Література

Бадяк В. Колізії українського сакрального мистецтва // Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи. — Львів, 1994; його ж. Пам’яткознавство як наука і навчальна дисципліна та його нормативно-правовий аспект // Вісник ЛАМ. Вип.13. — Львів, 2002.

Введение в специальние исторические дисциплини. — М.,1990.

Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. — К., 1963.

Джерела українознавства. — К., 1990.

Джерелознавство історії України. Довідн. — К., 1998.

Історія України в народних думах та піснях. — К., 1993.

Історичне джерелознавство. Підручн. (Я.Калакура — керівн. автор. колект.) — К., 2002.

Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища. — К.,2002.

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. — Львів, 1999.

Мельник В. Фольклор як історичне джерело. — Львів, 1967.

Памятники градостроительства и архитектури Украинскои ССР. В 4-х т. — К, 1983-1986.

Питання історичної ономастики України. — К., 1994.

Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

Скрипник Л., Дзянтківська Н. Власні імена людей. Словник-довідник. — К., 1996.

Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірн.наук. пр. К.,1996 – 2004.

Тхоржевський Р.Й. Нариси історії грошей в Україні. — Тернопіль, 1999.

Україна в ХХ столітті (1900-2000): Збірн. докум. і матер. — К., 2000.

Хведчення С. Перші українські монастирські карти // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірн. наук. праць. — К., 1998.

§ 4. Історіографія

Якщо заглянете в енциклопедично-довідкове видання, то знайдете, що термін історіографія (грец. – опис історії) означає 1) дисципліна, котра вивчає історію історичної науки, тобто як виникла і розвивалася історична думка, її напрямки, школи, нагромаджувалися історичні знання, до яких вдавалися форм і методів у дослідженнях історичних джерел, які робили висновки тощо; 2) сукупність досліджень, присвячених певному історичному періодові (Руської держави, Національно-виз-вольної війни ХVІІ ст.), окремій визначній події (Діяльність Центральної Ради), або сукупність праць, внутрішньо з’єднанні у теоретично-методологічному, соціальному чи національному відношеннях (французька, марксистська); 3) у розумінні самої історичної науки, звідси найменування істориків "історіо-графами".

Складність історіографічного поняття ще й у тому, що часто працю з історії важко відокремити від історичного писемного джерела, приміром, літописи. В останніх розповідь про події кожного року починалися словами: "в літо" (в рік), звідси відповідна назва — літопис. Враховуючи складність літописного мистецтва-ремесла та матеріальну затратність на літопис, не кожний князь міг дозволити собі таку розкіш.

В ХІ ст. створено Найдавніше зведення (1037 р.), Києво-Печерсь­ке (1073 р.) і Новгородське зведення (1079 р.) Вони послужили основою написання так званого Початкового або Києво-Печерського зведення 1097 р., якими скористався чернець Нестор для укладення знаменитої "Повісті минулих літ" (1113 р.). Він взявся оповісти "звід­ки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала". Цей твір мав величезний вплив на формування істо­рич­ної думки, він щонайменше тричі переписувався, дійшовши в найкращому вигляді у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (копіях).

Високої оцінки заслуговує Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все ХІІІ ст. Його центральною постатю є король Данило Галицький – "мудрий і хоробрий".

Літописна традиція княжої доби продовжувалася у литовсько-польський період історії українського народу. У середині ХVІІ ст. закінчено Львівський літопис, що охопив події від 1488 до 1649 рр. Найбільше спричинилися до утвердження згаданої традиції монастирі, які ставали освітніми осередками. В одному з них, на Чернігівщині у ХVІІ ст. був складений на основі вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, грецьких, західноєвропейських, римських істориків і хроністів Густинський літопис. У ньому йдеться про події ХV-ХVІ ст., виникнення українського козацтва, селянське повстання 1490 р. на Прикарпатті під керівництвом Мухи, Берестейську унію 1596 р., зовнішні відносини України з сусідніми державами.

Окрему групу складають козацько-старшинські літописи ХVІІ-ХVІІІ ст., написані на підставі розмаїтих джерел та свідчень учасників тогочасних подій. У цьому зв’язку, найцінніші відомості подають "Літопис Самовидця", літописи Г.Граб’янки і С.Величка про національно-визвольну війну Б.Хмельницького, козацько-селянські рухи тощо.

