28. Художня своєрідність творів Івана Вишенського.

Іван Вишенський — палкий захисник церковнослов'янської мови. Її він сприймав як мову виключно культову, однак і в церкві допускав уживання також «простої мови».

У власній творчості І. Вишенський на теми богословсько-догматичні писав церковнослов'янською мовою. Цією лексикою пересипано тексти усіх творів І. Вишенського: «Писание до кн. Василия», «Писание до всьх обще...», «Писание к утькшим...», «Пзвещение краткое», «О єретиках». «Послання львовскому братству», «Позорище мьісленному» (внеокомудрие, благочестие, пришествие, утьшение, вьруяй, рещи, изректи, восприяти і т. д. І все ж українська лексика в творах І. Вишенського є переважаючою: «Нехай ся не хвалит силный силою своею, богатый богатством своим, премудрый премудростию своєю».

Автор уживає лексику на позначення різноманітних реалій: грошики, хата, вечеря, борщик, черевики, коляда, ярмарок, стан, кривда, порада, колиска, хлопчик, тесля та ін.

У мові творів І. Вишенського наявні неологізми власного творення: златолюбец, скверноначальник, детиноигральский, еребро-дюбец та ін.

Тут можна також простежити і використання народних фразеологізмів.

Порівняння у І. Вишенського досить прості. Базуються вони на народній напівфразеології: «Но нехай ся он, як змия вьет и скачет, "Придет же день господень, яко тать в нощи», «як пустое коло мльїнное».

І. Вишенський — автор розгорнутих метафор: «Видити ли, як дух антихритов, ваши мьхи надув...»

Поширеним словесним засобом іронії в творах І. Вишенського є експресивно колючі прикметникові епітети: «подушкоспалі», «полмисна» (трапеза), «детиноигральский» (розум) та ін.

Особливо широко послуговувався письменник антитезою: «Днесь кат, а завтра священник, днесь кочмар и танцоведец, а завтра богослов и народовец» та ін.

Вплив усної розмовної мови позначиться в галузі дієслівних форм: речемо, хочемо, мусимо, мольте, присмотрьте.

І. Білодід відзначив: «Творчість І. Вишенського відіграла значну ролі, у зближенні традиційної слав'яноруської мови з мовою народною».

29. Козацькі літописи: структура, автори, художні особливості.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII - початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси виникла їх умовна назва - "козацькі", "козацько-старшинські" літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи:

Самовидця (про події 1648 - 1702 років, вірогідний автор - Роман Ракушка-Романовський),

Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та

Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 - 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Московського царства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Швеції, Молдовського князівства, Османської імперії та інших держав.

«Літопис самовидця»

У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали суцільний виклад подій про Україну.

Після того, як 1846 року літопис Самовидця був опублікований, про нього з`явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.

Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв`язати важко. Довгий час в історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечка була не безпредметною. Від розв`язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема про соціальні погляди літописця, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу, тощо.

Літопис Самовидця є одним з зразків української літературної мови XVII ст. Незважаючи на архаїзми, різного роду місцеві діалектизми, полонізми та інші мовні та стилістичні особливості, які пояснюються умовами часу, твір Самовидця яскраво свідчить, що в українській літературній мові XVII ст. була міцна основа живої народної мови.

«Літопис Григорія Гребянки»

Другим за часом написання вважається "Літопис Григорія Гребянки", козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником. За ним закріпилася назва "козацького літопису". Але така назва - досить умовна, бо цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій - битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України - і яка надто далека від традиційної літописної форми. Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб звоювати його прихильність до української автономістичної Ідеї в межах Московського царства.

Зміст літопису передає його поширений заголовок "Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою, гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім І Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні

списаного В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано і стверджено самобутніх старожилів свідченнями Року 1710".

Загалом літопис обіймає час від стародавності до 1709 р, падіння І Мазепи І вибору на гетьманство І Скоропадського Але головна І найбільша частина твору присвячена війні під проводом Б Хмельницького, текст про цю війну займає 123 сторінки (з усіх 157) Наприкінці подається лише реєстр подій без подробиць На початку йде роз'яснення, що козацький народ походить від скіфів-хозарів Далі коротко передано Історію Русі, й завоювання поляками, перетворення з царства в князівство, а останнього - у воєводство Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного, а з періоду після Б Хмельницького - про Івана Брюховецького, І Самойловича Гетьман Б Хмельницький зображений як національний герой.

