Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ 1.docx
Скачиваний:
22
Добавлен:
08.06.2017
Размер:
225.09 Кб
Скачать

15. Концепція історії самійла величка

САМІЙЛО ВЕЛИЧКО - ПЕРШИЙ ІСТОРИК КОЗАЧЧИНИ

Самійло, Василів син, Величко походив із козацького роду з Полтавщини. Освіту здобув, очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. його дату народження - 1670-й.

Самійло Васильович Величко, як він сам пише, «негдись» був канцеляристом запорозького війська, був ознайомлений з документами, що належали до часів Богдана Хмельницького, чув багато переказів про минуле. Будучи людиною добре освіченою, не без літературного таланту, знайомий із літописами, різними записками, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців, особливо твором «Війна домова» С. Твардовського, він створює велику працю. Величко поставив своїм завданням показати боротьбу українського народу на захист рідної землі від зазіхань польської шляхти і татаро-турецьких орд, уславити козацтво, возвеличити навіки постать «українського Мойсея» Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.

Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий.Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички».

З’ясування специфіки Літопису С. Величка має надзвичайну вагу і позначене складнощами, які стоять перед дослідниками. Більшість дотримується думки, що своєрідність твору зумовлена тим, що автор був літописцем-ученим. « З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням»

У літописному творі надзвичайно важко провести межу між літературними та історичними якостями. На початку XVIII ст. історія ще не була відмежованою від літератури. М. Максимович вказував не раз на помилки та неточності у Величковому Літописі, але назвав його «важним пріобрhтеніемъ для малороссійской исторіи», а самого автора – «замhчательнимъ полтавцемъ» [12: 398]. Водночас М. Максимович говорив, що твір Величка поступається перед літописами Грабянки та Самовидця, в яких приваблює простота викладу матеріалу. Г «Никто еще из малороссійскіхъ исторических писателей послh Величка на имhлъ равнаго ему литературно-художественного таланта» [8: 258]. У світлі цього цілком справедливого висновку значною мірою втрачають силу його прискіпливі оцінки літопису, як недосконалого історичного джерела. Більш того, саме такі судження допомагають об’єктивно оцінити твір Величка, що неможливо без визнання його як твору літературного.

Таким чином, всі дослідники відзначають наявність або й домінанту художнього начала у Літописі Самійла Величка, але далеко не завжди вони трактують це як достоїнство твору. «Красномовство, – писав Д. Багалій, – це головна риса Величчиного Літопису, його стилю, його викладання, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших козацьких літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа» [1: 59]. Багалій, як учений - історик досліджував твір Величка як історичне джерело, знаходив там недоліки, але не помітив, що літопис має ознаки й іншого жанру. Починаючи з другої половини XX ст. Літопис С. Величка вже привертає до себе увагу літературознавців. Сучасний дослідник М. Марченко пише:«Дослідники і видавці назвали твір Величка Літописом умовно. Насправді він, так само, як і твір Грабянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір, що складається з великої кількості оповідань, побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних вимислах автора».

16. Місце фольклорної легенди у “Повісті минулих літ” Як літературний твір “Повість временних літ” тісно пов’язаний з усною народною творчістю. Окрім топонімічних переказів про походження та розселення слов’ян і заснування Києва літописець широко використовував обрядову поезію, щоб описати родинно-побутове життя східних слов’ян, їх звичаї та вірування. Вплив фольклору помітний в оповіді про віщого Олега, якому щастить розгадувати хитрощі греків, про його смерть від свого коня, напророковану язичником-волхвом. Сюжет легенди згодом поетично опрацювали К. Рилєєв, О. Пушкін та І. Франко. Також має фольклорну основу опис помсти княгині Ольги древлянам за смерть її чоловіка Ігоря. Загадки Ольги послам древлянського князя Мала побудовані на асоціаціях весільних та похоронних звичаїв. Зокрема, перші три помсти у початковому літописі відповідають язичницьким похоронним обрядам із тризною. Дружинним епосом навіяний образ князя Святослава. Він зображений відважним воїном, для якого полон страшніший за смерть, і який сповіщав ворогів про свій прихід словами “іду на ви”. У відтворенні образу князя Володимира поєднуються епічно-народний стиль із стилем “монументального середньовічного історизму”. З одного боку, народні перекази про Володимира-язичника: його зв’язок із билинними героями, багатолюдні бенкети, жонолюбство, а з другого - оповідання про хрещення, вибір релігії, його перетворення на справедливого правителя- християнина. З героїкою дружинної поезії пов’язані також інші народні перекази з часів князювання Володимира: про двобій руського юнака кожум’яки з печенігом-велетнем поблизу річки Тубіж 992 р., на місці поєдинку Володимир нібито заснував м. Переяслав, хоча про це місто згадується в літописі й раніше.

17. Жанрова своєрідність “Повісті минулих літ”.

Єдиної композиції в «Повісті…» немає, до того ж їй властива жанрова неоднорідність. У літописі зібрано богословські трактати, житія святих, фольклорні й топонімічні легенди, історичні сказання, ділову документацію за роками, воїнські повісті, обрядову поезію, повчання й славослов’я, діалоги й монологи персонажів, свідчення очевидців. Для кожного з названих жанрів виробився свій “літературний етикет”, художньо-стилістична манера викладу, умов ній нормативний зв’язок змісту твору із традиційною формою. Починається повість біблійними легендами про «світовий потоп» та синів Ноя, продовжується історично реалістичною розповіддю про східнослов’янські племена, про визначні події з історії Руської землі, зафіксовані приблизно до 1113 року. Починаючи від запису перемоги князя Святослава над хозарами, де зазначена перша дата (852 рік), літописець намагається дотримуватись певної хронологічності подій.