Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Вступ.rtf
Скачиваний:
0
Добавлен:
29.08.2019
Размер:
605.04 Кб
Скачать

27

Українська Церква і незалежність України

Вступ

Державотворення, суспільно-політичний та національно-духовний роз-виток в Україні нерозривно пов’язують із релігійно-конфесійними стосунками, які значно впливають на загальний стан українського суспільства. Хрис-тиянська Церква має колосальні морально-етичні і духовно-релігійні засоби формування не тільки духовної сутности людини-мирянина, а й стабільности, консолідації і морально-духовної єдности суспільства. Йдеться про українську державу і про українське суспільство як невіддільні явища, які потребують духовної одностайности, політичної згуртованости, національної монолітности, як і рівно ж очищення від скверни рабської психології, комплексу непов-ноцінности, національного нігілізму, які протягом сотень років методично насаджували, продумано нав’язували, насильно втискували в душу українсь-кого народу його загарбники.

Важливу роль у денаціоналізації українського народу і зміцненні свого панування над ним загарбники відводили і релігійно-конфесійному чиннику, розуміючи силу й вагу його впливу на духовність, психологію та свідомість як людини, так і народу в цілому. І це стосується не тільки минулих часів, коли український народ був поневоленим і бездержавним, а й нашого сьогодення, коли вже є українська держава. Як тоді, так і тепер міжконфесійні незгоди, чвари, відкриті конфлікти підточують, розчленовують, ослаблюють українське суспільство, що має фатально небезпечні наслідки для державотворення, зміц-нення безпеки та незалежности України.

Не можна спокійно, а тим більше байдуже спостерігати за таким не-здоровим станом міжконфесійних стосунків у сучасному суспільному житті України. Необхідно все робити для оздоровлення релігійного життя в Україні в ім’я зміцнення духовности народу, зміцнення української державности, утверд-ження національної незалежности України.

Розділ 1

Хрещення україни-руси

Ще ніколи так гостро не стояло питання про національну Церкву в Україні, як в епоху українського державотворення після розвалу радянської більшовицької імперії. Виникла надзвичайно складна і суперечлива ситуація у міжконфесійних взаємовідносинах, що фатально позначається на єдности українського народу та державотворенні в Україні.

Можна почути залежно від кон’юнктури та потреб заяви про те, що церква відокремлена від держави і в політику не втручається, релігія є справою сумління кожного мирянина. У цьому є частка правди, однак не вся правда. І Церква, і миряни існують та живуть в умовах певного суспільства, й ізолювати себе від його процесів, соціальних, політичних та духовних інтересів не може ні Церква, ні миряни, інакше вони втратили б і своє буття. Історія переконливо доводить, що в різних країнах у різні часи Церква брала надзвичайно активну участь у суспільно-політичному, державному та духовному житті.

А якою ж то є роль, участь та історична місія Церкви в сучасному житті України? Щоб відповісти на це питання, треба спочатку з’ясувати найперше і підставове питання: яка ж то сама Церква ?

В Україні є багато релігійних громад, та ми будемо вести мову передусім про Християнську Церкву, яка має два відгалуження: православну різних конфесій та греко-католицьку.

Християнство – це єдине вселенське релігійне вчення, однак в Україні-Руси воно набуло своєрідних особливостей, які явно відрізняли його від західних та й східних Християнських Церков. Це пояснюють, насамперед, тим, що воно увібрало й поєдналося з народними традиціями, звичаями, українською ментальністю і стало для українського народу рідним, не втративши тих загальних рис, які становлять його суть як вселенської релігії.

1.1. Леґенди про хрещення України-Руси

В історії є декілька леґенд проникнення християнства на територію України-Руси.