«Літопис Самійла Величка»

Літопис козацького канцеляриста Самійла Васильовича Величка - найбільший за обсягом історичний твір свого часу, надрукований у Києві 1848-1864 рр. Унікальність цього наймонументальнішого твору історико-мемуарної прози ХVІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не тільки літопис, а й історичний, публіцистичний і художній твір.

Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти на початку, в середині (1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність кінця першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої частин першого тому) видавці заповнили матеріалом із другого твору Величка - "Космографії", яку він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Свій Літопис Величко довів до 1700 р., але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723 р.), у третьому томі згадуються події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували відлучення його від служби в Генеральній канцелярії. Більшість вчених вважає, що сталося це наприкінці 1708 р., коли був страчений Кочубей. Але історик М. Марченко вважав цю причину непереконливою: на його думку, Самійло Величко потрапив у немилість через Мазепу, за гетьманування якого був писарем. Однак до діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього відношення, бо тоді з літописцем розправились б значно жорстокіше[12]. Був надрукований

Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирача рукописів Лаптєва. Під час друку був відшуканий ще один, пізніший список - у бібліотеці М.О. Судієнка, придбаний останнім від нащадків Г.Полетики, Саме в цьому списку дослідниками й були відшукані певні місця, яких не вистачало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленої частини твору Величка здійснена П.Г. Клепацьким у праці "Літопис Самійла Величка".

30. Історія відкриття «Слова о полку Ігоревім».

1787 року Мусін-Пушкін купив у архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського збірник давньоруських світських творів «Хронограф». До складу збірника входили різні твори, відомі науці, зокрема «Повість про Акира премудрого» та ін.. І серед цих творів був один невідомий «слово…». Мусін-Пушкін зацікавився цим твором і почав його вивчати.

Він з іншими науковцями здійснив перше видання Слова у 1800р. Водночас таємничим твором зацікавилися імператриця Катерина 2, для якої було зроблено рукописну копію. 1812 р згоріла бібліотека М-П і згорів збірник, оригінал пам’ятки. Залишилася Катерининська копія і першодрук. Відсутність рукопису викликала дискусії щодо автентичності твору.

Скептики (Булгарін, Сенковський, Катков) вважали його фальсифікатом 18 ст. З часом дослідники знаходили все більше і більше свідчень на користь автентичності Слова.

Так, у 1818р. у псковському Апостолі 1307 року було знайдено приписку, майже дослівно запозичену зі Слова.

31.Загальна характеристика творчості Мелетія Смотрицького

Під псевдонімом Теофіл Ортолог 1610 року надрукував свій видатний полемічний твір «Тренос» («Θринос»). У 1616 виходить його переклад староукраїнською мовою «Євангелія учительного… Калиста». 1619 року у м. Єв'ї (Вевіс) біля Вільна вийшла друком його славнозвісна праця «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма». Деякі біографи Смотрицького пишуть, що він у 1617–1620 роках склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), раніше (1615 року) у Кельні опублікував граматику грецької мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надрукованого 1618 року в Єв'ї.

21—31 серпня 1627 року написав листа до патріарха Кирила Лукаріса з проханням детально пояснити Православну доктрину віри. Близько 8/18 вересня в Києві зустрівся, зокрема, з Іовом Борецьким і Петром Могилою. Перед Зеленими святами закінчив писати «Апологію». Брав участь Синоді православної Церкви у Києві 13/23 серпня 1628 року з метою переконати ієрархів у правоті унійної ідеї. Але 14/24 серпня під час служби в Києво-Печерській лаврі всі православні єпископи прокляли «Апологію» М. Смотрицького, рукопис порвали, розкидали. Аби уникнути переслідувань, він публічно погодився з цим, але, покинувши Київ, далі працював для поширення унійної ідеї. Протягом 1628–1629 років видав кілька книжок, у яких обґрунтовував та аргументував свій учинок, агітував за справу церковного єднання, за скликання собору для примирення українських церков. 32.Стиль української літератури раннього Середньовіччя Одним із найнедослідженіших періодів української духовної культури, а особливо літератури, вважається епоха Середньовіччя – час, що тривав від монголо-татарської навали, кульмінацією якої було падіння Києва 1240 р., до кінця ХV ст., коли розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини.

