§ 1. Об’єктивна потреба в осягненні вітчизняної історії. Держава Україна: територія, назва, символіка

Українська нація йде непростим шляхом самоутверджен-ня у власній державницькій інституції, де належне місце повин-но посісти осягнення багатовікової та не менш складної, драма-тичної її історії. Це об’єктивна потреба, переконливий досвід кожної нації, котра не ризикувала втратити історичну пам’ять та перспективу, прирікати себе на забуття. Про моральний бік даної колізії нагадує образний вислів М.Рильського: “Хто не шанує минулого, той не вартий майбутнього”.

Можливо, когось із сьогоденних людей цей афоризм не дуже зворушить. Але якщо згадати, що поет, громадський діяч прорік його в роки, коли більшовицький режим тлумився над сторінками національної історії України, приміром, “не бачив”, як місцевий колгосп перетворив меморіальне місце Берестецької битви на курятник, то значимість сказаного очевидна.

Історія, що грецькою мовою означає повідомлення, оповідь про минуле, наділена низкою інтелектуально-прагма-тичних функцій: пізнавальною, суть якої очевидна; практично-політичною, котра передбачає використання теоретичного бага-жу спадщини в розробці політичного курсу; світоглядною, яка формує ту чи іншу позицію у поглядах на суспільні явища, зако-номірності їх становлення та зник­нення; виховною. Певною мірою про ті функції говорив найвидат­ніший український істо-рик, державний діяч М. Грушевсь­кий. Ще на початку минулого століття у статті "Історія й її соціально-виховуюче значінє" він писав: "… того, що може дати рідна історія в сфе­рі морального, соціально-виховуючого впливу, його без посеред­ности і власти над почутєм, не може дати ніяка иньша. Тому було б невдач­ним ділом усувати її чи штучно зменьшувати її місце і ролі в історик­нім вихованню, в широкім значінню слова".

На величезний потенційно-духовний розвій, джерело знань, творчої наснаги і повчальних уроків історії звернуто увагу ще в давні часи. Римський політичний діяч, оратор і письменник Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) говорив, що "історія – це свідок епох, про­мінь правди, життя, пам’яті, послання минувшини". В античному світі історію величали “magistra vitae", cебто "наставниця життя", "велика вчителька".

Цитувати крилаті афоризми на адресу "вчительки" можна ще й ще. Але вони тільки переконуватимуть, що історія органічно в’яжеть­ся з такими якостями, як інтелект, допитливість, мислення; а ще вона не позбавлена емоційності, фантазії, дарує естетичну радість. Рішуче не сприймаємо фразу якогось аскета, що "в храмі історичної науки естетиці немає що робити". Безсумніву, історія відноситься до точних наук, і якщо хтось сприймає це іронічно, той плутає історію як справу об’єктивну і доконану з її суб’єктивним описом, не позбавленого фантазувань, леґенд, фальсифікацій чи просто брехні. Це той випадок, коли певні ідеологічні сили, режими робили і роблять з історії прислугу, ведуть "битви за історію" (Л.Февр). Точність історичної науки аж ніяк не прирікає її бути тільки бездушним фіксатором фактажу і правильної статистики. Масштабна панорама людської діяльності впродовж тисячоліть, що переплетена радощами і драма­тизмом, не може не вражати, не хвилювати, не впливати на почуття, емоції. Той, хто береться за дослідження, ретроспективу минулого і прагне серйозних здобутків, зацікавленого читача та слухача, мусить володіти достатньо високим ступенем духовного розвитку, художньої культури. Рівно ж, як і творчі особистості, котрих вабить історична тема, повинні опановувати знаннями історичної правди, вникати в тонкощі її інтерпретації.

Усі ці пізнавальні та емоційні складові мають велике значення для фахового осягнення історії. Проте, не вони, за допомогою котрих можна змалювати найяскравіші і хвилюючі картини драм і злетів минулих поколінь, є вирішальними у визначенні основного змісту та завдання історичної науки. Головне покликання останньої у збагненні суті минулих процесів, катаклізмів, аби відповісти на численні й крамольні питання – "чому?", а, відтак, врахувати уроки, застра­хува­тися від помилок у розбудові державного ладу. Чому впродовж тися­чоліть мінялися обличчя планети, праця і спосіб життя людей, їх взаємини, пересувалися племена і народи, виникали одні держави і руйнувалися другі, щезали цивілізації і т.ін., і т.п.?