1. Найвідоміша святоандріївська леґенда, з якою пов’язують претензії Константинополя на роль “другого Риму”. “Єпископ нового Риму негайно виявляє свої домагання стосовно прав і привілеїв єпископа старого Риму, наступника верховного апостола Петра, якому всі апостоли підкорялися та який був наріжним каменем єдності” [51, с. 22]. Оскільки усвідомлення зверхности Римського Архієрея, тобто першости імператорської столиці – Риму, константинопольський єпископ не міг подолати політичними арґументами, то візантійські теологи й знавці права вдалися до іншого арґументу: вони використали євангельський факт, що Ісус Христос Андрія, брата апостола Петра, покликав раніше, ніж Петра, а тому Андрія і називають “первозванним” (“першопокликаним”). А далі все розвивалося так : “Хтось пов’язав цю думку і св. Андрія з Візантією так, як був фактично пов’язаний св. Петро з Римом. Андрій почав вважатися апостолом візантійської території, яку він привів до Христової віри. Так виникла леґенда про місію св. Андрія у Візантії, т. зв. святоандріївська леґенда…” [51, с. 22]. Цю ж леґенду Візантія закріпила в Україні-Руси за допомогою українських і московських Мономаховичів, щоб утвердити свої впливи і візантійську церковну юрисдикцію. У Княжій Русі виник культ св. Андрія-апостола.

Однак первісно візантійську редакцію цієї леґенди в Україні-Русі змінено на український лад так, щоб вона відображала і виправдовувала українські церковні прагнення. “Приймаючи засадничо зв’язок св. Андрія з територіями Візантійської імперії, українські літописці помітно продовжили й очистили від візантійських елементів цю леґенду, вбудовуючи її самостійно в історію християнства України” [51, с. 22].

В українському варіанті ця леґенда набула цілком нового, можна сказати, національного колориту. “Про Візантію в новій версії андріївської леґенди нічого не згадується, навіть головну візантійську ідею про її конкуруюче ставлення до Риму зовсім обійдено. В українській версії легенди розповідається, що св. Андрій під час переїзду з Малої Азії до Риму через Чорне море, Крим, Дніпро і Балтійське море побував на київських горах і благословив їх, сповіщаючи славу християнського Києва. Літописець підкреслює, що саме благословення св. Андрієм, а не заслуги Візантії, було причиною того, що на українській землі засяяла євангельська благовість” [51, с. 22-23].

Це нове, українське визначення суті андріївської леґенди та її історичної місії в Україні-Русі було спрямоване на узасаднення самостійности христи-янської Церкви та вмотивування ідеї незалежного від Візантії поширення хрис-тиянства в Україні: “Така версія надавала землям України та її християнству нового статусу щодо Візантії і була повним запереченням її влади на Сході, а зокрема політичної і церковної в ХІ ст. в Києві. Тому це не лише легенда, але й програма, цікава своїм значенням і тенденцією, викладена Нестором-літопис-цем у “Повісті минулих літ” [51, с. 23].

2. Ще однією є святопавлівська, або так звана моравська леґенда, яка відображає болгарсько-моравський шлях поширення християнства в Україні. Ця леґенда пов’язана із діяльністю солунських братів Константина (Кирила) і Методія серед західних слов’ян у Моравії. Методій був єпископом у Панонії на престолі апостола Андроніка, учня св. Павла. “Тому вчителем слов’ян є апостол Андронік. Бо у Моравію ходив також апостол Павло і там навчав. Там також жив Ілірик, що до нього заходив св. Павло, а тут спершу були слов’яни. Тому й для слов’ян апостол Павло є учителем, а від його племені і ми, Русь, тому й для нас, Русі, св. Павло є учителем” [51, с. 23]. Тож дух Андроніка і Павла витає над поширенням християнства в Україні-Русі. Виходить, що українські християни шукали “ще й інші зв’язки з апостолами й походженням свого християнства, оминаючи посередництво Візантії і пов’язуючи апостольський період безпо-середньо зі слов’янськими землями” [51, с. 23].

Святопавлівська леґенда містить принципово важливі ідеї у питанні історії Церкви в Україні. “Святопавлівська легенда показує дві важливі справи. По-перше, свідомість тісного зв’язку між українським і кирило-методіївським християнством та позитивне ставлення до Римської Церкви, а по-друге, прихильність Риму до слов’янського християнства, виявлену у визнанні сло-в’янської мови за рівноправну літурґійну мову поряд з грецькою, латинською й гебрейською” [51, с. 24].

Власне, цікавим є питання про роль і значення солунських братів Константина (Кирила) і Методія у християнському житті слов’ян.

Передусім звертає увагу той факт, що створення слов’янського алфавіту і переклад Святого Письма церковнослов’янською мовою пов’язують з діяль-ністю Константина (Кирила) у Херсонесі кримському. Відомо, що “саме у 854 році Констянтин-філософ заїхав до Херсонеса і розпочав працю над ство-ренням слов’янського письма та перекладом Євангелія і Псалтиря”, оскільки ж “слов’яни не мали свого письма”, то “Констянтин-філософ створив для них алфавіт у 855 році”, що підтверджує “Сказаніє о письменах Чорноризца Храбра” [38, с. 31].

