1.2. Два хрещення України–Руси
У науковій літературі йдеться про два хрещення України-Руси. Щоправда, це досить делікатне питання, яке потребує уважного розгляду. Що ж означає поняття хрещення і що є об’єктом хрещення ?
Хрещення може означати прийняття людиною, групою людей, народом за певним ритуалом Христової віри. Однак хрещення означає ще “створення власних церковних структур”, тобто має значення “встановлення церковного уряду” [38, с. 36]. Ці два аспекти хрещення взаємопов’язані і тільки у цілокупності розкривають повновартісний зміст цього поняття : не може бути охрещений народ без відповідної церковної структури, але й не може бути церковної структури без охрещеного народу. Стосовно слов’янства такий процес його хрещення пов’язували з діяльністю Кирила і Методія. “У слов’янському світі перші невеликі християнські громади появилися вже в кінці VІІІ – на початку ІХ ст., але слов’яни ще не мали корінного духовенства, яке підняло б питання масової християнізації супроти прив’язаности значної частини населення до давніх поганських традицій. Тому стає зрозумілою місійна і перекладацька діяльність Солунських братів, їхня ідея партикулярної слов’янської Церкви та її центру. Як уже було зазначено вище, створити такий центр зуміли щойно послідовники Кирила і Методія в Охриді. Та після приходу до влади у Візантії імператора Василія ІІ, відомого під іменем “Болгаробійця”, для Болгарії настали тяжкі роки ... в 1018–1019 році Болгарія вже була повністю залежна від Візантії, а її патріархат – зліквідований” [38, с. 36]. Не сміє бути патріархату у Болгарії (Охридський патріархат), а тільки у Візантії !
Отже, яким було перше хрещення: чи хрещення Руси, чи хрещення русів ? Як засвідчено в багатьох дослідженнях, перше хрещення було хрещен-ням русів за часів походу Аскольда і Дира, що припадає на 868 р. у Херсонесі.
Візантійський імператор Констянтин Багрянородний (913–959) згадує про перше хрещення в часи Аскольда, не називаючи точної дати : “І войов-ничий та безбожний народ русів цар Василь щедрими подарунками золота, срібла та шовкових одеж схилив до переговорів – вони стали учасниками божественного хрещення, та довершив те, що вони прийняли архієпископа, якого висвятив їм патріарх Ігнатій” [38, с. 18–19].
А в тім, відомо, що Ігнатій був патріархом з 846 до 857 року, доки його не усунув Варда, поставивши на патріарший престол Фотія, і з 867 до 878 рр., відколи Василій І Македонянин посів імператорський трон наприкінці 866 року, скинувши Михайла П’яницю, його реґента Варду та ставленика Варди патріарха Фотія. Стративши у 867 р. Михайла П’яницю й усунувши Фотія, імператор Василій негайно, наступного дня після коронації, повернув Ігнатія на патріарший трон. Фотій же після деяких зусиль боротьби за владу змушений був піти на заслання.
Як же в’яжеться перше хрещення русів з цими подіями ? Відомо, що перший похід Руси на греків відбувся 860 р., за імператора Михайла П’яниці і патріарха Фотія, однак цей похід не мав значного розголосу. Другий похід відбувся у 866 р., він широко описаний у Візантійських хроніках та Початковому літописі, тоді також ще був імператор Михайло П’яниця і патріарх Фотій. “Оскільки оба походи русів відбулися у час імператора Михайла П’яниці, його реґента Варди та патріарха Фотія, то стає зрозумілою й причина походів – це аморальна політика візантійських владоможців, насамперед Фотія, який спричинився і до усунення з патріаршого престолу Ігнатія, і до насильного хрещення болгар, і до намагання урізати права русів Херсонеса” [38, с. 24].