У літописних працях (хроніках, діаріушах, універсалах), окрім констатації фактів, простежується певна ідейна спря-мованість, так би мовити, політичні орієнтири, що працювали на ту чи іншу ідею. Відомий тогочасний діяч Ф.Софонович у "Хроніці" (1672 р.) проповідує ідею соборності руських земель, в чому була зацікавлена Московщина. Дальше в цій справі йде автор "Синопсису" (1674 р., начебто, німець І.Гізель) – першому нарисі історії України, в котрому пропагується спільність походження великоруського, українського і білоруського на-родів, правомірність московських царів як наступників київських князів на Русь та її спадщину, інші великодер-жавницькі амбіції, що забезпечило нарису тривале і неодно-разове перевидання як офіційного посібника. Близько 1740 р. з’являється "Краткоє описаниє Малоросии", в котрому пов’я-зуються князівський і козацько-гетьманський періоди україн-ської історії.

Новий етап (більш науковий) в українській історіографії починається в останніх десятиліттях ХVІІІ ст., де виходять праці С.Лукомського, О.Ріґельмана, О.Шафонського, Я.Марковича та ін. Замість старих компіляцій, так званих "козацьких кронічок", робляться спроби ширше глянути на українське минуле, синтезувати його в дусі ідей та подій, що приходили із Західної Європи.

Мотиви не випадкові. Лівобережна Україна (Геть-манщина, що офіційно називалася царизмом "Малоросія"), де зосереджувалися інтелектуальні сили українського народу, які започаткували націо­нальне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., втрачала козацьку автономію, перетворювалася у рядову російську провінцію. Нагадування, що козацтво є нащадком тих "русів", які утворили могутню княжу державу, противилося чужинській експансії, прагне нових звершень на ниві соціально-політичного поступу в дусі сучасності, було головною метою авторів праць.

Вершиною у пропаганді єдності княжої і сучасної (козацької) історії на руській землі, козацької вольності став твір кінця ХVІІІ ст. невідомого автора "Історія русів". Твір для тогочасних умов російського панування наскрізь патріотичний: він наснажував почуттям вірності народу практично всіх видатних діячів України, в тому числі Т.Шевченка.

У першій половині ХІХ ст. виходить декілька праць, напи­саних з державницьких позицій козацької доби. Це "История Малой России" (1822 р.) Д.Бантиш-Каменського, де вперше використано (хоча й не критично) архівні джерела та обережно натякується на праві України мати автономне козацьке самоврядування. В "Истории Малоросии" (1842-1843 рр.) М.Маркевича вже виразніше звучить ця думка. Проте в обидвох працях описуються лише політичні події у вигляді діянь їх провідників.

Водночас з’являються роботи, в котрих зачіпаються питання ролі рядових людей в українському історичному процесі. Етнографічні, фольклорні зацікавлення кінця ХVІІІ ст., що народили романтизм в культурі та долучилися до національного відродження, вплинули на історичну думку, відтак появу в ній народницького напряму. Суть останнього полягає у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, державницькими, підпорядкування владних інтересів інтересам простого люду. Цей напрям найяскравіше виявився у працях:

М.Максимовича – ученого енциклопедичного складу, першого ректора Київського університету, який, фактично, започаткував цей напрям на базі етнографічного матеріалу;

М.Костомарова, що бачив головне покликання історичної науки у дослідженні минулого громади, народу (селян). У величезній його спадщині ("Мысли о федеративном начале в древней Руси", "Дві руських народності", "Книга буття українського народу", про Хмельниччину, "Руїну" тощо) обстоюється панславізм, в котрому відводиться месіанська роль українському народові, проголошується погляд на давню історію Руси як федерацію племен, а щодо великоросів і українців – як цілком різні народи. Вчений "звів докупи нитки історії Київської Руси і України Козацької" (М.Драгоманов). Проте великою його хибою була недооцінка державних діячів, яка зашкодила розвиткові "української національної свідомості";

П.Куліша як письменника, автора першого українською мовою історичного роману-хроніки "Чорна Рада", історика та громадянського діяча, котрий продемонстрував еволюцію поглядів від раннього романтичного захоплення козаччиною до пізнішого критичного ставлення до неї, як і гайдамаччини – як рухів деконструктивних, позбавлених державотворчих ідеалів, а заодно вважав нездатність українців до самостійного державницького буття й тому прихильно оцінював приєднання України до Росії. Ці думки посварили Куліша з українським громадянством; В.Антоновича, що присвятився дослідженню соціально-економічної історії України ХVІ-ХVІІІ ст., козаччини і гайдамаччини, шляхетству, міст і міщанства, обстоював ідею безбуржуазності української нації, її демократизм на відміну від російського народу; вчений перший у Російській імперії поставив археологічні роботи на наукову базу, а також створив так звану "Київську школу" істориків, що в особі його учнів (П.Голубовський, М.Грушевський, Д.Баґалій, М.Довнар-Заполь-ський, І.Линниченко та ін.) заклали фундамент української історичної науки.

