- •1.Література київської Русі в системі міжнародних культурних зв'язків.
- •2.Києво-Могилянська академія як головний осередок літературного поступу.
- •3.Розвиток вітчизняної агіографії в 10-15 столітті.
- •7. Літописна стаття як композиційний елемент «Повісті временних літ»
- •8. Вплив книгодрукування на розвиток української літератури
- •9. Стиль української літератури середньовіччя
- •10. Композиція саду Божественних пісень.
- •13. Ораторська проза кирила туровського
- •14. Природа в худ. Світі григорія сковооди
- •15. Концепція історії самійла величка
- •18. Літопис Самійла Величка.
- •19.Загальна характеристика патерика.
- •20.Художня своєрідність байок г.С. Сковороди
- •21.Значення давнього письменства у подальшому розвитку української літератури.
- •26)Бароко в давній українській літературі.
- •27) Біблія: структура, переклади, значення для літератури.
- •28. Художня своєрідність творів Івана Вишенського.
- •29. Козацькі літописи: структура, автори, художні особливості.
- •38.Перекладна література Київської Русі
- •39.Берестейська унія і сплеск літературного процесу.
- •40.Слово про закон і благодать Іларіона- основні образи, стиль твору.
- •41. Творчість мандрівних дяків.
- •84. Поема «мойсей»: біблійна основа, історія створення
3.Розвиток вітчизняної агіографії в 10-15 столітті.
Агіогра́фія (грец. άγιος «святий» і γράφω «пишу») (житійна література) — жанр християнської літератури, в якому описується життя святих, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій. Той, хто пише в цій царині, називається агіограф.
Житійні збірки у 12 томах- четьї мінеї, у 4-х томах- прологи.
У міру розвитку жітійного жанру був вироблений певний канон оповідання. „Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині – похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики.
Власне житіє – біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.
Житія святих зустрічаються і в збірках змішаного вмісту (прологи, синаксарі, мінєї, патеріки). Відтак чи не найбільш знаменитим збірником житій є Києво-печерський патерик.
Там викладені житія--- блаженного Нифонта, , блаженного Євстратія Постника. , багатотерпеливого Никона чорноризця. , Феодосія Печерського, блаженного Агапіта, , Прохора Чорноризця і багатьох інших монахів Києво-печерського монастиря.
З пам'яттю про Бориса і Гліба пов'язана найбільша кількість «житійних» творів, що виникли за найдавнішої доби. Найважливіші з них — літописна повість під 1015 р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні.
Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій – Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові).
З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч.ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль „плетіння словес” (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г.Цамблак, П.Логофет.