Політична та релігійна ситуація змінилася за нового імператора. Прийшовши до влади, імператор Василій І змінив політичний курс і ставлення до Руси, а патріарх Ігнатій продовжував займати прозахідну позицію з явною орієнтацією на Апостольську Столицю. Вже наприкінці 867 р. “наступник Папи Миколая І – Адріян висвятив у Римі для священичої діяльності велику групу учнів Кирила і Методія, які відразу ж розпочали у церковнослов’янській літургійній мові широку просвітницьку діяльність серед слов’ян, у т.ч. й у Херсонесі” [38, с. 24]. Патріарх Ігнатій охрестив русів Херсонеса, а також висвятив для них архієпископа, що могло вже відбутися 868 р.
Щоправда, каменем спотикання може стати питання : чому Херсонес, а не Київ став осідком для архієпископа? Є цілком слушна думка, що Київ у тому часі був ще нічим непримітний “градок”, і значної християнської громади в ньому не було. “А кафедра мусила б мати осідок у такому місті, де вже була значна руська християнська громада й яке мало вирішальне еконо-мічно‑політичне значення і вплив на формування релігійної ситуації в усьому краю” [38, с. 25]. Таким містом і був Херсонес, де зрештою й створено перші руські (слов’янські) письмена, християнські громади русів тощо. І взагалі, найдавніші християнські громади на праукраїнських землях з’явилися у Причорномор’ї, зокрема у Херсонесі.
Щодо другого хрещення важливо виділити два окремі питання : хрещення князя Володимира Великого і хрещення України‑Руси. Є три версії прийняття князем Володимиром християнства: або в Києві, або у Василькові біля Києва, або в Херсонесі (Корсуні), стосовно ж питання хрещення України‑Руси 988 р., то тут ситуація порівняно ясна.
Однак, у справі другого хрещення, пов’язаного з діяльністю Володимира Великого, треба взяти до уваги стосунки між Руссю та Візантією, які у той час були не найліпшими, напруженими, супроводжувались частими війнами. Зокрема, перший похід Аскольда і Дира на Візантію відбувся 660 р., а другий – у 666 р., у 907 р. ходив війною на Візантію князь Олег, у 941 р. здійснив похід на Візантію князь Ігор, у 969 р. воював з Болгарією та Візантією князь Святослав. І, нарешті, сам Володимир виступив проти Візантії і здобув Херсонес у 986–987 році.
Власне у Херсонесі 987 р. Володимир охрестився, і охрестив його Корсунський єпископ. У 987 р. князь узяв і корсунське духовенство, що здавна було неприхильним до церковної політики Візантії, щоб створити духовні основи для незалежної від візантійського патріархату київської митрополії. І в 988 р. князь Володимир оголосив Русь християнською державою.
Хрещенню Руси як цілісної держави передували вже окремі острови християнських громад та й християнські єпископства. Наприклад, Галичина прийняла християнство 872 р. ще за часів Методія, були окремі християнські громади та церкви в інших частинах Руси (“Аскольдове хрещення”, хрещення Ольги тощо). Зокрема діяло Перемишльське єпископство (ймовірно 899 р.), Тмутороканське, а також Херсонеське єпископства (868). Проте в центральних землях Руси процес хрещення був повільним. Довести справу хрещення Руси до завершення випало на долю князя Володимира Великого.
Перед князем Володимиром постало великої державної ваги завдання перетворити Русь у християнську державу, що означало не тільки прого-лошення християнства всезагально прийнятим русичами, а й створення єпископату та митрополії, тобто церковної структури, церковної організації в рамках Руси як держави. Іншими словами, треба було запровадити в Києві архієпископство і підпорядкувати йому всі інші єпископства в Руси. На кінець ІХ ст. в Руси було три єпископства, про які вже йшлося, а за Володимира виникло ще три : Київське, Новгородське та Білгородське. Це вже вагомі підрозділи митрополичої структури, якої ще не було. Такий центральний церковний уряд у Києві був вкрай потрібний в інтересах як Церкви, так і держави. Це розумів князь Володимир. З цією метою він, орієнтуючись на власні сили, нагромаджені вже в Руси, шукав “духовних співробітників для реалізації християнської Руської Держави поміж своїми політичними союзни-ками на Кримі, своїми симпатиками серед болгар та вкінці таки на христия-нізованих теренах власної держави” [38, с. 40].
