Література

Андрусяк М. Українська історіографія 1921-1930 рр. // Літопис Червоної Калини, ІХ-Х. — Львів, 1932.

Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991.

Історіографія історії України. — К., 1996.

Калакура Я.С. Українська історіографія: курс лекцій. — К., 2004.

Крип’якевич І. Українська історіографія. — Львів, 1923.

Новітня історія України (1900-2000): Підручник. — К.,2000.

§ 5. Сучасна українська нація

Про українську націю, її генезу та перспективи написано чимало, переважно в дискусійному ракурсі, починаючи від заперечення її існування і закінчуючи патріотичними гаслами. Досі більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників сходилося до думки, що формування української нації ще не завершилося, хоча воно, як і в ряді східноєвропейських народів, розпочалося кілька століть тому. Причини цього негативного явища в основному зводилися як до внутрішніх, так і зовнішніх чинників націогенезу.

Щоб краще збагнути суть сучасного стану української нації, зробимо невеличкий екскурс в історію терміну "нація", його відношення щодо етносу, етногенезу і т.п.

Поняття "нація" (лат. – рід, плем’я) тісно пов’язане з "етносом" (грец. – народ). Вони ідентифікують найважливіші (базові) колективні людські утворення. Історія розпорядилася так, що люди як суспільні істоти живуть колективами, і вони змушені об’єднуватися в одне суспільне ціле. Етноси – давніші спільноти, представлені первісними общинами, племенами, народністю. Англійський вчений Е.Д.Сміт пише, що етносам властиві шість найважливіших ознак: 1) власне ім’я; 2) міф про спільне походження; 3) спільна історична пам’ять; 4) елементи спільної культури (в т.ч. релігія, звичаї, мова); 5) прив’язаність до батьківщини – землі предків; 6) усвідомлення своєї єдності.

Нації – пізніші суспільні утворення. У Давньому Римі це слово мало дещо зневажливий підтекст і стосувалося чужинців, віддалених ("варварських") народів, згодом (у середньовіччі) – студентських, церковних угрупувань. Тоді, про їхні етнічні мовні чи географічні ознаки не мовилося.

Трансформація цього терміна відбулася приблизно у ХVІ ст. стосовно населення Англії, коли слова "народ" (лат. – "populus") і "нація" ставали синонімами (подібними). Надалі, в процесі розкладу династичного укладу, формування "національних" держав у Європі, розвитку "національних" мов, що витіснили латину, і "націоналізації" церков, відбулися суттєві зміни й в понятті "нація". Впродовж ХVІІ ст. цей термін уже ви-користовувався як відповідник поняттю "народ" і пов’язувався з категоріями "громадянство", "держава". Французький ен-циклопедист Д.Дідро (1713-1784) визначав "націю" як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом.

В англійській і французькій мовах починає культи-вувалтися політична суть терміну "нація", що означало синонім суверенності держави, тобто ставало політичним символом.

Водночас у німецькій мові слово "нація" за новітніх часів ("епоха націоналізму") небезпідставно набуло етнічно-куль-турного означення. Для роздробленої Німеччини (до 1871р.) єднання її земель під "національними" засадами, що привело до появи нації, було вельми актуальним.

Наведені факти свідчать про формування, в першому випадку, політичної, а, в другому, – етнічної нації, що було характерним для Західної Європи. Проте це не два паралельні процеси, а єдиний процес, що тривав під орудою "національної" держави, де політичний чинник відіграв вирішальну роль в утворенні нової культурної спільноти. Поняття "нація" міцно поєдналося з поняттям "держава", "національна держава" з її населенням.

Німецьке тлумачення "нації" на етнічному ґрунті дуже вплинуло на його входження у мови центральноєвропейських, зокрема, слов’янських – переважно поневолених (бездержавних) народів, де воно ототожнювалося зі словом "народ", "від-родження", а на практиці спричинилося до формування здебільшого етнічних націй. На рубежі ХІХ-ХХ ст. провідну роль у "національному відродженні" почали відігравати не культурологічні, а політико-державницькі чинники.

Загострення суперечностей між "передовими" і "відста-лими" "націями", котрі теж прагнули стати "передовими", поширення расових теорій сприяло ототожненню націй з "кровними зв’язками", "расою", привело до агресивної, шовіністичної, расистської риторики, відтак – до компроментації поняття "нація", націоналізм. Особливо на даному поприщі відзначився марксизм-більшовизм, проголосивши націоналізм – буржуазною "ідеологією і політикою в національному питанні" та протиставивши йому так званий "інтернаціоналізм", за ширмою котрого здійснювалася тотальна русифікація народів СРСР, нищення їхніх національних ознак, особливостей тощо.