Від часу Середньовіччя збереглася дуже незначна кількість пам’яток духовної культури, а ще більше було втрачено назавжди, що давало вагомі підстави історикам української літератури ставитись до цієї епохи з певною зневагою, називаючи кінець ХІІІ, ХІV та ХV ст. “занепадом усякої духовної праці” (І. Франко). Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.Найвидатнішою літературною пам’яткою є Галицько-Волинський літопис. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк). І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії. (Больше инф.) 33.Загальна характеристика творчості Захарії Копистенського ті Іоаникія Галятовського. Захарія Копистенський увійшов до Київського братства, належав до числа чільних діячів вченого гуртка, що сформувався під опікою архимандрита Є. Плетенецького довкола лаврської друкарні. Вже перше відоме видання цієї друкарні, «Часослов» (1616) містить передмову Захарії Копистенського.

Захарія Копистенський упорядковує й готує до видання кілька книг, перекладає церковнослов’янською мовою твори Отців Церкви, редаґує книги й пише до них передмови. Він причетний до таких видань, як полемічна «Книга о вере единой» (1619-1621), «Номоканон» (1624). Уже з цих творів можна зауважити концептуальну місткість суджень Захарії Копистенського, присутність у них

якісно нових поглядів на Церкву, культуру, духовну спадщину, властивих для барокової доби.

На похороні архимандрита Єлисея Плетенецького 1624 р. саме Захарія Копистенський виголошує проповідь, видану наступного року окремою книжкою. Після смерти о. Єлисея Плетенецького о. Захарія Копистенський 20 листопада 1624 р. був призначений архимандритом Києво-Печерської лаври. Йому довелося брати активну участь у церковному житті, продовжуючи дбати про видавничу діяльність лаврської друкарні.

«Palinodia» Захарії Копистенського лишилася в рукописі. Цей полемічний трактат вважається найґрунтовнішою працею православних богословів Києва на тему стосунків Західної та Східної Церков. Працю над нею автор почав 1619 р. і завершив 1622 р.

Книга демонструє широку ерудицію та фундаментальні богословські знання автора. О. Захарія Копистенський засвідчив у ній тонке розуміння православного вчення про Церкву та з великою вправністю обґрунтовує це вчення, спираючись на Святе Письмо й Отців Церкви. Широко використовуються не лише богословські, але й літературні та історичні твори. В трактаті знаходимо посилання на такі джерела- Біблія, діяння Вселенських і Помісних соборів, богослужбові книги, твори православних богословів, житійна література, патерики, літопис. В основі її композиції - протиставлення Західної та Східної Церков. Проповідницька діяльність Іоанникія Ґалятовського починається з кінця 40-х років. Пер­ше видання «Ключа разумінія», збірника проповідей Іоанникія Галятовського, з’явилося 1659 року, а остан­нє—1665 року. Отже, його проповіді творилися з початку 50-х до середини 60-х років. Перше видання з’явилося на початку 1659 р. в друкарні Києво-Печерської лаври. До нього ввійшло 32 проповіді.

Це збірка проповідей на найбільші церковні свята: господські й богородичні, по дві проповіді на кожне свято. 20 проповідей призначені для виголошення на господські свята,12 – на богородичні .Додано до проповідей «Науку або способ зложеня казаня».

Збірка проповідей Іоаникія Ґалятовського підсумувала процес засвоєння техніки барокової проповіді українською культурою, а також перебіг формування в автора власного проповідницького стилю. Вже з кінця 1640-х рр., з прийняттям священичого сану, Іоаникій Ґалятовський реґулярно звертається до цього жанру. Прихід до Києво-Могилянської колеґії 1650 р. стимулював ширше використання в проповідях Ґалятовського рекомендацій риторики, яку він викладав там серед інших дисциплін.

За рік після першого видання книги з’являється додаток до неї – «Казаня, приданиї до книги, Ключ разумінія названої» (Київ, 1660). Це ніби другий том видання, яке засвідчило свою популярність. Михайло Сльозка перевидав обидві частини як одну книгу у Львові 1663 р., коли там імовірно перебував автор, але без його участі. Третє видання було здійснене Михайлом Сльозкою теж у Львові, 1665 р., вже за участи автора. У третьому виданні додано 20 проповідей. Богородичні оповідання до нього не включалися, бо вже готувалося окреме їх видання – книга «Небо нове».

У Москві в Іверському монастирі «Ключ розуміння» було перекладено 1669 р. церковнослов’янською мовою.Книга стала використовуватися в Росії як гомілетичний порадник. Однак уже 1690 р. вона була заборонена в Московському царстві.

