21.Значення давнього письменства у подальшому розвитку української літератури.

Давня українська література ХІ-ХУІІІ ст. - початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська літера^ра. Відлік літературного часу починаться з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056 1057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літера^рні пам’ятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори, з’являються з Х ст. Важливо зрозуміти, що стародавня українська література має особливості, без урахування яких неможливо зрозуміти ні окремих творів, ні розвитку літературного процесу. Особливості давньої української літератури Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикаться з християнством. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби. Символізм та алегоризм - теж хара^ерна особливій середньовічних літера^рних текстів. Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики. Третя особливість староукраїнського письменства - його рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції - своєрідні комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше - напівуставом. До особливостей давньої української літератури відносять і своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а виконавцем волі Божої. Тож середньовічний автор не прагнув до індивідуального самовираження, а орієнтувався на апробовані взірці. Він вишукував цитати у Святому Письмі, використовував готові штампи, кліше, словесні формули. Не мислячи себе організувальним центром написання книг, книжники свої твори здебільшого не підписували.

22. Літопис Самовидця. Літопис Самовидця — одна з найвидатніших історіографічних пам’яток і одне з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. Зміст та структура. Літопис Самовидця складається зі вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, та двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби. Автор описує козацькі бунти (полк І. Золотаренка), вбивство гетьмана Брюховецького, події Переяславської ради; правильну політику, впроваджувану Хмельницьким (союз з кримським ханом проти поляків); зраду викупленого Хмельницьким з неволі І. Виговського і благородного Д. Многогрішного, що відмовився від гетьманства «як стара дівка від хорошого жениха». З жалем розповідає Самовидець про міжусобні чвари старшини козацької після смерті Б. Хмельницького, марні намагання якось вийти з протекторату Росії. Композиція «Літопис Самовидця» Автор. Досі ще достеменно невідомо справжнє ім’я людини, що ховалася за псевдонімом «Самовидець», є припущення, що це полковник Ф. Кандиба або підскарбій Р. Ракушка-Романовський, писар І. Биховець. Але можна впевнено стверджувати, що автор літопису був козаком зі старшини, близьким до верхівки Війська Запорозького. Художні особливості. На стиль твору суттєво впливає тогочасна манера барокового викладу в історіографії: мова літопису фольклоризована. Самовидець використовує народні епітети й метафори, вдається для типових для народного епосу гіперболізацій (кров текла рікою), записує влучні прислів’я й приказки.

23. Основні жанри і стилі давньої української літератури. Основні риси • рукописний характер, пам’ятки здебільшого не мали стійкого тексту. • Не розвинулось ще почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання. • теоцентризм, адже давня література щільно стикаться з християнством. • Символізм та алегоризм Апокри́ фи — релігійно-легендарні ́ твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися. виниклі на рубежі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів Житія́ — життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання Літпис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусії, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо», жанр розповідної літератури Київської Русі про історичних діячів та Сказа́ давні події. Образи і сюжети в сказаннях відзначаються поетичною вигадкою, хоча вони й розповідають про реальні події і про реальних осіб. Сказання наближаються до легенд. Широко відомі сказання про св. Бориса і Гліба, про Мамаєве побоїще тощо. Патерики - життєписи і повчання святих отців Церкви, збірники оповідань про життя християнських святих отців, засновників християнської церкви, з країн християнського Сходу і Заходу. Слово - ораторський жанр церковно-релігійного й повчального змісту в Київській Русі («Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона з першої половини XI ст.), а також церковно-ораторська проза XVII ст. (наприклад, велика збірка церковних проповідей Л. Барановича «Труби словес проповідних», 1674). У Київський Русі «Слово» мало значення також поетичного сказання — поетичної повісті; найвизначніший зразок: «Слово о Полку Ігоревім» (XII ст.).