Історичний досвід переконує, що націоналізм, особливо пригнічених народів був і залишається об’єктивним, прогре-сивним явищем, консолідуючою, державотворчою силою як противага шовінізму. Сіонізм, критикований радянським ре-жимом, визнано в Ізраїлі державною ідеологією і будь-які закиди на його адресу оголошуються як антисемітизм.

Семантична еволюція слова "нація" тривала впродовж кількох тисячоліть і спричинилася до появи незліченної кількості його дефініцій, жодна із котрих, на переконання фахівців, не може претендувати на вичерпність, універсальність. Проте не трудно зауважити, що переважна їх більшість замикається на ознаках етносу. За словами згадуваного Е.Д.Сміта, нація – це колектив людей, "що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів". Виділені нами ознаки, це, власне, ті, що вирізняють націю від етносу.

Звичайно, при бажанні можна виявити в цій, як і решті дефініцій, низку "слабких" місць, суперечностей, заперечень. Цим і пояснюється наявність серед науковців думки, що вирішальною ознакою нації є усвідомлення певною людською спільнотою себе як такою, тобто визнаються морально-етнічні, психологічні чинники. Мабуть, подібні міркування спонукали французького вченого Е.Ренана заявити, що "нація – це душа. – це духовний принцип".

Нагромадивши чимало лексичних, теоретичних і практичних питань у "нації", нині робиться (переважно ідеологами) спроба нав’язати думку політичної її природи, максимально відмежуватися від її етнічних ознак, що завдають стільки клопотів як "інтернаціоналістам", так і космополітам. Можуть знадобитися задля цього лаконічні дефініції, що "етнос" – це історична спільнота, яка вирізняється від інших спільнот, себто, протистоїть їм, тоді як "нація" сповідує принцип єдності, незалежно від його етнічних складових. Звідси маємо цікаве та парадоксальне видовище, приміром, в особі французької футбольної команди, укомплектованої майже всуціль з африканців. Окрім матеріальних принад, останніх "єднає" правовий (громадянський) статус "французів", але навряд чи хтось когось переконає, що вони усвідомлюють себе "справжніми" французами. Без особливих проблем ці африканці можуть змінити громадянство і захищати національні кольори, скажімо, Англії, де теж не бракує чорношкірих “британців”.

У США було зроблено спробу проголосити свій етноконг­ломерат "нацією", але з цього нічого не вийшло, натомість взялися всіляко пропагувати "громадянське суспільство", але з його “національними” інтересами. Не пройшов на практиці "номер" і в СРСР, що "радянський народ – нова історична спільність людей".

Словом, подібні курйози не забаряться, якщо в науку, набутий досвід втручається політиканство, бажання певних сил підпорядкувати об’єктивні процеси власним коньюктурним забаганкам.

Як часто буває при наявності полярних позицій, в даному випадку визначення першооснови нації – етносу чи політики, сходяться на так званій "золотій середині": "нація – це етнополітична категорія".

Як же "вписується" українство в ці "національні рамки", точніше, його "вписують"? Пікантність даної ситуації у тому, що вирішальну роль у трактуванні поняття "українська нація" відіграють суб’єктивні ознаки, починаючи від тлумачення етногенезу. Українство, внаслідок своєї тривалої бездержавності, не могло розробляти власної концептуальної генези, тим паче, формуватися у сучасну (модерну) націю. Ідеологи, слугуючи колоніальним режимам, проголошували розмаїті "теорії" про етногенез українців, що за суттю був не тільки антиукраїнським, а й антинауковим. Історіографічна спадщина фіксує три основні погляди на генезу українського народу.

Перша – російська, великоімперська (ХІХ ст.), представ-ники якої стверджували, що українського народу (етносу) не було; наявне так зване "малоросійське населення" – це "іспорчений варіант" ("нєдоразуменіє") "русского народа".

Друга – радянська, "освячена" в тезах ЦК КПРС про 300-річчя "возз’єднання України з Росією" (1654 р.), де визнано, що український народ таки існує, але він виник разом із російським і білоруським "народами-братами" з давньоруської народності ("колиски"), яка начебто сформувалася в період Руської дер-жавності. Історикам залишалося лише встановити "дату", коли українець "виплигнув з колиски". В основному вони вважали "безпечними" для себе ХІV-ХVІІ ст., – ближче до козацького феномену.