1678 р. в Бухаресті «Ключ розуміння» було перекладено й видано румунською мовою. Митрополит Досифей сам переклав книгу по-румунському. «Наука або способ зложеня казаня» – перший в українській науці трактат з гомілетики (науки про виголошення проповідей). Його було включено вже до першого видання «Ключа розуміння». Трактат має цілком практичний характер, даючи священикам конкретні рекомендації щодо складання проповідей. Автор торкається проблем композиції, вибору теми, ерудиції проповідника, засобів зацікавлення слухачів. Вказується на єдність теми та її ключове значення для проповіді.Разом із тим допускається поділ теми на частини, введення кількох подібних тем.

Лебідь(1679)Книга видана в Новгороді-Сіверському. За жанром це полемічний трактат. Він з’ясовує причини стійкости, поширености ісламу, причини перемог мусульман у війнах. Магометів Коран.Книга видана вже в Чернігові, куди Лазар Баранович переніс друкарню.

У цьому творі о. Іоаникій Галятовський спростовує божественне похо­дження Магомета, критикує моральні приписи Корану, доводить святість знака хреста, звинувачує іслам у підбурюванні до загарбницьких воєн тощо. Книга написана в формі діялогу й налічує дванадцять частин.

34.Ренесанс в українській культурі Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням.Лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам´яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський). З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.). У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві.До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу. Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

35.Розвиток книгодрукування та шкільництва в добу Ренесансу. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст. Організаційне оформлення Львівського Успенського братсва в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький - церковний діяч та письменник, Дем´ян Наливайко - публіцист та філософ, Іоан Лятош - доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша - поет і перекладач. Серед вихованців колегії - Иов Борецький, Петро Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький. Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Потребам Острозького культурно-освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково-літературному осередку вчених. Для потреб школи друкарня підготувала в 1578 р. видання греко-церковнослов´янської "Азбуки" (Букваря) - підручника для вивчення двох мов, у 1580 р. - Нового Завіту та Псалтиря, у 1581 - "Хронології" Андрія Рамши - суто шкільного видання, де містився перелік назв місяців року церковнослов´янською та гебрайською мовами. Вершиною діяльності Острозького культурно-освітнього центру став вихід Біблії (1581) - першого видання, здійсненого церковнослов´янською мовою. Вона була перевидана в 1663 в Москві і ще довгий час слугувала за джерело для наступних перевидань Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки "Октоїх" та "Часословець", надруковані кирилицею, з´явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайполь

