1.3. Церковно-релігійна політика Володимира Великого
Потрібно особливо наголосити на релігійній політиці Володимира Великого, яка враховувала орієнтацію і на Схід, і на Захід, а також мала коріння передусім у зміцненні самостійницьких підвалин русько‑української держави.
Володимир Великий дуже добре розумів, що Візантія намагалася у всій своїй силі впливати на Русь‑Україну, тримати її у своїй релігійній та політичній залежності. Це була заповітна мета Візантії та Візантійської Церкви.
За часів Володимира Великого ці впливи ще не набули великого значення, бо, окрім Візантії, була ще Болгарія, а також Захід. Проте з Візантії прибували митрополити, єпископи, священики, бо своїх Русь ще не мала. Візантія і не була зацікавлена в руській етнічній ієрархії, у її інтересах – присилати в Русь грецьких митрополитів, єпископів, священиків. Це була добре продумана релігійна та державна політика візантійських імператорів та візантійської патріархії: не допустити Русь до церковно‑релігійного усамостійнення і тримати її залежною від Константинопольської патріархії. Князь Володимир добре розумів цю політику Візантії, а тому робив усе для того, щоб осягнути церковно‑релігійну самостійність і незалежність. Поряд з плеканням християнського культу, будуванням церков і розвитком фундацій, князь сприяв підготовці духовних кадрів у відповідних духовних школах, бо без цього не буде своєї руської Церкви, а держава не матиме належного престижу й авторитету. “Для підготовки священників Володимир засновував духовні школи, де боярські діти збиралися на науку. Зі шкільництвом була тісно пов’язана духовна література, богословські книги, які надходили з Візантії і Болгарії. В часи Володимира починається також переклад літератури староруською мовою. За Володимира написано “Церковний Устав”, який регулював церковний правопорядок на Русі” [51, с. 60].
Для реалізації політики усамостійнення руської держави і Руської Церкви Володимир Великий підтримував тісні зв’язки з християнським Заходом та Апостольською Столицею, що зміцнювало політичні позиції та популярність Руси‑України. Це було дуже важливою діяльністю за умов, коли з причин політичних розходжень уже від V ст. стосунки між Римом і Константинополем напружились, а в ІХ ст. ускладнилися до краю, що поглиблювало духовне роздвоєння між Сходом і Заходом. У цій ситуації князь Володимир вів свою самостійну політику, що відповідала статусу його імперії. “Як довідуємося з історичних джерел, Володимир зайняв щодо Візантії цілком самостійну позицію, сперту на державну силу. Приймаючи східне, візантійське християнство, він аж ніяк не думав стати васальним князем Візантійської імперії, ані не бажав собі, щоб Українська Церква стала додатком і місійним тереном Царгородського патріархату, як цього вимагала візантійська і церковна доктрина” [51, с. 60–61].
Самостійність політики Володимира Великого полягала не просто в балансуванні між Сходом і Заходом. Вона випливала з потреб та вимог самостійности корінних інтересів Руської держави та зміцнення її: саме державно‑політична самостійність та національно‑релігійна незалежність визначали проекцію політичних дій князя щодо Сходу і Заходу. На цих засадах сформувалося розуміння того, що, по‑перше, не можна підпадати під виняткові та однобічні впливи Візантії, яка, як могутня імперія, може звести Русь до “слуги”, маючи вирішальний релігійно‑духовний вплив на неї, однак не можна її ігнорувати, бо це могутня держава з великою культурою, і, по‑друге, не треба забувати про високу духовність та церковно‑релігійні пріоритети Римської Церкви, про політичну та релігійну могутність Апостольської Столиці. З огляду на стан, вимоги та потреби державно‑політичного і релігійно‑культурного життя Руси‑України Володимир Великий виробив самостійну політику, згідно з якою, окрім усього іншого, можна почерпнути великі плоди, духовно‑релігійні та культурні надбання з обох великих центрів світового християнства. “Цим можна пояснити природне звернення Володимира до болгарського, слов’янського християнства, як посередника у християнізації і хрещенні українського народу. Дальшим прямим доказом самостійної позиції Володимира щодо тогочасних церковних центрів були його зв’язки з християнським Римом і Заходом. Українське церковне життя від самих початків було синтезом східного і західного християнства. Бажаючи зберегти свою незалежність від Візантії, молода Руська Церква часто зверталася на Захід. З історичних джерел знаємо, що за Володимира був обмін посольствами – чотири з Риму і два до Риму” [51, с. 61].
Щодо зв’язків князя Володимира з Римом завдяки обміну посольствами, то з цього приводу є досить переконливі джерельні матеріали. “Про безпосе-редні зв’язки Володимира з Заходом і Римом маємо історичне джерело Нико-нівського літопису, який укладено на півночі. Там, під роком 988, згадується про посольство з Риму до Володимира у здобутий ним Корсунь, яке мало принести мощі св. Климента і Тита. Немає причини не вірити цьому записові, який вказує на зацікавлення з боку Риму хрещенням України та її князя. Під роком 991 знову говориться в тому самому літописі про нове посольство з Риму до Володимира від Папи Івана ХІV. Російський історик Татищев додає, що з подібним настроєм висилав Володимир відразу ж таки і своїх послів до Риму” [51, с. 61]. Згадано, що 994 р. повернулися посли Володимира з Риму. Є згадки й про те, що посольство папи Сильвестра ІІ прибуло до Києва 1000 р., на яке Володимир відповів своїм посольством до папи 1001 р. [51, с. 61–62]. Про став-лення Володимира до Риму і Заходу свідчить документ від 1007 р. – лист Бру-нона-Боніфатія з Кверфурту до німецького цісаря Генріха ІІ про місійну працю серед печенігів, у якій допомагав йому сам Володимир і його сини [51, с. 62]. Обмін посольствами сприяв зближенню Української Церкви з Римом.