Національно свідомого українця, якого завжди повинна бентежити рідна історія, котру, за висловом В.Винниченка, "треба читати з бромом", мусить зацікавити, чому його пращури і предки – спадкоємці доісторичних культур і творці могутньої Руської держави з центром у Києві – опинилися в колоніальній залежності, піддавалися приниженню, депортаціям, націо-нальному і фізичному знищенню війнами, голодоморами, концтаборами та асимілі­зацій­ними процесами, починаючи від заборони назви "Україна", і закін­чую­чи запереченням існування самого українського народу, його мови, або "доказами" про його меншовартісність, вторинність, плід яко­гось "історічєского нєдаразуменія" і т.ін., і т.п..

Так було за польських крулів, так було за російських царів-батюшків та більшовицьких вождів. Ідеологи сталінського вишколу масово вилучали з ужитку і наукового обігу усе, що торкалося справжньої історії українського народу. На згарищах або у спец­хронах опинялися праці, що суперечили тоталітарному режимові, його ідеології – марксизмові-ленінізмові, вели-коросійському держав­ницькому шовінізмові. Зі сторінок книг щезали імена найвидатніших національних достойників української історичної науки. Їхні праці використовувала радянська історіографія хіба що для чергової критики та паплюження українства. Краєзнавство, пам’яткознавство, етнологія, антропологія, що завжди надихали дослідників на пошуки і відкриття, були оголошені "буржуазною витівкою" і, зрештою, заборонені. Про наслідки репресивних акцій в галузі історичної науки з болем писав О.Довженко: "Єдина країна в світі, де не викла­да­лась в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимсь забороненим, ворожим…, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися, де рости слабодухим і запро­данцям, як не у нас?"

На превеликий жаль, мусимо визнати, що українська національно-державницька ідея мала чимало вадів, наштовхувалася на власний анархізм, розбрат, малоросійство, зраду, котрі вміло провокувалися та підтримувалися зовнішніми силами. Про печальні сторінки української історії під чужинським ярмом, особливо в "дружніх обіймах старшого брата" – великороса – написано чимало і переконливо як в науковому, так і в мистецькому плані. Огидну та їдку картину малоросійства – повзання під ногами російської цариці Катерини ІІ – змалював М. Гоголь у знаменитій повісті “Ніч перед Різдвом”, сценку з котрої варта би назавжди закарбувати деяким українцям у пам’яті: “Запорожцы вдруг все пали на землю и закричали в один голос :

– Помилуй мамо! помилуй! Кузнец не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу.

– Встаньте! – прозвучал над ними повелительний голос. Некоторые из придворных засуетились и толкали запорожцев.

–Не встанем, мамо! не встанем! умрем, а не встанем!– кричали запорожцы “.

Описано це понад півтора століття тому. Але чи не спосте­рігаємо й нині щось подібне з тією різницею, що сучасні "запорожці" без "оселедців" повзають не в жупанах, а в європейських фраках. Форма змінилася, проте малоросійська суть залишилася.

Але досить скаржитись на власну долю та недобрих сусідів! Світ надто прагматичний: він може й поспівчувати немічним, але поважає і рахується із сильними. Тут на згадку приходять слова Ліни Костенко, сказані в Києво-Могилянській академії 1999 р., стосовно “читання історії з бромом”. “А яку історію можна читати без брому?”, – запитує поетеса. “Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестан­тів [...]. Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А за один рік в Толеро три тисячі процесів проти “єретиків”? А тридцяти­літня війна в Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Б.Хмельниць­кого. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.

Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тіль-ки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь”.

Сказано емоційно, але правдиво. З нього випливає, що мусимо наполегливо й професійно з почуттям національної гідності осягати уроки минулого без зайвої їх героїзації та оплакування, не повто­рювати похибок попередніх поколінь, за які, власне, не відповідаємо, але червоніємо, не ілюструвати спостереження німець­кого канцлера Отто Бісмарка про те, що "історія вчить того, що нікого нічому не вчить".