У Херсонесі жило багато слов’ян-русичів, тому Кирило мав змогу безпо-середньо ознайомитися з їхнім життям, духовними потребами, християнізацією. “Оскільки свої перші переклади Констянтин-філософ зробив у Херсонесі, в давньоруському оточенні, то цілком зрозуміло, що названі вони були “роськими письменами”. І тому в Руси зберігалася традиція називати церковнослов’янську мову “руською”. Спільна праця з Методієм надала цим перекладам загально-слов’янського звучання – з’явився термін “слов’янські письмена” [38, с. 28-29].

Це була велика історична подія у житті християнської Церкви слов’янського світу. Адже канонічними вважали лише книги Святого Письма написані єврейською, латинською та грецькою мовами, яких загальні маси не знали. Однак відомо було, що вже мали свої переклади Євангелія вірмени, перси, абазги, ґоти та ін. Зазначимо, що питання перекладу Святого Письма іншими мовами було далеко непростим. “Проблема багатомовності впиралася не лише у гординю латинського чи грецького духовенства, як це звично думати, а й у точність перекладу. Розмаїті тлумачення Євангелія породжували розмаїті єресі, що започатковувало цілу епоху боротьби за чистоту християнських догматів. Тому цілком закономірно, що перш ніж слов’янське Євангеліє могло бути допущене до вжитку, воно мусило бути освячене (канонізоване) найвищим церковним ієрархом” [38, с. 29-30].

Хто ж тим найвищим ієрархом повинен би бути ? Звичайно ж, не само-званний патріарх Фотій, який, крім усього іншого, “спричинився і до усунення з патріаршого престолу Ігнатія, і до насильного хрещення болгар, і до намагання урізати права русів у Херсонесі” [38, с. 24]. Що ж до хрещення болгар 858 р., то це було насильство, щоб “змусити їх прийняти хрещення та богослуження у грецькій мові”, і “болгарський цар Борис дав згоду: охрестився він сам та його найближче оточення” [38, с. 21]. Звісно, до такого патріарха не можна було йти за освяченням Євангелія у перекладі церковнослов’янською мовою.

Ось тому Солунські брати прибули до Рима на запрошення папи Миколая І (858–867), знайшовши там підтримку та розуміння. “Папа Миколай І благословив просвітительську діяльність обох братів і освятив на вівтарі Апостола Петра слов’янське Євангеліє, а також освятив Методія. І одночасно ніде не знаходимо жодного слова, що слов’янське Євангеліє освятив константинопольський патріарх” [38, с. 30]. Немає сумніву, що відбулося висо-коавторитетне освячення “слов’янського Євангелія”.

Солунські брати не сприйняли авантюрних діянь патріарха Фотія, який взагалі замахнувся на статус Рима як Апостольської Столиці. Папа Миколай І, довідавшись про незаконне усунення патріарха Ігнатія й узурпацію Фотієм патріаршого престолу, зобов’язав Фотія покинути узурпований ним престол і надалі не чинити перешкод Ігнатієві, однак Фотій висміяв ці рішення папи, маючи на меті оголосити Константинополь “новим Римом”. “Вірні науці патріарха Ігнатія Константин і Методій не сприймали ідей самозванного патріарха і тому, прибувши у Моравію у 863 році, відразу ж поїхали по благословення та по канонізацію своїх перекладів до Папи Миколая Великого, оскільки добре розуміли, що без освячення найвищим ієрархом перекладеного церковнослов’янською мовою Євангелія не можуть розпочинати свою працю… Зрештою, якби там не було, для нас показовим є те, що візантійський патріарх не був фактично причетний до слов’янської місії обох братів” [38, с. 33].

Діяльність Солунських братів полягала не тільки у створенні слов’янських літургій, а й у не менш важливій праці – підготовці священичих кадрів для слов’янських земель, що припадає на час їхньої діяльности у Моравії з 863 по 867 рр. Щоправда, і в цьому випадку брати відчули певний опір з боку німецького духовенства: “Висвячення слов’яномовних пресвітерів наткнулося, однак, на спротив німецького духовенства, яке заперечувало право церков-нослов’янської мови та всіма способами протидіяло праці Солунських братів” [38, с. 34]. У цьому разі вже йшлося про ставлення не просто до Кирила і Методія, а до слов’янщини загалом, і, як видно, воно було не дуже-то приваб-ливим, а тим більше сприятливим для діяльности слов’янських місіонерів. Довелося не без успіху спростовувати такі заяви недругів слов’янщини на богословських диспутах.