Вирішуючи питання організації церкви як певної структури, Володимир Великий використав церковно‑юридичний досвід Римо‑Католицької Церкви для розробки “Церковного Уставу”, яким він упорядковував внутрішні стосунки Української Церкви. Цікаво, що князь під впливом Заходу запровадив так звану церковну десятину для будівництва храмів та вирішення інших життєво важливих справ Церкви.
Церковні зв’язки з Заходом ставали тіснішими через посвоячення з родом князя Володимира. Дочка Володимира Предслава була одружена з чесь-ким королем Болеславом Рудим, син Святополк – з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, син Ярослав – з дочкою Іриною Олафа норвезького, дочка Премислава була дружиною угорського короля Володислава Лисого; Теофана, родичка дружини князя Ганни, була одружена з Оттоном ІІ, а від 983 р. правила державою від імені малолітнього Оттона ІІІ. Король Норвегії Олаф був щирим другом Володимира і навіть деякий час жив у Києві [51, с. 62]. Усі ці зв’язки – а це зв’язки з католицькими родинами – свідчать не тільки про особистий морально‑психологічний стан і релігійно‑духовні уподобання князя, а й про його державно‑політичну орієнтацію та стратегію церковно‑релігійного розвитку України‑Руси.
Приймаючи християнство, князь Володимир Великий бачив у ньому таку релігію, яка монотеїстичністю, духовністю та морально‑психологічними засадами здатна сприяти інтеґрації етноплемінних відмінностей, політичній консолідації суспільства, зміцненню ідейних устоїв держави шляхом внесення в народ високих Божих правд з метою його очищення, оздоровлення, облагород-нення. Князь прийняв християнство не для того, щоб створити духовні умови для релігійного, а відтак і політичного домінування Візантії в українській дер-жаві, а для утвердження реальної релігійно‑духовної основи об’єднання народу за єдиними християнськими правдами, зміцнення державно‑політичної неза-лежности України та підняття її престижу на міжнародній арені.
Володимир Великий заклав основи самостійницької політики в справі церковно‑релігійного будівництва в Україні, узявши курс на уконституювання самостійної Української Церкви, однаковою мірою орієнтованої на Схід і Захід, розуміючи, що це є два великі центри одного‑єдиного Вселенського Христи-янства. Цю позицію обстоював князь, виходячи з української державної рації, з державно‑політичних інтересів України та з розуміння небезпеки, яка може загрожувати з боку автократично‑експансіоністських аспірацій Візантійської імперії та Константинопольського патріархату, тим більше, що вже в ті часи Візантія виявляла деякі незгоди з латинським світом. Резерв для стабільности Української Церкви князь бачив у могутности Церкви Західної.
Ось тут можна зробити такий підсумок: “У висновку можна ствердити, що зв’язки Володимира із Заходом ґрунтувалися також на глибокій однодум-ності з латинським світом, хоч Візантія починала вже щораз частіше підштовхувати східноєвропейські й балканські народи в протилежний бік та породжувала незгоди серед християнської спільности світу” [51, с. 62].
Недоброзичливість Візантії щодо князя Володимира Великого виявилася вже тоді, коли постало питання про його святість, яку “не треба доводити чудами”, бо “пізнати її з його справ, а не з чудес”. Це й була вимога про надання князеві всенародного і церковного шанування, як святому. Візантія на це не пішла. “Візантії нелегко було визнати Володимира святим, та ще й рівноапос-тольним і пошанувати його релігійним культом. Вона не могла вибачити Воло-димирові його національної і самостійної релігійно‑церковної політики. Тому пізніші візантійські митрополити, єпископи та ченці, які згодом, за наступників Володимира, здобули право і церковну владу в нашій Церкві, намагались відсунути справу шанування Володимира як святого в тінь, мотивуючи свою опозицію попереднім життям Володимира і великими зв’язками з “єретичним” Заходом” [7, с. 63].
Візантія, Константинопольська патріархія зробили все, щоб Володимира Великого як Хрестителя України‑Руси не вшанувати святістю, відсунувши це в “забуття”. Однак історія не так легко забуває, тому все-таки сталося те, що повинно було статися, проте трохи пізніше. “Аж у середині ХІІІ ст., коли татарське лихоліття змело з українських земель залишки візантійських впливів, прийшла до слова місцева традиція, яка заговорила про справи і святість рівноапостольного Володимира. В такі часи татарського лихоліття, близько 1240 року на звеличення Володимирові укладено окрему похвальну службу. А 1254 року Іпатіївський літопис визнає його святим. Десять років згодом (1263) про “святого Володимира” говорить Лаврентіївський літопис, підкреслюючи його чесноти” [51, с. 63].