Князь Володимир вів незалежну церковну політику від Візантії. “Та пронизуючий будуччину ґеній Володимира Великого спостеріг, що візантійська єрархія не стане на Україні організаційним чинником, і тому не диво, що зразків для церковної орґанізації шукає він на заході. Новіші досліди над найстаршою історією нашої Церкви щораз більше переконуюче виказують, що дотеперішній погляд, немов би Володимир по хрещенні взяв митрополита та єпископів з Візантії, не має історичного оправдання. Перший митрополит, згідно з новіши-ми дослідами, прийшов до нас не з Візантії, лише з Болгарії – країни східного християнства, яка стояла тоді у близьких взаєминах з Римом. Дальше устрій нашої церкви та її відношення до держави будьто витворюється самостійно в нас, будьто взорується на західному церковному житті. Правне положення ду-ховного стану у старій київській державі, оперте на церковних уставах Володи-мира та ін., більше зближене до положення духовенства на заході, ніж на сході” [118, с. 11].
Як свідчать дослідження, першим Головою Руської Церкви став Архі-єпископ Тмуторокані, незалежний від візантійського патріарха Леонтій, який помер близько 1004–1008 р., а його наступником архієпископ Іван [38, с. 40].
Хто ж такі ці перші архієпископи?
Зовсім помилковим є твердження, що перші архієпископи були греками, зрештою, в жодних документах про це не йдеться. Богослужбовими були церковні книги церковнослов’янською мовою, яку греки просто не вчили, бо їм цього не треба було: вони мали грецьку мову як богослужбову. Церковно-слов’янську мову як богослужбову можна було вивчити в Болгарії: у Преславі, а потім в Охриді. Охрида й стала центром виховання священиків для всього слов’янського світу – там здобувало освіту і болгарське, і сербське, і польське духовенство, в Охриді навчалося й руське духовенство. Річ у тому, що Охрида – місто в Македонії на березі Охридського озера – у 861 р. відійшло до Болгарії, а 866 р. у ньому розпочав проповідницьку діяльність учень Методія Климент Охридський. З 971 – по 1018 рр. Охрид був столицею і резиденцією Болгарсь-кого патріарха, з часу входження міста до складу Візантії (1018), а також центром Охридської автокефальної архієпископії (1018–1764), бо Болгарський патріархат був знищений, а з 1394 р. – під владою турків. Болгарський (Охрид-ський) патріархат, заснований на духовній спадщині Солунських братів, явно конкурував з Візантійським, який не міг цього терпіти. Охридський патріарх висвячував пресвітерів та єпископів для слов’янських земель, незважаючи на невдоволення як німецьких, так і візантійських владик. Він був незалежний від Візантії, і слов’янське духовенство твердо дотримувалося науки Солунських братів [38, с. 65]. За Володимира з Херсонеса до Києва прибула частина русько-го духовенства на чолі з єпископом Леонтієм, про що зазначено у літописах та інших документах [38, с. 62]. У Никонівському літописі під 988 р. записано, що Леонтій передав документи на церковну десятину Анастасові Корсунянові, під 992 р. – що Леонтій поставив Якима Корсунянина єпископом Новгорода та призначив ще чотирьох єпископів, під 1004 – що він ув’язнив монаха‑євнуха Адріяна за єресь проти духовенства [38, с. 62–63]. Отже, перший митрополит на Русі Леонтій‑корсунянин (989–1004) підпорядковувався Охридському патріар-хові. Єпископська кафедра була розміщена у церкві св. Богородиці (Десятин-ній), а “у 996 році, князь разом з духовенством прийняв власний Статут про десятину, утвердивши таким чином Київ як світську і духовну митрополію всієї Руси на чолі з єпископом‑ корсунянином Леонтієм” [38, с. 65].