На жаль, в деяких високих посадовців України з уроками минулого, історичною пам’яттю не все гаразд. Бо чим пояснити ба­жан­ня гучно відзначити фактично "чорну дату" в історії України – 350-річчя Переяславської ради (2004), 85-у річницю народження покійного першого секретаря ЦК Компартії України, запопадливого московсь­кого служаки і русифікатора В.Щербицького (2003), святкувати з росіянами 23 лютого "День защітніка Отєчества", або при написанні підручників з історії України погоджувати складні питання російсько-українських взаємин з російськими вченими? Донецька міськрада, що неодноразово ухвалювала антиукраїнські рішення, цього року звернулися до Міносвіти і науки України з вимогою вилучити з курсу історії України “спірні питання”. До останніх віднесли діяльність І.Мазепи, Голодомор, однобічне висвітлення подій Помаранчевої революції та Другої світової війни, не згадується назва “Велика Вітчизняна війна”; на загал нинішні підручники формують негативне ставлення до Росії. Усі ці "ініціативи", природ­но, викликали рішучі протести з боку свідомого українства, як і намагання сучасних польських політиканів повернути імперські сим­во­­ли військовим похованням на Личаківському цвинтарі у Львові, перетворити 60-річчя так званих "волинських подій" в українофобію і т. ін.

Очевидно, наші сусіди налаштовані на вилучення непри­ваб­ливих для себе сторінок літопису, просякнутих велико дер­жав­ницькою зверхністю, від якої українець потерпав віками, заколи­суватимуть його різними лукавими байками, приміром, про "сло­в’янсь­­ку ідилію" (панславізм) та спільність долі й майбуття, задля якого не треба ворохобити минуле тощо.

Звичайно, не гоже перетворювати історію у якийсь войовничо-нестерпний кодекс, від котрого не буде спокійного життя нікому, але впадати у забуття, безпринципність, каяття перед зайдами, які прийшли з "вогнем і мечем", догоджаючи їм, як це вже неодно­разово було, категорично не можна. Коли видатний німецький філософ Ф.Ніцше писав, що "ніколи не виживе той народ, який сприй­має трактування своєї історії очима сусіда", звичайно, він не мав на увазі українців. Проте, признаймося, це дуже стосується нас – українців. А нам нічого соромитися власної історії, наші предки не завойовували чужих територій, не поневолювали інших народів, вони боролися на рідній землі і за рідну землю та волю усіма доступними методами й способами, тому маємо всі підстави дивитися на історію своїми очима з позиції гідності, об’єктивності і національних інте­ресів та почувань.

І найголовніше, — знати її, аби вона була живильним джерелом патріотичних почувань і практичних дій, особливо у складному сьогоденні. Цього моменту не відчуло Міносвіти і науки, заявивши на початку квітня цього року про намір замінити у вищих навчальних закладах вивчення Історії України курсом “Історія української культури”, що викликало протести з боку багатьох учених. Такий намір, переконують вони, завдасть удару по і без того слабкій національній свідомості українців. Нашими державними символами є герб, прапор і гімн. До них належить ще два — мова та історія.

Протестні аргументи спрацювали, тож Історія України залишається базовою дисципліною у вишах.

* * *

Розпочати огляд нашої минувшини буде доречним від епохального “Акту проголошення незалежності України”, ухваленого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р., що знайшов переконливе підтвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня того ж року та визнання державами світу. В південно-східній частині Європей­ського континенту з його географічним центром поблизу м.Рахова на Закарпатті відродилася самостійна Держава – Україна, із загальною площею 603,7 тис. кв. км. з населенням 52 млн. осіб (тепер 47 млн.). Її протяжність зі сходу на захід нараховує майже 1300 км., з півночі на південь (до південного берега Криму) – понад 900 км. Природа наділила Україну сприятливими кліматичними умовами – помірною теплозабезпеченістю та рівнем зволоженості, родючими землями, з яких третина чорноземи, розмаїтими надровими багатствами, великими ріками, озерами, лісами, луками, мальовничими краєвидами та вигідним географічним положенням. Майже 95 % площі знахо­диться в трьох природних зонах – степовій, лісостеповій і мішаних лісів; решта території – в гірських областях (Українські Карпати й Гірський Крим). Південні береги омиваються Чорним і Азовським морями, тому Україна є морською державою.