Третя – українська, започаткована М.Максимовичем, М.Костомаровим, В.Антоновичем, М.Грушевським та іншими вченими, які переконують, що український народ проживає на своїй території від найдавніших часів, себто є автохтоном, що українці, росіяни і білоруси, які давно відгалузилися від слов’янського генеологічного дерева, представляють різні типи людності. Якщо білоруси сформувалися на балтському, росіяни – угро-фінському, то українці – на фракійському, іранському і тюркському субстратах, що позначи­лося на їхніх антропо-логічних особливостях, характерах, психології, ментальності і т.п. Треба зважити і на трипільський "первень" в українському етногенезі, про який мовлено ще в позаминулому столітті та особливо останнім часом. Впливали на етногенез і довкілля, форми господарювання, імміграційні процеси.

М.Грушевський бачив український народ сформованим у період становлення Руської держави з головним осередком та столичним Києвом на теренах України, а, отже, безпосереднім її творцем. Тому українство, а не міфічна "давньоруська народ-ність", тим паче, великороси, має усі підстави претендувати на історичну спадщину Руси. Недолуго та антинауково звучать русофільські опуси, що силкуються заперечити цю істину: мовляв, не було за давньоруських княжих часів "української етнографічно-лексичної екзотики", назви, мови і т.ін., і т.п., а, отже, і про такий народ не можна говорити.

Наголосимо, етнос – це, певною мірою процес, до того ж, діалектичний, а не статика, застигла маса. Якщо в антропологічному відношенні віками успадковується форма черепа, конструкція зубів, група крові, волосяний покрив і т.ін. то згадувані етнографічні ознаки етносу піддаються розмаїтим впливам як позитивним, так і негативним, деформаціям. Тому-то всі зайди-завойовники докладали максимум зусиль, щоб асимілювати, знищити ці ознаки, починаючи від назви, мови, історичної пам’яті тощо. Аби не повторювати відомих і доступних істин, радимо перечитати праці: Г.Півторака "Українці: звідки ми і наша мова", де довідаєтеся, що корені сучасної української мови у давній слов’яноруській (староукраїнській) мові; Є.Наконечного "Украдене ім’я", в котрій описано, як московські самодержці, претендуючи на Русь-Україну, її спадщину, "поцупили" ім’я "руський", дещо змінивши його звучання на "русский". Творцям Руської, Козацької держави нічого не залишилося, як іменувати себе "українцями" – назвою їм не чужою, зафіксованою у княжій добі.

Тривале фізичне і духовне плюндрування українського народу чужинецькими режимами, розчинення його іншими національними меншинами не могло не відбитися на його ментальності, притупити в значної частини прагнення до самостійного державницького життя, виплодити безбатченків, манкуртів і т.п. Комуністичний режим постійно проводив розмаїту боротьбу з "буржуазним націоналізмом" та його проя-вами, з українським – насамперед, денаціоналізовував народ пропагандою про наявність "соціалістичних" націй, яким властиві "інтернаціоналістичні" почуття і вчинки, проголосив на початку 70-х років, що в СРСР сформувалася "нова історична спільність людей – радянський народ".

Події кінця 80 – початку 90-х років розвіяли ці комуно-пропагандистські міфи: "імперія зла" – СРСР – розпалася на окремі національні держави. Українство, мається на увазі його національно свідома частина, внесло чи не найвагоміший вклад у її повалення. Проте подальша побудова Української держави почала пригальмо­вуватися, блокуватися ворожими силами, що нагадує події визвольних змагань 1917-1921 рр. Український народ увійшов у свій незалежний розвій доволі строкатим в етнічному, мовному, світоглядному, конфесійному і т.п. стані.