Другим архієпископом Руси був Йоан І (1004–1034), який керував Київською Церквою на початку ХІ ст. Є серйозні міркування, що Йоан І прийшов не з Візантії, а був Охридським патріархом у момент повного завоювання Болгарії Візантією, коли патріархія була ліквідована; тоді він отримав від візантійського імператора Василія титул архієпископа Охридського та хрисовули, які передавали під його руку всю Болгарську Церкву епохи Петра Симоновича. Титул патріарха тоді ліквідовано, а церкву узалежнено від Константинопольського патріарха. Ліквідація патріархату і завоювання Болгарії супроводжувалися нечуваним насильством над болгарами: імператор Василій ІІ осліпив 1018 р. шістнадцять тисяч болгар, піддав страшному гонінню духовенство, вірне кирило‑методіївській традиції. Завоювання Болгарії мало на меті не тільки розширити територіальні володіння імперії а й, насамперед, ліквідацію Болгарського (Охридського) патріархату, що був більмом на оці Візантійської імперії і Константинопольського патріархату. І це було досягнуто: у 1018–1019 р. Охридський (Болгарський) патріархат ліквідовано.
Тепер постає нове питання : першим Київським митрополитом став Леонтій з Херсонесу, а другим – Йоан І, той самий Йоан І, який був Охридським патріархом, а після візантійського завоювання Болгарії став архієпископом (1019), бо Охридський патріархат ліквідований 1018 р. Деякі дослідники вважають, що митрополит Леонтій помер приблизно 1008 р., а його наступником став Йоан І, який очолював Київську Церкву нібито з 1008 до 1022 р. Водночас є згадки в літописах про перебування Йоана І в Руси у 1019–1020 роках, про відкриття ним мощів св. братів Бориса і Гліба, про його причетність до будівництва церкви св. Петра і Павла в Берестові. Однак це вже були не патріарші діяння Йоана І в Руси, бо в тому часі він патріархом вже не був, оскільки патріархат в Охриді ліквідований у супроводі відомої різанини болгар 1018 р. Слушним є міркування про літописну згадку щодо перебування Йоана І на Руси під 1019–1020 роком, бо, власне, це відбувається “тоді, коли він уже не називався патріархом, а архієпископом і, можливо, був вимушений мігрувати з Охриди до Києва” [38, с. 67]. З уваги на жахливі насильства, переслідування і жорстокі дії щодо Охридського осередку та послідовників Солунських братів – Кирила і Методія, Йоан І не міг втриматися у Болгарії і змушений був у сані архієпископа покинути її та виїхати до України‑Руси, де він став митрополитом після смерті Леонтія. Це було можливим тому, що Київська митрополія підпорядковувалася Болгарському (Охридському) патріар-хатові під орудою Йоана І. Річ тільки в тому, коли Йоан І прибув у Русь і обійняв митрополичий престол ?
З цього приводу є думка, за якою Леонтій помер приблизно в 1008 році, і Йоан І був митрополитом у Києві з 1008 до 1022 року [38, с. 66]. Та оскільки ніхто не наполягає на тому, що митрополит Леонтій точно помер 1008 р. і точної дати його смерті не з’ясовано, то, можливо, цю дату варто й тут переглянути. Вірогідно й те, що Йоан І емігрував з Охриди до Києва 1018 р., коли відбувалася ця жахливо нелюдська різанина болгар – послідовників Кирила і Методія, знайшовши в Києві для себе сприятливе духовне середовище. “У такому випадку Церквою Руси митрополит Леонтій мав би керувати щонайменше до 1018 року” [38, с. 67].