І все ж таки “вивчені Солунськими братами слов’янські кадри прибули до Рима на свячення” і це сталося під кінець 867 р., уже за папи Адріяна (867–872). “Він організував маєстатичну зустріч Констянтина та висвячення перших слов’янських священиків, підготовлених Солунськими братами. На вулиці зі свічками у руках вийшов увесь Рим, Констянтин ніс мощі святого Папи Кли-ментія. Перші слов’янські книжки були складені у храмі св. Марії Ясної і над ними було відспівано літургію. Учнів Солунських братів висвячено у головно-му Соборі святого апостола Петра під час слов’янської літургії. На другий день слов’янські богослуження відбулися у храмах святої Петронели, св. Андрія та св. Апостола Павла. Це було одне з найвеличніших свят християнського Рима!” [38, с. 34].

Отже, Солунські брати започаткували та проклали самостійні, незалежні від Візантії шляхи християнізації слов’янського світу, що, звісно, не могло не вплинути на утвердження християнства в Україні-Руси.

3. Ще один шлях християнства в Україну відображає візантійська, або так звана богородична леґенда, яка виникла у візантійських церковних колах. Її мета – засвідчити, що “хрещення Руси” відбулося за патріарха Фотія у 60-х роках ІХ ст. й утвердити думку про візантійські витоки цього хрещення за безпосередньою дією Божої Матері. За леґендою, сталося це 860 р., коли Русь напала на Константинополь, а Богородиця своїм покровом охоронила місто від завойовників. Оскільки Русь була розбита, то це переконало її у чудотворній дії Богоматері та стало поштовхом до прийняття хрещення та приєднання до правдивої віри. Крім того, Русь тоді ще одержала єпископа.

Ця леґенда, за якою перше хрещення Руси відбулося на передмісті Константинополя і за участю візантійського духовенства, мала на меті довести візантійське походження християнства в Русі і, відповідно, право Константино-поля на певну опіку над християнською Церквою у руській державі, вважаючи її сферою своїх релігійно-церковних впливів.

Отже, ця леґенда цілковито надумана і взагалі неприйнятна ні для церковних відносин в Україні, ні для істориків.

Серед розглянутих трьох леґенд про шляхи християнства в Україну-Русь найраціональніше зерно для історії української Церкви має “святопавлівська, або так звана моравська леґенда”, яка, попри всі можливі застереження, орієн-тує на певні історичні реалії та особи, задіяні в поширенні християнства у слов’янському світі. Однак щоб з’ясувати історію поширення християнства в Україні-Руси, треба враховувати багато різних чинників і серед них – морав-ський, тобто діяльність Солунських братів.

Протягом усієї історії християнства в Україні-Руси простежується дві лінії у його трактуванні. Щоб зрозуміти суть цього процесу, треба збагнути природу візантійської імперії і, відповідно, місце та роль у ній Церкви. Не будемо заглиблюватися в далеку давнину, а візьмемо до уваги той період, що найближче та безпосередньо примикає до історії християнства в Україні-Руси.