24.Художня своєрідність «Повчання» Володимира Мономаха. В “Поученні” Володимир показав себе не тільки як видатний державний діяч, а й як талановитий письменник. У невеликому за обсягом творі він зміг розповісти про найважливіші моменти власного життя і своєї доби. ”Поучення” – цілісний твір, воно написане за певним планом. На початку іде коротенький вступ. Перша частина – релігійно-морального характеру - містить уривки текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут йдеться спочатку про князівські обов’язки (дома, під час подорожей – військових виправ, об'їзду земель) та обов'язки загальнолюдські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі власного життя. Характерна особливість "Повчання" - тісне переплетення дидактики з автобіографічними елементами. Настанови Мономаха підкріплюються не тільки сентенціями з "священного писання", але в першу чергу конкретними прикладами з власного життя. Інтертекстуальний зв’язок зі священними текстами, спеціально означений фактором авторської побудови, сприяє комунікативно-прагматичній реалізації релігійно-дидактичних завдань, які переслідував Мономах. Сюжетний розвиток твору супроводжує алегоризм . У "Повчанні" наявні традиційні для середньовічної літератури архетипний алегоричний образ зброї та алегоричний мотив падіння, вплітання яких у художню канву обумовлюється християнським світосприйняттям автора. Семантичний простір твору насичений алегоричними анімалістичними та орнітологічними образами, які ілюструють різні типи взаємостосунків між людьми. Обрамлення Володимиром Мономахом фактологічного опису боротьби із половцями алегоричними сценами полювання виконує функцію звільнення сюжету від обтяжливого впливу реального історичного контексту. Художнє переосмислення суспільно-політичної ідеї про необхідність кожного князя займати свою вотчину і не претендувати на наділи інших позбавляє текст фактологічної конкретики та обтяжливого моралізаторства.

25) Особливості використання фольклору в давній українській літературі.

Характерна ознака християнської епохи розвитку усної народної творчості — побутування фольклорних творів і поява писемних текстів. Ця історична епоха також має свої періоди:

1) доба Русі-України (VІІ—ХІV ст.). На тоді припадає виокремлення українців з маси слов’янських народів шляхом консолідації племен в одній державі — Київській Русі, що радикально змінило політичне, духовне життя народу. Чимало фольклорних і літописних текстів засвідчили характер та особливості східнослов’янського політеїзму (наприклад, системний виклад Ігумена Данила — сучасника Володимира Мономаха — слов’янського язичництва чи розповідь книжника Нестора про язичницький пантеон богів, з-поміж яких названо Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокошу). Політеїстичні вірування літописних слов’ян стали надійним підґрунтям для становлення релігійності вищого порядку — монотеїзму.

Усна народна словесність цієї доби досягла високого рівня розвитку і виробила нову художню систему. Передусім змінилася її тематична палітра, що було спричинено новими політичними і соціальними реаліями, зокрема боротьбою за зміцнення руської єдності, потребою в уславленні перемог і звитяжності у боях. Саме в ту пору зародився і розквіт усний героїчний епос, представлений легендами, переказами, билинами. У центрі цих творів перебувала не общинна група, а окрема героїчна особистість.

Фольклорна традиція зазнала суттєвих змін наприкінці Х ст. у зв’язку із запровадженням на Русі християнства. Це зумовило не лише боротьбу, а й змішування, взаємопроникнення язичницьких і християнських культів, що, безперечно, було зафіксовано в усній народній творчості. Фольклор поступово почав утрачати утилітарну природу (магію, фетишизм), у ньому все яскравіше пробивалися естетичні, розважальні, пізнавальні, виховні, примітивні психо-терапевтичні елементи. Відбувся перехід усної народної творчості від ритуально-магічного до художнього призначення. У надрах цієї епохи зародився і почав активно розвиватися героїчний пісенний епос (билини, думи, пісні), в центрі якого — історичні події та герої. Нових ознак набула весільна обрядовість, адже саме із цієї епохи походять традиції називати нареченого князем, наречену — княгинею, дружок — боярами і використовувати особливо пишний одяг;

козацька доба (XV—XVIII ст.). У процесі свого розвитку козацтво стало справжнім виразником і захисником прагнень українського народу, що

виявилося в його політичних, релігійних, мілітарно-захисних намаганнях, національно-визвольних змаганнях. Тоді особливо розвинувся український героїчний епос — думи й історичні пісні. Активно заявили про себе прозові жанри (легенди, перекази), соціально-побутові пісні, а також балади, в яких прижилися елементи історичного епосу та побутова тематика. Цікавий феномен тогочасного фольклору — народна драма, яку все настійніше витісняла драма християнська;