Однак на горизонтах Київської Церкви відбулася ще одна принципово важлива подія, пов’язана вже з Херсонесом. Як уже йшлося, у 986 р. князь Володимир здобув Херсонес і там прийняв християнство. Ослаблений візан-тійський імператор змушений був погодитися віддати Херсонес Володимирові, попросивши військової допомоги. Володимир таку допомогу надав, а угода була узаконена шлюбом Володимира з царівною Анною. Оскільки ж Візантія не дуже то дотримувалася законів та моралі, то тут же 989 р. знову захопила Херсонес і зруйнувала його. У відповідь Володимир розлучився з Анною й одружився з болгаринею (1011), що мало суттєве значення для стосунків Руси з Візантією.
Завоювавши Болгарію, Візантія знищила Болгарський (Охридський) патріархат, а зруйнувавши Херсонес, знищила всі досягнення Солунських братів та їхніх послідовників, зорієнтованих на Апостольську Столицю. В обох випадках залишився лише Константинопольський патріархат, який насильно перебрав усі справи з Охридської патріархії. Це ж то й мала на меті Візантія.
У результаті відкрилося дві можливості для Київської Церкви.
По-перше, зі своєї позиції Візантія “вважала, що наявність у Києві цісариці Анни, вже як єдиної жінки Володимира, відкриє дорогу до поступового духовного, а відтак і фізичного поневолення цієї багатої країни, а на втрату Херсонеса імператори дивилися, як на явище тимчасове” [38, с. 61].
По-друге, з позиції Києва “розрив стосунків з Візантією після втрати Херсонеса, одруження князя Володимира з болгаринею, релігійно‑культурні зв’язки з Охридою – все це відкривало перед Руссю двері до незалежної від Візантії церковної політики, базованої на кирило‑методіївському спадку, а відтак вело і до перенесення центру слов’янської партикуляційної Церкви з Охриди до Києва” [38, с. 67].
Проте шляхи розвитку церковно‑релігійного життя в Руси були такими, якими їх визначали конкретно-історичні реалії. Немає сумніву в тому, що “метою Солунських братів було створення партикулярної слов’янської Церкви з власним центром та корінними кадрами”[38, с. 68]. І, звісно, на певному етапі після усіх цих воєнних операцій Візантії Київ міг стати центром такої Церкви. “Однак створити такий центр не вдалося ні Солунським братам, ні їхнім учням, які міняли місце за місцем – аж до осідку в Охриді, а потім у Києві” [38, с. 68].
Ситуація склалася на користь Візантії, яка прагнула прибрати до рук Русь. Звичайно, Візантія не мала настільки сили, щоб захопити та покорити Україну‑Русь, як це вона вчинила з Болгарією. Тому вона зробила ставку на церковну політику – політику овізантійщення, обравши доволі поплатний та випробуваний метод змов і підкупів, інтриг і цькування, заколотів і наклепів у практиці політичного та релігійного життя в Україні‑Русі.
З огляду на складні внутрішні умови та зовнішні політичні відносини, не завжди корисні для Руси, київські князі у церковній політиці переважно дотримувалися самостійної позиції, та іноді змушені були балансувати або лаві-рувати між Сходом і Заходом, Константинополем (після ліквідації Охридської патріархії) і Римом, в окремих випадках підпадати під впливи Візантії, а здебільшого орієнтуватися на Рим. Намагаючись іти та йдучи самостійним шляхом, київські князі явно уникали прямої залежності у церковній політиці від Візантії. Це не означає, що Українська Церква прагнула самоізолюватися і самозакритися “сама-в-собі”, йдеться про уникнення і недопущення втручань та дій Візантії у внутрішні справи Української Церкви, диктування своєї волі у церковній політиці в Русі на користь та в інтересах Константинополя.
