морськими походами, що сягали берегів Африки.

Українське козацтво, маючи авторитет, залучалося до низки європейських подій, зокрема, походів на Москву (1618 р.), Закарпатську Лемківщину (1629 р.) для боротьби з реформа-торством, до французької фортеці Дюнкерк (1646 р.), захоплену іспанцями, врятування Відня від турецької навали (1683 р.), тощо.

Козацьке середовище, окрім відомих його проводирів П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та інших, дало й такі колоритні постаті, як Дмитро Вишневецький (Байда), І.Сірко, Ю.Кульчицький (герой поря-тунку Відня і засновник віденської кави), розмаїті варіанти знаменитих листів до турецького султана, що надихнули Іллю Рєпіна на відоме полотно, а також творення народних картин "Козак Мамай", прегарних козацьких пісень і т.п.

Фізична ліквідація Польщею і Росією козацтва аж ніяк не означала ліквідації його взагалі (вони осіли на Задунаї, Кубані тощо) та особливо в пам’яті народу. Козацька екзотика (одяг, наряд, танці, пісні, спортивні змаги і т.п.) стала загально-національним набутком, примітною ознакою українства. Попу-лярності набула назва "Січ" в західноукраїнському регіоні в другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. серед студентських організацій, спортивно-протипожежного товариства, зрештою легіону Українських січових стрільців.

Про вірність козацьким традиціям заявила Українська Повстанська Армія, котра, як і запоріжці, також обрала своєю покровителькою Пресвяту Покрову. Вояки УПА, як і її по-передниця Українська Галицька Армія, не маючи власної військово-технічної бази, вела героїчну війну з фашистським і більшовицьким режимами. Президент Франції Шарль де Голь сказав, якби він мав таку армію, як УПА, то Німеччина ніколи б не завоювала Францію.

Українці заявили про себе і в ділянці науково-технічного прогресу, принагідно згадаємо винахідників: променів “Х” (відомих як рентгенівські) І.Пулюя, трамвая полтавського інженера С.Піроцького, телебачення Б.Грабовського (син слав-ного поета-мученика П.Грабовського), комп’ютеризації київ-ської школи кібернетиків академії В.Глушка, теоретиків і практиків освоєння космосу О.Засядька, М.Кибальчича, К.Ціол-ковського (прямого нащадка С.Наливайка), Ю.Кондратюка (Шергея), ідеєю якого скористалися американці при висадці людини на Місяць, І.Сікорського (авіаконструктор), С.Корольова (творець перших ракето-космічних систем). Українські авіаконструктори збудували найбільший у світі літак “Мрія”. Попри нарікання на недостатнє технічне оснащення навчального процесу, школярі України постійно здобувають призові місця на різних міжнародних олімпіадах. Не був винятком і нинішній 2009 рік.

Маємо величезний фактаж, щоб говорити про україн-ський феномен у спортивних змаганях, пам’ятаючи непе-реможного борця І.Піддубного, а нині – силовиків В.Вірастюка, боксерів братів В.В. Кличків, стрибуна С.Бубку, футболіста А.Шевченка, плеяду уславлених гімнас­тів, легкоатлетів, важкоатлетів, плавців; у царині духовності – народне вбрання, вишивка, писанкарство, ремесла, обрядовість, борщ, вареники, гопак, храмове дерев’яне будівництво, творчість О.Архипенка, Никифора, К.Білокур, донорство іншим культурам і т.ін, і т.п.

І, нарешті, Україна подивувала світ своїм Майданом, що вибухнув Помаранчевою революцією – мирною, гуманною, організо­ваною та непохитною. Очевидно, Помаранчева революція – це критична точка терпіння переважної більшості населення України, котре дійшло висновку про неможливість, принизливість надалі терпіти корумповану, злодійсько-бан-дитську владу на чолі з Президентом Л.Кучмою, продовжити її існування. Будучи впевненим у своїй безкарності та перемозі на президентських виборах восени 2004 р., структури влади проводили передвиборну кампанію нахабно, зухвало, а під час виборів вдалися до небачених фальсифікацій, залякувань, підкупу виборців, вважаючи їх, так би мовити, статистами, “казлами”.

Нарешті почуття гідності в рядових українців проки-нулося, обурилося, себто зринула класична революційна ситуа-ція, коли “низи не хотіли жити по-старому”, та, що дуже важливо, мали лідера в особі кандидата в Президенти від коаліції “Сила народу” В.Ющенка. Після 31 жовтня – другого туру виборів, коли підвладний Центрвиборчком зробив спробу оголосити переможцем провладного кандидата, – народ на заклик антикучмівських сил масово вийшов з протестом на вулиці й площі, встановлюючи намети, епіцентром яких став Майдан Незалежності в Києві. Ідейно-організаційні дії штабу В.Ющенка виявилися напрочуд мобільними, ефективними, в тому числі з обранням кольору революційного взриву – помаранчевого, – протиставити яким представник влади не мав чим. Привезені з Донбасу “групи підтримки” переважно були напідпитку й не дуже тямили, чого від них хочуть. Їхні зустрічі з “ющенківцями”, що відбувалися, як звичайно, мирно, по-шляхетському, відкривали їм очі на правду і чимало з них відправлялося додому зовсім іншими.

У “розкладі противника”, утриманні революційного духу Майдану велику роль відіграло студентство, в тому числі Львів-ської національної академії мистецтв, професорсько-викла-дацький і допоміжний колектив якої перерахував для потреб “революції” одноденний заробіток.

Дух Майдану – мирний, гуманний – продемонстрував не-вичерпний талант і винахідливість творчого плану: дотепність слова, жарту, рисунку, плакату і т.п., що обнародувалися де тільки можна і в різний спосіб. Справжнім відкриттям став музикальний гурт “Ґренджоли” з неперевершеним хітом “Разом нас багато...”. Громадянську позицію задемонстрували такі відо-мі митці, як Т.Петриненко, О.Пономарьов, М.Бурмака, С.Вакар-чук (“Океан Ельзи”), О.Скрипка тощо.

На жаль були й такі, що опинилися з іншого боку “бари-кад”, в тому числі й керівництво Національної спілки худож-ників України (В.Чепелик), котре під виглядом “нейтральності” не допускало до своїх приміщень художників з інших міст.

Солідарність з Помаранчевою революцією, гаслами якої були право і свободи вибору, демократія, заявили міжнародні, європейські структури, молодіжні організації.

Усе це разом, не дивлячись на зимову стужу, на котру розраховувала влада, призвело до падіння останньої. З числень-них висновків революції напрошується найголовніший: кожний національно заангажований українець прагне, щоб гіркі уроки минулих визвольних змагань не повторилися, щоб мільйони наших громадян консолідувалися, були господарями на “своїй землі”, завжди пам’ятали заклик найславетнішого Українця Тараса Шевченка:

Свою Україну любіть,

Любіть її … Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.