Як відомо, ІХ ст. в історії візантійської Церкви безпосередньо пов’язане із хрещенням слов’янських народів, зокрема русичів. І тут яскраво виявляється прихована суть імперської ідеї, згідно з якою Візантія не тільки накидає слов’янським народам грецьку мову, а й фізичне та духовне панування. Цей стан особливо загострився після того, як 857 р. Варда – реґент неповнолітнього імператора Михайла ІІІ (П’яниці) – заслав законного патріарха Ігнатія, що був рішучим прихильником єдности християнської церкви і не давав Варді розгрішення у його аморальному способі життя, та посадив на патріарший престол начальника своєї ґвардії Фотія, який не мав жодних свячень, однак протягом тижня зробив собі всі – від найнижчого до єпископського. Надалі сформувалася “фотіянська доктрина”, за якою всі народи, залежні від візантій-ського патріарха, стають його васалами. Ця доктрина стала загальноприйнятою в імперській політиці Візантії, оскільки єпископи та патріархи, вся Церква ідеологічно допомагали імперії тримати у покорі всі підлеглі народи. Візантій-ська імперія виробила свій стиль насильства та жорстокості. Сприйма-ючи досягнення культури від попередніх епох і славлячись іконописом, архітекту-рою, богословською думкою, “Візантійська імперія виявила себе “достойною” спадкоємницею старого світу, поставивши краєнаріжним каменем свого існу-вання доноси, наговори, публічну зневагу, всі види щонайжорстокіших кату-вань, тайні спецлужби, які формувалися і в середовищі духовенства і успішно діяли як у самій імперії, так і поза її межами, а насамперед – нечуване лице-мірство” [38, с. 14]. Відповідним чином церква стала сліпим знаряддям у руках імператорів : “…Візантія завжди підпорядковувала собі Церкву як ідеологічне знаряддя, внаслідок чого християнська віра перетворювалася у найбільш закостенілу ідеологію, де суть людського існування зводилася до обожнювання імператора чи патріарха і де фактичним “богом” була імперія” [38, с. 15].

Цій імперській доктрині протистояли перші вчителі слов’янства – Кирило і Методій, які відкинули візантійську імперську ідею, що проймала державу, суспільство і Церкву, протиставивши їй освіту, священичу та пере-кладницьку діяльність як шлях утвердження християнства і становлення сло-в’янських національних держав. Народам треба нести християнську свободу і любов, а не деспотію та імперське панування, освячене підневільною Церквою. Солунські брати поставили принципово важливу проблему релігійної органі-зації слов’ян як спільноти з власною літурґічною мовою та церковним обрядом. “Кирило і Методій мали на меті не лише уніфікувати переклади з церковної та релігійної літератури на таку слов’янщину, яка була б доступна для всього слов’яномовного масиву, а й підготувати створення всеслов’янського релігій-ного центру, що забезпечував би кожну християнську громаду слов’янською літературою та відповідно підготовленим духовенством. Тому спробу Методія, підтриману Апостольською столицею, закласти слов’янську митрополію у Сирмії, слід розглядати у загальнослов’янському аспекті як спробу організувати партикулярну слов’янську церкву” [38, с. 16].

Це були дуже важливі тенденції в розвитку як світового християнства, так і християнства у слов’янському світі. Вимальовувалася цікава картина мож-ливого створення слов’янського християнського світу, що відповідало ідеї партикулярних Церков, Церков-сестер, об’єднаних Апостольською Столицею. “Та на заваді втілення задуму Солунських братів стала світська політика: і Німеччина, і Візантія намагалися перехопити духовний протекторат над сло-в’янськими народами з єдиною метою – щоб підпорядкувати собі їхні необ’ємні і багаті землі” [38, с. 17]. Константинополь же взагалі почав претендувати на статус “духовної столиці” і тим самим вносив розлад у взаємини з Римом; особливо ситуація загострилася за патріарха Фотія.

Однак зусилля Солунських братів не пропали, а дали добрі плоди для майбуття християнської Церкви у слов’янщині. Після смерті Константина-Кирила (14 лютого 869 р. в Римі) папа Адріян скерував Методія на працю до Панонії. У Панонії і Моравії Методій плідно працював аж до смерті 885 р., де, крім церковно-релігійних справ, займався вихованням учнів для церковної служби. З огляду на певні причини учні покинули Моравію і перейшли до Бол-гарії, де правив князь Борис. Там за сприятливих умов вони з 885 до 893 років завершили працю з перекладів та копіювання книг, а також за той час виховали декілька тисяч учнів для релігійно-церковної справи, які вже ґрунтовно ово-лоділи слов’янським письмом і були підготовлені до освячення. Всенародний Собор 893 р. у Преславі схвалив приєднання болгарської Церкви до кирило-методіївської спадщини, прийняв книги та обрав першого єпископа з власного роду – Климента з Охриди. “Охрида стала чи не найважливішим осередком слов’янської писемности та освіти і виховала понад три тисячі осіб духовного стану” [38, с. 17].

Ось такі можливі шляхи хрещення України-Руси, які могли безпосе-редньо йти з Візантії та Болгарії (Охриди) і були просторово досить близькими до Руси.