За останнім (2001 р.) переписом населення в Україні нарахо­вувалося 48,5 млн. осіб, в тому числі українців 37,5 млн., росіян 8,33 млн., білорусів 2,75 млн., молдаван 2,58 млн., кримських татар 2,48 млн., болгар 2,04 млн., угорців 1,56 млн., румун 1,5 млн., поляків 1,44 млн. і т.п. – всіх понад 110 назв – представників національних мен­шин. Ця "строкатість" не дає жодних підстав називати Україну багатонаціональною, а типовою мононаціональною державою, в котрій, як і в будь-якій європейській державі (за винятком Швейцарії і Росії) живуть представники різних націо­нальностей, котрі мають історичні батьківщини. Не поділяю думки, аби відносити кримських татар до корінного (автохтонного) населення України. Осіли вони на Кримському півострові у середині ХІІІ ст., прийшовши з азійських степів. У порівнянні з переписом 1989 р., кількість населення скоротилася на 3,5 млн. осіб, в тому числі росіян на 4,8 %; кількість українців зросла на 5,1 %. Припускають, що українців у світі нараховується понад 50 млн. осіб.

Проте демографічний стан не може не турбувати. За останні п’ять років кількість населення України скоротилася на 5 млн. осіб і тепер нараховує близько 47 млн. осіб. Причини цього – еміграція (на заробітках перебуває кілька мільйонів осіб) та різке зниження наро­джуваності, тобто маємо більше похоронів, ніж хрестин. Сто років тому українці, особливо західного регіону) були чи не найрепродуктивнішим народом у Європі. Десять і більше дітей у сім’ї нікого не дивувало. Щоправда, дитяча смертність теж вражала. Сьогоденний стан може дещо “заспокоювати” в тому сенсі, що ми не одні в демографічній скруті: практично всі європейські нації перебувають в ній.

Серед низки причин цього негативу вважають, що “сите” європейське подружжя, де жінка внаслідок фемінізму, воліє займатися нарівні з чоловіком суспільно-політичними справами, подорожувати, дбати про комфорт, ніж виконувати своє природне призначення – народжувати дітей; а це, знаємо, – безсонні ночі, гризоти тощо. Жодні патріотичні апеляції “рятувати націю” не діють. Одна, рідше дві дитини стали “модними” для сучасної сім’ї. Батьки останньої переважно посилаються на матеріальні нестатки, щоб мати більше дітей. Але бідування наших багатодітних предків в жодному випадку не співмірне із сьогоденним життєвим рівнем пересічного громадянина України.

Колись одна дитина в сім’ї вважалася аномалією. Односельці переважно недолюблювали одинака, вбачали в ньому егоїста, вишукували вади. Він насправді не міг мати такого кровно­спорідненого відчуття, як “брат” і “сестра”. Зректися матір’ю власної дитини тоді було рідкістю і вважалося великим гріхом, як і поява позашлюбної дитини. Тепер це стало майже “моральною нормою”. Дітей-“сиріт” при живих батьках надто багато. Мусимо насамперед визнати наявність моральної деградації суспільства, а потім апелювати до матеріальних нестатків.

Треба пам’ятати, за безтурботними молодими літами наступає старість, переважно самотня, бездітна, де дамоклівим мечем висітиме питання: хто подасть ложку води? І ще одне: зауважено, що найталановитіші діти є третіми-п’ятими.

Щоби стимулювати демографічний ріст, Президент В.Ющенко розпорядився виплачувати за народжену дитину від 1 квітня 2005 р. грошову допомогу в сумі 8 тис.гр., збільшуючи її за наступних дітей. Тепер ця сума складає відповідно 12,5 тис. гр., 25 тис., 50 тис… Народжуваність помітно зросла, а в окремих областях переважає над смертністю.

Принагідно згадаємо, що у важкі повоєнні роки сталінський режим теж займався демографічними питаннями в оригінальний спосіб. Він оподатковував бездітних, незалежно від того, одружені вони, чи ні, і чи взагалі здатні до людиновідтворення. Мовляв, безпритульних дітей-сиріт повно, тож треба прилучитися до їх утримання, якщо своїх немає. Зовні виглядало навіть гуманно... Зрештою, не хочеш платити – народжуй. Ганебність та аморальність цього податку очевидна, особливо стосовно жінок-дівчат, мільйони чоловіків-партнерів яких режим знищив на війнах, під час репресій, у концтаборах. Сотні тисяч морально чесних українок не з власної волі дівували до сивини, не зазнавши природної радості материнства, за що ще й змушені були розплачуватися.

Проте кількісні показники населення – не єдиний клопіт для нової влади. Національно свідомих українців не можуть не турбувати, хто ці новонароджені чи новоприбулі, наскільки вони зміцнюватимуть найпершу національну ознаку автохтон-ного народу – мову. Згаданий останній перепис засвідчив, що українську назвало рідною 67,5% населення, російську як рідну – 29,6%. 85,2% українців рідною мовою вважає мову своєї національності й лише 14,8% – російську. У порівнянні з попереднім переписом названі цифри вказують на деякий поступ в бік українізації. Але найважливіше, що ці цифри розвінчують московський міф про переважну російськомовність етнічних українців та будь-що намагання надати російській мові статус офіційної – фактично, державної.