Неповторного колориту територіальній палітрі України надають її історико-етнографічні регіони: Галичина, Буковина, Поділля, Закарпаття, Покуття, Волинь, Полісся, Середня Наддні­прянщина, Сіверщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донщина, Бесса­рабія, Таврія, Крим з мовно-діалектичним багатством гуцулів, бойків, лемків, волинян, подолян, полтавців тощо, які формувалися у розмаїтих, переважно складних, драматичних контактах із суміжними етнотериторіями, котрі тепер відмежовуються державними кордо­нами, успадкова­ними від розпаду "імперії зла" – СРСР. Загальна довжина кордонів нараховує близько 6 500 км, з них 1050 км – морсь­ких. На південному заході Україна межує з Румунією і Молдовою, на заході – з Угорщиною, Словатчиною і Польщею, на півночі – Білорусією, на північному сході і сході – Росією (Російсь­кою Федерацією). Морські кордони контактують із Грузією, Туреч­чиною і Болгарією.

Проте вирішальним (з позиції господарської доцільності) є адміністративно-територіальний поділ або устрій України, що складається з Автономної Республіки Крим, 24-х областей, 490 районів, сотень міст, районів у містах, селищ, сіл. Київ як столиця України і Севастополь мають статус республіканського під поряд­кування, ряд міст – обласного підпорядкування. Так, на Львівщині це Борислав, Трускавець, Червоноград. Цей устрій ґрунтується на засадах збалансованості соціально-економічного розвитку реґіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій, а також єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і місцевого самоуправління у здійсненні державної влади, закріплений в Основному законі – Конституції України, ухвалені Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституція класифікує Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову, унітарну державу – республіку, президентсько-парламентсь­кого типу, в якій влада розподілена на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів, місцеві органи) і судову, визначає порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему, закріплює основні права й обов’язки громадян. Главою держави, її ґарантом є Президент.

Драматичні перипетії президентських виборів (2004 р.) обумовили перетворити Україну в парламентсько-президентську державу та здійснити адміністративно-територіальну реформу. Намір невдалий, він розбалансував владні функції, створив систему безвідповідальності.

З проголошенням незалежності України та ухваленням її Конституції у правовому і практичному відношенні відроджено й узаконено титульну назву (топонім, етнотопонім) держави — Україна, що належить її корінному (автохтонному) народові. До своєї незалежності Україна офіційно іменувалася як держава, насправді, фікція – Українська РСР; ще раніше (за царя) – взагалі замовчувалася, заперечувалася. За свідченням дослідника, політичного і громадсь­кого діяча С. Шелухина, "у світі немає ані одного національ­ного імени, яке не викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападків та пропаганди, як назва території й народу: "Україна", "українець", "український".

На цьому поприщі особливо виділяються російські і польські політикани, галасуючи, що назва "Україна" штучна ("інтриґа") і означає "окраїну". У першому випадку Росії, у другому – Польщі. Тому правічні українські етнічні території, що були прилучені до цих держав, офіційно іменувалися відповідно "Малоро­сія" (Юго-Западный край) та "Малопольська". Колоніалісти запекло боролися з поширенням і утвердженням топоніму "Україна", вбачаючи в ньому потужний засіб консолідації українства в національну спільноту, його право на самовизначення та незалежне державотворення. Проте ці імперантинаукові "арґументи-претен­зії" відкидаються, що називається, з порога, бо про яку "окраїну" можна говорити стосовно 1187 р. – саме тоді маємо найраннішню літописну згадку-назву "Україна", яка "много постона" ("багато потужила"), у зв’язку з наглою смертю доброго і мужнього переяславського князя В.Глібовича, – коли Польське королівство тільки спиналося на ноги, а про Московське князівство ще й гадки не було. Через два роки, тобто 1189 р. про "Україну" знову згадується у літописі, але "Галицьку". Надалі ця назва зустрічається частіше, особливо з появою козацтва та його національною революцією в середині ХVІІ ст. під проводом Б.Хмельницького.

