10. Композиція саду Божественних пісень.

Збірка «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів, написаних між 1757 і 1785 роками. Кожна з пісень збірки мала мелодію, складену самим автором. Поклавши в основу вірша «зерно» зі Святого Письма, Сковорода здебільшого переосмислює кожну тему.

Кожній із пісень передують епіграфи, переважно з Біблії. Створивши окремі художні деталі, які відображали різні соціальні пороки, Г. Сковорода намалював широку картину тогочасних суспільних порядків, дав їм оцінку. Кожна строфа вірша складається з шести рядків. У чотирьох перших автор відображає ті чи інші риси живої дійсності, а в двох наступних, що звучать як рефрен, протиставляє їм свої роздуми. Спочатку він не повідомляє, яка ж думка «не йдет с ума». Про це дізнаємося з рефрену в передостанній строфі. Ні царів, ні інших владик земних не боявся вільний філософ-правдолюб, не страшною йому була й сама смерть. Його турбує лише одне: «Как бы умереть мні не без ума», тобто не зійти з шляху, який він обрав у житті, не піддатися звабам забезпеченого існування.

11. Образ автора у Володимира Мономаха. “Поучення” завжди привертало увагу дослідників. У контексті “Історії української літератури” та “Історії України” твір розглядають як незвичайну пам’ятку, адже вперше ми знаємо ім’я автора – Володимир Мономах – київський князь протягом 1113-1125 років. “Поучення” органічно поєднує дидактичні та автобіографічні елементи, адже на прикладі власного життя Володимир дає поради своїм дітям. Настанови дітям Володимир підкреслює прикладами з життя – саме в цьому важливість твору, адже самі по собі настанови не будуть мати впливу на читачів. Ця частина – спогади про численні походи, в яких Володимир брав участь. Автор говорить про вісімдесят три великі походи, “а решти не пам’ятаю, менших”. Очевидно, при написанні твору він користувався якимось щоденником, чи літописом – дивує точність, з якою автор пише автобіографію. Мономах ніколи не чинив “неправедно”, завжди жалів міста і села. Одного разу, коли була боротьба за Чернігів з Олегом Святославичем, Володимир поступився своїми позиціями і віддав місто Олегу. Пожалівши “християнські душі і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав я брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяславля”. Всі перемоги Володимир приписує Богу, адже лише з його допомогою вони були отримані. В кінці опису майже кожного походу автор пише такі слова: “І Бог нам допоміг”. Дякує Мономах Спасителю також за те, що рятував на ловах, коли “два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив рогами і два лосі – один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув на землю, та Бог мене уцілілим зберіг". Володимир з юності не пильнував свого життя: “що належало робити слузі – те сам я робив… ніколи не даючи собі супокою”. Ніколи він не покладався на посадників і сам кругом лад наводив. “Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав”. Таким чином, прикладами з свого життя автор ілюструє поради, подані в середній частині твору. В кінці “Поучення” Володимир, звертається до дітей і підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами: “хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був”… Мономах, підсумовуючи, просить читачів робити всілякі добрі діла, “ставлячи Бога зо святим його”.

12.Мотив чуда у агіографічному сюжеті. Давньоруські житія святих відрізняються великою тверезістю. Коли у агиографа не вистачало точних переказів про життя святого, він, не даючи волі своїй уяві, звичайно розвивав мізерні спогади "риторичним плетінням словес" або вставляв їх у саму загальну, типову рамку відповідного агіологіческого чину. Стриманість російської агіографії особливо впадає в очі в порівнянні з середньовічними житіями латинського Заходу. Навіть необхідні в житії святого чудеса дані дуже скупо якраз для самих шанованих російських святих, які отримали сучасні біографії: Феодосія Печерського, Сергія Радонезького, Йосифа Волоцького.

Від чудес слід відрізняти легендарні мотиви, властиві народним переказом і епосу і поширені в однакових або близьких формах у різних народів і в різних релігійно-культурних світах. З запасу народного фольклору дещо просочується і в агіографії. На Русі - завжди за однієї умови: якщо між смертю святого і записом його житія пройшло так багато часу - цілі століття, - що у автора немає можливості протиставити народною легендою хоча б мізерну агіографічну схему. Тоді легенда робить свій прорив в агіографії, до задоволення істориків літератури. Деякі місцевості виявляються особливо схильними до легендарного розвитку житійних тем. Така насамперед агіографія Великого Новгорода, який своєчасно не закріпив перекази про своїх великих святих XII століття. Новгородська легенда, за спостереженням Ключевського, сильно впливала на ростовську агіографії. За ними йдуть Муром і Смоленськ.

Так чи інакше, чудо(як прижиттєва так і посмертне) є принциповою частиною агіографічного канону. Такі чудеса мали походження з інших агіографічних творів, народних легенд, язичницьких переказів і мали демонструвати обранність святого.