Ще наявна статистика, котра не може не турбувати українство: національні меншини не стають за політичною сутністю українськими, вони зросійщуються. Так, 88,5% греків, 83% євреїв, 64,7% білорусів, 58,7% татар, 30% болгар рідною мовою визнають російську, й лише більшість поляків вважає рідною мову українську.

З наведеної етномовної статистики випливає, що, орієнтуючись на Е.Сміта, до "спільної масової громадянської культури" в Україні ще не близько. Тим паче, опір україніза-ційним процесам посилюється. Власне, певна російськомовна частина населення відмовляється навіть називатися нацмен-шиною, домагаючись визнання її майже корінною нацією. Періодично, особливо під час виборчих кампаній, деякі канди-дати посилюють проросійські настрої, обіцяючи статус офі-ційної російській мові. Навіть соціаліст О.Мороз, який демонструє хист українського віршописання, теж ухопився за огидну ідею патронувати російську мову в законопроекті, за що був різко осуджений в численних виступах, публікаціях. Повідомлено, що він відмовився від своєї витівки. Активно педалює двомовність лідер “регіоналів”, “проффесор” В.Янукович, обіцяючи своєму електорату, в разі обрання президентом, надати російській статус державної.

Світоглядна строкатість людності в Україні пов’язана із залишками кому-ністичних переконань, орієнтацією, з одного боку, на російсько-азійські, з другого – національно-європейські стандарти життя, пропагандистським поділом населення на "східняків" і "західняків" ("за-паденців"), "націоналістів", "бандерівців", "москалів", кацапів тощо. Роздвоєність української спільноти "між Європою і Азією" складає основний її масив та низку проблем.

Урізноманітнилася конфесійна строкатість. Підконрольна колишньому атеїстичному режимові Православна церква Московського патріархату втратила монополію: з-під її "опіки" вийшло українське православ’я, котре, в свою чергу, не втрима-лося у єдності, розділившись на автокефальну та київського патріархату церкви. Відновили діяльність Українська греко-католицька церква, заслуги котрої у захисті національних інтересів народу, мови – незаперечні, РУН-віра (язичництво), розмаїтті секти, а також конфесії національних меншин: римо-католиків, мусульман, іудеїв тощо.

Не працюють на консолідацію українства владні структури, що дає підстави багатьом аналітикам підозрівати їх у здійсненні курсу "Україна без українців", а патріотично налаштованим українцям домагатися, аби "Україна стала українською". Саботаж у запровадженні української мови як державної в офіційному вжитку, вилучення з паспорту графи про національність, скорочення аудиторних годин у вищих навчальних закладах на українознавчі студії (історії України, зокрема), недофінансування об’єктів культури, здирництво в книгодрукуванні, невизнання УПА як воюючої за свободу України, численні повідомлення на кшталт "Українців б’ють!", байдужість влади до проблем співвітчизників у діаспорі переконливо доводять, що в Україні діють потужні лобі, які не зацікавлені в національній консолідації її суспільства.

Ще одним свідченням сказаного є конституційна відмова від обов’язкової державної ідеології, тобто від суспільної доктрини, що визначає державну політику стосовно будь-якої сфери життєдіяльності народу. Подібна відмова або невиразність в реалізації національних інтересів, плутанина в пошуках національної ідеї, переляк від націоналізму, його цькування змушують розібратися в цій важливій ділянці духовності і політики. Погодьмося, всі ці компоненти – складові державної політики, ідеології, тобто теорії і практики націоналізму.

Проте як за комуністичного режиму, так і в умовах незалежності "опудалом" і "небезпекою" і надалі залишається той же "націоналізм", звісно, український. Мабуть, єдиний у світовому співтоваристві, бо досвід останнього доводить: одним з найголовніших, найвизначальніших генераторів поступу людства є націоналізм, а найдосконалішою державною формою є національна держава з розвинутим громадянським суспіль-ством. Численні наукові спостереження, роздуми та висновки вчених світу, частина яких викладена в антології "Націоналізм" (К., 2000), переконують: без державної ідеології, де покладено національну ідею та національні інтереси, нічого путнього досягнути не можна.