Історичні дослідження велися в другій половині ХІХ ст. також у Харкові, Одесі, Львові (Д.Зубрицький, І.Шараневич, о.А.Петрушевич та ін.). Заслуговує уваги праця Д.Яворницького "Історія запорізьких козаків".

Тогочасний період та початок ХХ ст. позначений в українській історіографії діяльністю Археографічної комісії, товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ), виданням часопису "Києвская старина" тощо, котрі консолідували вчених різних регіонів України насамперед Наддніпрянщини і Галичини.

У цьому поступові величезна заслуга належить найвидат-нішому представникові згаданої "Київської школи" М.Гру-шевському з його монументальною 11-ти томною (у 12 кн.) "Історією України-Руси", іншими працями, в яких вперше викладено систематичну синтезовану історію України, по-чинаючи від кам’яного віку. В основі історичної концепції вченого лежить народницький напрям. Проте в процесі подальших студій, участі в політичному житті М.Грушевський все більше надавав уваги державно-політичним чинникам. Величезне значення у спростуванні теорії придворного історика М.Погодіна, згідно якої начебто великоруське населення Х-ХІІ ст., що населяло Подніпров’я, емігрувало в часи татаро-монгольської навали на північні терени і там продовжило державотворення, мала і має його стаття "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства". В ній показано, що Київська держава була "утвором українського народу", а потім вона перейшла в галицько-волинський (ХІІІ ст.), литовсько-польський (ХІV-ХVІ ст.) періоди. Критика великоросійських претензій і міфів українським істориком пройшлася і по галицьких та закарпатських москвофілах (Д.Зубрицький, Я.Головацький, А.Добрянський,), котрі піддалися впливам російського панславізму, писали так званим "язичієм", вважали західно-український край складовою Росії. Заслугою М.Грушевського було створення "історичної школи" у Львові, учні якої (С.Томашівський, І.Крип’якевич, М.Кордуба та ін.) написали низку фахових праць, головно литовсько-польського і козацько-гетьманського періодів.

Питаннями історії України займалися вчені інших країн, переважно польські і російські; з одного боку, суто з наукових потреб, що збагатило світову історіографію, з іншого – з коньюктурно-політичних міркувань, аби переконати, що Україна – це "окраїна" Росії або Польщі. Щодо перебування України під проректоратом царського скіпетра відгукнувся М.Драгоманов роботою з промовистою назвою "Пропащий час" (1880 р.).

Новітній період української історіографії, опираючись на досягнення своїх попередників, утверджує тяглість української історичної традиції від найдавніших часів, Руської держави (Х-ХІV ст), через Козацько-гетьманську державність ХVІІ-ХVІІІ ст. до українського національно-державного відродження початку ХХ ст. Ця традиція, яку започаткували В.Липинський, С.Тома-шівський, була державницькою і вона стала провідною у вітчизняній історіографії. Українську політичну державотворчу програму В.Липинський обґрунтовував на фундаменті уні-версальної теоретичної доктрини, викладеної переважно в "Листах до братів-хліборобів" (1926 р.). Характерним у кон-цепції С.Томашівського було виділення ролі західноукраїнських земель в українській історії, вважаючи Галицько-Волинське князівство першою національною українською державою.

На державницьку позицію став і Д.Дорошенко – автор фахових "Нарисів історії України", написаних в 30-х роках в еміграції, та історіографічних аналізів. Тоді, у міжвоєнний період, діяльність українсь­ких істориків зосереджувалася в наукових осередках Праги, Берліна, Варшави, Парижа, Західної України і в УРСР, де розвивалася традиційна схема українсь-кого історичного процесу, оформлена М.Грушевським, і за-повнювалася новим ідейним державницьким змістом. З-поміж емігрантського доробку назвемо "Українсько-московські до-говори ХVІІ-ХVІІІ ст." А.Яковліва, публікації про гетьманів І.Мазепу та П.Орлика Б.Крупницького, І. Мазепу, П. і Г.Орликів А.Войнаровського І.Борщака, "Історію України" Н.Полонсько-Василенко та ін.