Проте, окрім заперечень (навіть, найрішучіших), російсько-польських зазіхань, мусять бути не менш переконливі арґументи протилежного ґатунку, на кшталт, що топонім "Україна" є … україн­ський. На жаль, його таємниця остаточно не з’ясована, хоч мовлено навколо нього дуже багато, що дало підстави ще одному дослідникові Я.Рудницькому вгледіти в ньому "стільки аматорства, дилетантизму й самоволі", як в жодній іншій українській науці. Напевно, дослідник мав на увазі і версію, що дана назва походить від назви племені "укри", яке, начебто, проживало на Подніпров’ї в давні часи. Ця версія нещодавно отримала "друге дихання" у праці В.Бєлінського "Открытие Великороссии". Автор, піддавши сумнівам усталені стереотипи, в тому числі і найдав­ніших літописів, доводить, що між ріками Одра і Лаба жили слов’яни укри, до яких прийшли племена з Наддніпров’я орос (роси), котрі були повністю ослов’янізовані украми. Повернувшись назад, укри-руси утвори-ли Руську державу, звільнившись від хозарського каганату.

Щодо інших версій, то дискусія навколо них практично зводиться до з’ясування суті двох подібних, але в українській мові, на відміну від російської, різних слів: "окраїна" і "україна". Так, С.Шелухин переконаний, що назва "Україна" йде від давньо­слов’янсь­­кого слова "край" – відрізок, окремий шмат землі, уділ. Це слово стало кореневим для слів "краяти", "вкраяти". Вживання пре­фік­су "їна" означає результат чинності акту, що поширений в укра­їнській мові. приміром, вибити – вибоїна, руйнувати – руїна, проми­ти – промоїна, краяти – країна, вкраяти – вкраїна (україна). Нена­голошені прийменники "у" і "в" – взаємозамінні, не міняють суті сло­ва і вживаються "з вимог музичності". О. Братко-Кутинський теж схиль­­ний бачити в цьому топонімі дієслівну основу "украяти", "вкрая­­ти", мовляв, Бог "вкраяв" цьому народові тут благодатний шмат землі.

Більшість дослідників, окремі праці яких рекомендуємо, тлумачить цей топонім через "окраїнну" формулу, але в розумінні "пограничної землі", "на краю", "з краю" і пов’язують його походжен­ня з іраномовним етнонімом "анти". Так називали останніх парубіжне із Степом слов’янське населення скіфо-сармати, що в перекладі на українську мову означає "крайні", "окраїнні". Назва в іраномовному звучанні перейшла у візантійські писемні джерела, звідтіля – у руські літописи, в котрих ареал даного етноніма розширився; він охоплює, за твердженням історика В.Барана, "всі південні, південно-західні і західні порубіжні землі Київської держави від Переяславсь­кого до Галицько-Волинського князівства".

Приєднуємося до думки С.Шелухина, опускаючи його "надмір­ний патріотизм", що літописні "України" слід розуміти не тільки як порубіжжя, порубіжне населення, а синоніми понять "країна", "край" – похідних від праслов’янського "krajъ", "ukraj", тобто "віддалений шматок землі", "віддалена частина території", "узлісся", де живе людина. С.Шелухин робить висновок, що топонім "Україна" – понят­тя національне, давніше і ширше, ніж поняття "Русь". Останнє мало політичне значення, було чужим, привнесеним скандинавами (норма­нами). Тому назва “Русь” ("русини") не виявилась стійкою і безболісно втратила свою штучну самоназву, поступившись природ­ній – "Україна" ("українець").

А й справді, хто наполягатиме, що до 1187 р. топоніма "Україна" не існувало, що його вперше придумав літописець?

Треба наголосити, що до цієї ротації, себто заміни назви "Русь" на "Україну", дуже спричинився російський самодер-жавець Петро І, коли Московщину перейменував на "Рассєю". Учинок підступний, злодійський, хоча, з одного боку, назви "Русь" і "Рассєя" наче різні, але, з іншого, – для західноєвропейського політикуму, – ці нюанси не вловлювалися, ототожнювалися, а з ліквідацією Української Гетьман­щини під "Рассеєю" сприймалися всі етноси та території, котрі завою­вала Російська імперія. Проте ці "нюанси" чітко збагнули та відчули наддніпрянці, згодом і галичани, буковинці, закарпатці, запрова­джуючи самоназву "Україна", "українець".