Отже, в дусі самостійницької церковної політики 988 р. князь Володимир утвердив християнство на Русі, яке стало офіційною релігією в державі. Хоч християни в Україні вже були раніше, та тільки за князя Володимира християнство стало панівною релігією. Митрополит Іларіон пізніше писав: “Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому наказові, – як хто не з любові, то зі страху перед княжим наказом хрестився, бо його благовірність із владою була з’єднана” [33, с. 51]. Та не все йшло так гладко : у Києві не було спротиву, але в деяких околицях був опір, і хрещення треба було запроваджувати силою. З тих часів збереглась приповідка про воєвод Володимира у Новгороді: “Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем”. У віддаленіших місцях ще тривалий час панувало двоєвірство: люди одночасно шанували і християнських святих, і давніх богів. Деякі християнські святі зливалися із язичницькими богами: св. Василій став опікуном худоби, яким був бог Волес /Велес/, св. Ілля посів місце Дажбога тощо.
Перші отці, як зазначено, прийшли із Херсонесу (Корсуня). Визначну роль відіграв священик Настас (Анастас), який допоміг Володимирові здобути Херсонес, брав активну участь у хрещенні киян, сприяв поширенню християнства в Україні-Руси. Підтримуючи контакти з Візантією, Володимир надавав важливого значення церковним зв’язкам з Болгарією, оскільки в Руси не було ще свого духівництва, а болгарські отці легше могли порозумітися з українським населенням, тому болгарська мова за близькістю й стала богослужбовою у церкві України.
Князь Володимир серед заходів з утвердження християнства наказав побудувати у Києві церкву Богородиці. На її спорудження він призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що вона отримала назву Десятинної. Першим священиком Десятинної церкви був Настас. З огляду на це зазначимо : “Щойно після більше ніж 10 років (по 1000 р.) князь бере архиєпископа з Болгарії, Івана, створюючи у своїй державі самостійну церковну провінцію, що, на зразок болгарського патріархату зберегла зв’язки і з Апостольським Престо-лом, і з візантійським патріархом. Первісний устрій Церкви свідчить про те, як впливи обох осередків перехрещуються, хоч вища тоді візантійська культура витисла тавро на всьому нашому церковному житті. Зі смертю Володимира організація київської митрополії була вже наладнана, вісім єпархій старої Руси сягають напевно своїми початками в часи свого хрестителя” [117, с. 5].
Це означає, що водночас Володимир допускав до своєї держави також західне, латинське духівництво. Річ у тому, що на час запровадження християнства в Україні Християнська Церква – Східна і Західна – була єдиною, хоча й відрізнялися церкви обрядами. Ця єдність Східної і Західної Церков позначалася і на ставленні до них як єдиної Церкви й до Християнської Церкви в Україні: були нічим не упереджені, цілком нормальні і самозрозумілі стосунки з Візантійською, Болгарською та Римською церквами як такими, що об’єднані в одній Християнській Церкві. Обопільність цих взаємин полягає в тому, що Київський князь і українські світські та духовні достойники шукали опіки й у Болгарському Патріархаті, і у Папському Престолі в Римі, а з іншого боку, хрещення України-Руси схвалювали та освячували і у Візантії, і у Болгарії, і у Римі, бо у тому історичному часі Українська Церква мала стосунки з єдиною Християнською Церквою.
Що це не є лише теоретичні припущення, а певна історична правда, свідчать і відповідні факти, що стосуються раннього християнства в Україні. Адже хрещення України-Руси відбувалося під благословенням Риму, що симво-лізувала присутність представницького посольства від тодішнього Папи Римсь-кого Йоана ХV. У Никонівському літописі за 988 р. записано: “Приходиша послы из Рима от папы, и мощи святых принесоша ко Володимеру” [69, с. 57]. У цей період були доволі тісними зв’язки князя Володимира з Римом, відбу-валися часті посольства з Руси до Риму і з Риму до Руси. Навіть після того, як у 1054 р. стався розкол між Візантійською і Римською церквами, зв’язки між Києвом і Римом не припинялися протягом півтораста років.