Західноукраїнські історики переважно працювали в структурі НТШ. Своєю активністю виділявся І.Крип’якевич як автор "Історії України", "Галицько-Волинського князівства", численних краєзнавчих розвідок та керівник колективних праць ("Історія українського війська", "Історія української культури").

Значною національною спрямованістю початково від-значалися праці істориків в УРСР, особливо з поверненням у Київ 1924 р. М.Грушевського, який розгорнув активну роботу в структурі АН УРСР. Іншими осередками істориків в Києві і Харкові (столиця УРСР до 1934 р.) були інституції, які очолював Д.Багалій, в Дніпропетровську – Д.Яворницький, Одесі – М.Слабченко.

У 30-х роках майже всі ці осередки більшовицький режим ліквідував, багатьох істориків, в тому числі М.Грушевського репре­сував або заборонив їм займатися науковою діяльністю; залишки істориків та молоді пролетарські кадри зосередив в одній структурі – Інституті історії УРСР АН УРСР (1936 р.). Друга світова війна в черговий раз розпорошила по світі українських науковців. Ліквідоване у Львові НТШ (1940 р.) згодом "компенсовано" заснуванням Інституту суспільних наук (від 1993 р. Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України).

Вільна історична думка перестала існувати в УРСР, якщо взяти до уваги ідеологічний погром, вчинений сталінщиною у повоєнні роки, де підданно критиці і так національно обмежені "Нариси історії України" (К., 1937-1944 рр.). Вести мову про той чи інший напрямок української радянської історіографії, особливо державницький, – не доводиться. У згаданих тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією визначені методологія історичних досліджень та політичних оцінок і висновків, які хотів бачити московський центр у підвладній йому УРСР, “ворожі сили”, котрі стояли і стоять на заваді єднанню російського і українського народів. Найлютіші "вороги українського народу" – це "українські буржуазні націоналісти", в історіографії – "школа Грушевського", з котрими жодних компромісів бути не може; неофіційно, на практиці, це означало подальше російщення України, в тому числі одним із методів – спотворення та позбавлення історичної пам’яті Української нації. Не дивлячись на те, що ідеологія партійної коньюктури мінялася через невдале комуністичне будівництво в СРСР, а черговий партійний вождь критикував свого попередника, оголошуючи про повернення до "істинних, ленінських принципів" дослідження минулого, проте не мінялася антиукраїнська сутність політики всесоюзного центру, що він її проводив у "кращих" традиціях російських самодержавців. У цьому зв’язку, показовою була критика М.Хрущовим культу особи Сталіна на ХХ партз’їзді (1956 р.), що зініціювала деяку інвентаризацію оцінок минулого, в тому числі в історіографії, створення окремої галузі історичної науки – історико-партійну, а з наступного року дозволено випуск "Українського історичного журналу", що став наче індикатором партійної коньюктури.

Приховані, лукаві методи асиміляції та російщення ставали відвертішими в роки застою, практика "обґрун-товувалася" теоретич­ними "відкриттями", приміром, про те, що в СРСР сформувалася "нова історична спільність людей – радянський народ", його "єдина радянська культура”, а російська мова стала "засобом міжнаціонального спілкування". Це за ухвалою керівних органів, зобов’язало від 1976 р. писати праці на здобуття наукових ступенів тільки цією мовою. Зразком малоросійської запо-падливості, інших огидних рис, що принижують українську національну гідність, стало видання Інститутом історії УРСР 8-ми томної (в 10-ти кн.) "Історії Української РСР" (1977-1979 рр.). З цих томів п’ятьом (6 кн.) відведено ХХ ст., себто періодові зародження більшовизму та його 60-річній диктатурі. Сказане можна адресувати і краєзнавчого спрямування 25-и томній "Історії міст і сіл УРСР" кожної області, що суцільно заідеологізована соціалістичними здобутками під зорею ра-дянської влади та мудрим керівництвом КПРС, "Радянська енциклопедії історії України" в 4-х т., отщо.

Дослідження давньої та місцевої історії ставало непрестижним, обмежувалося, бо не надто спрацьовувало на розкриття "закономірностей" торжества комуністичних ідеалів, розцінювалося як "патріархальщина", "местнічество", що межує з націоналістичними настроями.

Проте не всі радянські науковці безумовно сповідували приписи марксистсько-ленінської методології, робили потрібні режимові висновки. Не вкладалися у прокрустове ложе панівної методології праці М.Брайчевського "Приєднання чи воз-з’єднання?", О.Компан про середньовіччя України, О.Апанович щодо запорізьких козаків та ін.; з тих же причин не могли вийти друком такі резонансні дослідження, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Походження українського народу" В.Петрова, "Євреї на Україні" М.Шестопала, "Феномен України" О.Братка-Кутинського тощо. Мало того, їх автори, як і ряд інших (Ф.Шевченко, Я.Дашкевич, Т.Нудьга), зазнали гонінь.