Назва "Україна" – це найголовніший атрибут держави, корені якої сягають у тисячолітню історію, що ознаменовувалася низкою інших символічних ознак. Про українську національну символіку, в тому числі регі-онального рівня, опубліковано останнім часом ряд фахових досліджень, тому обмежимось переважно офіційною констатацією факту: ухвалення на-ціональної символіки як державної. До слова, процедура внесення її до Основного закону була складною, контрверсійною через агресивний спротив антиукраїнських елементів у Верховній Раді. Тому відповідну статтю 20 Конституції можна трактувати як значний національний здобуток. Стаття говорить: "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України". Прапор – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, герб (малий) – Знак Княжої держави Володимира Великого, та гімн на музику о.Михайла Вербицького. Законодавчим органом запропо­новано розробити проект Великого Державного герба, головним елементом якого повинен бути малий герб, враховуватися герб Війська Запорізького, а також підготувати слова гімну. У цій статті констатовано, що "столицею України є місто Київ". Додамо: Українській столиці повернуто давній її герб – архістратига Михаїла.

Тодішня антинаціональна більшість Верховної Ради уникла назвати в Конституції малий герб популярною назвою "тризубець" ("тризуб"), не прийняла єдиного і справжнього тексту національного ґімну "Ще не вмерла Україна" П.Чубинського, на який, власне, поклав 1863-1864 рр. музику композитор о.М.Вербицький, хоча було очевид­но, що жодний громадянськи налаштований українець не погодиться на будь-які інші слова гімну. Лише через 7 років визнано текст П.Чубинського Державним гімном, щоправда, у вкороченому варіанті – одним, першим куплетом і приспівом та заміненою буквою "а" в останньому складі слова "Україна" на "и": "Ще не вмерла України і слава, і воля…". Знавці стверджують, що первісний текст вірша саме так і звучав.

Щодо великого Державного герба, то його доля виявилася ще затяжнішою. Із понад 400 пропозицій Державна комісія, після уточнень, зійшлася 1997 р. на проекті, де окрім козака з мушкетом, підтримує щит тризубця золотий лев Галицько-Волинського королівства. Але ліві фракції Верховної Ради наполягають, щоб у новому гербі було враховано "радянський досвід України" (?!). Знадобилося ще 12 років, аби, дещо уточнений цей проект затвердив Кабмін України, щоб подати його до Верховної Ради. Проект піддано нищівній критиці фахівцями, оцінено, в разі його схвалення, “катастрофою” (Україна молода. — 2009, 25 лип.).

Історія утвердження Тризуба як "центрального символу української національної ідеології", що впродовж століть наснажує українську людність оптимізмом і патріотичними здвигами, є, за словами О.Братка-Кутинського, "дивовижною і унікальною". Перед­усім тим, що носієм цього символу була не держава, а етнос. Відомо, державні знаки і герби дістаються людській спільноті від родового знаку (герба) його правителя, який її очолював. В українській історії таку роль, як бачимо, відвели родовому "знаку Рюриковичів", відвели, як пише О.Братко-Кутинський, "поспішно", бо тризуб у Рюриковичів до приходу їх у Київ ніким не зафіксований. У них був двозуб і лише окремі Рюриковичі – ті, що уособлювали Київську державу, мали знаком тризуб. Останній залишається в Україні і після того, як Рюриковичі йдуть геть – на московські, польські землі, витрачаючи, до слова, і жовто-блакитну барву.

"Прив’язаність" до України та Києва тризуба, одне із перших зображень якого відноситься до періоду трипільської культури (ІІІ - ІІ тис. до н.е.), О.Братко-Кутинський трактує як символ триєдиної світотворчої енергії – Трійці – "навічно закріплений за Києвом законом структурування земної кулі, оскільки структурою планети йому "запрограмовано" бути споконвічним джерелом такої енергії". Впливу символіки тризуба зазнали завойовники Києва монголи (на монетах), литовські князі. Навіть у найскрутніші часи ідея Трійці (Тризуба) не вгасала серед українства, а при першій нагоді воно щораз поверталося до її відродження.