Цілком очевидним є те, що в державній ідеології, при всій турботі за національні меншини, мусять насамперед враховуватися інтереси корінної нації, себто українства, посилюватися всебічне його національне виховання, якщо хочете, психологічна реабілітація.

Ще раніше зауважено, що ментальності українців властиві емоційність, чутливість та ліризм (мрійництво) і значно меншою мірою раціонально-вольова психіка, дієвість та настирність в оптимальному розв’язанні проблем. Одвічний демократизм українства як "дар Божий" здебільшого межував з анархізмом і перетворювався на "кару Божу". На відміну від західноєвропейця, який, наче "стріла у вічність" (Ф.Ніцше), виборює безсмертя, здобувши скарби сформованої модерної культури, українець часто сповнений спокоєм неминучості та покірності долі. Туга і плач домінують у його фольклорі.

Недавні соціологічні опитування засвідчили, що українство майже не міняється у ментальності, перебуває у складному стані, можливо, не найважчому з погляду фізичного виживання етносу, але й не найліпшому з точки зору історичної перспективи державотворення. Високорозвинену національну самосвідомість має в країні лише третина її громадян. Майже половині українцям притаманні покірність (48%), тоді як бунтарство – 12%, здатність до підпорядкування (37%) пере-важає лідерські якості (19%), пристосуванство (42%) домінує над твердістю переконань (16%). Не випадково, що за рисами характеру 70% українців ототожнюють себе з білорусами, менше з росіянами (46%), поляками (42%), 29% українських респондентів вважає, що у досягненні успіху заважає інертність, 27% – меншовартість, 24% – заздрість, 23% – байдужість, і лише невеличкі відсотки складають такі риси, як довірливість, толерантність, чесність, доброта, доброзичливість.

Більша половина опитаних вважає, що українська сім’я повинна прищеплювати дітям любов до праці (85%), почуття відповідальності (70%), терпимість і повагу до інших людей (59%), бережливість (51%), уміння поводитися у суспільстві (47%).

Тривалі українські несприятливі реалії навчили корінне насе­лення бути обачним у стосунках з іншими людьми, яким довіряє лише 27% респондентів. Напевно, цим пояснюється, що тільки 16% українців розвинули б бізнес, якби на них "звалилося б щастя" у виграші 100 тис. гривень.

Виокремимо із соціологічних висновків причини цієї української деформації:

по-перше, манкурство та почуття меншовартості полі-тичної еліти в посткомуністичний період;

по-друге, агресивна експансіоністська політика Москви щодо України;

по-третє, активні дії проросійської, так званої “п’ятої колони” або московських агентів (хуліганська поведінка ко-муністичної фракції у Верховній Раді України під час ухвалення законів про входження України у Світову організацію торгівлі – яскравий довід цього);

по-четверте, ослаблення національного імунітету україн-ців впродовж підневільних століть.

Припускаємо, соціологи були дуже подивовані давно небаченим мирним взривом українців під час останніх президентських виборів 2004 р, котрі отримали романтичну назву “Помаранчева революція”. Про це багато написано, намагаючись збагнути її природу, перспективи, де чимало дискусійного. Проте напрошується найголовніший висновок: Помаранчеву революцію народив український націоналізм, засвідчивши, що сучасне українство таки є нацією, в основі котрого лежать етнічні чинники. Безсумніву, що революцією теж рухали політико-демографічні, ліберальні (неук­раїнські) елементи, але вирішальну роль відіграла українська люд­ність центрально-західних регіонів. Київ, де відбувалися головні події помаранчевих, ніколи не був таким українізованим, як у незабутні осінньо-зимові дні 2004 р.

Перед українством і тими нацменшинами, котрі його підтримували, відкривалися реальні перспективи подальшої консолідації на кшталт “політичної нації” та розбудови громадянсь­кого (не космолітичного) суспільства, а, головно, вносили ясність у суть національної ідеї, національної політики, яку необхідно реалізувати у світову економіку, що бурхливо глобалізується, культуру, котру треба активно просувати в світ, та розвивати людські якості національної еліти. Як не прикро констатувати, але проводирі нації, маючи величезний кредит, її довір’я, традиційно, “по-українському”, втягнувшись у міжособисті чвари, розтринькали його. Несконсолідована українська нація, вражена новою економічною кризою, у розгубленості, навіть збайдужілості. Схоже, що ми світові нецікаві, але винні самі.