Та, як відомо, найближче джерело, з якого могли йти перші витоки християнства до Руси, – це Херсонес, де були християнські громади, а між ними досить велика руська. У Херсонесі жило чимало русичів: купців, багатих землевласників, ремісників, а довкола міста – русичів-хліборобів. Особливістю херсонесців було те, що хоча Херсонес належав до візантійської імперії, проте займав незалежну позицію, у тому числі в релігійному житті : херсонесці не хотіли коритися візантійському патріархові. Звичайно, візантійські імператори та патріархи не були задоволені такою ситуацією і намагалися приборкати херсонесців. Зокрема, утиски посилилися за патріарха Фотія, від якого найбільше потерпали херсонесці-русичі: багаті купці та землевласники були позбавлені вільної торгівлі, а ремісники – праці, тому вони шукали порятунку на півночі, у Києві. Це, з іншого боку, сприяло налагодженню зв’язків херсо-неської християнської громади русичів з Києвом.

Отже, історично склалися так звані візантійська й охридська теорії хрещення України-Руси. Звичайно, кожну із цих теорій можна критикувати і заперечувати. Однак жодну із них не можна відкинути. Трапляються деякі заперечення чи скептичні міркування щодо охридської теорії хрещення Руси. Та це можливе лише за умови, якщо її брати в одиничному випадку як єдиносущу. “Однак незаперечним є й той факт, що у Х–ХІ ст. богослужбова література переважно приходила на Русь із теренів діяльності Солунських братів та їхніх послідовників і зокрема з Охриди. І так само є незаперечним, що найдавніші єпархії, які виникли на наших землях, появилися внаслідок місії Солунських братів” [38, с. 37]. Так само підпадає під критику і візантійська теорія хрещення Руси. Адже у справі хрещення безпосередньо з Руссю пов’язують не просто Візантію, а Херсонес, у якому була християнська громада русичів. І Херсонес, і Охрида тісно пов’язані з діяльністю Солунських братів та їхніх учнів. У цьому випадку не треба абсолютизувати жодну із цих теорій, а шукати щось історично правильне в кожній із них, щоб знайти якийсь їхній синтез на об’єктивній підставі. Виявляється, що можна відшукати формулу нового формулювання питання : треба “говорити не про “візантійську”, а про «корсунську теорію хрещення Руси”, і не про “охридську теорію хрещення”, а про роль Охриди та кирило-методіївської традиції у розбудові християнської Руси часів Володими-ра Великого та Ярослава Мудрого” [38, с. 37]. Сьогодні це оптимальна позиція пояснити хрещення України-Руси.

Загалом утвердження християнства у княжій Русі має свою давню і цікаву історію, яка містить багато відомого та розкритого, а також і таємничого, що чекає на дослідження. “Історія християнства на деяких частинах української етнографічної території сягає апостольських часів. Певне те, що св. Андрій працював між грецькими колоністами на чорноморських берегах України. Чи його праця засягнула й найближчих сусідів – скитів, ми не знаємо. Досить, що у трьох перших століттях Христова віра шириться тут між германськими ґотами. В ІV столітті стрічаємо вже тут ґотську церковну провінцію, що перетривала довші століття. З першими відомостями про початки староукраїнської держави з другої половини ІХ ст. в’яжуться й перші відомості про місійну діяльність в Україні. Від того першого хрещення Руси в грецькому обряді за київського князя Аскольда коло 870 р. християнство не було тут чуже. По цілій Руській Землі, головно в торговельних осередках, вздовж водяного Дніпро-Балтійського шляху, “із Варягів во Греки”, жили християни і грецького (греки, болгари), і римського обряду (німці, варяги), а попри них і навернені русичі. За князя Ігоря було, певне, на старій Русі вже багато християн, коли в 2-му договорі з греками поважну частину послів (найвпливовіших) становили християни, а в Києві була парохія при церкві св. Іллі. Коли Ігор сам не був ще християнином, то певно був симпатиком християнства. Його дружина та реґентка держави, св. Ольга, охрес-тилась у Царгороді 957 р., відкрила широко брами місійній праці християн. У перших роках володіння св. Ольги бере перевагу східне християнство, а в останніх переходово – західне. При співпраці цісаря Оттона І місійну працю на Русі веде єп. Адальберт (961–962 рр.)” [117, с. 4].

Усі ці події не могли не накласти вагому печать на прийняття христи-янства Володимиром Великим, чому також передували доволі своєрідні події.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.