У цьому зв’язку, вельми показовим був випадок створення державної символіки на рубежі 1917-1918 рр. для Української Народної Республіки (УНР). Спеціальна комісія не підтримала жодних проектів, в тому числі ідеї авторитетного М.Грушевського, який наполягав на запроваджені принципово нового "демокра­тичного", "народного" герба, що включав би постаті української селянки з серпом і робітника з молотом. Тим часом Держбанк УНР випустив банкові білети, на яких невідомо з чийого рішення зображено Тризуб. Далі він з’являється на поштових марках, на військово-морському прапорі Чорноморського флоту тощо. М.Гру­шевсь­кому, комісії нічого не залишилося, як визнати Тризуб державним знаком, підігнавши його під геральдичні приписи. До останнього прилучився видатний графік Г.(Юрій) Нарбут .

Генеза графічного зображення тризуба цікава. Вона успад­ковується, ускладнюється елементами плетінкової форми, набувши на сьогодні довершеного вигляду. Але щό він символізує, – досі не з’ясовано. Існує понад сорок версій, котрі пояснюють походження та суть тризуба. Історик О.Бойко умовно ділить їх на три основні групи:

1.Предметну, що трактує тризуб як конкретну неживу або живу річ, зокрема верхню частину скіпетра або корони, про що переконує А.Луців, якір, нормандський шолом, лук зі стрілою, падаючий сокіл або голуб Святого Духа тощо;

2.Графічну, котра уособлює монограму, себто сплетіння кількох ліній у вигляді вензеля (польс.– вузол) для позначення імені, слова або ж виразу. Борці за українську незалежність у зображенні тризуба читали слово “воля”. Інша версія бачить у ньому орнамент, побудований на ритмічному чергуванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих предметів;

3.Філософську, що схиляється до зображення ідеї триєдності і тривимірності світобудови: три типи кларків (елементарних части­нок), що лежать в основі фізичних тіл; три кольори – жовтий, червоний, синій, які утворюють спектр веселки; три напрямки виміру – ширина, товщина, висота, що характеризують об’єм і простір світобудови.

На цій базі, напевно, з’явилася ідея Трійці (графічний тризуб), що згодом стала основоположною християнського постулату триєдиного бога (Отця, Сина і Духа Святого). Ідею Трійці, яку прист­расно обстоює О.Братко-Кутинський, дослідники вважають найбільш обгрунтованою. Схильність до трійці у символіці націо­нальних гербів (трикутні корони, тризубчасті вежі, потроєні знаки, трилисники тощо) у європейських державах складає майже 60 відсотків. До слова, феномен Тризуба і в тому, що його сьогоденне зображення бездо­ганне в образно-естетичному відношенні і вимагає пошанівки та неухильного дотримування при його відтворенні, задля чого репродукуємо Тризуб – малий герб. Зокрема, львівський дослідник В. Кобилюх дуже болісно сприймає спотворені символи Тризуба футбольного клубу київського "Динамо", Ощадного банку України, Києво-Могилянської академії тощо (Українські козацькі назви у санскриті — Львів-Київ-Донецьк, 2003).

Сказане як конституційне положення стосується і націо­нальних барв, котрі уособлені у Державному прапорі. Версій, щодо останнього начебто, немає, але й тут є певні проблеми та цікаві нюанси, бо на практиці бачимо розмаїття “синьо-жовтих” прапорів, що неприємно вражає. Наявність широкого спектру синіх і жовтих кольорів без їх конкретизації, оприлюдненого “паспорта” (стандарту) Державного прапора є головною причиною появи такої "прапорної кольорової строкатості". Напевно, її поменшало б, якби консти­туційна стаття утверджувала національні барви – блакитно-жовтий (лимонний), тотожні шведським кольорам.

Про останні цікаво розмірковує О. Братко-Кутинський, бачачи їх у символіці потужну енергетику – ту силу, без якої жодна активність людини не можлива. Золоте і блакитне – це барви двох породжуючих начал: астрального вогню (сяйва, енергії) і блакитної астральної води (водню). Ці барви символізували божественні небесні сили і використовувались для забарвлення Храмів Небесних богів.

Ще суттєве застереження. За геральдичними нормами, порядок кольорів повинен би бути “жовто-блакитний”: перший зображення символу (тризуб), другий — тло. Такий варіант був в історії, зокрема держави П.Скоропадського. але “відкидаючи” Скоропадського, механічно викинули й правильний порядок кольорів.