Князь Володимир – хреститель України-Руси – започаткував культ св. Климента – учня апостола Павла, одного з перших єпископів Риму, а згодом Папи Римського (88–97), який зазнав жорстоких переслідувань за імператора Траяна (98–117) і помер у Херсонесі Кримському (Корсуні). Князь Володимир уже 988 р. перевіз із Херсонеса Кримського (Корсуня) мощі св. Климента, про що згадано у “Повісті минулих літ”: “Володимир же, взявши цесарицю (Анну), і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фива, ученика його, узяв також начиння церковне й ікони на благословення собі” [45, с. 65]. Мощі св. Климента були захоронені у Десятинній церкві Києва і становили немовби основу української церкви, “подібно до того, як мощі св. Петра в Римі, а мощі св. Андрія – в Константинополі творили відповідно основи Римської та Візан-тійської церков” [65, с. 8–9]. На той час Десятинна церква була першим голов-ним храмом новонаверненої України-Руси, священною основою якого стали власне мощі св. Климента Папи, що тим самим на віки визначило “історичну долю українського християнства – бути відкритим як на Схід, так і на Захід” [65, с. 15–16].
Князь Володимир прийняв хрещення не у Константинополі, хоча у грецькому (східному) обряді, і прийняв єдине християнство, не поділене на православне і римо‑католицьке, бо в тому часі такого поділу не було, а діяло єдине християнство в грецькому і латинському обрядах. А прийняв обряд схід-ний (грецький), бо християнство в цьому обряді вже потрохи поширювалося на Україні‑Руси і, воно в цьому обряді як звичне для князя не віддаляло його і Русь від Риму, бо за змістом було єдиним.
Важливим є питання про мету і спосіб прийняття християнства, здій-сненого Володимиром Великим. Як відомо, християнство поширювалося в Україні‑Руси раніше. За князя Ігоря була церква св. Іллі у Києві, охрестилася також княгиня Ольга. Були в Україні‑Руси і монастирі. Однак головна місія охрещення України‑Руси належить Володимирові Великому, бо до нього хрис-тиянство не було в Руси ще єдиною вірою, не набуло статусу державної реліґії.
Отже, що могло спонукати князя Володимира прийняти християнство в державному масштабі?
По-перше, особисті мотиви й амбіції князя – годі ходити варваром, адже всі короновані особи у Європі християни, то як може в такому «товаристві хрещених» почуватися “нехрещений варвар”.
По-друге, було ще щось інше – особисте душевне пробудження і покликання, бо князь мав змогу навіть в Україні ознайомитися з духовними та моральними цінностями християнства і зрозуміти, що ця віра дає людині велику мету її існування.
По-третє, уся Європа на той час була християнською – і володарі, і народи, а русичі є нехрещеними варварами, з якими не дуже поспішають дружити, виявляючи погорду і зневагу до поганських племен; християнство було тою духовною, моральною і політичною силою, яка вводила Україну‑Русь у коло християнських народів Європи.
По-четверте, християнство було могутньою духовною силою внутрішньої інтеґрації та консолідації народу княжої Руси, “воно, як державна релігія, нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в’язало всі племена” [33, с. 50].
По-п’яте, князь добре розумів роль і значення християнства в культурно-духовному житті, усвідомлював, що християнство приносило зі собою вищу цивілізацію і нові звичаї, а це було важливо для суспільного життя: “воно припинило полігамію, піднесло значення жінки в родині, поліпшило ставлення до бідних, особливо до рабів” [22, с. 17].
По-шосте, суттєво важливим мотивом було те, що християнство підносило авторитет князя, якого благословила Церква: “Церква говорила про божественне походження княжої влади, князь ставав патроном Церкви” [22, с. 17].
Звичайно, для князя Володимира найважливіше значення мав державно-політичний чинник : Володимир був князем, володарем великої імперії, а не монахом, а тому важливість християнства вимірювалася насамперед його суспільно-політичною та ідейною значимістю, впливом на політичне зміцнення держави та консолідацію суспільства. Від християнства, Християнської Церкви князь чекав посилення своєї влади всередині держави й підвищення авторитету на міжнародній арені. Все це християнство йому дало.