Зрештою, наївно було сподіватися, аби тоталітарний режим, побудований на кістках мільйонів людей, агресивній асиміляційно-русифікаторській політиці, міг дозволити опри-люднювати документальні джерела та робити невтішні для себе висновки, приміром, правду про прагнення українців вирватися з міцних "обіймів старшого брата", голодомори тощо.

Криза і розпад режиму зробили доступнішими спецфонди в архівних і бібліотечних сховищах, розширили тематику історичних досліджень. На сьогодні маємо величезний перелік праць, що присвячені як окремим подіям, періодам, напрямкам, персоналіям, так і узагальнюючого характеру. Найважливіші з них включені в навчальну програму та дану лекцію, серед них – "Давня історія України" (в 3-х т.), в якій висвітлюється питання і антропологічного складу населення, серія "Україна крізь віки" (в 15-и т.) – від найдавніших часів до сьогодення, де суттєво переглянуто ряд минулих догматичних оцінок, "Історія ук-раїнської культури" (в 5-и т.), в котрих помітне звільнення від традиційного радянського постулату про "благотворний вплив російського народу на культуру українців", а також збірника "Переяславська рада 1654 року", в якому вміщено історіографічний аналіз та дослідження на дану тему, що спростовують радянський міф про "щасливу долю" України під опікою Росії.

Як великий позитив відзначимо входження у загально-український історіографічний набуток робіт українських нау-ковців, які не з власної волі опинилися в еміграції, працювали в структурах НТШ, Товаристві українських істориків США, Канади, Європи (Український вільний університет у Мюнхені). Багато їхніх праць перевидано в Україні, зокрема Д.Дорошенка "Нарис історії України", Н.Полонська-Василенко "Історія України", М.Семчишина "Тисяча років української культури", І.Нагаєвського "Історія української держави двадцятого століття", В.Косака "Україна і Німеччина в роки другої світової війни", О.Субтельного "Україна: історія", "Енцикло­педія українознавства" (під редакцією В.Кубійовича) та ін. Їхні роботи переважно побудовані на майже невідомих для науковців в Україні зарубіжних документах, розмаїтих джерелах. Проте початкова ейфорія стосовно деяких положень і концепцій окремих із діаспорних істориків змінилася на роздуми, приміром, праця О.Пріцака "Походження Русі", в котрій надає пріоритет хозарам, що знайшло схвальний відгук в Ізраїлі, або останні публікації Г.Грабовича з Гарвардського університету (США) про "Шевченка-міфотворця".

Важко долається міф деякими істориками радянського вишколу (П.Толочко, М.Котляр) про так звану "колиску", — "давньоруську народність", яка "дала життя" трьом "народам-братам" – російському, українському і білоруському, або про Другу світову війну як "Велику вітчизняну війну" українського народу та деякі ін.

Проте не обходиться і без доказових "архіпатріотичних" публікацій, коли українцям приписується безпосередній генетичний зв’язок з дуже віддаленими племенами, ідеа-лізуються деякі історичні постаті, на вчинки яких не завадило б глянути й критично. Бо хтось таки винен, що українство часто ставало легкою здобиччю чужинців, втрачало імунітет національного усвідомлення і державотворення, котрого дуже бракує сьогоденню.

У цілому, українська історіографічна думка зробила за роки державної незалежності помітний крок вперед на шляху до об’єктивного пізнання минулого та утвердження національної гідності серед розмаїтих верств населення. Цьому сприяють численні збірники наукових праць ("Вісник Львівського університету. Серія історична", "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність" Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, "Вісник Львівської національної академії мистецтв" тощо), видання матеріалів наукових конференцій, часописи "Український історик", "Літопис червоної калини", "Український історичний журнал", "Київська старовина", "Пам’ять століть", "Історія України", "Історичний журнал" та ін.

Українська історична тема все помітніша у світовій історіографії. Окрім традиційного політиканства, зневажання україн­ців як нації з її правом на самовизначення, що періодично з’являються в російських та польських друкованих органах, виходять публікації, де є намагання пізнати істинну Україну, котра була майже невідомою для світової спільноти або сприймалася як частина Росії. До таких позитивів віднесемо працю англійського дослідника М.Дейвіса "Європа: Історія " (К., 2001).