36."Апокрисис"Христофора Філалета:художня своєрідність,автор. «Апокрисис» є одним із найвидатніших творів кінця XVI ст. — першим викривальним трактатом, спрямованим проти Брестської унії 1596 р. і книги П. Скарги «Описанье и оборона събору руского берестейского», анонімно виданої у 1597 р. Як гадають дослідники цього твору, на підставі тверджень сучасників, автором трактату «Апокрисис», що скористався псевдонімом Христофор Філалет, був шляхтич-протестант з Волині, який мав близькі стосунки з князем К. Острозьким, Мартин Броневський, що не раз виступав на генеральному варшавському сеймі від «київської землі». «Апокрисис, албо Отповедь на книжкы о Сьборе Берестейском, именем людей старожитной релеи греческой, чрез Христофора Филялета врихле дана» написаний М. Броневським польською мовою і виданий 1597 р. у Вільно. Переклад на українську літературну мову був здійснений досить оперативно, як гадають, Клириком Острозьким (Гавриїлом Дорофеєвичем) і виданий у наступному, 1598 р. в Острозі. «Апокрисис» був видатним явищем в українській полемічно-публіцистичній прозі кінця XVI ст.; трактат дав оперативну і обгрунтовану відповідь як на книгу П. Скарги, так і на незаконні рішення Брестського уніатського собору в цілому. Автор з великою майстерністю розкриває справжні причини Брестської унії, показуючи ті політичні і соціально-економічні вигоди, які мали Ватікан, король польський, магнати і шляхта і нові зрадники православної віри митрополит Київський Михайло Рогоза та його прибічники Іпатій Потій, Кирило Терлецький та інші уніати. Христофор Філалет виявив широку ерудицію: «Апокрисис» містить екскурси не лише у церковну історію — до біблійних і євангельських книг, до писань грецьких і латинських авторів, а й широке коло сучасних йому історичних документів і матеріалів, аж до використання приватних листів тогочасних відомих діячів. Автор «Апокрисиса» викриває і документально спростовує наклепницькі писання П. Скарги у його книзі «Synod brzeski», де єзуїт «тое, што не было, пишет», а «тое, што было, замовчует»; він гостро картає і висміює зрадників православної віри київського митрополита Михайла Рогозу, єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького та ін., які продались папі римському і Ватікану: «Аякож, милые справцы, за тые справы свои теперь не встыдитеся?! Якож людем у очи смотрети смеете; кгды видите, же фальши и зрады ваши на яво, за власних листов ваших доводом выходят?». Подібно до Герасима Смотрицького Христофор Філалет виступає проти насильницького запровадження папою римським нового календаря 1582 p., який використаний був насамперед з метою «свою надслабелую власть (владу римського папи) ствердити, а своего панованья над всеми поправити а посветчити был могл». Викриваючи ганебну поведінку і злочинницькі дії багатьох римських пап на підставі свідчень багатовікової історії Ватікану полеміст переконливо доводить, що жодному папі римському і його лицемірним обіцянкам не можна вірити, як не слід вірити і єпископам-уніатам, зрадникам українського народу, бо саме організатори і захисники Брестської унії належать до тих пастирів, які, за словами автора «Апокрисиса», «злодейми, разбойниками, албо наемниками, а не пастирами власне мели бы быти названы». Христофор Філалет, талановитий полеміст і пристрасний публіцист, виступає з передовими для свого часу гуманістичними поглядами. Він яскраво виявляє риторичну майстерність, успішно поєднуючи дві поширені тоді в публіцистичному письменстві системи викладу: це вдале поєднання у риторично-патетичній, емоційно піднесеній, пристрасній мові автора, палкого захисника народних інтересів і поборника справедливості, високого інтонаційного звучання з їдкою іронією, в'їдливою насмішкою над противником і гострою, нещадною сатирою. Характерним для стилю «Апокрисиса» є широке використання риторичних запитань і енергійних окличних звертань на адресу противника: «Где инде теды, не до нас, которыи есмо покору улюбили, с тыми ся порадами, деетисе, оборогай! Инде тую шатанскую сеть, на зважень людей уробленую, розставляй і розпростирай! Кого иного до того лепу ваб! Мы, за помочью божею, до него не полетимо.

37Гуманістичні тенденції ,,Перестороги,,.

Іов Борецький – ректор Львівської, потім Київської братських шкіл, навчався в Острозькій школі, згодом – у Краківській академії. Прекрасно володів слов’янською, грецькою, латинською й польською мовами. 1620 року, коли Київське братство здобуло право ставропігії, тобто автономії щодо вищих церковних властей, Івана Борецького під іменем Іова було обрано київським митрополитом. Вся його діяльність підпо рядковувалась визволенню Вітчизни від чужоземного гніту, багато дбав про національну освіту і школи. З його ініціативи Київський собор реко мендував створювати по Україні братства і школи при них. Його зусиллями були відкриті братські школи в Луцьку, Немирові, Рогатині. І.Борецький – автор багатьох творів. Вони проникнуті почуттям любові до рідної землі, народу. Йому приписують твір "О воспитании чад". Відомий його гострополемічний твір "Пересто рога", спрямований проти католицизму і унії. У ньому автор критикує тих, хто перейшов на бік католицизму, вказує на велике значення освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом. Але Борецький виступає проти латинської системи освіти.

Борецький обстоює права, звичаї й віру укр. народу, захищаючи їх від зазіхань з боку світської і духовної влади Речі Посполитої й обґрунтовуючи потребу різних форм протесту з метою поновлення справедливості. Античні ідеї громадської свободи поєднуються в поглядах Б., в дусі барокової епохи, з середньовічною переконаністю у непорушності шляхетських станових привілеїв, наданих монархом за вірну службу; висловлюється вимога до польської верхівки дотримуватись принципу рівності у ставленні до польського, литовського й укр. народів як рівноправних членів єдиної держави; обстоюється типова для станової демократії думка про те, що шляхетному королю належить керувати вільним народом, не порушуючи своєї присяги, і шанувати надані народам привілеї. Водночас у відповідь на утиски і порушення прав з боку польського уряду висловлюється ідея про політ. союз з Моск. державою. Б. також приписують авторство полемічного твору "Пересторога" (бл. 1605 — 06), що має яскраво виражену антикатолицьку та антиуніатську спрямованість, викриває колонізаційну політику Речі Посполитої, обстоює думку про необхідність піднесення освітнього рівня в Україні шляхом організації своїх шкіл.